Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) як об’єкт захисту
Реферат на тему:
Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) як об’єкт захисту
На сьогодні особливого значення набуває право інтелектуальної власності, зокрема на літературний, художній та інший твір (авторське право). А будь-яке право, у тому числі й авторське, потребує належного захисту. З прийняттям нового Цивільного кодексу це завдання значно полегшилося, але є певні недоліки у чинному законодавстві, на які б хотілося звернути увагу у даній статті.
Перед наданням захисту тому чи іншому суб’єктивному праву, у тому числі і праву інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, необхідно встановити наявність чинного права, яке просять захистити. Тому важливо встановити початок чинності цього права, припинення його чинності, визнання недійсним тощо.
„Авторське право виникає з моменту створення твору” – проголошує ст. ЦК]. Наведена норма потребує уточнення. Твір вважається створеним з того моменту, коли він набув такої об’єктивної форми, яка робить його придатним для сприйняття і відтворення. Поки твір не набув такої об’єктивної форми, він не є об’єктом правової охорони.
Усна форма твору стає об’єктом правової охорони з моменту, коли твір повідомлений невизначеному колу осіб, с. –17].
Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом (ч. ст. ЦК). Закон України „Про авторське право і суміжні права” передбачає один із доказів авторства (авторського права) на оприлюднений чи неоприлюднений твір, факту і дату опублікування твору чи договорів, що стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах. Про реєстрацію авторського права на твір Установа видає свідоцтво (п. ст. Закону України „Про авторське право і суміжні права”)].
Реєстрація авторського права особливо важлива на твори образотворчого мистецтва]. Така реєстрація набагато полегшує доказ права автора на твір. У практиці бувають випадки, коли твір київського художника успішно тиражується і його примірники вигідно продаються під іншим іменем. У такому разі державна реєстрація твору допомагає довести право автора. Оригінал чи примірники літературного твору позначаються іменем автора. У зв’язку з цим діє презумпція авторства. Крім того, будь-який суб’єкт авторського права для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права. Цей знак складається з таких елементів: латинська літера „С”, обведена колом; ім’я особи, яка має авторське право; рік першої публікації твору. Цей знак проставляється на оригіналі і кожному примірнику твору (ч. ст. Закону, ч. ст. ЦК).
Твір може бути опублікований анонімно або під псевдонімом. ЦК не згадує про можливість опублікування твору анонімно (п. ч. ст. ЦК). ЦК передбачає можливість публікації твору без зазначення імені автора, але це і є анонімна публікація (п. , ч. ст. ЦК).
Якщо твір опубліковано під псевдонімом, видавець твору, чиє ім’я чи назва зазначаються на творі, вважається представником автора і має право захищати права останнього. Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім’я і не заявить про своє авторство (ч. ст. 11 Закону).
Наведені заходи індивідуалізації твору і автора, а також фіксації за ним авторського права, безперечно, полегшують розв’язання спорів, що виникають щодо авторського права, с. ].
Слід уточнити термінологію, яка вживається в Законі про авторське право і в новому ЦК. У Законі України „Про авторське право і суміжні права” термін „авторське право” вживається як сукупність особистих немайнових і майнових прав, якими закон наділяє автора твору. У новому Цивільному кодексі України вживається вислів „право інтелектуальної власності на твір”, – так називається глава 36 ЦК „Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право)”. Це спостерігається і в окремих статтях цієї 36 глави ЦК. Так, ч. ст. ЦК говорить, що авторське право виникає з моменту створення твору” У ст. ЦК уже йдеться про право інтелектуальної власності на твір. Отже, терміни „авторське право” і „право інтелектуальної власності на твір” у ЦК вживаються як синоніми, як однозначні. З цього будемо виходити в даній роботі.
Окремі норми і статті ЦК істотно розходяться, з відповідними нормами і статтями Закону України „Про авторське право і суміжні права”. Це природно. У разі такого розходження застосовуються норми і статті Цивільного кодексу. Проте більш істотним недоліком є окремі розходження в Цивільному кодексі. На них доцільно зупинитися більш детально, оскільки вони мають значення для захисту права інтелектуальної власності на літературні, художні та інші твори.
Передусім звертає на себе увагу розходження у початку перебігу строків охорони права інтелектуальної власності на твори. ЦК визначив майновими правами інтелектуальної власності:
1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 424 ЦК).
Ст. ЦК „Майнові права інтелектуальної власності на твір” уже не передбачає такого виключного права на твір, як перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання. За цією статтею таке право уже не виключне. Збагнути такі трансформації важко, хоча, на нашу думку, поділ майнових прав інтелектуальної власності на виключні і невиключні невиправдане.
Певні ускладнення захисту суб’єктивних прав інтелектуальної власності на твір будуть викликати нечіткість формулювань окремих норм Цивільного кодексу. Так, за редакцією Закону України „Про авторське право і суміжні права” 1993 р. правова охорона надавалася твору незалежно від його достоїнства. У редакції цього Закону від 22 травня 2003 р. така ознака твору, як його достоїнство, вилучена. Ч. ст. цього Закону такої ознаки твору не містить.
На нашу думку, це означає, що твори нижче певного рівня достоїнства правом інтелектуальної власності не охороняються. Цей висновок підтверджується ч. ст. ЦК. Вона проголошує: „Твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності суспільства”. Чи охоплюються наведеними висловами поняття „достоїнство твору”? Видасться, що не охоплюються.
У законі мають бути чітко визначені критерії оцінки поняття „достоїнство твору”. Зрозуміло, що критерії, визначені ч. ст. ЦК, будуть викликати численні судові спори. Важко визначити, чи завдає твір шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності суспільства. Визначити такі критерії важко. Необхідні спеціальні додаткові дослідження. Але вже зараз зрозуміло, що відсутність таких критеріїв у законі ускладнить захист права інтелектуальної власності.
При цьому ні ЦК, ні Закон про авторське право не визначають особу позивача в спорі про достоїнство спору. Користувачі творів, достоїнство яких викликає сумнів, часто заінтересовані в опублікуванні таких творів, їх більше цікавить прибуток, ніж моральність суспільства.
З цими спірними питаннями тісно пов’язані особисті немайнові права автора твору.
Цивільний кодекс України зберіг норму про недоторканність твору. За раніше чинним законодавством під поняттям „недоторканність” розуміли права автора твору забороняти будь-яку зміну твору без його згоди, с. ]. Скорочення, доповнення, передмови, післямови, коментарі твору та будь-які інші зміни твору не допускалися без згоди автора, безперечно, не допускалася зміна змісту договору.
Закон України „Про авторське право і суміжні права” останньої редакції так сформулював це право: „вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації твору”.
Цивільний кодекс відтворив наведену норму з деякими незначними корективами. Ч. ст. ЦК постановляє: „Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводження твору без згоди його автора ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо”.
Редакції зазначених норм ні Закону, ні Цивільного кодексу не відзначаються чіткістю.
Буде викликати суперечки вислів „будь-яке інше посягання на твір, що може зашкодити честі та репутації автора”. Очевидно, слова „що може зашкодити честі та репутації автора” стосуються лише іншого посягання на твір. Якщо це так, то тоді постане питання, що таке посягання на твір. Посягання це тільки замах на порушення цілісності твору? У чому має полягати цей замах?
Тому краще було б наведену норму сформулювати так: „Перекручення чи спотворення твору забороняється. Будь-яка інша зміна твору допускається лише зі згоди автора”. У сучасних умовах не слід допускати будь-яку зміну без згоди автора чи його правонаступника, с. –20].
Численні суперечки будуть викликані невідрегульованністю питання про плату за використання твору. Закон України „Про авторське право і суміжні права” одним із майнових прав визнає право автора на плату за використання його твору. Ч. ст. цього Закону встановила, що суб’єкт авторського права має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору.
Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або в договорах, що укладаються за дорученням суб’єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, що використовують твір. Кабінет Міністрів України встановлює мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування, с. –69].
Цивільний кодекс у главі 35 „Загальні положення про право інтелектуальної власності” про плату за використання об’єкта права інтелектуальної власності взагалі не згадує. Не відносить це право ні до виключних, ні до невиключних прав інтелектуальної власності.
Ст. ЦК містить припис, за яким автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК та іншим законом.
Цивільний кодекс право на плату за використання твору відносить до інших майнових прав інтелектуальної власності, яке не варте уваги. Між тим, заради плати за використання твору найчастіше вони створюються. Саме плата за використання твору є найпотужнішим стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності у гуманітарній сфері. Законодавець явно недооцінює значення плати за використання твору.
Віддання сторонам договору на використання твору право на визначення розміру і порядку виплати плати, незважаючи на його зовнішній демократизм, не на користь автора, с. –32]. Автор твору може не знати усіх нюансів укладення договору на використання твору, не мати відповідного досвіду тощо. Проте ці та інші переваги у більшості випадків має видавець чи інша особа, що використовує твір. Видавець має штат досвідчених фахівців, які доведуть автору „дійсну” вартість твору. Вони знають кон’юнктуру ринку, попит на той чи інший вид твору тощо. Автору важко змагатися з своїм контрагентом у договорі про використання твору.
Складною проблемою, яку доведеться розв’язувати судам (суддям), що постане у зв’язку з розглядом спорів, які будуть виникати у зв’язку з створенням об’єктів права інтелектуальної власності за замовленням. Відповідно до ч. ст. ЦК майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.
Важко уявити собі ситуацію, коли за замовленням створено винахід чи інший науково-технічний об’єкт. Винахідник отримав обумовлену договором плату за виконання замовлення. Іншими словами, винахідник вигідно продав свій винахід. Обидві сторони задоволені вчиненим правочином.
Проте, коли замовник почав використовувати винахід і одержувати певний дохід, до нього звертається винахідник-продавець і заявляє претензію на половину доходів. Свою претензію винахідник-продавець-творець обґрунтовує посиланням на ч. ст. Цивільного кодексу України.
Як вирішувати судді зазначений спір. Очевидно, так, як проголошує ч. ст. Цивільного кодексу України. Але ж це нісенітниця. Це щось подібне до того, коли фабрика взуття виготовила чоботи і заявляє організації торгівлі, на замовлення якої чоботи були виготовлені, проте, що половина доходів від продажу належить їй.
Наведена ситуація з продажем винаходу є не що інше як договір купівлі-продажу, за яким проданий товар переходить у власність покупця без будь-яких застережень (ст. ЦК). За ч. ст. ЦК предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладання договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Те, що винахід чи будь-який інший результат інтелектуальної, творчої діяльності є товаром у вільному цивільному обігу, ні в кого сумніву не викликає, с. –45].
Склалася колізія, яка не відповідає загальним цивільно-правовим засадам і має бути розв’язана, але вже не суддею. Видається взагалі недоцільним визнавати спільним право інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт. Краще б визнавати це право неподільним.
Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта (ч. ст. ЦК).
Ще складнішою є проблема зі створенням за замовленням твору образотворчого мистецтва. За ч. ст. ЦК „Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором”.
Статті 430 і 1112 ЦК викликають кілька зауважень. Обидві статті містять одні й ті ж норми, проте вони вміщені у різних главах ЦК: ст. – у главі 35, а ст. ЦК – у главі 75. Таке розташування збагнути важко. Воно може викликати тільки непорозуміння. Не зрозуміло, чому ст. визначає лише права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, а ст. – про договори на створення об’єкта інтелектуальної власності за замовленням. Але ж не можна створити об’єкт права інтелектуальної власності за замовленням без договору. Не можна визначити і права сторін поза договором. Про це і йдеться в ч. ст. ЦК: „Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, повинен визначити способи та умови використання цього об’єкта замовником”.
До цього залишається лише додати, що способи та умови використання об’єкта права інтелектуальної власності, створеного за замовленням, і є права сторін договору на створення зазначеного об’єкта.
Одним словом, роз’єднання наведених статей штучне, ними і користуватися незручно.
Подив викликає і методологічний підхід до розв’язання зазначених спірних питань. Вихід із цього досить складного становища розробники проекту Цивільного кодексу знайшли дуже легко – розв’язання найбільш складних питань переклали на плечі учасників цивільного відношення, яке складається в процесі створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності, створених за замовленням. Такий підхід, незважаючи на його нібито демократичність, не на користь і творців і замовників. Він буде ускладнювати і зволікати розгляд справ у судді, порушених щодо цього [11, с. –20].
Найбільш серйозною проблемою, з якою доведеться стикатися судді, є проблема визначення суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за договором замовлення. Ч. З ст. ЦК проголошує, що оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. З цією нормою все ясно. Уточнимо лише, що за ч. ст. ЦК особисті майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта.
Ці наведені дві норми, узгоджені між собою, відповідають загальним цивільно-правовим засадам і не викликають ніяких зауважень. Проте наступна норма ч. ст. ЦК містить такий припис: „При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за автором, якщо інше не встановлено договором”.
Ст. ЦК проголошує, що право власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить замовнику. І тут у цій же частині статті приписує: „майнові права інтелектуальної власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, належить творцеві цього твору”.
Що ж все таки належить замовникові? Він проголошений власником твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, але без будь-яких прав. Майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за творцем. Йому ж належать і особисті не майнові права. Отже, власник твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, має твір, але не має ніяких прав на цей твір.
Це нова фігура у цивільному праві України, новий суб’єкт права інтелектуальної власності без цих прав. Це нонсенс. Такого суб’єкта сучасне цивільне право ще не знало. Не може бути суб’єкта прав без будь-яких прав. Такі норми будуть викликати непорозуміння при їх застосуванні. Як діяти судді, коли ЦК одного проголошує власником об’єкта права інтелектуальної власності, а другого суб’єктом прав інтелектуальної власності на цей же об’єкт.
Може саме в цій конструкції ховається зміст даної норми. Адже зазначена норма (ч. ст. 1112 ЦК) приписує: до замовника твору образотворчого мистецтва переходить право власності, на оригінал замовленого твору, а за творцем залишаються майнові права інтелектуальної власності на цей твір. Йому ж належать і особисті немайнові права інтелектуальної власності на цей твір.
Тоді постає запитання, право власності на твір образотворчого мистецтва і права інтелектуальної власності на цей же твір – це одне і те ж право, принаймні, за своїм захистом, чи це різні права. Якщо це різні права, то в чому їх відмінність. Такі питання слід чітко з’ясувати, оскільки цю головоломку доведеться розв’язувати суду (судді).
Право інтелектуальної власності на оригінал твору образотворчого мистецтва і право власності на оригінал цього ж твору за своїм змістом, принаймні, це одне і те ж. Майнові права інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, визначені ст. ЦК, охоплюються поняттям права власності за ч. ст. ЦК. Такий висновок підтверджується і ст.41 Конституції України.
Автор даної роботи також виходить з того, що право власності на будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності і право інтелектуальної власності, принаймні, за своїм змістом це одне і те ж право. Різниці в змісті цих прав немає.
Проте неузгодженість норм ч. ст. , чи, навіть, їх суперечливість наявна. Як же розв’язати це спірне питання? Зазначена спірність не така проста, як видається. Уявімо собі ситуацію: автор надгробного пам’ятника, створеного за замовленням, вирішив якось розтиражувати цей свій твір і ввести його в цивільний оборот з метою одержання додаткового доходу, крім плати за створення цього твору. Чи має право замовник, який за законом (ч. ст. ЦК) став власником оригіналу, заборонити автору здійснювати тиражування? Як судді вирішувати такий спір – замовник є власником цього твору, а автору твору належать майнові права інтелектуальної власності на цей твір.
Вихід із цієї ситуації ЦК вбачає у можливості сторін домовитися про інше. Як уже підкреслювалося, розв’язання цього непростого спірного питання ЦК поклав на розсуд сторін. Це далеко не найкращий спосіб розв’язання цього питання. Для його успішного і справедливого розв’язання закон повинен сторонам визначити якісь певні межі, в межах яких вони визначать умови договору про створення твору образотворчого мистецтва чи про його використання, с. –116].
Такі межі, безперечно, будуть зумовлюватися характером (видом) творів образотворчого мистецтва. Наприклад, щодо надгробного пам’ятника, автор право на його тиражування може здійснювати тільки з дозволу замовника, те ж варто встановити стосовно портретів виконаних живописом, фотографією чи скульптурою. Щодо останніх творів живопису, то право на їх тиражування, розповсюдження повинно належати автору, оригінал якого переданий за договором замовлення замовнику чи просто проданий будь-якій особі.
Підтвердження цьому нашому міркуванню знаходимо в Законі України „Про авторське право і суміжні права”. Ст. цього Закону проголошує: „При передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об’єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав”.
Видається доцільним визначити права сторін у договорі замовлення на твір образотворчого мистецтва в законі щодо кожного виду творів, при цьому надати сторонам право визначити умови договору на свій розсуд. Такий підхід набагато полегшив би вирішення спорів щодо прав на твори образотворчого мистецтва, створених за замовленням.
Норми авторського права в Цивільному кодексі України, які визначають режим об’єктів, викликають зауваження як об’єкти захисту.
Сучасність вимагає більш чіткого і рішучого обмеження свободи творчості взагалі і у сфері авторського права зокрема. Не можна випускати у світ твори, які розбещують молодь, підривають моральні засади.
Потребує конкретизації і уточнення норми про недоторканність творів. Істотним недоліком авторського права є відсутність у ньому механізму визначення розміру і виплати плати за використання творів.
Проблема розмежування права власності на матеріальний носій твору образотворчого мистецтва і правом інтелектуальної власності на сам твір залишається не розв’язаною. Передача таких колізій на розв’язання сторін договору замовлення не є кращим виходом із такої ситуації. Закон має чітко визначати права інтелектуальної власності творця і замовника.
Література:
1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44.
2. Рокічьолі Е.П. Чи потрібно захищати свою культуру? // Інтелектуальна власність. – 2002. – № –3. – С. 15–17.
3. Про авторське право і суміжні права: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. – Ст. ; 2001. – № 43. – Ст. ; 2003. – № 35, ст. .
4. Гаврилов Е.П. Авторське право Росії на сучасному етапі. Авторське право і суміжні права. Європейський досвід / Виступи, статті європейських спеціалістів. – Книга 2. – К., 2001. – 460 с.
5. Сірінеллі П. Європейська і міжнародна система охорони авторських і суміжних прав. Авторське право і суміжні права. – Книга 2. – С. 259–269.
6. Мельник В. Історико-правові аспекти виникнення та розвитку законодавства стосовно авторського права в Україні // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 8–11.
7. Підопригора О. Авторське право і суміжні права в новому Цивільному кодексі України // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 2. – С. 16–20.
8. Додатки 1-7 до Постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 72. „Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за публічне виконання, публічний показ, публічне сповіщення або ретрансляцію (повторне публічне сповіщення) творів науки, літератури і мистецтва” // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 2. – С. 59–69.
9. Шаповал В. Як захищає корпорація „Майкросфорт” авторські права в Україні // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 29–32.
10. Потєхіна В. Охорона авторського права в Сполучених Штатах Америки // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 2. – С. –45.
11. Негрескул В. Загальні питання авторського права і суміжних прав // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 2. – С. 15–20.
12. Шишка Р.Б. Немайнові права автора // Вісник Академії правових наук України. – № 30. – С. 110–116.
Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) як об’єкт захисту
На сьогодні особливого значення набуває право інтелектуальної власності, зокрема на літературний, художній та інший твір (авторське право). А будь-яке право, у тому числі й авторське, потребує належного захисту. З прийняттям нового Цивільного кодексу це завдання значно полегшилося, але є певні недоліки у чинному законодавстві, на які б хотілося звернути увагу у даній статті.
Перед наданням захисту тому чи іншому суб’єктивному праву, у тому числі і праву інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, необхідно встановити наявність чинного права, яке просять захистити. Тому важливо встановити початок чинності цього права, припинення його чинності, визнання недійсним тощо.
„Авторське право виникає з моменту створення твору” – проголошує ст. ЦК]. Наведена норма потребує уточнення. Твір вважається створеним з того моменту, коли він набув такої об’єктивної форми, яка робить його придатним для сприйняття і відтворення. Поки твір не набув такої об’єктивної форми, він не є об’єктом правової охорони.
Усна форма твору стає об’єктом правової охорони з моменту, коли твір повідомлений невизначеному колу осіб, с. –17].
Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом (ч. ст. ЦК). Закон України „Про авторське право і суміжні права” передбачає один із доказів авторства (авторського права) на оприлюднений чи неоприлюднений твір, факту і дату опублікування твору чи договорів, що стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах. Про реєстрацію авторського права на твір Установа видає свідоцтво (п. ст. Закону України „Про авторське право і суміжні права”)].
Реєстрація авторського права особливо важлива на твори образотворчого мистецтва]. Така реєстрація набагато полегшує доказ права автора на твір. У практиці бувають випадки, коли твір київського художника успішно тиражується і його примірники вигідно продаються під іншим іменем. У такому разі державна реєстрація твору допомагає довести право автора. Оригінал чи примірники літературного твору позначаються іменем автора. У зв’язку з цим діє презумпція авторства. Крім того, будь-який суб’єкт авторського права для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права. Цей знак складається з таких елементів: латинська літера „С”, обведена колом; ім’я особи, яка має авторське право; рік першої публікації твору. Цей знак проставляється на оригіналі і кожному примірнику твору (ч. ст. Закону, ч. ст. ЦК).
Твір може бути опублікований анонімно або під псевдонімом. ЦК не згадує про можливість опублікування твору анонімно (п. ч. ст. ЦК). ЦК передбачає можливість публікації твору без зазначення імені автора, але це і є анонімна публікація (п. , ч. ст. ЦК).
Якщо твір опубліковано під псевдонімом, видавець твору, чиє ім’я чи назва зазначаються на творі, вважається представником автора і має право захищати права останнього. Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім’я і не заявить про своє авторство (ч. ст. 11 Закону).
Наведені заходи індивідуалізації твору і автора, а також фіксації за ним авторського права, безперечно, полегшують розв’язання спорів, що виникають щодо авторського права, с. ].
Слід уточнити термінологію, яка вживається в Законі про авторське право і в новому ЦК. У Законі України „Про авторське право і суміжні права” термін „авторське право” вживається як сукупність особистих немайнових і майнових прав, якими закон наділяє автора твору. У новому Цивільному кодексі України вживається вислів „право інтелектуальної власності на твір”, – так називається глава 36 ЦК „Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право)”. Це спостерігається і в окремих статтях цієї 36 глави ЦК. Так, ч. ст. ЦК говорить, що авторське право виникає з моменту створення твору” У ст. ЦК уже йдеться про право інтелектуальної власності на твір. Отже, терміни „авторське право” і „право інтелектуальної власності на твір” у ЦК вживаються як синоніми, як однозначні. З цього будемо виходити в даній роботі.
Окремі норми і статті ЦК істотно розходяться, з відповідними нормами і статтями Закону України „Про авторське право і суміжні права”. Це природно. У разі такого розходження застосовуються норми і статті Цивільного кодексу. Проте більш істотним недоліком є окремі розходження в Цивільному кодексі. На них доцільно зупинитися більш детально, оскільки вони мають значення для захисту права інтелектуальної власності на літературні, художні та інші твори.
Передусім звертає на себе увагу розходження у початку перебігу строків охорони права інтелектуальної власності на твори. ЦК визначив майновими правами інтелектуальної власності:
1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 424 ЦК).
Ст. ЦК „Майнові права інтелектуальної власності на твір” уже не передбачає такого виключного права на твір, як перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання. За цією статтею таке право уже не виключне. Збагнути такі трансформації важко, хоча, на нашу думку, поділ майнових прав інтелектуальної власності на виключні і невиключні невиправдане.
Певні ускладнення захисту суб’єктивних прав інтелектуальної власності на твір будуть викликати нечіткість формулювань окремих норм Цивільного кодексу. Так, за редакцією Закону України „Про авторське право і суміжні права” 1993 р. правова охорона надавалася твору незалежно від його достоїнства. У редакції цього Закону від 22 травня 2003 р. така ознака твору, як його достоїнство, вилучена. Ч. ст. цього Закону такої ознаки твору не містить.
На нашу думку, це означає, що твори нижче певного рівня достоїнства правом інтелектуальної власності не охороняються. Цей висновок підтверджується ч. ст. ЦК. Вона проголошує: „Твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності суспільства”. Чи охоплюються наведеними висловами поняття „достоїнство твору”? Видасться, що не охоплюються.
У законі мають бути чітко визначені критерії оцінки поняття „достоїнство твору”. Зрозуміло, що критерії, визначені ч. ст. ЦК, будуть викликати численні судові спори. Важко визначити, чи завдає твір шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності суспільства. Визначити такі критерії важко. Необхідні спеціальні додаткові дослідження. Але вже зараз зрозуміло, що відсутність таких критеріїв у законі ускладнить захист права інтелектуальної власності.
При цьому ні ЦК, ні Закон про авторське право не визначають особу позивача в спорі про достоїнство спору. Користувачі творів, достоїнство яких викликає сумнів, часто заінтересовані в опублікуванні таких творів, їх більше цікавить прибуток, ніж моральність суспільства.
З цими спірними питаннями тісно пов’язані особисті немайнові права автора твору.
Цивільний кодекс України зберіг норму про недоторканність твору. За раніше чинним законодавством під поняттям „недоторканність” розуміли права автора твору забороняти будь-яку зміну твору без його згоди, с. ]. Скорочення, доповнення, передмови, післямови, коментарі твору та будь-які інші зміни твору не допускалися без згоди автора, безперечно, не допускалася зміна змісту договору.
Закон України „Про авторське право і суміжні права” останньої редакції так сформулював це право: „вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації твору”.
Цивільний кодекс відтворив наведену норму з деякими незначними корективами. Ч. ст. ЦК постановляє: „Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводження твору без згоди його автора ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо”.
Редакції зазначених норм ні Закону, ні Цивільного кодексу не відзначаються чіткістю.
Буде викликати суперечки вислів „будь-яке інше посягання на твір, що може зашкодити честі та репутації автора”. Очевидно, слова „що може зашкодити честі та репутації автора” стосуються лише іншого посягання на твір. Якщо це так, то тоді постане питання, що таке посягання на твір. Посягання це тільки замах на порушення цілісності твору? У чому має полягати цей замах?
Тому краще було б наведену норму сформулювати так: „Перекручення чи спотворення твору забороняється. Будь-яка інша зміна твору допускається лише зі згоди автора”. У сучасних умовах не слід допускати будь-яку зміну без згоди автора чи його правонаступника, с. –20].
Численні суперечки будуть викликані невідрегульованністю питання про плату за використання твору. Закон України „Про авторське право і суміжні права” одним із майнових прав визнає право автора на плату за використання його твору. Ч. ст. цього Закону встановила, що суб’єкт авторського права має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору.
Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або в договорах, що укладаються за дорученням суб’єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, що використовують твір. Кабінет Міністрів України встановлює мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування, с. –69].
Цивільний кодекс у главі 35 „Загальні положення про право інтелектуальної власності” про плату за використання об’єкта права інтелектуальної власності взагалі не згадує. Не відносить це право ні до виключних, ні до невиключних прав інтелектуальної власності.
Ст. ЦК містить припис, за яким автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК та іншим законом.
Цивільний кодекс право на плату за використання твору відносить до інших майнових прав інтелектуальної власності, яке не варте уваги. Між тим, заради плати за використання твору найчастіше вони створюються. Саме плата за використання твору є найпотужнішим стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності у гуманітарній сфері. Законодавець явно недооцінює значення плати за використання твору.
Віддання сторонам договору на використання твору право на визначення розміру і порядку виплати плати, незважаючи на його зовнішній демократизм, не на користь автора, с. –32]. Автор твору може не знати усіх нюансів укладення договору на використання твору, не мати відповідного досвіду тощо. Проте ці та інші переваги у більшості випадків має видавець чи інша особа, що використовує твір. Видавець має штат досвідчених фахівців, які доведуть автору „дійсну” вартість твору. Вони знають кон’юнктуру ринку, попит на той чи інший вид твору тощо. Автору важко змагатися з своїм контрагентом у договорі про використання твору.
Складною проблемою, яку доведеться розв’язувати судам (суддям), що постане у зв’язку з розглядом спорів, які будуть виникати у зв’язку з створенням об’єктів права інтелектуальної власності за замовленням. Відповідно до ч. ст. ЦК майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.
Важко уявити собі ситуацію, коли за замовленням створено винахід чи інший науково-технічний об’єкт. Винахідник отримав обумовлену договором плату за виконання замовлення. Іншими словами, винахідник вигідно продав свій винахід. Обидві сторони задоволені вчиненим правочином.
Проте, коли замовник почав використовувати винахід і одержувати певний дохід, до нього звертається винахідник-продавець і заявляє претензію на половину доходів. Свою претензію винахідник-продавець-творець обґрунтовує посиланням на ч. ст. Цивільного кодексу України.
Як вирішувати судді зазначений спір. Очевидно, так, як проголошує ч. ст. Цивільного кодексу України. Але ж це нісенітниця. Це щось подібне до того, коли фабрика взуття виготовила чоботи і заявляє організації торгівлі, на замовлення якої чоботи були виготовлені, проте, що половина доходів від продажу належить їй.
Наведена ситуація з продажем винаходу є не що інше як договір купівлі-продажу, за яким проданий товар переходить у власність покупця без будь-яких застережень (ст. ЦК). За ч. ст. ЦК предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладання договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Те, що винахід чи будь-який інший результат інтелектуальної, творчої діяльності є товаром у вільному цивільному обігу, ні в кого сумніву не викликає, с. –45].
Склалася колізія, яка не відповідає загальним цивільно-правовим засадам і має бути розв’язана, але вже не суддею. Видається взагалі недоцільним визнавати спільним право інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт. Краще б визнавати це право неподільним.
Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта (ч. ст. ЦК).
Ще складнішою є проблема зі створенням за замовленням твору образотворчого мистецтва. За ч. ст. ЦК „Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором”.
Статті 430 і 1112 ЦК викликають кілька зауважень. Обидві статті містять одні й ті ж норми, проте вони вміщені у різних главах ЦК: ст. – у главі 35, а ст. ЦК – у главі 75. Таке розташування збагнути важко. Воно може викликати тільки непорозуміння. Не зрозуміло, чому ст. визначає лише права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, а ст. – про договори на створення об’єкта інтелектуальної власності за замовленням. Але ж не можна створити об’єкт права інтелектуальної власності за замовленням без договору. Не можна визначити і права сторін поза договором. Про це і йдеться в ч. ст. ЦК: „Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, повинен визначити способи та умови використання цього об’єкта замовником”.
До цього залишається лише додати, що способи та умови використання об’єкта права інтелектуальної власності, створеного за замовленням, і є права сторін договору на створення зазначеного об’єкта.
Одним словом, роз’єднання наведених статей штучне, ними і користуватися незручно.
Подив викликає і методологічний підхід до розв’язання зазначених спірних питань. Вихід із цього досить складного становища розробники проекту Цивільного кодексу знайшли дуже легко – розв’язання найбільш складних питань переклали на плечі учасників цивільного відношення, яке складається в процесі створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності, створених за замовленням. Такий підхід, незважаючи на його нібито демократичність, не на користь і творців і замовників. Він буде ускладнювати і зволікати розгляд справ у судді, порушених щодо цього [11, с. –20].
Найбільш серйозною проблемою, з якою доведеться стикатися судді, є проблема визначення суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за договором замовлення. Ч. З ст. ЦК проголошує, що оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. З цією нормою все ясно. Уточнимо лише, що за ч. ст. ЦК особисті майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта.
Ці наведені дві норми, узгоджені між собою, відповідають загальним цивільно-правовим засадам і не викликають ніяких зауважень. Проте наступна норма ч. ст. ЦК містить такий припис: „При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за автором, якщо інше не встановлено договором”.
Ст. ЦК проголошує, що право власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить замовнику. І тут у цій же частині статті приписує: „майнові права інтелектуальної власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, належить творцеві цього твору”.
Що ж все таки належить замовникові? Він проголошений власником твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, але без будь-яких прав. Майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за творцем. Йому ж належать і особисті не майнові права. Отже, власник твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, має твір, але не має ніяких прав на цей твір.
Це нова фігура у цивільному праві України, новий суб’єкт права інтелектуальної власності без цих прав. Це нонсенс. Такого суб’єкта сучасне цивільне право ще не знало. Не може бути суб’єкта прав без будь-яких прав. Такі норми будуть викликати непорозуміння при їх застосуванні. Як діяти судді, коли ЦК одного проголошує власником об’єкта права інтелектуальної власності, а другого суб’єктом прав інтелектуальної власності на цей же об’єкт.
Може саме в цій конструкції ховається зміст даної норми. Адже зазначена норма (ч. ст. 1112 ЦК) приписує: до замовника твору образотворчого мистецтва переходить право власності, на оригінал замовленого твору, а за творцем залишаються майнові права інтелектуальної власності на цей твір. Йому ж належать і особисті немайнові права інтелектуальної власності на цей твір.
Тоді постає запитання, право власності на твір образотворчого мистецтва і права інтелектуальної власності на цей же твір – це одне і те ж право, принаймні, за своїм захистом, чи це різні права. Якщо це різні права, то в чому їх відмінність. Такі питання слід чітко з’ясувати, оскільки цю головоломку доведеться розв’язувати суду (судді).
Право інтелектуальної власності на оригінал твору образотворчого мистецтва і право власності на оригінал цього ж твору за своїм змістом, принаймні, це одне і те ж. Майнові права інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, визначені ст. ЦК, охоплюються поняттям права власності за ч. ст. ЦК. Такий висновок підтверджується і ст.41 Конституції України.
Автор даної роботи також виходить з того, що право власності на будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності і право інтелектуальної власності, принаймні, за своїм змістом це одне і те ж право. Різниці в змісті цих прав немає.
Проте неузгодженість норм ч. ст. , чи, навіть, їх суперечливість наявна. Як же розв’язати це спірне питання? Зазначена спірність не така проста, як видається. Уявімо собі ситуацію: автор надгробного пам’ятника, створеного за замовленням, вирішив якось розтиражувати цей свій твір і ввести його в цивільний оборот з метою одержання додаткового доходу, крім плати за створення цього твору. Чи має право замовник, який за законом (ч. ст. ЦК) став власником оригіналу, заборонити автору здійснювати тиражування? Як судді вирішувати такий спір – замовник є власником цього твору, а автору твору належать майнові права інтелектуальної власності на цей твір.
Вихід із цієї ситуації ЦК вбачає у можливості сторін домовитися про інше. Як уже підкреслювалося, розв’язання цього непростого спірного питання ЦК поклав на розсуд сторін. Це далеко не найкращий спосіб розв’язання цього питання. Для його успішного і справедливого розв’язання закон повинен сторонам визначити якісь певні межі, в межах яких вони визначать умови договору про створення твору образотворчого мистецтва чи про його використання, с. –116].
Такі межі, безперечно, будуть зумовлюватися характером (видом) творів образотворчого мистецтва. Наприклад, щодо надгробного пам’ятника, автор право на його тиражування може здійснювати тільки з дозволу замовника, те ж варто встановити стосовно портретів виконаних живописом, фотографією чи скульптурою. Щодо останніх творів живопису, то право на їх тиражування, розповсюдження повинно належати автору, оригінал якого переданий за договором замовлення замовнику чи просто проданий будь-якій особі.
Підтвердження цьому нашому міркуванню знаходимо в Законі України „Про авторське право і суміжні права”. Ст. цього Закону проголошує: „При передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об’єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав”.
Видається доцільним визначити права сторін у договорі замовлення на твір образотворчого мистецтва в законі щодо кожного виду творів, при цьому надати сторонам право визначити умови договору на свій розсуд. Такий підхід набагато полегшив би вирішення спорів щодо прав на твори образотворчого мистецтва, створених за замовленням.
Норми авторського права в Цивільному кодексі України, які визначають режим об’єктів, викликають зауваження як об’єкти захисту.
Сучасність вимагає більш чіткого і рішучого обмеження свободи творчості взагалі і у сфері авторського права зокрема. Не можна випускати у світ твори, які розбещують молодь, підривають моральні засади.
Потребує конкретизації і уточнення норми про недоторканність творів. Істотним недоліком авторського права є відсутність у ньому механізму визначення розміру і виплати плати за використання творів.
Проблема розмежування права власності на матеріальний носій твору образотворчого мистецтва і правом інтелектуальної власності на сам твір залишається не розв’язаною. Передача таких колізій на розв’язання сторін договору замовлення не є кращим виходом із такої ситуації. Закон має чітко визначати права інтелектуальної власності творця і замовника.
Література:
1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44.
2. Рокічьолі Е.П. Чи потрібно захищати свою культуру? // Інтелектуальна власність. – 2002. – № –3. – С. 15–17.
3. Про авторське право і суміжні права: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. – Ст. ; 2001. – № 43. – Ст. ; 2003. – № 35, ст. .
4. Гаврилов Е.П. Авторське право Росії на сучасному етапі. Авторське право і суміжні права. Європейський досвід / Виступи, статті європейських спеціалістів. – Книга 2. – К., 2001. – 460 с.
5. Сірінеллі П. Європейська і міжнародна система охорони авторських і суміжних прав. Авторське право і суміжні права. – Книга 2. – С. 259–269.
6. Мельник В. Історико-правові аспекти виникнення та розвитку законодавства стосовно авторського права в Україні // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 8–11.
7. Підопригора О. Авторське право і суміжні права в новому Цивільному кодексі України // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 2. – С. 16–20.
8. Додатки 1-7 до Постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 72. „Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за публічне виконання, публічний показ, публічне сповіщення або ретрансляцію (повторне публічне сповіщення) творів науки, літератури і мистецтва” // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 2. – С. 59–69.
9. Шаповал В. Як захищає корпорація „Майкросфорт” авторські права в Україні // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 29–32.
10. Потєхіна В. Охорона авторського права в Сполучених Штатах Америки // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 2. – С. –45.
11. Негрескул В. Загальні питання авторського права і суміжних прав // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 2. – С. 15–20.
12. Шишка Р.Б. Немайнові права автора // Вісник Академії правових наук України. – № 30. – С. 110–116.
