Поняття і значення притягнення особи як обвинуваченого
ПЛАН
Вступ
Поняття і значення притягнення особи як обвинуваченого
Підстави і порядок притягнення як обвинуваченого
Допит обвинуваченого
Зміна та доповнення обвинувачення
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин, державних структур законодавчої і виконавчої влади виникають задачі створення правової основи зміцнення законності і вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні розробляти правові основи державності і законності правозастосувальної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань та державних структур в Україні.
Важливу роль у зміцненні правопорядку, на етапі розбудови незалежної демократичної України відіграє кримінально-процесуальне право. Останнім часом приділяється велика увага з боку державних органів і науковців реформуванню системи кримінального судочинства. Це не випадково, адже чинний кримінально-процесуальний кодекс України діє вже більше 40 років. Тому необхідно привести дану галузь права у відповідність до реалій сьогодення.
Важливим інститутом кримінально-процесуального права є інститут притягнення особи як обвинуваченого. Цьому питанню приділялось і приділяється багато уваги з боку вітчизняних і зарубіжних науковців.
В багатьох наукових працях звертається увага вчених на те, що притягнути особу як обвинуваченого можна лише за наявності підстав, які вказані в нормах кримінально-процесуального закону. Безпідставне притягнення особи як обвинуваченого або несвоєчасне виконання процесуального законодавства, що стосується даного питання, наносить суттєву шкоду суспільним інтересам, що охороняються кримінально-процесуальним кодексом України.
Для того щоб правильно і своєчасно притягнути особу до кримінальної відповідальності необхідно чітко знати і розуміти вимоги закону.
Саме тому, я вважаю, що тема курсової роботи „Притягнення як обвинуваченого” є надзвичайно актуальною на сьогоднішній день.
Поняття і значення притягнення особи як обвинуваченого
Як зазначає Сірий М.І., обвинувачений – у широкому розумінні особа, що переслідується у порядку кримінального судочинства; у вузькому розумінні – особа, якій у встановленому законом порядку офіційно пред’явлене обвинувачення у скоєнні злочину Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.4., с. 204.
В широкому розумінні термін „обвинувачений” застосовується у конституційному праві Конституція України, ст. 129 та в міжнародно-правових актах Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, ст. 6, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 14.
Притягнення як обвинуваченого (пред'явлення обвинувачення) — один з найбільш важливих і відповідальних актів стадії досудового розслідування кримінальних справ. В чинному законодавстві даний акт іменують по-різному. Наприклад, „притягнення як обвинуваченого”, „притягнення до кримінальної відповідальності” КПК України, ст.ст. 131, 132. Така ж ситуація в навчальній і науковій літературі, в буденному слововживанні і в юридичній практиці. Як зазначають ряд авторів, нерідко під впливом такого законодавчого «різнобою» трапляється помилкове, неприпустиме змішування якісно різних по своїй правовій природі понять: кримінально-правового поняття „кримінальна відповідальність” з кримінально-процесуальним поняттям „притягнення як обвинуваченого”.
Перше, як відомо, характеризується такими істотними ознаками, як публічний осуд особи за вчинений нею злочин у формі засудження, тобто визнання за вироком суду злочинцем, а за наявності відповідних підстав — покладанням на винного і обов'язку нести всі негативні для нього наслідки даного акту (понести кримінальне покарання, мати судимість тощо). Кримінальна відповідальність наступає після вступу стосовно осудженого обвинувального вироку в законну силу Шейфер С.А. Предварительное следствие. Общие условия. – Куйбышев, 1986, Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел. – К., 1987. –С.49.
Притягнення особи як обвинуваченого припускає не визнання даного суб'єкта винним, злочинцем, але принципово щось інше, а саме: постановку, попереднє формулювання основного питання кримінальної справи, тобто питання про винність конкретної особи в здійсненні злочину. В даному випадку обвинувальна влада або сторона обвинувачення формулює домагання держави на визнання його права притягнути обвинуваченого (у випадку, якщо на суді в законному порядку вдасться довести його винність в здійсненні злочину) до кримінальної відповідальності.
Притягнення як обвинуваченого, таким чином, означає: попереднє визначення змісту кримінально-правової суперечки між державою, в особі конкретних її органів і громадянином (обвинуваченим) про право держави на притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності.
Змішення понять і термінів, що стосуються притягнення особи як обвинуваченого і притягнення до кримінальної відповідальності, веде до стирання граней між обвинуваченим і осудженим злочинцем, негативно позначаючись на правосвідомості людей. Наприклад, у Короткому словнику сучасних понять і термінів значення слова „обвинувачення” трактується як „засудження, визнання винним” і навіть як „обвинувальний вирок” Краткий словарь современных понятий и терминов. – М.: Республика, 1995. Те ж саме міститься і в широко відомому Тлумачному словнику російської мови С.И. Ожегова і Н.Ю. Шведової С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. Толковый словарь русского языка. – М., 1995.
Юридична енциклопедія визначає обвинувачення як ствердження слідчого чи прокурора, обгрунтоване достатніми доказами про вчинення особою діяння, забороненого кримінальним законом, висунуте в порядку встановленому КПК України Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.4., с. 206
Вживання замість терміну „притягнення як обвинуваченого” терміну „притягнення до кримінальної відповідальності” тягне за собою і інші, вельми небажані наслідки. Цими термінами можуть позначатися як одномоментні акти, так і процеси. Першим — процес притягнення особи як обвинуваченого, а другим — процес притягнення особи до кримінальної відповідальності. І якщо дії, які включає перший з них є достатньо визначеними, то дії, що включаються в другий — багато в чому невизначені.
Можна назвати однозначно момент закінчення другого з названих процесів. Ним є вступ обвинувального вироку суду в законну силу, оскільки саме з цієї миті, як відомо, винний починає нести покладену на нього кримінальну відповідальність. Хоча й цей момент нерідко плутають з моментом „покладання на особу кримінальної відповідальності”.
Основою кримінальної відповідальності в правовій державі, як це вважає ряд вітчизняних і закордонних юристів, покликані служити правовідносини. На одному їх полюсі — обов'язок особи понести або зазнати у зв'язку з скоєним злочином певні неприємні правові наслідки (бути визнаним судом винним, понести законне і справедливе покарання тощо); на іншому — право держави публічно засудити винного і законно, справедливо його покарати. Ці правовідносини відповідно до положень кримінального закону виникають відразу ж з моменту споєння особою злочину Ласов В.Е. Расследование преступлений, проблемы качества. – Саратов., 1998. – С. 120.
Проте воно, як і міра вини особи, що скоїла злочинне діяння, не лежить на поверхні: пошуки і встановлення обов'язків і прав учасників даних правовідносин часто вимагають чималої праці. Обов’язок суду встановити у кожному конкретному випадку наявність кримінально-правового відношення між державою і цією особою — іншими словами, встановити право держави на засудження і покарання винного і обов'язок останнього понести кримінальну відповідальність, тобто зазнати застосовані до нього заходи кримінально-правової дії. Таким чином, не суд, а закон покладає на винного кримінальну відповідальність. Суд же лише вирішує питання про те, чи покладена вона законом на певну особу і чи повинна вона за законом її нести. Вважати інакше — значить визнати, що суду належать повноваження законодавця. А це явно суперечить проголошеному Конституцією України принципу розподілу влади.
2. Підстави і порядок притягнення як обвинуваченого
Притягнення особи як обвинуваченого, як було вже відзначено — це не одномоментний акт, який, на думку деяких, зводиться всього лиш до винесення постанови, якою формулюється обвинувачення і відповідна особа визнається обвинуваченим, тобто одержує права і обов'язки обвинуваченого. Даний акт є сукупністю процесуальних дій, спрямованих на досягнення єдиної мети, а саме — формування законного і обгрунтованого обвинувачення, за умови забезпечення особі, що стала обвинуваченим, можливості захищатися всіма дозволеними законом способами і засобами. Як зазначають автори підручника „Кримінальний процес України” він включає в себе три групи дій:
Винесення постанови про притягнення як обвинуваченого.
Пред'явлення обвинувачення.
Роз'яснення і забезпечення обвинуваченому його прав Міхеєнко М.М., Нор В.Т. Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник для юридичних вузів. – К.: Либідь, 1992.
В цю сукупність дій як четвертий компонент слід було би включити ще й таку дію, як перший допит обвинуваченого, який згідно із законом повинен здійснюватись негайно після пред'явлення обвинувачення.
Процесуальні дії такого роду не тільки підпорядковані досягненню єдиної мети, але й настільки тісно взаємопов'язані між собою, що кожна наступна є логічним продовженням і завершенням попередньої. Не випадково законодавець відділив їх одну від одної досить короткими часовими інтервалами. Пред'явлення обвинувачення повинне відбутись не пізніше двох діб з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 133 КПК), і відразу ж, в ході пред'явлення обвинувачення, обвинуваченому повинні бути роз'яснені його права (ст.142 КПК). Вслід за цим закон (ст. 143 КПК) вимагає негайно допитати обвинуваченого.
Отже всі ці дії представляють собою досить струнку систему. І досить легко зрозуміти, що вони мають величезне значення для забезпечення правильного, нормального функціонування кримінального судочинства в цілому, для успішного вирішення всіх його задач. З винесенням постанови про притягнення особи як обвинуваченого вся діяльність органів розслідування набуває принципово інший якісний характер.
До того ж, коли ще немає обвинувачення і обвинуваченого (переслідуваної особи), така діяльність ще не набуває достатньо чітко вираженої спрямованості на переслідування, викриття, доведення винності певної особи або осіб в здійсненні злочину. В діях названих органів на даному етапі переважає пошукова спрямованість, підпорядкована головній цілі — знайти в досліджуваній події ознаки злочину, виявити особу або осіб, що підлягають кримінальному переслідуванню, зібрати і перевірити необхідні для цього дані і матеріали.
З моменту підписання постанови про притягнення як обвинуваченого в справі з'являється обвинувачення, яке визначає межі сформульованої в ньому правової суперечки про кримінальну відповідальність між державою і зазначеною в постанові особою, з'являється наділений широкими правами на захист обвинувачений, набирає повну силу функція кримінального переслідування і функція захисту проти обвинувачення, взаємодія між якими є головною пружиною, основною рушійною силою всього процесу, всього провадження в кримінальній справі.
Кримінальне переслідування — справа вельми серйозна і відповідальна. Воно, по суті, ставить під питання честь і гідність особи – найбільш важливі права і свободи людини і громадянина, а іноді і саме право людини на життя. Бути обвинуваченим, публічно переслідуваним —тяжкий тягар і сам по собі. Крім моральних переживань воно тягне за собою застосування до обвинуваченого різних заходів процесуального примусу, в разі обвинувачення в тяжкому злочині — аж до арешту, а для посадовця, за наявності відповідних підстав — також усунення з посади (ст. 147 КПК). Неправильне, помилкове переслідування та обвинувачення нерідко може обернутися для обвинуваченого і його близьких тяжкою бідою. Тому до законності і обгрунтованості рішення органу розслідування про притягнення особи як обвинуваченого пред'являються особливо підвищені вимоги. Постанова про притягнення як обвинуваченого, згідно закону, може бути винесена тільки „за наявності достатніх доказів”, причому вона неодмінно повинна бути вмотивованою (ст.ст. 131 і 132 КПК).
Закон прямо не розкриває поняття достатності доказів. Його суть можна розкрити, якщо звернутися до аналізу ряду статей КПК. Так, із змісту ст. 131 КПК видно, що жоден окремо взятий доказ, у тому числі визнання обвинуваченим своєї вини, достатнім для цієї цілі служити не може — достатньою може бути тільки їх сукупність. Далі, з суті статей 131, 132 і 141 КПК випливає, що будь-яке сформульоване в постанові обвинувачення повинне бути законним і обгрунтованим, в достатній мірі підтвердженим доказами, а це означає, що докази, які можуть служити підставою для притягнення особи як обвинуваченого, повинні бути в достатній мірі перевіреними і переконливими.
На практиці і в теорії поки що не склалося одноманітне розуміння того, наскільки переконливими повинні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачення докази. Суперечка навколо цього йде вже декілька десятиліть. Приблизно до середини 50-х років була поширена точка зору, що для пред'явлення обвинувачення достатньо доказів, які свідчать про вірогідність винності особи, що притягається до кримінальної відповідальності. Починаючи з середини 50-х років така точка зору була піддана різкій критиці. Її стала витісняти інша: виносити постанову про притягнення особи як обвинуваченого можна лише за умови доведеної, достовірно встановленої винності особи у вчиненні злочину Дубинский А.Я., Сергулов В.А. Привлечение в качестве обвиняемого. – К., 1989. – С. 24, Корнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. – М., 1971, Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984.
При оцінці таких підходів слід було б враховувати, що який високий би не був ступінь переконаності слідчого у винності особи, що притягується як обвинувачений, він ніколи не повинен забувати, що його внутрішнє переконання може розглядатися в кращому разі як достовірність суб'єктивна, тобто як достатньо високий ступінь об'єктивної вірогідності.
Встановленою, тобто доведеною, достовірною (в об'єктивному значенні даного терміну) винність обвинуваченого в здійсненні злочину може признаватися лише при умові, коли її вдалося засвідчити з дотриманням всіх принципів і норм належної правової процедури вироком суду, що набув законної сили. Такий підхід продиктований, зокрема, конституційним принципом презумпції невинності (ч. 1 ст. 62 Конституції України), а також положеннями ст. 15 КПК, з суті яких випливає, що обвинувачення не можна визнавати доведеним, достовірним, поки винність обвинуваченого не вдалося встановити в ході судового розгляду і засвідчити судовим вироком, що набув законної сили. Іншими словами, пред'явлене в ході досудового слідства обвинувачення потрібно розглядати не більше ніж як версію обвинувальної влади.
На момент винесення постанови про притягнення як обвинуваченого досудове розслідування ще не закінчене. При подальшому провадженні обвинувачення може змінюватися або доповнюватися відповідно до положень ст. 141 КПК. Бувають також випадки, коли воно виявляється спростованим (або так і залишається недоведеним) і кримінальне переслідування доводиться припиняти. Обвинувачення цілком може виявитися спростованим або недоведеним і в ході судового розгляду.
З урахуванням викладеного дуже важливо вірно визначити момент притягнення особи як обвинуваченого. Вкрай шкідливе як дуже поспішне, так і надмірно запізніле притягнення як обвинуваченого. В першому випадку різко зростає ризик визнання невинного як обвинуваченого. В другому — велика частина стадії досудового розслідування часто виявляється проведеною без активної участі переслідуваної особи і з порушенням її права на захист. А це вже підвищує ризик засудження невинного.
Обвинуваченим особа стає відразу ж після підписання слідчим постанови про притягнення як обвинуваченого. Дана постанова, як і будь-яка інша постанова, повинна складатися з трьох частин: ввідної, описової і резолютивної. Перша частина включає назву постанови, дату і місце її винесення, найменування посадової особи або органу, що її виніс, а також справу, по якій вона винесена. В другій частині вказуються: прізвище, ім'я і по батькові особи, що притягається, злочин, в здійсненні якого вона звинувачується, з вказівкою часу, місця і інших обставин здійснення злочину, оскільки вони відомі з матеріалів справи, а також положення кримінального закону, що передбачає даний злочин. У разі обвинувачення особи в здійсненні декількох злочинів, що підпадають під дію різних статей кримінального закону, в постанові повинно бути вказано, які конкретні дії ставляться у вину обвинуваченому по кожній із статей кримінального закону (ст. 132 КПК).
В ст. 131 УПК сказано, що постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути вмотивованою. Це означає, що описова частина постанови повинна містити виклад конкретних обставин злочину такою мірою, щоб висновки резолютивної частини постанови, в якій формулюється рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого, а також дається кваліфікація обвинувачення по певній статті кримінального закону, були в достатній мірі обґрунтованими.
Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути пред'явлена не пізніше двох діб після її винесення відповідній особі, а у разі її приводу — в день приводу або в день явки (ст. 133 КПК).
При пред'явленні обвинувачення обвинуваченому роз'яснюються права, передбачені ст. 43 КПК, і приймаються заходи до їх забезпечення.
З цією метою слідчий повинен переконатися, що зміст пред'явленого обвинувачення, а також суть наданих ст. 43 КПК прав обвинуваченому зрозумілі, спитати обвинуваченого, чи є в нього підстави для заяви відводів слідчому, а також здійснюючому нагляд за законністю досудового розслідування прокурору, чи є в нього які-небудь скарги і клопотання тощо. Якщо в обвинуваченого є підстави для заяви відводів, які-небудь скарги або клопотання, то негайно повинні бути прийняті заходи до їх фіксації в матеріалах справи, розгляду і вирішення.
3. Допит обвинуваченого
Закон (ст. 143 КПК), як було зазначено вище, наказує приступити до допиту обвинуваченого відразу ж після пред'явлення обвинувачення і роз'яснення його прав. Ця процесуальна дія власне і є власне методом забезпечення одного з найбільш важливих прав обвинуваченого — давати пояснення по пред'явленому обвинуваченню на користь власного захисту (ст. 43 КПК). Воно значною мірою необхідне і слідчому, для якого служить засобом отримання доказу — свідчень обвинуваченого. Тим самим воно є одним з найважливіших засобів перевірки правильності сформульованої у справі версії обвинувачення. Допит обвинуваченого — також один із засобів, за допомогою якого його викривають в здійсненні злочину Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995.
Необхідно, однак, мати на увазі, що надання показів — це право обвинуваченого, а не його обов'язок. Тому обвинуваченого, на відміну від свідка і потерпілого, не можна перед допитом, а також в ході допиту попереджати про кримінальну або яку-небудь іншу (наприклад, адміністративну тощо) відповідальність за відмову від дачі показань, рівно як і за дачу завідомо неправдивих показань. Законодавство передбачає численні гарантії, що максимально захищають обвинуваченого від неналежних прийомів ведення його допиту. Недотримання цих гарантій розцінюється як істотне порушення права обвинуваченого на захист зі всіма випливаючими з цього наслідками. Зокрема, Пленум Верховного Суду України в постанові „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” роз'яснив, що відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів.
Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст.63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.
Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р..
Право обвинуваченого відмовитися від надання свідчень і не відповідати ні на які питання або відповідати на них суто добровільно повинне служити підставою для важливого положення, пов'язаного з умовами оцінки результатів його допиту. Стисло суть цього положення можна висловити так: при виникненні в суду сумнівів щодо добровільності даних обвинуваченим свідчень в ході досудового слідства або дізнання обов'язок доведення, що свідчення дійсно були дані добровільно, слід було б покладати на представника державного обвинувачення, а якщо він не бере участь в розгляді справи, то на органи, що здійснювали допит.
Суворе дотримання конституційних гарантій, а також передбаченого законом (ст. 143 КПК) достатньо раціонального порядку допиту дозволяє на добровільній основі одержувати від обвинуваченого і підозрюваного більш правдиві і більш об'єктивні свідчення.
Закон забороняє допитувати обвинуваченого в нічний час, крім випадків, що не терплять зволікання. Допит може проводитись в місці провадження досудового слідства, а при необхідності також в місці знаходження обвинуваченого. Обвинувачені, викликані по одній і тій же справі, допитуються порізно, при цьому повинні прийматися заходи, щоб вони не могли спілкуватися між собою. Якщо на момент допиту в справі бере участь захисник, то останній має право бути присутнім при допиті і з дозволу особи, яка проводить допит задавати обвинуваченому питання. Особа, яка проводить допит може відвести питання захисника, але при цьому зобов'язана занести відведене питання в протокол (ст. 48 КПК). В допиті обвинуваченого може брати участь прокурор. Він також має право проводити допит обвинуваченого особисто, як і будь-яку іншу слідчу дію.
Виклик обвинуваченого на допит здійснюється за правилами, передбаченими ст. 134 КПК. У випадку нез'явлення без поважних причин він може бути підданий приводу (ст. 135 КПК).
Обвинувачений, що з'явився або був доставлений примусово допитується за загальними правилами, існуючими для будь-яких допитів, за тими виключеннями, які властиві тільки допиту обвинувачених (специфічний предмет допиту, відсутність відповідальності за надання явно помилкових свідчень тощо). В юридичній літературі зазначається, що перший допит обвинуваченого можна умовно розділити на чотири частини:
Допит за анкетними даними.
З'ясування ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення і бажання дати свідчення.
Свідчення по суті пред'явленого обвинувачення і відомих обставин по справі у формі вільної розповіді.
Відповіді обвинуваченого на поставлені питання і пояснення по пред'явлених доказах Порубов К.И. Допрос в советском уголовном судопризводстве. – Минск., 1973. – С. 211.
Перша частина (відразу ж після встановлення особи обвинуваченого) присвячується допиту за його анкетними даними (рік і місце народження, місце проживання, серія і номер паспорта, освіта тощо).
В другій частині з'ясовуються його відношення до пред'явленого обвинувачення і бажання дати свідчення. При цьому йому роз'яснюється його право відмовитися від надання свідчень, у тому числі право не свідчити проти самого себе, близьких родичів та членів сім’ї.
В третій частині обвинуваченому надається можливість у формі вільної розповіді висловити свої свідчення і дати пояснення з приводу пред'явленого обвинувачення, а рівне з приводу інших відомих йому обставин справи і наявних доказів.
В четвертій частині (після закінчення вільної розповіді) обвинуваченому, при необхідності, можуть бути задані питання, направлені на уточнення, доповнення і конкретизацію даних свідчень. При цьому можуть бути пред'явлені допитуваному певні докази і вислухані по них його пояснення.
Про кожний допит обвинуваченого складається протокол з дотриманням вимог, передбачених ст. ст. 143, 145 і 146 КПК. Після надання обвинуваченим свідчень, у разі його прохання, йому надається можливість викласти свої показання власноручно (ст. 146 КПК).
При допиті можуть застосовуватися звукозапис, а також відеозапис. Застосування цих засобів і отримані при цьому результати оформляються за правилами ст. ст. 145 - 146 КПК.
4. Зміна та доповнення обвинувачення
Процесуальний порядок зміни та доповнення обвинувачення передбачений ст. 141 КПК України.
Так, даною статтею передбачено, що якщо під час досудового слідства виникає необхідність змінити пред’явлене обвинувачення або доповнити його, слідчий зобов’язаний заново пред’явити обвинувачення з виконанням вимог, встановлених ст.ст. 131, 132, 133 і 140 КПК. Науковці зазначають, що необхідність змінити обви-нувачення виникає в тих випадках, коли з'ясовується, що злочин було неправильно кваліфіковано або коли встановлені нові обставини, які істотно відрізняються від зазначених у
постанові про притягнення як обвинуваченого, незалежно від
того, чи обумовлюють вони іншу кваліфікацію злочину Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995. –С. 200.
Обвинувачення необхідно доповнити, якщо установлені
нові епізоди злочинної діяльності, незалежно від того, чи
тягнуть вони зміну юридичної кваліфікації злочину або застосування нової статті Кримінального кодексу.
Зміна і доповнення обвинувачення в зазначених випадках
здійснюються шляхом винесення нової постанови про притяг-нення даної особи як обвинуваченого. Ця постанова оголошується обвинуваченому, йому роз'яснюється суть обвинува-чення, після чого він допитується по всьому обсягу обвинувачення, а не тільки по обставинах, що викликали зміну або доповнення обвинувачення.
Частиною 2 статті 141 КПК України передбачено: „Якщо під час досудового слідства частина пред’явленого обвинувачення не знайшла свого підтвердження, слідчий своєю постановою зариває справу в цій частині обвинувачення, про що оголошує обвинуваченому”.
Іноді зміна обвинувачення може полягати у виключенні з
нього окремих епізодів, які не підтвердились. В такому разі
виноситься постанова про закриття справи в цій частині обви-нувачення, яка оголошується обвинуваченому, і знову пред'яв-ляти обвинувачення не потрібно. Проте якщо виключення з обвинувачення одного або кількох епізодів пов'язане зі зміною кваліфікації злочину, то поряд із закриттям справи в цій частині необхідно знову пред'явити обвинувачення.
Висновок
Притягнення особи як обвинуваченого має важливе про-цесуальне значення. Після виконання цієї дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, бо до процесу вводиться один з його основних учасників- обвинувачений. Ця особа одержує можливість дізнатися, в чому конкретно вона обвину-вачується, і набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатись для захисту своїх інтересів. Наділяється обов'язками і правами щодо цієї особи і слідчий. Він зобов'яза-ний забезпечити обвинуваченому можливість захищатись від пред'явленого обвинувачення і забезпечити охорону його осо-бистих і майнових прав, має право, зокрема, застосувати щодо обвинуваченого запобіжний захід, відсторонити його від посади, оголосити розшук обвинуваченого, якщо місце його перебування не встановлено, вимагати явки обвинуваченого і застосовувати привід його до органів розслідування.
Підставою для притягнення особи як обвинуваченого є достатність доказів, які вказують на вчинення нею злочину. Це означає, що в розпорядженні слідчого мають бути достовірні, вагомі докази, які переконують його в тому, що:
а) саме розслідувана подія (діяння) справді мала місце;
б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою;
в) в цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.
Притягнення особи як обвинуваченого має бути своє-часним, тобто провадитись відразу ж після встановлення до-статніх для цього доказів. Відкладення цього процесуального акту до того моменту, коли всі обставини справи будуть повністю з'ясовані, веде до обмеження прав обвинуваченого на досудовому слідстві, поверхової перевірки його показань, що негативно позначається на якості слідства. Проте й передчасне, без наявності достатніх доказів, притягнення особи як обвинуваченого є грубим порушенням закону.
Як правило, притягненням особи як обвинуваченого
розслідування справи не закінчується. Після пред'явлення об-винувачення слідчий перевіряє свої висновки з врахуванням показань обвинуваченого і продовжує збирати нові докази. Обвинувачення, сформульоване слідчим, може при цьому під-твердитись, змінитись або бути спростованим. Остаточний вис-новок слідчого в справі формулюється в обвинувальному вис-новку або в постанові про закриття справи.
Притягнення особи як обвинуваченого — акт, який пови-нен здійснюватись тільки в межах компетенції (підслідності) відповідної посадової особи. Так, слідчий органів внутрішніх справ чи безпеки не вправі приймати таке рішення в справі, яка підслідна тільки слідчому прокуратури. Недопустимо також здійснення цього акту в порядку доручення органу дізнання чи окремого доручення.
Список використаної літератури
Конституція України
Кримінально-процесуальний кодекс України. –К.: Юрінком, 2003
Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р. Постанови пленуму Верховного Суду України 1963-2000. –Т.1. –К.: „А.С.К”, 2000. – С. 23
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – 2-ге вид. –К.: Юрінформ, 1992. – С. 24
Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – 2-ге вид. –К.: Юрінформ, 1992
Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.4.
Краткий словарь современных понятий и терминов. – М.: Республика, 1995
С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. Толковый словарь русского языка. – М., 1995
Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995
Дубинский А.Я., Сергулов В.А. Привлечение в качестве обвиняемого. – К., 1989. – С. 24
Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел. – К., 1987. –С.49
Корнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. – М., 1971
Ласов В.Е. Расследование преступлений, проблемы качества. – Саратов., 1998. – С. 120
Міхеєнко М.М., Нор В.Т. Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник для юридичних вузів. – К.: Либідь, 1992
Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984
Порубов К.И. Допрос в советском уголовном судопризводстве. – Минск., 1973. – С. 211
Шейфер С.А. Предварительное следствие. Общие условия. – Куйбышев, 1986
Вступ
Поняття і значення притягнення особи як обвинуваченого
Підстави і порядок притягнення як обвинуваченого
Допит обвинуваченого
Зміна та доповнення обвинувачення
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин, державних структур законодавчої і виконавчої влади виникають задачі створення правової основи зміцнення законності і вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні розробляти правові основи державності і законності правозастосувальної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань та державних структур в Україні.
Важливу роль у зміцненні правопорядку, на етапі розбудови незалежної демократичної України відіграє кримінально-процесуальне право. Останнім часом приділяється велика увага з боку державних органів і науковців реформуванню системи кримінального судочинства. Це не випадково, адже чинний кримінально-процесуальний кодекс України діє вже більше 40 років. Тому необхідно привести дану галузь права у відповідність до реалій сьогодення.
Важливим інститутом кримінально-процесуального права є інститут притягнення особи як обвинуваченого. Цьому питанню приділялось і приділяється багато уваги з боку вітчизняних і зарубіжних науковців.
В багатьох наукових працях звертається увага вчених на те, що притягнути особу як обвинуваченого можна лише за наявності підстав, які вказані в нормах кримінально-процесуального закону. Безпідставне притягнення особи як обвинуваченого або несвоєчасне виконання процесуального законодавства, що стосується даного питання, наносить суттєву шкоду суспільним інтересам, що охороняються кримінально-процесуальним кодексом України.
Для того щоб правильно і своєчасно притягнути особу до кримінальної відповідальності необхідно чітко знати і розуміти вимоги закону.
Саме тому, я вважаю, що тема курсової роботи „Притягнення як обвинуваченого” є надзвичайно актуальною на сьогоднішній день.
Поняття і значення притягнення особи як обвинуваченого
Як зазначає Сірий М.І., обвинувачений – у широкому розумінні особа, що переслідується у порядку кримінального судочинства; у вузькому розумінні – особа, якій у встановленому законом порядку офіційно пред’явлене обвинувачення у скоєнні злочину Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.4., с. 204.
В широкому розумінні термін „обвинувачений” застосовується у конституційному праві Конституція України, ст. 129 та в міжнародно-правових актах Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, ст. 6, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 14.
Притягнення як обвинуваченого (пред'явлення обвинувачення) — один з найбільш важливих і відповідальних актів стадії досудового розслідування кримінальних справ. В чинному законодавстві даний акт іменують по-різному. Наприклад, „притягнення як обвинуваченого”, „притягнення до кримінальної відповідальності” КПК України, ст.ст. 131, 132. Така ж ситуація в навчальній і науковій літературі, в буденному слововживанні і в юридичній практиці. Як зазначають ряд авторів, нерідко під впливом такого законодавчого «різнобою» трапляється помилкове, неприпустиме змішування якісно різних по своїй правовій природі понять: кримінально-правового поняття „кримінальна відповідальність” з кримінально-процесуальним поняттям „притягнення як обвинуваченого”.
Перше, як відомо, характеризується такими істотними ознаками, як публічний осуд особи за вчинений нею злочин у формі засудження, тобто визнання за вироком суду злочинцем, а за наявності відповідних підстав — покладанням на винного і обов'язку нести всі негативні для нього наслідки даного акту (понести кримінальне покарання, мати судимість тощо). Кримінальна відповідальність наступає після вступу стосовно осудженого обвинувального вироку в законну силу Шейфер С.А. Предварительное следствие. Общие условия. – Куйбышев, 1986, Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел. – К., 1987. –С.49.
Притягнення особи як обвинуваченого припускає не визнання даного суб'єкта винним, злочинцем, але принципово щось інше, а саме: постановку, попереднє формулювання основного питання кримінальної справи, тобто питання про винність конкретної особи в здійсненні злочину. В даному випадку обвинувальна влада або сторона обвинувачення формулює домагання держави на визнання його права притягнути обвинуваченого (у випадку, якщо на суді в законному порядку вдасться довести його винність в здійсненні злочину) до кримінальної відповідальності.
Притягнення як обвинуваченого, таким чином, означає: попереднє визначення змісту кримінально-правової суперечки між державою, в особі конкретних її органів і громадянином (обвинуваченим) про право держави на притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності.
Змішення понять і термінів, що стосуються притягнення особи як обвинуваченого і притягнення до кримінальної відповідальності, веде до стирання граней між обвинуваченим і осудженим злочинцем, негативно позначаючись на правосвідомості людей. Наприклад, у Короткому словнику сучасних понять і термінів значення слова „обвинувачення” трактується як „засудження, визнання винним” і навіть як „обвинувальний вирок” Краткий словарь современных понятий и терминов. – М.: Республика, 1995. Те ж саме міститься і в широко відомому Тлумачному словнику російської мови С.И. Ожегова і Н.Ю. Шведової С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. Толковый словарь русского языка. – М., 1995.
Юридична енциклопедія визначає обвинувачення як ствердження слідчого чи прокурора, обгрунтоване достатніми доказами про вчинення особою діяння, забороненого кримінальним законом, висунуте в порядку встановленому КПК України Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.4., с. 206
Вживання замість терміну „притягнення як обвинуваченого” терміну „притягнення до кримінальної відповідальності” тягне за собою і інші, вельми небажані наслідки. Цими термінами можуть позначатися як одномоментні акти, так і процеси. Першим — процес притягнення особи як обвинуваченого, а другим — процес притягнення особи до кримінальної відповідальності. І якщо дії, які включає перший з них є достатньо визначеними, то дії, що включаються в другий — багато в чому невизначені.
Можна назвати однозначно момент закінчення другого з названих процесів. Ним є вступ обвинувального вироку суду в законну силу, оскільки саме з цієї миті, як відомо, винний починає нести покладену на нього кримінальну відповідальність. Хоча й цей момент нерідко плутають з моментом „покладання на особу кримінальної відповідальності”.
Основою кримінальної відповідальності в правовій державі, як це вважає ряд вітчизняних і закордонних юристів, покликані служити правовідносини. На одному їх полюсі — обов'язок особи понести або зазнати у зв'язку з скоєним злочином певні неприємні правові наслідки (бути визнаним судом винним, понести законне і справедливе покарання тощо); на іншому — право держави публічно засудити винного і законно, справедливо його покарати. Ці правовідносини відповідно до положень кримінального закону виникають відразу ж з моменту споєння особою злочину Ласов В.Е. Расследование преступлений, проблемы качества. – Саратов., 1998. – С. 120.
Проте воно, як і міра вини особи, що скоїла злочинне діяння, не лежить на поверхні: пошуки і встановлення обов'язків і прав учасників даних правовідносин часто вимагають чималої праці. Обов’язок суду встановити у кожному конкретному випадку наявність кримінально-правового відношення між державою і цією особою — іншими словами, встановити право держави на засудження і покарання винного і обов'язок останнього понести кримінальну відповідальність, тобто зазнати застосовані до нього заходи кримінально-правової дії. Таким чином, не суд, а закон покладає на винного кримінальну відповідальність. Суд же лише вирішує питання про те, чи покладена вона законом на певну особу і чи повинна вона за законом її нести. Вважати інакше — значить визнати, що суду належать повноваження законодавця. А це явно суперечить проголошеному Конституцією України принципу розподілу влади.
2. Підстави і порядок притягнення як обвинуваченого
Притягнення особи як обвинуваченого, як було вже відзначено — це не одномоментний акт, який, на думку деяких, зводиться всього лиш до винесення постанови, якою формулюється обвинувачення і відповідна особа визнається обвинуваченим, тобто одержує права і обов'язки обвинуваченого. Даний акт є сукупністю процесуальних дій, спрямованих на досягнення єдиної мети, а саме — формування законного і обгрунтованого обвинувачення, за умови забезпечення особі, що стала обвинуваченим, можливості захищатися всіма дозволеними законом способами і засобами. Як зазначають автори підручника „Кримінальний процес України” він включає в себе три групи дій:
Винесення постанови про притягнення як обвинуваченого.
Пред'явлення обвинувачення.
Роз'яснення і забезпечення обвинуваченому його прав Міхеєнко М.М., Нор В.Т. Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник для юридичних вузів. – К.: Либідь, 1992.
В цю сукупність дій як четвертий компонент слід було би включити ще й таку дію, як перший допит обвинуваченого, який згідно із законом повинен здійснюватись негайно після пред'явлення обвинувачення.
Процесуальні дії такого роду не тільки підпорядковані досягненню єдиної мети, але й настільки тісно взаємопов'язані між собою, що кожна наступна є логічним продовженням і завершенням попередньої. Не випадково законодавець відділив їх одну від одної досить короткими часовими інтервалами. Пред'явлення обвинувачення повинне відбутись не пізніше двох діб з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 133 КПК), і відразу ж, в ході пред'явлення обвинувачення, обвинуваченому повинні бути роз'яснені його права (ст.142 КПК). Вслід за цим закон (ст. 143 КПК) вимагає негайно допитати обвинуваченого.
Отже всі ці дії представляють собою досить струнку систему. І досить легко зрозуміти, що вони мають величезне значення для забезпечення правильного, нормального функціонування кримінального судочинства в цілому, для успішного вирішення всіх його задач. З винесенням постанови про притягнення особи як обвинуваченого вся діяльність органів розслідування набуває принципово інший якісний характер.
До того ж, коли ще немає обвинувачення і обвинуваченого (переслідуваної особи), така діяльність ще не набуває достатньо чітко вираженої спрямованості на переслідування, викриття, доведення винності певної особи або осіб в здійсненні злочину. В діях названих органів на даному етапі переважає пошукова спрямованість, підпорядкована головній цілі — знайти в досліджуваній події ознаки злочину, виявити особу або осіб, що підлягають кримінальному переслідуванню, зібрати і перевірити необхідні для цього дані і матеріали.
З моменту підписання постанови про притягнення як обвинуваченого в справі з'являється обвинувачення, яке визначає межі сформульованої в ньому правової суперечки про кримінальну відповідальність між державою і зазначеною в постанові особою, з'являється наділений широкими правами на захист обвинувачений, набирає повну силу функція кримінального переслідування і функція захисту проти обвинувачення, взаємодія між якими є головною пружиною, основною рушійною силою всього процесу, всього провадження в кримінальній справі.
Кримінальне переслідування — справа вельми серйозна і відповідальна. Воно, по суті, ставить під питання честь і гідність особи – найбільш важливі права і свободи людини і громадянина, а іноді і саме право людини на життя. Бути обвинуваченим, публічно переслідуваним —тяжкий тягар і сам по собі. Крім моральних переживань воно тягне за собою застосування до обвинуваченого різних заходів процесуального примусу, в разі обвинувачення в тяжкому злочині — аж до арешту, а для посадовця, за наявності відповідних підстав — також усунення з посади (ст. 147 КПК). Неправильне, помилкове переслідування та обвинувачення нерідко може обернутися для обвинуваченого і його близьких тяжкою бідою. Тому до законності і обгрунтованості рішення органу розслідування про притягнення особи як обвинуваченого пред'являються особливо підвищені вимоги. Постанова про притягнення як обвинуваченого, згідно закону, може бути винесена тільки „за наявності достатніх доказів”, причому вона неодмінно повинна бути вмотивованою (ст.ст. 131 і 132 КПК).
Закон прямо не розкриває поняття достатності доказів. Його суть можна розкрити, якщо звернутися до аналізу ряду статей КПК. Так, із змісту ст. 131 КПК видно, що жоден окремо взятий доказ, у тому числі визнання обвинуваченим своєї вини, достатнім для цієї цілі служити не може — достатньою може бути тільки їх сукупність. Далі, з суті статей 131, 132 і 141 КПК випливає, що будь-яке сформульоване в постанові обвинувачення повинне бути законним і обгрунтованим, в достатній мірі підтвердженим доказами, а це означає, що докази, які можуть служити підставою для притягнення особи як обвинуваченого, повинні бути в достатній мірі перевіреними і переконливими.
На практиці і в теорії поки що не склалося одноманітне розуміння того, наскільки переконливими повинні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачення докази. Суперечка навколо цього йде вже декілька десятиліть. Приблизно до середини 50-х років була поширена точка зору, що для пред'явлення обвинувачення достатньо доказів, які свідчать про вірогідність винності особи, що притягається до кримінальної відповідальності. Починаючи з середини 50-х років така точка зору була піддана різкій критиці. Її стала витісняти інша: виносити постанову про притягнення особи як обвинуваченого можна лише за умови доведеної, достовірно встановленої винності особи у вчиненні злочину Дубинский А.Я., Сергулов В.А. Привлечение в качестве обвиняемого. – К., 1989. – С. 24, Корнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. – М., 1971, Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984.
При оцінці таких підходів слід було б враховувати, що який високий би не був ступінь переконаності слідчого у винності особи, що притягується як обвинувачений, він ніколи не повинен забувати, що його внутрішнє переконання може розглядатися в кращому разі як достовірність суб'єктивна, тобто як достатньо високий ступінь об'єктивної вірогідності.
Встановленою, тобто доведеною, достовірною (в об'єктивному значенні даного терміну) винність обвинуваченого в здійсненні злочину може признаватися лише при умові, коли її вдалося засвідчити з дотриманням всіх принципів і норм належної правової процедури вироком суду, що набув законної сили. Такий підхід продиктований, зокрема, конституційним принципом презумпції невинності (ч. 1 ст. 62 Конституції України), а також положеннями ст. 15 КПК, з суті яких випливає, що обвинувачення не можна визнавати доведеним, достовірним, поки винність обвинуваченого не вдалося встановити в ході судового розгляду і засвідчити судовим вироком, що набув законної сили. Іншими словами, пред'явлене в ході досудового слідства обвинувачення потрібно розглядати не більше ніж як версію обвинувальної влади.
На момент винесення постанови про притягнення як обвинуваченого досудове розслідування ще не закінчене. При подальшому провадженні обвинувачення може змінюватися або доповнюватися відповідно до положень ст. 141 КПК. Бувають також випадки, коли воно виявляється спростованим (або так і залишається недоведеним) і кримінальне переслідування доводиться припиняти. Обвинувачення цілком може виявитися спростованим або недоведеним і в ході судового розгляду.
З урахуванням викладеного дуже важливо вірно визначити момент притягнення особи як обвинуваченого. Вкрай шкідливе як дуже поспішне, так і надмірно запізніле притягнення як обвинуваченого. В першому випадку різко зростає ризик визнання невинного як обвинуваченого. В другому — велика частина стадії досудового розслідування часто виявляється проведеною без активної участі переслідуваної особи і з порушенням її права на захист. А це вже підвищує ризик засудження невинного.
Обвинуваченим особа стає відразу ж після підписання слідчим постанови про притягнення як обвинуваченого. Дана постанова, як і будь-яка інша постанова, повинна складатися з трьох частин: ввідної, описової і резолютивної. Перша частина включає назву постанови, дату і місце її винесення, найменування посадової особи або органу, що її виніс, а також справу, по якій вона винесена. В другій частині вказуються: прізвище, ім'я і по батькові особи, що притягається, злочин, в здійсненні якого вона звинувачується, з вказівкою часу, місця і інших обставин здійснення злочину, оскільки вони відомі з матеріалів справи, а також положення кримінального закону, що передбачає даний злочин. У разі обвинувачення особи в здійсненні декількох злочинів, що підпадають під дію різних статей кримінального закону, в постанові повинно бути вказано, які конкретні дії ставляться у вину обвинуваченому по кожній із статей кримінального закону (ст. 132 КПК).
В ст. 131 УПК сказано, що постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути вмотивованою. Це означає, що описова частина постанови повинна містити виклад конкретних обставин злочину такою мірою, щоб висновки резолютивної частини постанови, в якій формулюється рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого, а також дається кваліфікація обвинувачення по певній статті кримінального закону, були в достатній мірі обґрунтованими.
Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути пред'явлена не пізніше двох діб після її винесення відповідній особі, а у разі її приводу — в день приводу або в день явки (ст. 133 КПК).
При пред'явленні обвинувачення обвинуваченому роз'яснюються права, передбачені ст. 43 КПК, і приймаються заходи до їх забезпечення.
З цією метою слідчий повинен переконатися, що зміст пред'явленого обвинувачення, а також суть наданих ст. 43 КПК прав обвинуваченому зрозумілі, спитати обвинуваченого, чи є в нього підстави для заяви відводів слідчому, а також здійснюючому нагляд за законністю досудового розслідування прокурору, чи є в нього які-небудь скарги і клопотання тощо. Якщо в обвинуваченого є підстави для заяви відводів, які-небудь скарги або клопотання, то негайно повинні бути прийняті заходи до їх фіксації в матеріалах справи, розгляду і вирішення.
3. Допит обвинуваченого
Закон (ст. 143 КПК), як було зазначено вище, наказує приступити до допиту обвинуваченого відразу ж після пред'явлення обвинувачення і роз'яснення його прав. Ця процесуальна дія власне і є власне методом забезпечення одного з найбільш важливих прав обвинуваченого — давати пояснення по пред'явленому обвинуваченню на користь власного захисту (ст. 43 КПК). Воно значною мірою необхідне і слідчому, для якого служить засобом отримання доказу — свідчень обвинуваченого. Тим самим воно є одним з найважливіших засобів перевірки правильності сформульованої у справі версії обвинувачення. Допит обвинуваченого — також один із засобів, за допомогою якого його викривають в здійсненні злочину Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995.
Необхідно, однак, мати на увазі, що надання показів — це право обвинуваченого, а не його обов'язок. Тому обвинуваченого, на відміну від свідка і потерпілого, не можна перед допитом, а також в ході допиту попереджати про кримінальну або яку-небудь іншу (наприклад, адміністративну тощо) відповідальність за відмову від дачі показань, рівно як і за дачу завідомо неправдивих показань. Законодавство передбачає численні гарантії, що максимально захищають обвинуваченого від неналежних прийомів ведення його допиту. Недотримання цих гарантій розцінюється як істотне порушення права обвинуваченого на захист зі всіма випливаючими з цього наслідками. Зокрема, Пленум Верховного Суду України в постанові „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” роз'яснив, що відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів.
Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст.63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.
Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р..
Право обвинуваченого відмовитися від надання свідчень і не відповідати ні на які питання або відповідати на них суто добровільно повинне служити підставою для важливого положення, пов'язаного з умовами оцінки результатів його допиту. Стисло суть цього положення можна висловити так: при виникненні в суду сумнівів щодо добровільності даних обвинуваченим свідчень в ході досудового слідства або дізнання обов'язок доведення, що свідчення дійсно були дані добровільно, слід було б покладати на представника державного обвинувачення, а якщо він не бере участь в розгляді справи, то на органи, що здійснювали допит.
Суворе дотримання конституційних гарантій, а також передбаченого законом (ст. 143 КПК) достатньо раціонального порядку допиту дозволяє на добровільній основі одержувати від обвинуваченого і підозрюваного більш правдиві і більш об'єктивні свідчення.
Закон забороняє допитувати обвинуваченого в нічний час, крім випадків, що не терплять зволікання. Допит може проводитись в місці провадження досудового слідства, а при необхідності також в місці знаходження обвинуваченого. Обвинувачені, викликані по одній і тій же справі, допитуються порізно, при цьому повинні прийматися заходи, щоб вони не могли спілкуватися між собою. Якщо на момент допиту в справі бере участь захисник, то останній має право бути присутнім при допиті і з дозволу особи, яка проводить допит задавати обвинуваченому питання. Особа, яка проводить допит може відвести питання захисника, але при цьому зобов'язана занести відведене питання в протокол (ст. 48 КПК). В допиті обвинуваченого може брати участь прокурор. Він також має право проводити допит обвинуваченого особисто, як і будь-яку іншу слідчу дію.
Виклик обвинуваченого на допит здійснюється за правилами, передбаченими ст. 134 КПК. У випадку нез'явлення без поважних причин він може бути підданий приводу (ст. 135 КПК).
Обвинувачений, що з'явився або був доставлений примусово допитується за загальними правилами, існуючими для будь-яких допитів, за тими виключеннями, які властиві тільки допиту обвинувачених (специфічний предмет допиту, відсутність відповідальності за надання явно помилкових свідчень тощо). В юридичній літературі зазначається, що перший допит обвинуваченого можна умовно розділити на чотири частини:
Допит за анкетними даними.
З'ясування ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення і бажання дати свідчення.
Свідчення по суті пред'явленого обвинувачення і відомих обставин по справі у формі вільної розповіді.
Відповіді обвинуваченого на поставлені питання і пояснення по пред'явлених доказах Порубов К.И. Допрос в советском уголовном судопризводстве. – Минск., 1973. – С. 211.
Перша частина (відразу ж після встановлення особи обвинуваченого) присвячується допиту за його анкетними даними (рік і місце народження, місце проживання, серія і номер паспорта, освіта тощо).
В другій частині з'ясовуються його відношення до пред'явленого обвинувачення і бажання дати свідчення. При цьому йому роз'яснюється його право відмовитися від надання свідчень, у тому числі право не свідчити проти самого себе, близьких родичів та членів сім’ї.
В третій частині обвинуваченому надається можливість у формі вільної розповіді висловити свої свідчення і дати пояснення з приводу пред'явленого обвинувачення, а рівне з приводу інших відомих йому обставин справи і наявних доказів.
В четвертій частині (після закінчення вільної розповіді) обвинуваченому, при необхідності, можуть бути задані питання, направлені на уточнення, доповнення і конкретизацію даних свідчень. При цьому можуть бути пред'явлені допитуваному певні докази і вислухані по них його пояснення.
Про кожний допит обвинуваченого складається протокол з дотриманням вимог, передбачених ст. ст. 143, 145 і 146 КПК. Після надання обвинуваченим свідчень, у разі його прохання, йому надається можливість викласти свої показання власноручно (ст. 146 КПК).
При допиті можуть застосовуватися звукозапис, а також відеозапис. Застосування цих засобів і отримані при цьому результати оформляються за правилами ст. ст. 145 - 146 КПК.
4. Зміна та доповнення обвинувачення
Процесуальний порядок зміни та доповнення обвинувачення передбачений ст. 141 КПК України.
Так, даною статтею передбачено, що якщо під час досудового слідства виникає необхідність змінити пред’явлене обвинувачення або доповнити його, слідчий зобов’язаний заново пред’явити обвинувачення з виконанням вимог, встановлених ст.ст. 131, 132, 133 і 140 КПК. Науковці зазначають, що необхідність змінити обви-нувачення виникає в тих випадках, коли з'ясовується, що злочин було неправильно кваліфіковано або коли встановлені нові обставини, які істотно відрізняються від зазначених у
постанові про притягнення як обвинуваченого, незалежно від
того, чи обумовлюють вони іншу кваліфікацію злочину Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995. –С. 200.
Обвинувачення необхідно доповнити, якщо установлені
нові епізоди злочинної діяльності, незалежно від того, чи
тягнуть вони зміну юридичної кваліфікації злочину або застосування нової статті Кримінального кодексу.
Зміна і доповнення обвинувачення в зазначених випадках
здійснюються шляхом винесення нової постанови про притяг-нення даної особи як обвинуваченого. Ця постанова оголошується обвинуваченому, йому роз'яснюється суть обвинува-чення, після чого він допитується по всьому обсягу обвинувачення, а не тільки по обставинах, що викликали зміну або доповнення обвинувачення.
Частиною 2 статті 141 КПК України передбачено: „Якщо під час досудового слідства частина пред’явленого обвинувачення не знайшла свого підтвердження, слідчий своєю постановою зариває справу в цій частині обвинувачення, про що оголошує обвинуваченому”.
Іноді зміна обвинувачення може полягати у виключенні з
нього окремих епізодів, які не підтвердились. В такому разі
виноситься постанова про закриття справи в цій частині обви-нувачення, яка оголошується обвинуваченому, і знову пред'яв-ляти обвинувачення не потрібно. Проте якщо виключення з обвинувачення одного або кількох епізодів пов'язане зі зміною кваліфікації злочину, то поряд із закриттям справи в цій частині необхідно знову пред'явити обвинувачення.
Висновок
Притягнення особи як обвинуваченого має важливе про-цесуальне значення. Після виконання цієї дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, бо до процесу вводиться один з його основних учасників- обвинувачений. Ця особа одержує можливість дізнатися, в чому конкретно вона обвину-вачується, і набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатись для захисту своїх інтересів. Наділяється обов'язками і правами щодо цієї особи і слідчий. Він зобов'яза-ний забезпечити обвинуваченому можливість захищатись від пред'явленого обвинувачення і забезпечити охорону його осо-бистих і майнових прав, має право, зокрема, застосувати щодо обвинуваченого запобіжний захід, відсторонити його від посади, оголосити розшук обвинуваченого, якщо місце його перебування не встановлено, вимагати явки обвинуваченого і застосовувати привід його до органів розслідування.
Підставою для притягнення особи як обвинуваченого є достатність доказів, які вказують на вчинення нею злочину. Це означає, що в розпорядженні слідчого мають бути достовірні, вагомі докази, які переконують його в тому, що:
а) саме розслідувана подія (діяння) справді мала місце;
б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою;
в) в цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.
Притягнення особи як обвинуваченого має бути своє-часним, тобто провадитись відразу ж після встановлення до-статніх для цього доказів. Відкладення цього процесуального акту до того моменту, коли всі обставини справи будуть повністю з'ясовані, веде до обмеження прав обвинуваченого на досудовому слідстві, поверхової перевірки його показань, що негативно позначається на якості слідства. Проте й передчасне, без наявності достатніх доказів, притягнення особи як обвинуваченого є грубим порушенням закону.
Як правило, притягненням особи як обвинуваченого
розслідування справи не закінчується. Після пред'явлення об-винувачення слідчий перевіряє свої висновки з врахуванням показань обвинуваченого і продовжує збирати нові докази. Обвинувачення, сформульоване слідчим, може при цьому під-твердитись, змінитись або бути спростованим. Остаточний вис-новок слідчого в справі формулюється в обвинувальному вис-новку або в постанові про закриття справи.
Притягнення особи як обвинуваченого — акт, який пови-нен здійснюватись тільки в межах компетенції (підслідності) відповідної посадової особи. Так, слідчий органів внутрішніх справ чи безпеки не вправі приймати таке рішення в справі, яка підслідна тільки слідчому прокуратури. Недопустимо також здійснення цього акту в порядку доручення органу дізнання чи окремого доручення.
Список використаної літератури
Конституція України
Кримінально-процесуальний кодекс України. –К.: Юрінком, 2003
Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 р. Постанови пленуму Верховного Суду України 1963-2000. –Т.1. –К.: „А.С.К”, 2000. – С. 23
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – 2-ге вид. –К.: Юрінформ, 1992. – С. 24
Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – 2-ге вид. –К.: Юрінформ, 1992
Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.4.
Краткий словарь современных понятий и терминов. – М.: Республика, 1995
С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. Толковый словарь русского языка. – М., 1995
Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком, 1995
Дубинский А.Я., Сергулов В.А. Привлечение в качестве обвиняемого. – К., 1989. – С. 24
Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел. – К., 1987. –С.49
Корнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. – М., 1971
Ласов В.Е. Расследование преступлений, проблемы качества. – Саратов., 1998. – С. 120
Міхеєнко М.М., Нор В.Т. Шибіко В.П. Кримінальний процес України. Підручник для юридичних вузів. – К.: Либідь, 1992
Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984
Порубов К.И. Допрос в советском уголовном судопризводстве. – Минск., 1973. – С. 211
Шейфер С.А. Предварительное следствие. Общие условия. – Куйбышев, 1986
