Попередження злочинності і ефективність покарання: основні тенденції
Р Е Ф Е Р А Т
на тему:
“Попередження злочинності і
ефективність покарання: основні тенденції”
ПЛАН
Поняття попередження злочинів.
Методи та форми попереджувальної діяльності.
Покарання, як форма попереджувальної діяльності.
Використана література.
Поняття попередження злочинів.
З розвитком людства діяльність, що її проводять у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам надається пріоритетне значення. Вперше проблему попередження злочинів поставив один з основоположників кримінології — італієць Ч. Беккарія у своїй книзі "Про злочини і покарання", яка вийшла у світ 1764 р.
Сьогодні попередження злочинів розуміється як предметне існуюча система соціального регулювання, що охоплює спеціалізовані органи і формування громадськості, які, застосовуючи досягнення науки, намагаються забезпечити виконання чинних законів.
Попереджувальна діяльність надзвичайно різноманітна, що відображається передусім у спеціальній термінології. Крім категорії "попередження злочинів", що застосовується для визначення родового поняття, використовуються також "профілактика", "запобігання", "припинення". На жаль, дотепер у кримінологічній літературі відсутнє жодне концептуальне розуміння відповідних понять та їх співвідношення. Тривалі дискусії, безсумнівно, породжували і далі породжують відому плутанину, а в ряді випадків — істотні суперечності щодо розв'язання проблем попередження злочинів. Виходячи з цих міркувань, доцільно визначити такі дискусійні положення.
Деякі автори не ототожнюють поняття "попередження" та "профілактика", надаючи кожному окреме тлумачення та різний логічний обсяг. Зазначимо, що запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку. Доцільно пригадати, що термін "профілактика" перейшов у кримінологію з медичної практики масових щеп-лень проти хвороб. Тут мається на увазі не можлива хвороба кон-кретного індивіда. Таким чином можемо визначити кримінологічну профілактику як попередження негативного впливу криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочину.
Отже, як вважає А. Ф. Зелінський, профілактика не має на увазі конкретний злочин, а забезпечується через попередження криміногенних ситуацій, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів, захисту об'єктів від посягань тощо. Поряд з тим, запобігання злочинам спрямоване на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкретної особи до початку посягання на стадіях виявлення наміру або готування до злочину. Припинення направлене на злочинну діяльність, що вже розпочалася, та має за мету забезпечити ненастання її шкідливих наслідків.
Попередження злочинів — це найгуманніший засіб підтримки правопорядку, забезпечення безпеки охоронюваних правом цінностей. Здійснення його, поряд із захистом суспільства від злочинних посягань, уберігає також нестійких громадян від подальшого морального падіння, не даючи їм стати злочинцями, і тим самим позбавляє їх від кримінального покарання. Попередження злочинів є найефективнішим засобом боротьби зі злочинністю, оскільки кримінально-правові заходи мають обмежений характер.
Поняття "попередження злочинів" може тлумачитися у вузькому (кримінально-правовому) і широкому (соціально-політичному) значенні. Під кримінально-правовим попередженням розуміють превентивні заходи, які здійснюються у процесі призначення покарання та його виконання. У такому плані ідея попередження злочинів пронизує всю систему кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих інститутів.
Разом з тим практика боротьби зі злочинністю показує, що для справжнього попередження злочинів потрібно виходити з більш широких позицій — економічних, соціально-політичних, моральних, психологічних, правових тощо. Такий підхід дає можливість сформулювати це поняття у широкому значенні, яке включає в себе різні антикриміногенні заходи державних органів і громадських організацій. Йдеться про те, щоб не допустити існування злочинності у майбутньому, а в найближчій перспективі — якомога більше скоротити її прояви у суспільстві. Попередження злочинів є системою дій щодо антисуспільних явищ та їх детермінант з метою зниження рівня злочинності й усунення криміногенних факторів.
Отже, попередження злочинів розглядається як соціально-правовий процес, що обмежує або ліквідує чинники, які детермінують злочинність. У найзагальнішому вигляді попередження злочинів забезпечується всією сукупністю заходів, що їх здійснюють державні органи і громадські організації, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин і поліпшення життя народу.
Багато вчених застосовують термін "попередження злочинності". На нашу думку, це не зовсім коректно, адже попередити можна те, чого ще немає в дійсності. Злочинність, як соціальне явище, вже об'єктивно існує, тому її не можна попередити. З нею можна тільки боротися, протидіяти їй, долати її. Попереджати можна окремі злочини, які ще не вчинені, але можуть бути вчинені, якщо їх не попередити. Тому більш доцільно говорити про "попередження злочинів" як систему заходів їх запобігання.
Тепер необхідно визначитися з понятійним апаратом теорії попередження злочинів. У науковій літературі та законодавчих актах використовуються такі терміни, як "попередження", "профілактика", "запобігання", "превенція". Чимало вчених вкладають у ці поняття неоднаковий зміст, виходячи з різних рівнів, напрямів та видів попереджувальної діяльності.
На наш погляд, розрізнення цих понять є надуманим, таким, що суперечить буквальному змісту зазначених слів. Адже кожне з них означає одне й те саме: щось упередити, не допустити. Всі ці слова є взаємозамінними синонімами. Тому заходи рівнозначно можуть бути або попереджувальні, або профілактичні, або запобіжні, або превентивні. Так само діяльність однаково може бути або попереджувальна, або профілактична, або запобіжна, або превентивна. Все це — одне й те саме. В основу ж розмежування попереджувальної діяльності за рівнями, напрямами, видами має бути покладений аналіз її змісту, а не вживання в одних випадках терміна "попередження", а в інших — "профілактика".
Найважливішими складовими профілактики злочинів є органи, організації, особи, які здійснюють запобіжні заходи, а також самі ці заходи. Істотним для теорії і практики боротьби зі злочинністю є виявлення специфіки дій суб'єктів профілактики і відповідно масштабів здійснюваних ними запобіжних заходів та аналіз конкретної спрямованості цих заходів. Зауважимо, що питання про рівні профілактики злочинів не дістало однозначного вирішення. Найбільш обгрунтованою є точка зору О. М. Яковлєва, який виділяє три рівні попередження злочинів:
1) загальносоціальна профілактика, тобто попереджувальна діяльність, що здійснюється у суспільстві в цілому;
2) профілактика у соціальних групах і колективах;
3) індивідуальна профілактика (рання і безпосередня).
Виділяють також четвертий рівень — профілактику злочинів на регіональному або галузевому рівні.
Розглядаючи структуру профілактики злочинів під кутом зору конкретної спрямованості превентивних заходів, можна виділити два види цієї діяльності. До першого з них — загальної профілактики — належать заходи, мета яких полягає у створенні об'єктивних умов, що виключають або утруднюють вчинення злочинів. Другий вид — індивідуальну профілактику — становлять заходи, спрямовані на недопущення злочинної поведінки з боку конкретної особи.
Складнішу будову структури попереджувальної діяльності дає Г. А. Аванесов. Він поділяє профілактику злочинів на: загальну, спеціальну й індивідуальну, а також на моральну, кримінально-пра-вову, кримінологічну та спеціальну. Зазначимо, що поділ профілактики на два види — загальну та індивідуальну — міцно закріпився у діяльності органів внутрішніх справ.
Під загальною профілактикою злочинів треба розуміти діяльність щодо виявлення детермінант злочинності, а також розробку і здійснення заходів, спрямованих на їх усунення чи нейтралізацію. Така діяльність здійснюється державними органами та громадськими організаціями і зачіпає інтереси всіх членів суспільства.
Разом з тим, детермінанти злочинів, до якої б сфери соціальної дійсності вони не належали, діють лише опосередковано — через особу, схильну до злочинної поведінки. З урахуванням цього попереджувальний вплив має здійснюватися не тільки на зовнішні (стосовно особи) фактори, а й на саму особу. Сукупність взаємопов'язаних виховних та примусових заходів впливу на особу з метою недопущення вчинення нею злочину становить індивідуальну профілактику злочинів. Виділяючи індивідуальну профілактику в особливий вид попереджувальної діяльності, слід пам'ятати, що вона нерозривно пов'язана із заходами загальної профілактики, оскільки остання є тим фундаментом, на якому будується вся індивідуальна робота з правопорушниками.
2. Методи та форми попереджувальної діяльності.
Будь-яка діяльність, у тому числі попереджувальна, має свої методи і форми здійснення. Профілактика злочинів проводиться із застосуванням заходів переконання та примусу стосовно осіб, які порушують норми права і правила поведінки, встановлені у суспільстві. Тому тут використовуються два методи: переконання і примус. Якщо перший є більш гуманним, оскільки спрямований на переконання людини в невигідності протиправних вчинків, то другий метод пов'язаний із застосуванням тих чи інших заходів примусу до осіб, які допускають правопорушення. Безумовно, ці методи мають застосовуватися з урахуванням криміногенних властивостей особи.
Під формами попереджувальної діяльності розуміється науково обгрунтована система найдоцільніших засобів вирішення завдань профілактики злочинів. Серед її суб'єктів особливе місце посідають органи державної влади усіх рівнів та їх виконавчі структури, які відповідно до Конституції України покликані забезпечити "додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав і законних інтересів громадян". Виходячи з цього, попереджувальну діяльність вони здійснюють у таких формах:—
розробляють систему заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю у суспільстві (соціальних, економічних, правових тощо);—
здійснюють у межах своїх повноважень керівництво суб'єктами профілактики на підвідомчій їм території;—
координують діяльність державних і громадських органів при реалізації комплексних програм боротьби зі злочинністю;—
разом з громадськими формуваннями розробляють і затверджують комплексні плани профілактики злочинів;—
заслуховують керівників правоохоронних органів та громадських формувань з питань зміцнення законності і правопорядку;—
приймають рішення про створення нових суб'єктів профілактики;—
безпосередньо через свої постійні комісії (адміністративні, у справах неповнолітніх тощо) проводять профілактичну роботу, використовуючи при цьому як метод переконання, так і примусу.
Гарантією успіху попереджувальної діяльності є активна участь у ній громадських організацій, трудових колективів і громадян. Це одна з важливих запорук розбудови правової держави, розвитку демократії та створення громадянського суспільства. Діяльність названих суб'єктів у розрізі обговорюваної проблеми здійснюється у таких формах:
а) обговорення питань профілактики злочинів у трудових колективах; участь у перспективному і поточному плануванні попереджу-вальної діяльності з закріпленням її завдань у колективних договорах; взаємодія з правоохоронними органами, що передбачено у нормативних і методичних документах;
б) застосування заходів громадського впливу щодо осіб з асоціальною спрямованістю, аби не допустити їх подальшої деградації і забезпечити корекцію поведінки;
в) індивідуальні і групові бесіди, обговорення поведінки на збо-рах трудового колективу, призначення куратора, наставника і т п.;
г) запровадження громадського контролю за додержанням пра-вових норм у сфері побуту, довкілля, боротьби з пияцтвом, наркома-нією тощо;
д) проведення рейдів, патрулювання у громадських місцях для зміцнення правопорядку.
Практика виробила й організаційні форми участі громадськості у попередженні злочинів. Це громадські пункти охорони порядку, ради профілактики у трудових колективах, добровільних народних дружинах (ДНД), робітничі загони допомоги міліції та ін. Крім громадських формувань, у попереджувальній діяльності беруть участь окремі громадяни, формами роботи яких можна назвати:—
недопущення негативного впливу на дітей;—
створення нормальних умов життя і виховання неповнолітніх;—
запобігання пияцтву і наркоманії у побуті;—
повідомлення правоохоронних органів про підготовлювані чи вчинені правопорушення;—
застосування заходів необхідної оборони;—
шефство, наставництво над особами, які стоять на профілактичному обліку.
Попереджувальна діяльність громадськості весь час модернізується і вимагає належного інформаційно-аналітичного та методичного забезпечення, що покладається на правоохоронні органи. Останнім, як відомо, відводиться головна роль у боротьбі зі злочинністю як спеціальним суб'єктам профілактики. Залежно від завдань, поставлених перед тим чи іншим правоохоронним органом, теорією і практикою вироблені відповідні форми іх попереджувальної діяльності.
Так, Закон України "Про прокуратуру" встановлює, що її діяльність спрямована на всебічне зміцнення законності, охорону суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод громадян. З цього положення випливає, що профілактика злочинів пронизує всі функції прокуратури, виступає завданням, яке підлягає вирішенню на кожному напрямі її діяльності. Закон визначає також форми попереджувальної діяльності органів прокуратури. Основною з них є загальний нагляд за виконанням законів. З найбільш значимих виділимо: нагляд за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства; нагляд за виконанням законів при розгляді кримінальних справ судами; виявлення чинників, що обумовлюють злочини, і вжиття заходів щодо їх усунення; розробка спільно з іншими державними органами заходів попередження злочинів; координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; правова пропаганда.
Суди здійснюють попереджувальну діяльність у двох формах — процесуальній і позапроцесуальній. У свою чергу процесуальні заходи поділяються на три групи: кримінально-процесуальні; адміністративно-процесуальні; цивільно-процесуальні. Зміст позапроцесуальних форм полягає у виступах перед трудовими колективами, засобах масової інформації про стан злочинності; підготовці відповідних матеріалів для державних органів; направленні окремих ухвал; звітах суддів перед населенням про свою роботу.
Формами попереджувальної діяльності органів юстиції є: організаційне керівництво діяльністю суддів; методичне забезпечення юридичних служб підприємств та адвокатури; проведення правової пропаганди і правового виховання громадян. Органам юстиції, на відміну від інших спеціальних суб'єктів, підвідомчі тільки заходи загальної профілактики.
Основними формами попереджувальної діяльності органів внутрішніх справ є:
1) реєстрація та своєчасне розкриття злочинів;
2) профілактичний облік осіб, схильних до правопорушень, та індивідуальні бесіди з ними;
3) вжиття примусових заходів щодо осіб, які вчинили різні правопорушення (застосування штрафу, адмінарешту, конфіскації, позбавлення певних прав, направлення на примусове лікування, встановлення адміністративного нагляду і, нарешті, притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину);
4) проведення різноманітних операцій, рейдів для затримання правопорушників, виявлення криміногенних факторів та їх усунення;
5) розробка комплексних планів попередження злочинів на те-риторії обслуговування;
6) інформування державних органів про стан злочинності, її тенденції та детермінанти;
7) координація діяльності і надання методичної допомоги громадським формуванням у попередженні злочинів та інших правопорушень;
8) здійснення правової пропаганди серед населення. Треба також зазначити, що ця діяльність складається з кількох етапів:—
розробки і здійснення загальних напрямів попередження злочинів;—
конкретизації загальних планів, доведення їх до рівня підприємств, установ, організацій і місця проживання громадян;—
організації індивідуально-виховної роботи з особами, які по-ставлені на профілактичний облік;—
припинення злочинів з боку осіб, про злочинні наміри яких відомо працівникам міліції;—
розкриття злочинів і розшуку винних з метою недопущення вчинення ними нових злочинів;—
профілактичної роботи з раніше засудженими, з тим щоб запобігти рецидиву.
Викладені вище положення є основними для попередження будь-яких злочинів. Знання основних напрямів, форм і методів профілактичної діяльності дасть змогу правильно організувати боротьбу з різними видами злочинності, кожен з яких, безперечно, має свою специфіку.
3.Покарання, як форма попереджувальної діяльності.
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, кон-ституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних від-носин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обгрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:
а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;
б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.
Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.
Отже, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Використана література:
Науково-практичний коментар кримінального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 5 квітня 2001 р. - К.: Юрінком, 2001.
Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. Е. Ф. Эминова. - М., 1997.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. М.І. Бажанова та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2001.
Заросинський Ю.Рощина І. Запобігання злочинам: деякі питання теорії і практики // Право України, 2003. -№10.- С.78.
на тему:
“Попередження злочинності і
ефективність покарання: основні тенденції”
ПЛАН
Поняття попередження злочинів.
Методи та форми попереджувальної діяльності.
Покарання, як форма попереджувальної діяльності.
Використана література.
Поняття попередження злочинів.
З розвитком людства діяльність, що її проводять у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам надається пріоритетне значення. Вперше проблему попередження злочинів поставив один з основоположників кримінології — італієць Ч. Беккарія у своїй книзі "Про злочини і покарання", яка вийшла у світ 1764 р.
Сьогодні попередження злочинів розуміється як предметне існуюча система соціального регулювання, що охоплює спеціалізовані органи і формування громадськості, які, застосовуючи досягнення науки, намагаються забезпечити виконання чинних законів.
Попереджувальна діяльність надзвичайно різноманітна, що відображається передусім у спеціальній термінології. Крім категорії "попередження злочинів", що застосовується для визначення родового поняття, використовуються також "профілактика", "запобігання", "припинення". На жаль, дотепер у кримінологічній літературі відсутнє жодне концептуальне розуміння відповідних понять та їх співвідношення. Тривалі дискусії, безсумнівно, породжували і далі породжують відому плутанину, а в ряді випадків — істотні суперечності щодо розв'язання проблем попередження злочинів. Виходячи з цих міркувань, доцільно визначити такі дискусійні положення.
Деякі автори не ототожнюють поняття "попередження" та "профілактика", надаючи кожному окреме тлумачення та різний логічний обсяг. Зазначимо, що запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку. Доцільно пригадати, що термін "профілактика" перейшов у кримінологію з медичної практики масових щеп-лень проти хвороб. Тут мається на увазі не можлива хвороба кон-кретного індивіда. Таким чином можемо визначити кримінологічну профілактику як попередження негативного впливу криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочину.
Отже, як вважає А. Ф. Зелінський, профілактика не має на увазі конкретний злочин, а забезпечується через попередження криміногенних ситуацій, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів, захисту об'єктів від посягань тощо. Поряд з тим, запобігання злочинам спрямоване на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкретної особи до початку посягання на стадіях виявлення наміру або готування до злочину. Припинення направлене на злочинну діяльність, що вже розпочалася, та має за мету забезпечити ненастання її шкідливих наслідків.
Попередження злочинів — це найгуманніший засіб підтримки правопорядку, забезпечення безпеки охоронюваних правом цінностей. Здійснення його, поряд із захистом суспільства від злочинних посягань, уберігає також нестійких громадян від подальшого морального падіння, не даючи їм стати злочинцями, і тим самим позбавляє їх від кримінального покарання. Попередження злочинів є найефективнішим засобом боротьби зі злочинністю, оскільки кримінально-правові заходи мають обмежений характер.
Поняття "попередження злочинів" може тлумачитися у вузькому (кримінально-правовому) і широкому (соціально-політичному) значенні. Під кримінально-правовим попередженням розуміють превентивні заходи, які здійснюються у процесі призначення покарання та його виконання. У такому плані ідея попередження злочинів пронизує всю систему кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих інститутів.
Разом з тим практика боротьби зі злочинністю показує, що для справжнього попередження злочинів потрібно виходити з більш широких позицій — економічних, соціально-політичних, моральних, психологічних, правових тощо. Такий підхід дає можливість сформулювати це поняття у широкому значенні, яке включає в себе різні антикриміногенні заходи державних органів і громадських організацій. Йдеться про те, щоб не допустити існування злочинності у майбутньому, а в найближчій перспективі — якомога більше скоротити її прояви у суспільстві. Попередження злочинів є системою дій щодо антисуспільних явищ та їх детермінант з метою зниження рівня злочинності й усунення криміногенних факторів.
Отже, попередження злочинів розглядається як соціально-правовий процес, що обмежує або ліквідує чинники, які детермінують злочинність. У найзагальнішому вигляді попередження злочинів забезпечується всією сукупністю заходів, що їх здійснюють державні органи і громадські організації, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин і поліпшення життя народу.
Багато вчених застосовують термін "попередження злочинності". На нашу думку, це не зовсім коректно, адже попередити можна те, чого ще немає в дійсності. Злочинність, як соціальне явище, вже об'єктивно існує, тому її не можна попередити. З нею можна тільки боротися, протидіяти їй, долати її. Попереджати можна окремі злочини, які ще не вчинені, але можуть бути вчинені, якщо їх не попередити. Тому більш доцільно говорити про "попередження злочинів" як систему заходів їх запобігання.
Тепер необхідно визначитися з понятійним апаратом теорії попередження злочинів. У науковій літературі та законодавчих актах використовуються такі терміни, як "попередження", "профілактика", "запобігання", "превенція". Чимало вчених вкладають у ці поняття неоднаковий зміст, виходячи з різних рівнів, напрямів та видів попереджувальної діяльності.
На наш погляд, розрізнення цих понять є надуманим, таким, що суперечить буквальному змісту зазначених слів. Адже кожне з них означає одне й те саме: щось упередити, не допустити. Всі ці слова є взаємозамінними синонімами. Тому заходи рівнозначно можуть бути або попереджувальні, або профілактичні, або запобіжні, або превентивні. Так само діяльність однаково може бути або попереджувальна, або профілактична, або запобіжна, або превентивна. Все це — одне й те саме. В основу ж розмежування попереджувальної діяльності за рівнями, напрямами, видами має бути покладений аналіз її змісту, а не вживання в одних випадках терміна "попередження", а в інших — "профілактика".
Найважливішими складовими профілактики злочинів є органи, організації, особи, які здійснюють запобіжні заходи, а також самі ці заходи. Істотним для теорії і практики боротьби зі злочинністю є виявлення специфіки дій суб'єктів профілактики і відповідно масштабів здійснюваних ними запобіжних заходів та аналіз конкретної спрямованості цих заходів. Зауважимо, що питання про рівні профілактики злочинів не дістало однозначного вирішення. Найбільш обгрунтованою є точка зору О. М. Яковлєва, який виділяє три рівні попередження злочинів:
1) загальносоціальна профілактика, тобто попереджувальна діяльність, що здійснюється у суспільстві в цілому;
2) профілактика у соціальних групах і колективах;
3) індивідуальна профілактика (рання і безпосередня).
Виділяють також четвертий рівень — профілактику злочинів на регіональному або галузевому рівні.
Розглядаючи структуру профілактики злочинів під кутом зору конкретної спрямованості превентивних заходів, можна виділити два види цієї діяльності. До першого з них — загальної профілактики — належать заходи, мета яких полягає у створенні об'єктивних умов, що виключають або утруднюють вчинення злочинів. Другий вид — індивідуальну профілактику — становлять заходи, спрямовані на недопущення злочинної поведінки з боку конкретної особи.
Складнішу будову структури попереджувальної діяльності дає Г. А. Аванесов. Він поділяє профілактику злочинів на: загальну, спеціальну й індивідуальну, а також на моральну, кримінально-пра-вову, кримінологічну та спеціальну. Зазначимо, що поділ профілактики на два види — загальну та індивідуальну — міцно закріпився у діяльності органів внутрішніх справ.
Під загальною профілактикою злочинів треба розуміти діяльність щодо виявлення детермінант злочинності, а також розробку і здійснення заходів, спрямованих на їх усунення чи нейтралізацію. Така діяльність здійснюється державними органами та громадськими організаціями і зачіпає інтереси всіх членів суспільства.
Разом з тим, детермінанти злочинів, до якої б сфери соціальної дійсності вони не належали, діють лише опосередковано — через особу, схильну до злочинної поведінки. З урахуванням цього попереджувальний вплив має здійснюватися не тільки на зовнішні (стосовно особи) фактори, а й на саму особу. Сукупність взаємопов'язаних виховних та примусових заходів впливу на особу з метою недопущення вчинення нею злочину становить індивідуальну профілактику злочинів. Виділяючи індивідуальну профілактику в особливий вид попереджувальної діяльності, слід пам'ятати, що вона нерозривно пов'язана із заходами загальної профілактики, оскільки остання є тим фундаментом, на якому будується вся індивідуальна робота з правопорушниками.
2. Методи та форми попереджувальної діяльності.
Будь-яка діяльність, у тому числі попереджувальна, має свої методи і форми здійснення. Профілактика злочинів проводиться із застосуванням заходів переконання та примусу стосовно осіб, які порушують норми права і правила поведінки, встановлені у суспільстві. Тому тут використовуються два методи: переконання і примус. Якщо перший є більш гуманним, оскільки спрямований на переконання людини в невигідності протиправних вчинків, то другий метод пов'язаний із застосуванням тих чи інших заходів примусу до осіб, які допускають правопорушення. Безумовно, ці методи мають застосовуватися з урахуванням криміногенних властивостей особи.
Під формами попереджувальної діяльності розуміється науково обгрунтована система найдоцільніших засобів вирішення завдань профілактики злочинів. Серед її суб'єктів особливе місце посідають органи державної влади усіх рівнів та їх виконавчі структури, які відповідно до Конституції України покликані забезпечити "додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав і законних інтересів громадян". Виходячи з цього, попереджувальну діяльність вони здійснюють у таких формах:—
розробляють систему заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю у суспільстві (соціальних, економічних, правових тощо);—
здійснюють у межах своїх повноважень керівництво суб'єктами профілактики на підвідомчій їм території;—
координують діяльність державних і громадських органів при реалізації комплексних програм боротьби зі злочинністю;—
разом з громадськими формуваннями розробляють і затверджують комплексні плани профілактики злочинів;—
заслуховують керівників правоохоронних органів та громадських формувань з питань зміцнення законності і правопорядку;—
приймають рішення про створення нових суб'єктів профілактики;—
безпосередньо через свої постійні комісії (адміністративні, у справах неповнолітніх тощо) проводять профілактичну роботу, використовуючи при цьому як метод переконання, так і примусу.
Гарантією успіху попереджувальної діяльності є активна участь у ній громадських організацій, трудових колективів і громадян. Це одна з важливих запорук розбудови правової держави, розвитку демократії та створення громадянського суспільства. Діяльність названих суб'єктів у розрізі обговорюваної проблеми здійснюється у таких формах:
а) обговорення питань профілактики злочинів у трудових колективах; участь у перспективному і поточному плануванні попереджу-вальної діяльності з закріпленням її завдань у колективних договорах; взаємодія з правоохоронними органами, що передбачено у нормативних і методичних документах;
б) застосування заходів громадського впливу щодо осіб з асоціальною спрямованістю, аби не допустити їх подальшої деградації і забезпечити корекцію поведінки;
в) індивідуальні і групові бесіди, обговорення поведінки на збо-рах трудового колективу, призначення куратора, наставника і т п.;
г) запровадження громадського контролю за додержанням пра-вових норм у сфері побуту, довкілля, боротьби з пияцтвом, наркома-нією тощо;
д) проведення рейдів, патрулювання у громадських місцях для зміцнення правопорядку.
Практика виробила й організаційні форми участі громадськості у попередженні злочинів. Це громадські пункти охорони порядку, ради профілактики у трудових колективах, добровільних народних дружинах (ДНД), робітничі загони допомоги міліції та ін. Крім громадських формувань, у попереджувальній діяльності беруть участь окремі громадяни, формами роботи яких можна назвати:—
недопущення негативного впливу на дітей;—
створення нормальних умов життя і виховання неповнолітніх;—
запобігання пияцтву і наркоманії у побуті;—
повідомлення правоохоронних органів про підготовлювані чи вчинені правопорушення;—
застосування заходів необхідної оборони;—
шефство, наставництво над особами, які стоять на профілактичному обліку.
Попереджувальна діяльність громадськості весь час модернізується і вимагає належного інформаційно-аналітичного та методичного забезпечення, що покладається на правоохоронні органи. Останнім, як відомо, відводиться головна роль у боротьбі зі злочинністю як спеціальним суб'єктам профілактики. Залежно від завдань, поставлених перед тим чи іншим правоохоронним органом, теорією і практикою вироблені відповідні форми іх попереджувальної діяльності.
Так, Закон України "Про прокуратуру" встановлює, що її діяльність спрямована на всебічне зміцнення законності, охорону суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод громадян. З цього положення випливає, що профілактика злочинів пронизує всі функції прокуратури, виступає завданням, яке підлягає вирішенню на кожному напрямі її діяльності. Закон визначає також форми попереджувальної діяльності органів прокуратури. Основною з них є загальний нагляд за виконанням законів. З найбільш значимих виділимо: нагляд за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства; нагляд за виконанням законів при розгляді кримінальних справ судами; виявлення чинників, що обумовлюють злочини, і вжиття заходів щодо їх усунення; розробка спільно з іншими державними органами заходів попередження злочинів; координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; правова пропаганда.
Суди здійснюють попереджувальну діяльність у двох формах — процесуальній і позапроцесуальній. У свою чергу процесуальні заходи поділяються на три групи: кримінально-процесуальні; адміністративно-процесуальні; цивільно-процесуальні. Зміст позапроцесуальних форм полягає у виступах перед трудовими колективами, засобах масової інформації про стан злочинності; підготовці відповідних матеріалів для державних органів; направленні окремих ухвал; звітах суддів перед населенням про свою роботу.
Формами попереджувальної діяльності органів юстиції є: організаційне керівництво діяльністю суддів; методичне забезпечення юридичних служб підприємств та адвокатури; проведення правової пропаганди і правового виховання громадян. Органам юстиції, на відміну від інших спеціальних суб'єктів, підвідомчі тільки заходи загальної профілактики.
Основними формами попереджувальної діяльності органів внутрішніх справ є:
1) реєстрація та своєчасне розкриття злочинів;
2) профілактичний облік осіб, схильних до правопорушень, та індивідуальні бесіди з ними;
3) вжиття примусових заходів щодо осіб, які вчинили різні правопорушення (застосування штрафу, адмінарешту, конфіскації, позбавлення певних прав, направлення на примусове лікування, встановлення адміністративного нагляду і, нарешті, притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину);
4) проведення різноманітних операцій, рейдів для затримання правопорушників, виявлення криміногенних факторів та їх усунення;
5) розробка комплексних планів попередження злочинів на те-риторії обслуговування;
6) інформування державних органів про стан злочинності, її тенденції та детермінанти;
7) координація діяльності і надання методичної допомоги громадським формуванням у попередженні злочинів та інших правопорушень;
8) здійснення правової пропаганди серед населення. Треба також зазначити, що ця діяльність складається з кількох етапів:—
розробки і здійснення загальних напрямів попередження злочинів;—
конкретизації загальних планів, доведення їх до рівня підприємств, установ, організацій і місця проживання громадян;—
організації індивідуально-виховної роботи з особами, які по-ставлені на профілактичний облік;—
припинення злочинів з боку осіб, про злочинні наміри яких відомо працівникам міліції;—
розкриття злочинів і розшуку винних з метою недопущення вчинення ними нових злочинів;—
профілактичної роботи з раніше засудженими, з тим щоб запобігти рецидиву.
Викладені вище положення є основними для попередження будь-яких злочинів. Знання основних напрямів, форм і методів профілактичної діяльності дасть змогу правильно організувати боротьбу з різними видами злочинності, кожен з яких, безперечно, має свою специфіку.
3.Покарання, як форма попереджувальної діяльності.
Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.
У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, кон-ституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних від-носин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.
Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обгрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:
а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;
б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.
Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.
Отже, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Використана література:
Науково-практичний коментар кримінального кодексу України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 5 квітня 2001 р. - К.: Юрінком, 2001.
Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. Е. Ф. Эминова. - М., 1997.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. М.І. Бажанова та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2001.
Заросинський Ю.Рощина І. Запобігання злочинам: деякі питання теорії і практики // Право України, 2003. -№10.- С.78.
