Формування європоцентристського міжнародного права
Актуальність теми „Формування європоцентристського міжнародного права” полягає в тому, що розуміння і тлумачення європоцентристського міжнародного права є одним із тих, що впливають сьогодні на правотворчі та правозастосовчі процеси. Так, вчені з країн, що розвиваються, на семінарі Гаазької академії міжнародного права 1983р. „Майбутнє міжнародного права в мультикультурному світі” стверджували, що сучасне міжнародне право є європоцентристським за своєю суттю. На сьогодні вчені і практики міжнародного права одностайні в розумінні необхідності дослідження особливостей його походження та історії. В результаті сформувалася потреба у всебічному системно-концептуальному аналізі формування європоцентристського міжнародного права.
Так, істотний вплив на розвиток міжнародного права цього періоду мав Вестфальський мирний конгрес, що завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни підписанням 24 жовтня 1648 року Вестфальського трактату. Вестфальський мир не лише сформулював ряд нових принципів та інститутів міжнародного права, але й істотно змінив ряд інших, раніше існуючих (дипломатичні представництва, режим іноземців). Він підготував перехід до епохи буржуазного міжнародного права, що, ймовірно, і дало підставу деяким дослідникам оголосити його початком виникнення і розвитку міжнародного права.
Серед питань правового характеру, що стали розвиватися на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. Як відомо, саме на Вестфальському конгресі була визнана незалежність Швейцарії і Нідерландів. В зв”язку з цим і виявилася вперше сформульованою декларативна теорія визнання. Це проявилося також у визнанні за німецькими князями їх суверенних прав. Однак, обмежуючи право німецьких держав укладати договори з ненімецькими державами, трактат штучно змішував державно- і міжнародно-правові елементи в побудові імперії.
Версальським трактатом для Європи був вироблений також важливий для міжнародних відносин принцип необмеженості самодержавної влади, який у деяких випадках прикривався „ліберальними формами” і подавався „як вимога державного блага, інтересів і потреб народу”. Фактично абсолютизм самодержавної влади знайшов міцну опору в суспільному устрої європейських держав ХVII - XVIII століть. У свою чергу соціальний порядок, що склався у цей період в Європі, відображався на міжнародних відносинах європейських держав. Державні діячі тієї епохи досить часто цитували у своїх дипломатичних актах класичний твір науки міжнародного права – трактат Г. Гроція „Про право війни і миру” і посилалися на найвеличніші принципи моральності і права, прикриваючи ними найобурливіше порушення основних прав народів.
Проте Вестфальський трактат не лише визнав за всіма його учасниками „право на територію і на верховенство”, але і підтвердив рівноправність європейських держав незалежно від відмінностей в їх релігійних переконаннях і формі державного устрою. Ряд дослідників цього періоду проводять паралель між Версальським трактатом та Статутом Ліги Націй, а також і Статутом ООН. Адже Вестфальський трактат був першим загальноєвропейським договором, хоча і не створивши міжнародної організації, проте заклав перші цеглини в її майбутній фундамент.
Крім того, у Вестфальському трактаті мали місце положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів, колективні заходи проти агресора. Це в сукупності можна охарактеризувати як початок створення міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі.
ХVІІІ століття здійснило істотний вплив на формування норм дипломатичного права. У цей період для процесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення норм дипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканості послів і збереження їхніх привілеїв та пільг.
Значно повільніше відбувалися зміни в правовому режимі території. Протягом XVII століття і більшої частини XVIII століття продовжували переважати феодальні принципи її переходу від одного правителя до іншого – обмін територіями за Утрехтським (1713р.) і Раштадським (1714р.) мирними договорами. Тут найбільший прогрес намітився у сфері морського і річкового права, яке починало зароджуватися. Отже, можна вважати, що до середини століття утвердився принцип свободи морського судноплавства. Одночасно більшість держав була визнана 3-мильна ширина територіального моря. Поступово почалася відміна річкових податків. Найбільш активно почали укладати договори про свободу річкового судноплавства Австрія, Баварія, Прусія, Франція.
XVIII століття також призвело до деяких змін в законах і звичаях війни. Вони хоча й не ліквідували попередньої, жорстокої практики, але все ж таки йшли по шляху її гуманізації. Так, з”явилися угоди про недоторканість під час війни медперсоналу (франко-пруська угода 1759р.), про захист власності мирного населення (ст. 19 Утрехтського трактату). Сюди ж слід віднести і Декларацію Росії про перший озброєний нейтралітет 1780р., згідно з якою нейтральні судна ставилися під захист міжнародного права – вони були недоторканні, нейтральний прапор покривав вантаж ворожого характеру. Для захисту цих положень засновувався спеціальний конвой. Також проголошувалося, що блокада, щоб бути дійсною, повинна бути забезпечена реальною силою. Текст декларації був доведений Росією до відома дипломатичних представників Швеції, Данії, Нідерландів і Португалії. А протягом 1780-1783 років до неї приєдналися й інші держави.
Не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 років. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права - ери класичного міжнародного права.
Серед численних актів, прийнятих в дні французької революції, слід перш за все згадати „Пропозицію”, внесену депутатом Вольнеєм на засіданні Національних зборів 18 травня 1790р., а також проект „Декларації прав народів”, представлений Конвенту абатом Грегуаром 23 квітня 1795р. Ці документи склали своєрідний кодекс міжнародного права. При цьому ті положення проектів, які були схвалені Конвентом, формально залишалися власне французькими документами, так і не отримавши наступного міжнародного договірного закріплення. Але принципи та ідеї, в них сформульовані, отримали міжнародне визнання вже пізніше, а в ХІХ столітті склали стержень, основу міжнародного права.
Французька революція сприяла також утвердженню принципу свободи річкового торгівельного судноплавства, розвитку інституту прав людини, значна увага в цей період приділялася статусу іноземців. А право притулку стало істинним правом політичного притулку. Щодо інституту права війни, то тут істотних змін зазнали статус комбатантів, інститут військової окупації, мали місце новели в сфері регулювання морської війни, режиму нейтралітету.
Вступ союзних військ у 1812 році до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII. Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814р., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Підсумковий, або Головний акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815р. Конгрес доповнив переважаючий з середини XVII ст. принцип політичної рівноваги принципом легітимізму. Замість невтручання, проголошеного французькою революцією в якості принципу міжнародного права, на перше місце висувалась інтервенція для здійснення реакційних цілей священного союзу. Перекраявши політичну карту Європи, Віденський конгрес зачіпив багато питань утворення нових держав. Так, було проголошено Нідерландське королівство, німецькі держави і частина австрійських володінь відійшла до Німецького союзу. Значна увага на конгресі була зосереджена на питаннях утворення нових держав, „вільних міст” (Краків), статусу постійного нейтралітету (Швейцарія).
Отже, ті інститути, які були створені у Відні в 1815 році, пізніше були покладені в основу багато численних багатосторонніх конвенцій, які регулювали судноплавство по міжнародних ріках, Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961р.).
З точки зору значимості в історії міжнародного права Паризький конгрес 1856 року розглядають мало не наступним по важливості після Вестфальського і Віденського конгресів. І це не випадково, оскільки Паризький конгрес „виявився вихідним пунктом періоду європейських міжнародних відносин”. А це не могло не відбитися і на розвитку міжнародного права. Паризьким конгресом були затверджені положення Віденського трактату, які мали б застосуватися до Дунаю та його приток. Спеціальний розділ трактату говорив про режим Чорноморських проток і передбачав відновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., яка встановила міжнародну регламентацію проток. Чорне море було оголошено нейтральним та передбачена демілітаризація Аландських островів.
Отже, розвиток міжнародного права у другій половині ХІХ ст. відбувався в ту епоху, коли світ вступав в період імперіалізму, і це не могло не відбитися і на основних тенденціях, які пронизували міжнародне право в той час. З одного боку, спостерігались інтеграційні процеси в міжнародному житті, які знайшли втілення в ряді адміністративних міжнародних союзів, багатосторонніх угодах. З іншого боку, все помітніше вимальовувалися колоніалізм і мілітаризм. Це і проявилося на Берлінському конгресі 1878р. прийнятий на цьому конгресі трактат, на відміну від попередніх, не приніс нічого нового в міжнародне право, не утворив нових міжнародно-правових інститутів, якщо не рахувати колективного визнання незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії. Також утверджувався обов”язок забезпечити захист прав людини від дискримінації. При цьому Берлінський конгрес обмежував Болгарію лише областями на північ від Балканського хребта.
Періоду „класичного” міжнародного права поклали край дві Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років. У першій конференції взяли участь 26 держав – практично всі незалежні країни того часу. Вона отримала назву „мирної”, оскільки офіційним її завданням було обмеження озброєнь і забезпечення миру. Однак незабаром виявилися істотні суперечності між офіційно проголошеними цілями учасників конференції і фактичними результатами. Досвід конференції 1899р. був врахований при проведенні наступної, Другої конференції миру 1906-1907рр., скликаної з ініціативи США і Росії. На цей раз учасники зосередили свою увагу лише на юридичних питаннях права війни.
Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення, оскільки вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв”язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Проте кардинальне розв”язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювали організатори конференції.
Підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт. В сукупності зазначені документи охопили досить широке коло питань і можуть бути розділені на дві групи: 1) правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів; 2) порядок відкриття військових дій, правове регулювання сухопутної війни і правила ведення війни на морі.
Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід зазначити, що основні норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907р., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.
Проте обидві конференції не звернули належної уваги на дійсні витоки значних напруженостей у світі, а тому виявилися нездатними запобігти початку першої світової війни. До того ж із порядку денного конференції була виключена проблема колоніалізму. Крім того, врешті-решт був узгоджений компроміс щодо врегулювання конфліктів шляхом обов”язкового арбітражу, на чому наполягала Британія і Франція, залишивши за країнами право самим визначати питання, які передавати арбітражу на вирішення.
Серед інших інститутів міжнародного права кінця ХІХ – початку ХХ ст. певне значення мають міжнародні договори про протекторат: протекторати Франції над Марокко і Мадагаскаром; Англії над Єгиптом; Японії – над Кореєю. У зв”язку з процесами активного перерозподілу кордонів внаслідок загарбницьких воєн на Балканах, Близькому сході розвивається інститут оптації.
В розглядуваний період доктрина міжнародного права отримала значний розвиток. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Ідеї міжнародного права пустили коріння в суспільній свідомості.
В розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.
Теорія суверенітету була започаткована як спроба проаналізувати внутрішню структуру країни. Політичні філософи повчали, що в кожній країні має бути певний орган, наділений вищою законодавчою та/або політичною владою.
Аналізуючи основні правові результати розвитку так званого „класичного” і по суті європейського міжнародного права, можна з упевненістю сказати, що за цей період з”явилася низка основних правових норм і принципів міжнародного права. До таких принципів належать: принцип територіального суверенітету, який забезпечує виключний контроль і юрисдикцію держав в межах власної території, свобода відкритого моря, норми про імунітет держави від юрисдикції іноземних судів, норми про дипломатичні та консульські відносини, договірне право, право про дипломатичний захист іноземних громадян та їх майна і про нейтралітет.
Головна особливість класичного міжнародного права полягає у тому, що воно не накладає ніяких обмежень на права держав застосовувати силу та іти на війну, які вважаються атрибутом суверенітету та рівноправності держав. Крім того, вважалося, що суверенітет можна набути над територією, яка нібито нікому не належить. Необмежене право на застосування сили відбивалося також у доктрині інтервенції, прихильниками якої були Віторіа, Джентілі та Гроцій. Така інтервенція мотивувалася релігійними міркуваннями.
У ХІХ ст. право інтервенції ґрунтується на угодах і на засадах самозахисту та самозбереження. Адже держави для виправдовування інтервенції все більше посилалися на гуманітарні підстави. В дійсному житті, здійснюючи інтервенцію до іншої країни з нібито гуманітарною метою, держави переслідували власні цілі.
Одним із аспектів цього періоду, який заслуговує на увагу, є заборона работоргівлі. Так, після прийняття внутрішньодержавних заходів в 1814р. в Сполученому Королівстві було укладено перший міжнародний договір з осудом работоргівлі – між Францією та Британією. Цей принцип було підтримано на Віденському конгресі 1815р. та інших багатосторонніх договорах і нарешті затверджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890р. про африканську работоргівлю. Цей акт передбачав заходи військового та правового характеру для припинення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося.
Гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни розпочалась укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів. Було створено в 1863р. як приватна юридична асоціація Міжнародний комітет Червоного Хреста.
У ХІХ ст. з”являються також перші зачаткові форми міжнародного співробітництва: комісії з міжнародних річок (Рейну, Шельди, Дунаю) та міжнародні адміністративні союзи (Геодезичний союз, Всесвітній поштовий союз, Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтва та інші).
Отже, у результаті у Європі до початку ХІХ ст. склався певний міжнародний правопорядок, що став зразком для ряду інших континентів та країн. Європа стає центром цивілізованих народів, і це накладає певний відбиток на міжнародне право. Воно набуває яскраво вираженого європейського характеру і отримує назву європейського міжнародного права, або міжнародного права цивілізованих народів. На початку ХХ ст. воно починає називатися „класичне міжнародне право”. Це було пов”язано з тим, що основні міжнародно-правові положення формувалися за участю найбільших держав світу, а досягнуті угоди та домовленості носили формалізований характер і в цілому відображали інтереси більшості держав.
Проте укладення в цей період розвитку міжнародного права значної кількості міжнародних договорів та угод носило в більшості випадків декларативний характер, ряд проблем, які виникали в сфері міжнародно-правових відносин, взагалі не обговорювалися або виключалися із порядку денного (наприклад, проблема колоніалізму).
Крім того, міжнародні договори, укладені в період формування європоцентристського міжнародного права, мали значний вплив на певні положення міжнародно-правових документів, укладених у ХХ столітті. Зокрема, ряд угод містили принципи, які пізніше були закріплені в Статуті Ліги Націй, Статуті ООН. А ряд інститутів, які виникли в цей період, дістали свій розвиток та закріплення вже в період Поширення міжнародного права (з 1914р. і до наших днів).
Таким чином, можна з упевненістю сказати, що в період формування європоцентристського міжнародного права було започатковано основи міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі. А міжнародне право характеризувалося тим, що поступово рухалося до міжнародної всесвітньої системи.
Так, істотний вплив на розвиток міжнародного права цього періоду мав Вестфальський мирний конгрес, що завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни підписанням 24 жовтня 1648 року Вестфальського трактату. Вестфальський мир не лише сформулював ряд нових принципів та інститутів міжнародного права, але й істотно змінив ряд інших, раніше існуючих (дипломатичні представництва, режим іноземців). Він підготував перехід до епохи буржуазного міжнародного права, що, ймовірно, і дало підставу деяким дослідникам оголосити його початком виникнення і розвитку міжнародного права.
Серед питань правового характеру, що стали розвиватися на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. Як відомо, саме на Вестфальському конгресі була визнана незалежність Швейцарії і Нідерландів. В зв”язку з цим і виявилася вперше сформульованою декларативна теорія визнання. Це проявилося також у визнанні за німецькими князями їх суверенних прав. Однак, обмежуючи право німецьких держав укладати договори з ненімецькими державами, трактат штучно змішував державно- і міжнародно-правові елементи в побудові імперії.
Версальським трактатом для Європи був вироблений також важливий для міжнародних відносин принцип необмеженості самодержавної влади, який у деяких випадках прикривався „ліберальними формами” і подавався „як вимога державного блага, інтересів і потреб народу”. Фактично абсолютизм самодержавної влади знайшов міцну опору в суспільному устрої європейських держав ХVII - XVIII століть. У свою чергу соціальний порядок, що склався у цей період в Європі, відображався на міжнародних відносинах європейських держав. Державні діячі тієї епохи досить часто цитували у своїх дипломатичних актах класичний твір науки міжнародного права – трактат Г. Гроція „Про право війни і миру” і посилалися на найвеличніші принципи моральності і права, прикриваючи ними найобурливіше порушення основних прав народів.
Проте Вестфальський трактат не лише визнав за всіма його учасниками „право на територію і на верховенство”, але і підтвердив рівноправність європейських держав незалежно від відмінностей в їх релігійних переконаннях і формі державного устрою. Ряд дослідників цього періоду проводять паралель між Версальським трактатом та Статутом Ліги Націй, а також і Статутом ООН. Адже Вестфальський трактат був першим загальноєвропейським договором, хоча і не створивши міжнародної організації, проте заклав перші цеглини в її майбутній фундамент.
Крім того, у Вестфальському трактаті мали місце положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів, колективні заходи проти агресора. Це в сукупності можна охарактеризувати як початок створення міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі.
ХVІІІ століття здійснило істотний вплив на формування норм дипломатичного права. У цей період для процесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення норм дипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканості послів і збереження їхніх привілеїв та пільг.
Значно повільніше відбувалися зміни в правовому режимі території. Протягом XVII століття і більшої частини XVIII століття продовжували переважати феодальні принципи її переходу від одного правителя до іншого – обмін територіями за Утрехтським (1713р.) і Раштадським (1714р.) мирними договорами. Тут найбільший прогрес намітився у сфері морського і річкового права, яке починало зароджуватися. Отже, можна вважати, що до середини століття утвердився принцип свободи морського судноплавства. Одночасно більшість держав була визнана 3-мильна ширина територіального моря. Поступово почалася відміна річкових податків. Найбільш активно почали укладати договори про свободу річкового судноплавства Австрія, Баварія, Прусія, Франція.
XVIII століття також призвело до деяких змін в законах і звичаях війни. Вони хоча й не ліквідували попередньої, жорстокої практики, але все ж таки йшли по шляху її гуманізації. Так, з”явилися угоди про недоторканість під час війни медперсоналу (франко-пруська угода 1759р.), про захист власності мирного населення (ст. 19 Утрехтського трактату). Сюди ж слід віднести і Декларацію Росії про перший озброєний нейтралітет 1780р., згідно з якою нейтральні судна ставилися під захист міжнародного права – вони були недоторканні, нейтральний прапор покривав вантаж ворожого характеру. Для захисту цих положень засновувався спеціальний конвой. Також проголошувалося, що блокада, щоб бути дійсною, повинна бути забезпечена реальною силою. Текст декларації був доведений Росією до відома дипломатичних представників Швеції, Данії, Нідерландів і Португалії. А протягом 1780-1783 років до неї приєдналися й інші держави.
Не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 років. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права - ери класичного міжнародного права.
Серед численних актів, прийнятих в дні французької революції, слід перш за все згадати „Пропозицію”, внесену депутатом Вольнеєм на засіданні Національних зборів 18 травня 1790р., а також проект „Декларації прав народів”, представлений Конвенту абатом Грегуаром 23 квітня 1795р. Ці документи склали своєрідний кодекс міжнародного права. При цьому ті положення проектів, які були схвалені Конвентом, формально залишалися власне французькими документами, так і не отримавши наступного міжнародного договірного закріплення. Але принципи та ідеї, в них сформульовані, отримали міжнародне визнання вже пізніше, а в ХІХ столітті склали стержень, основу міжнародного права.
Французька революція сприяла також утвердженню принципу свободи річкового торгівельного судноплавства, розвитку інституту прав людини, значна увага в цей період приділялася статусу іноземців. А право притулку стало істинним правом політичного притулку. Щодо інституту права війни, то тут істотних змін зазнали статус комбатантів, інститут військової окупації, мали місце новели в сфері регулювання морської війни, режиму нейтралітету.
Вступ союзних військ у 1812 році до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII. Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814р., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Підсумковий, або Головний акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815р. Конгрес доповнив переважаючий з середини XVII ст. принцип політичної рівноваги принципом легітимізму. Замість невтручання, проголошеного французькою революцією в якості принципу міжнародного права, на перше місце висувалась інтервенція для здійснення реакційних цілей священного союзу. Перекраявши політичну карту Європи, Віденський конгрес зачіпив багато питань утворення нових держав. Так, було проголошено Нідерландське королівство, німецькі держави і частина австрійських володінь відійшла до Німецького союзу. Значна увага на конгресі була зосереджена на питаннях утворення нових держав, „вільних міст” (Краків), статусу постійного нейтралітету (Швейцарія).
Отже, ті інститути, які були створені у Відні в 1815 році, пізніше були покладені в основу багато численних багатосторонніх конвенцій, які регулювали судноплавство по міжнародних ріках, Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961р.).
З точки зору значимості в історії міжнародного права Паризький конгрес 1856 року розглядають мало не наступним по важливості після Вестфальського і Віденського конгресів. І це не випадково, оскільки Паризький конгрес „виявився вихідним пунктом періоду європейських міжнародних відносин”. А це не могло не відбитися і на розвитку міжнародного права. Паризьким конгресом були затверджені положення Віденського трактату, які мали б застосуватися до Дунаю та його приток. Спеціальний розділ трактату говорив про режим Чорноморських проток і передбачав відновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., яка встановила міжнародну регламентацію проток. Чорне море було оголошено нейтральним та передбачена демілітаризація Аландських островів.
Отже, розвиток міжнародного права у другій половині ХІХ ст. відбувався в ту епоху, коли світ вступав в період імперіалізму, і це не могло не відбитися і на основних тенденціях, які пронизували міжнародне право в той час. З одного боку, спостерігались інтеграційні процеси в міжнародному житті, які знайшли втілення в ряді адміністративних міжнародних союзів, багатосторонніх угодах. З іншого боку, все помітніше вимальовувалися колоніалізм і мілітаризм. Це і проявилося на Берлінському конгресі 1878р. прийнятий на цьому конгресі трактат, на відміну від попередніх, не приніс нічого нового в міжнародне право, не утворив нових міжнародно-правових інститутів, якщо не рахувати колективного визнання незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії. Також утверджувався обов”язок забезпечити захист прав людини від дискримінації. При цьому Берлінський конгрес обмежував Болгарію лише областями на північ від Балканського хребта.
Періоду „класичного” міжнародного права поклали край дві Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років. У першій конференції взяли участь 26 держав – практично всі незалежні країни того часу. Вона отримала назву „мирної”, оскільки офіційним її завданням було обмеження озброєнь і забезпечення миру. Однак незабаром виявилися істотні суперечності між офіційно проголошеними цілями учасників конференції і фактичними результатами. Досвід конференції 1899р. був врахований при проведенні наступної, Другої конференції миру 1906-1907рр., скликаної з ініціативи США і Росії. На цей раз учасники зосередили свою увагу лише на юридичних питаннях права війни.
Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення, оскільки вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв”язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Проте кардинальне розв”язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювали організатори конференції.
Підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт. В сукупності зазначені документи охопили досить широке коло питань і можуть бути розділені на дві групи: 1) правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів; 2) порядок відкриття військових дій, правове регулювання сухопутної війни і правила ведення війни на морі.
Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід зазначити, що основні норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907р., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.
Проте обидві конференції не звернули належної уваги на дійсні витоки значних напруженостей у світі, а тому виявилися нездатними запобігти початку першої світової війни. До того ж із порядку денного конференції була виключена проблема колоніалізму. Крім того, врешті-решт був узгоджений компроміс щодо врегулювання конфліктів шляхом обов”язкового арбітражу, на чому наполягала Британія і Франція, залишивши за країнами право самим визначати питання, які передавати арбітражу на вирішення.
Серед інших інститутів міжнародного права кінця ХІХ – початку ХХ ст. певне значення мають міжнародні договори про протекторат: протекторати Франції над Марокко і Мадагаскаром; Англії над Єгиптом; Японії – над Кореєю. У зв”язку з процесами активного перерозподілу кордонів внаслідок загарбницьких воєн на Балканах, Близькому сході розвивається інститут оптації.
В розглядуваний період доктрина міжнародного права отримала значний розвиток. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Ідеї міжнародного права пустили коріння в суспільній свідомості.
В розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.
Теорія суверенітету була започаткована як спроба проаналізувати внутрішню структуру країни. Політичні філософи повчали, що в кожній країні має бути певний орган, наділений вищою законодавчою та/або політичною владою.
Аналізуючи основні правові результати розвитку так званого „класичного” і по суті європейського міжнародного права, можна з упевненістю сказати, що за цей період з”явилася низка основних правових норм і принципів міжнародного права. До таких принципів належать: принцип територіального суверенітету, який забезпечує виключний контроль і юрисдикцію держав в межах власної території, свобода відкритого моря, норми про імунітет держави від юрисдикції іноземних судів, норми про дипломатичні та консульські відносини, договірне право, право про дипломатичний захист іноземних громадян та їх майна і про нейтралітет.
Головна особливість класичного міжнародного права полягає у тому, що воно не накладає ніяких обмежень на права держав застосовувати силу та іти на війну, які вважаються атрибутом суверенітету та рівноправності держав. Крім того, вважалося, що суверенітет можна набути над територією, яка нібито нікому не належить. Необмежене право на застосування сили відбивалося також у доктрині інтервенції, прихильниками якої були Віторіа, Джентілі та Гроцій. Така інтервенція мотивувалася релігійними міркуваннями.
У ХІХ ст. право інтервенції ґрунтується на угодах і на засадах самозахисту та самозбереження. Адже держави для виправдовування інтервенції все більше посилалися на гуманітарні підстави. В дійсному житті, здійснюючи інтервенцію до іншої країни з нібито гуманітарною метою, держави переслідували власні цілі.
Одним із аспектів цього періоду, який заслуговує на увагу, є заборона работоргівлі. Так, після прийняття внутрішньодержавних заходів в 1814р. в Сполученому Королівстві було укладено перший міжнародний договір з осудом работоргівлі – між Францією та Британією. Цей принцип було підтримано на Віденському конгресі 1815р. та інших багатосторонніх договорах і нарешті затверджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890р. про африканську работоргівлю. Цей акт передбачав заходи військового та правового характеру для припинення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося.
Гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни розпочалась укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів. Було створено в 1863р. як приватна юридична асоціація Міжнародний комітет Червоного Хреста.
У ХІХ ст. з”являються також перші зачаткові форми міжнародного співробітництва: комісії з міжнародних річок (Рейну, Шельди, Дунаю) та міжнародні адміністративні союзи (Геодезичний союз, Всесвітній поштовий союз, Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтва та інші).
Отже, у результаті у Європі до початку ХІХ ст. склався певний міжнародний правопорядок, що став зразком для ряду інших континентів та країн. Європа стає центром цивілізованих народів, і це накладає певний відбиток на міжнародне право. Воно набуває яскраво вираженого європейського характеру і отримує назву європейського міжнародного права, або міжнародного права цивілізованих народів. На початку ХХ ст. воно починає називатися „класичне міжнародне право”. Це було пов”язано з тим, що основні міжнародно-правові положення формувалися за участю найбільших держав світу, а досягнуті угоди та домовленості носили формалізований характер і в цілому відображали інтереси більшості держав.
Проте укладення в цей період розвитку міжнародного права значної кількості міжнародних договорів та угод носило в більшості випадків декларативний характер, ряд проблем, які виникали в сфері міжнародно-правових відносин, взагалі не обговорювалися або виключалися із порядку денного (наприклад, проблема колоніалізму).
Крім того, міжнародні договори, укладені в період формування європоцентристського міжнародного права, мали значний вплив на певні положення міжнародно-правових документів, укладених у ХХ столітті. Зокрема, ряд угод містили принципи, які пізніше були закріплені в Статуті Ліги Націй, Статуті ООН. А ряд інститутів, які виникли в цей період, дістали свій розвиток та закріплення вже в період Поширення міжнародного права (з 1914р. і до наших днів).
Таким чином, можна з упевненістю сказати, що в період формування європоцентристського міжнародного права було започатковано основи міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі. А міжнародне право характеризувалося тим, що поступово рухалося до міжнародної всесвітньої системи.
