Правові аспекти зміні прізвища
Прізвище, ім’я та по батькові дитини змінюється також і у випадку усиновлення (ст. 231 СК). Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини. За заявою усиновлювачів може бути змінено ім’я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. Така згода не вимагається, якщо дитина живе в сім’ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Коли усиновювач один, то по батькові дитини змінюється у випадку, коли він записується батьком дитини. А у випадку, якщо всиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім’я та по батькові можуть бути змінені у зв’язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи.
Певні правові наслідки у зміні прізвища, імені та по батькові має також і факт визнання усиновлення недійсним (ст. 236СК) чи його скасування (ст. 238 СК). В цих випадках дитина має право відновити своє прізвище, імя та по батькові, які вона мала до усиновлення (ст. 237, 239 СК).
Реєстрація будь-яких змін прізвища, імені, по батькові громадян України провадиться органом РАЦС (ст. 144 СК).
Право на використання імені полягає у наданій фізичній особі можливості використовувати своє імя у всіх сферах суспільних відносин, в тому числі, при вчиненні право чинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідчень особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора, тощо.
Право використання імені може здійснюватись як безоплатно, так і за плату. Так, наприклад, коли імя стає прототипом торгової марки, то і використання його здійснюється на відповідних правових засадах.
Що стосується використання, імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті – за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер. Коли такого дозволу немає, то використовувати імя фізичної особи в даних об’єктах авторського права неможливо.
У випадку, коли використання імені фізичної особи здійснюється з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), то таке використання допускається без її згоди.
Одним із способів використання свого імені є можливість розголошувати своє імя, а також заборонити розголошувати своє ім’я. Так особа може розголошувати своє імя, або саме безпосередньо, або ж не давати дозвіл розголошувати його іншим особам. Окрім цього, особа має також і право забороняти розголошення свого імені. Особи має також розголошуючи своє імя, (анонімно) повідомляти правоохоронні органи про вчинений злочин, проходити медичний огляд на предмет захворювання різними хворобами і лікуватись від них, надавати інформацію в засобах масової інформації тощо. Проте дане право має своє обмеження. Наприклад, особа не має права заборонити використання свого імені, якщо це загрожує національній громадській безпеці (оголошення про розшук особи, що підозрюється у скоєнні злочину), або пов’язане з виконанням особою публічних функцій (інформація про отримання хабара чи іншу незаконну поведінку особи, яка обрана на відповідну посаду). Однак ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути розголошене (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. В той же час імя потерпілого від правопорушення може бути розголошене лише за його згодою.
При цьому використання початкової літери імені чи прізвища особи у засобах масової інформації, літературних творах, не є правопорушенням її права. Також більш зважено слід підходити і до випадків використання ??? імені, настільки поширеного, що воно само по собі перестає бути засобом індивідуалізації її носія. Тут варто врахувати вину порушника. У випадку, якщо у порушника не було умислу на порушення права даної особи, то його дії не повинні вважатися порушенням права на ім’я.
Ще однією проблемою при реалізації повноваження на користування імені є те, що певне ім’я може бути закріпленим за кількома особами, а рівень відомості їх різний. Дуже часто “менш відомі” однофамільці видають себе за родичів “більш відомих” з метою отримання певних благ чи привілеїв. Ось чому бажано зазначати повне ім’я для індивідуалізації. Наприклад, якщо такі особи є родичами, то допустимо було б використати додаткові означення, наприклад, “молодший” тощо.
Право на повагу до гідності та честі
Дане право включає в себе:
право на повагу гідності;
право повагу до честі;
право на повагу до тіла померлої особи і місця її поховання;
право на недоторканість ділової репутації.
Право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному життя.
Право на честь – особисте немайнове право фізичної особи на об’єктивну, повну і своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) по дотриманню морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Право на недоторканість гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права. Найчастіше право на гідність та честь може порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснювалось поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, за допомогою міміки, жестів та інших дій, за допомогою засобів масової інформації, електронних комунікацій тощо). Основним є те, що дана інформація стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала дані особисті немайнові права.
До інших способів порушення даних прав слід віднести вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад, катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти тощо.
Право на повагу до людини, яка померла, закріплене у ст. 298 ЦК України, спрямоване на забезпечення поваги до гідності людини та захисту певних моральних засад суспільства.
Дане особисте немайнове право належить близьким родичам померлого. При цьому ЦК не визначає певних активних повноважень, якими наділений володар даного права. Для його реалізації фізична особа наділена можливістю вимагати від всіх і кожного шанобливого ставлення до тіла людини, яка померла, а також до місця її поховання. Під поняттям “тіло людини, яка померла”, слід розуміти труп людини, а також його частини. Під поняттям “місце поховання” слід розуміти могилу, яка знаходиться на кладовищі або в іншому місці, наприклад, в лісі, полі, а також колумбарій (спеціально відведене місце для поховання урн з прахом померлих осіб, що були піддані кремації). Що стосується “нешанобливого ставлення”, як підстави порушення цього обов’язку, то воно може проявлятись не тільки у вчиненні певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин тощо), а також шляхом образливих висловлень на адресу померлої особи тощо. У випадку глуму над тілом людини, яка померла, а також над місцем її поховання близькі родичі мають право на відшкодування майнової і моральної шкоди в порядку, передбаченому законодавством. Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з ч. 1 і 2 ст. 298 ЦК обов’язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК України.
Комерціалізація суспільних відносин вводить до правової термінології нові категорії, однією з яких є “ділова репутація фізичної особи”. Під даним поняттям розуміють усталено оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації, про її позитивні і негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), як правило в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій тощо), щ відана оточуючим і в силу цього відображена в суспільній свідомості, як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Поняття “ділова репутація” і “честь” не є тотожними, оскільки:
честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль в суспільстві, тоді як ділова репутація прямо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші суспільні обов’язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;
честь може бути менше позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватись до безкінечності, тоді як ділова репутація можу бути і позитивною, і негативною. Тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність, створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної репутації шляхом спростування попередньо поширеної цієї хоча і позитивної, однак не достовірної інформації;
честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація, як особисте немайнове благо, притаманна як фізичним, так і юридичним особам.
Право на ділову репутація включає в себе такі складові:
право на ділову репутація – гарантована законодавством можливість бути носієм об’єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи, як фахівця в будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;
право на недоторканість ділової репутації полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене дане праов. Найчастіше воно порушується шляхом поширення недостовірної реклами, порушенням вимог законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Основною вимогою до такої інформації є те, щоб вона стосувалась певної особи, була викладена недостовірно і порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;
право на захист ділової репутації – можливість у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права, як правило, судовий захист.
Право на індивідуальність
Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у ст. 30 ЦК є розвитком на галузевому рівні конституційного положення, яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).
Під поняттям “індивідуальність” слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов’язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Ці особливості можуть виражатись у:
зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одяг, зачіска тощо, а також сукупність цих елементів);
її голосі (певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як системі звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, заїкання, слова-паразити, сленг тощо);
манері поведінки (поводження з іншими та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);
інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил етикету, дотепність, кмітливість, хист тощо);
інших характерних ознаках, які відрізняють фізичну особу серед інших.
Сукупність цих елементів може створювати повне цілісне сприйняття особи як певного індивідуума, і охоплюватись загальним поняттям стиль (імідж).
Право на індивідуальність полягає в можливості особи:
володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Доволі близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну. Мовну самобутність, яка гарантується ст. 11 Конституції України;
використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм і способів прояву свої індивідуальності, якщо вони не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов’язків, шляхом встановлення загальнообов’язкової спеціальної форми одягу;
створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. Все це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції. Нарощування волосяного покриву тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;
вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До даного повноваження відносяться як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації даного права (наприклад, коли в лавах Збройних Сил забороняють носити довге волосся, або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), так і коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВН вчиняють пародії на певних осіб).
Право на особисте життя та його таємницю
Ст. 301 ЦК гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Під поняттям “особисте життя” слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов’язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що не становлять суспільних інтересів.
Право на особисте життя включає:
право мати особисте життя, тобто можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;
право визначати своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особисте й
Певні правові наслідки у зміні прізвища, імені та по батькові має також і факт визнання усиновлення недійсним (ст. 236СК) чи його скасування (ст. 238 СК). В цих випадках дитина має право відновити своє прізвище, імя та по батькові, які вона мала до усиновлення (ст. 237, 239 СК).
Реєстрація будь-яких змін прізвища, імені, по батькові громадян України провадиться органом РАЦС (ст. 144 СК).
Право на використання імені полягає у наданій фізичній особі можливості використовувати своє імя у всіх сферах суспільних відносин, в тому числі, при вчиненні право чинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідчень особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора, тощо.
Право використання імені може здійснюватись як безоплатно, так і за плату. Так, наприклад, коли імя стає прототипом торгової марки, то і використання його здійснюється на відповідних правових засадах.
Що стосується використання, імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті – за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер. Коли такого дозволу немає, то використовувати імя фізичної особи в даних об’єктах авторського права неможливо.
У випадку, коли використання імені фізичної особи здійснюється з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), то таке використання допускається без її згоди.
Одним із способів використання свого імені є можливість розголошувати своє імя, а також заборонити розголошувати своє ім’я. Так особа може розголошувати своє імя, або саме безпосередньо, або ж не давати дозвіл розголошувати його іншим особам. Окрім цього, особа має також і право забороняти розголошення свого імені. Особи має також розголошуючи своє імя, (анонімно) повідомляти правоохоронні органи про вчинений злочин, проходити медичний огляд на предмет захворювання різними хворобами і лікуватись від них, надавати інформацію в засобах масової інформації тощо. Проте дане право має своє обмеження. Наприклад, особа не має права заборонити використання свого імені, якщо це загрожує національній громадській безпеці (оголошення про розшук особи, що підозрюється у скоєнні злочину), або пов’язане з виконанням особою публічних функцій (інформація про отримання хабара чи іншу незаконну поведінку особи, яка обрана на відповідну посаду). Однак ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути розголошене (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. В той же час імя потерпілого від правопорушення може бути розголошене лише за його згодою.
При цьому використання початкової літери імені чи прізвища особи у засобах масової інформації, літературних творах, не є правопорушенням її права. Також більш зважено слід підходити і до випадків використання ??? імені, настільки поширеного, що воно само по собі перестає бути засобом індивідуалізації її носія. Тут варто врахувати вину порушника. У випадку, якщо у порушника не було умислу на порушення права даної особи, то його дії не повинні вважатися порушенням права на ім’я.
Ще однією проблемою при реалізації повноваження на користування імені є те, що певне ім’я може бути закріпленим за кількома особами, а рівень відомості їх різний. Дуже часто “менш відомі” однофамільці видають себе за родичів “більш відомих” з метою отримання певних благ чи привілеїв. Ось чому бажано зазначати повне ім’я для індивідуалізації. Наприклад, якщо такі особи є родичами, то допустимо було б використати додаткові означення, наприклад, “молодший” тощо.
Право на повагу до гідності та честі
Дане право включає в себе:
право на повагу гідності;
право повагу до честі;
право на повагу до тіла померлої особи і місця її поховання;
право на недоторканість ділової репутації.
Право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному життя.
Право на честь – особисте немайнове право фізичної особи на об’єктивну, повну і своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) по дотриманню морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Право на недоторканість гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права. Найчастіше право на гідність та честь може порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснювалось поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, за допомогою міміки, жестів та інших дій, за допомогою засобів масової інформації, електронних комунікацій тощо). Основним є те, що дана інформація стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала дані особисті немайнові права.
До інших способів порушення даних прав слід віднести вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад, катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти тощо.
Право на повагу до людини, яка померла, закріплене у ст. 298 ЦК України, спрямоване на забезпечення поваги до гідності людини та захисту певних моральних засад суспільства.
Дане особисте немайнове право належить близьким родичам померлого. При цьому ЦК не визначає певних активних повноважень, якими наділений володар даного права. Для його реалізації фізична особа наділена можливістю вимагати від всіх і кожного шанобливого ставлення до тіла людини, яка померла, а також до місця її поховання. Під поняттям “тіло людини, яка померла”, слід розуміти труп людини, а також його частини. Під поняттям “місце поховання” слід розуміти могилу, яка знаходиться на кладовищі або в іншому місці, наприклад, в лісі, полі, а також колумбарій (спеціально відведене місце для поховання урн з прахом померлих осіб, що були піддані кремації). Що стосується “нешанобливого ставлення”, як підстави порушення цього обов’язку, то воно може проявлятись не тільки у вчиненні певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин тощо), а також шляхом образливих висловлень на адресу померлої особи тощо. У випадку глуму над тілом людини, яка померла, а також над місцем її поховання близькі родичі мають право на відшкодування майнової і моральної шкоди в порядку, передбаченому законодавством. Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з ч. 1 і 2 ст. 298 ЦК обов’язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК України.
Комерціалізація суспільних відносин вводить до правової термінології нові категорії, однією з яких є “ділова репутація фізичної особи”. Під даним поняттям розуміють усталено оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації, про її позитивні і негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), як правило в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій тощо), щ відана оточуючим і в силу цього відображена в суспільній свідомості, як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Поняття “ділова репутація” і “честь” не є тотожними, оскільки:
честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль в суспільстві, тоді як ділова репутація прямо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші суспільні обов’язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;
честь може бути менше позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватись до безкінечності, тоді як ділова репутація можу бути і позитивною, і негативною. Тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність, створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної репутації шляхом спростування попередньо поширеної цієї хоча і позитивної, однак не достовірної інформації;
честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація, як особисте немайнове благо, притаманна як фізичним, так і юридичним особам.
Право на ділову репутація включає в себе такі складові:
право на ділову репутація – гарантована законодавством можливість бути носієм об’єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи, як фахівця в будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;
право на недоторканість ділової репутації полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене дане праов. Найчастіше воно порушується шляхом поширення недостовірної реклами, порушенням вимог законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Основною вимогою до такої інформації є те, щоб вона стосувалась певної особи, була викладена недостовірно і порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;
право на захист ділової репутації – можливість у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права, як правило, судовий захист.
Право на індивідуальність
Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у ст. 30 ЦК є розвитком на галузевому рівні конституційного положення, яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).
Під поняттям “індивідуальність” слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов’язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Ці особливості можуть виражатись у:
зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одяг, зачіска тощо, а також сукупність цих елементів);
її голосі (певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як системі звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, заїкання, слова-паразити, сленг тощо);
манері поведінки (поводження з іншими та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);
інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил етикету, дотепність, кмітливість, хист тощо);
інших характерних ознаках, які відрізняють фізичну особу серед інших.
Сукупність цих елементів може створювати повне цілісне сприйняття особи як певного індивідуума, і охоплюватись загальним поняттям стиль (імідж).
Право на індивідуальність полягає в можливості особи:
володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Доволі близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну. Мовну самобутність, яка гарантується ст. 11 Конституції України;
використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм і способів прояву свої індивідуальності, якщо вони не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов’язків, шляхом встановлення загальнообов’язкової спеціальної форми одягу;
створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. Все це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції. Нарощування волосяного покриву тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;
вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До даного повноваження відносяться як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації даного права (наприклад, коли в лавах Збройних Сил забороняють носити довге волосся, або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), так і коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВН вчиняють пародії на певних осіб).
Право на особисте життя та його таємницю
Ст. 301 ЦК гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Під поняттям “особисте життя” слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов’язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що не становлять суспільних інтересів.
Право на особисте життя включає:
право мати особисте життя, тобто можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;
право визначати своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особисте й
