Естафета розвитку політико-правових учень
Естафету розвитку політико-правових учень, запо-чаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.
Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.
Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільнос-ті. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концеп-ції — поняття юридичної особи (правової особи, пер-сони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комп-лекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.
Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.
У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наго-лошував, що основою держави е прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.
Держава, на його думку, — узгоджене правове ут-ворення, здобуток народу.
Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною 'й метою е охо-рона власності народу і окремо кожного громадяни-на. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднан-ня людей, а об'єднання, в основі якого — погодже-ність стосовно питань права і спільності інтересів.
Мислитель піддав аналізові різні форми державно-го устрою і зазначав, що вони розрізняються залеж-но від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недоско-налі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська держав-ність, у якій функціонували магістрати, сенат і на-родні збори. Значну увагу мислитель приділяв осо-бам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доб-рочинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і спра-ведливим.
Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.
Розвиваючи попередні природно-правові уявлен-ня, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, е виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писа-ними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливос-ті є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.
Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.
Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.
Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник но-вої стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він заува-жував, що рабство не поширюється на всю особис-тість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан.
У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи май-нового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.
Сенека висунув власну природно-правову концеп-цію, в якій неминучий та божественний за характе-ром "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природ-ним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за заковом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.
Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50— 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного вико-нання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовід-носини людей повинні чітко базуватися на принципі:
"Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".
Марк Аврелій Антоній (121—180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправ-ності всіх, та царство, в якому найвищим благом е свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди — розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який нака-зує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди — рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.
Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видат-них юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.
Зусиллями римських юристів було створено нову науку — юриспруденцію. В їхньому полі зору зна-ходилося широке коло проблем загальнотеоретич-ного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юри-дичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розро-били юридичну основу права людини на власність.
Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми (цивільне право), що у вузько-му розумінні означало право юристів, а в широко-му — охоплювало також звичаєве право, законодав-ство народних зборів і преторське право.
Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як запере-чення природного права, його своєрідної протилеж-ності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конст-рукцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.
Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необ-хідно насамперед знати, звідки походить слово право. Воно отримало свою назву від слова (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" — це те, чим користую-ться тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" є загальним для всіх живих істот.
Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".
Згадані юристи розробили багато аспектів рим-ського права, яке стало класичним. Своїми пра-вовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.
У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).
Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідпо-відність рабства природному праву, вони його не за-перечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.
Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.
Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспру-денції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку — школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Шзі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.
Коментатори (постглосатори), які заступили глоса-торів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлу-маченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитив-ним правом.
Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.
Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у твор-чості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юри-дичних конструкцій бере початок у працях рим-ських авторів, у римському праві.
ЛІТЕРАТУРА
Аристотель. Никомахова зтика // Сочинения: В 4 т. — М.,1983. — Т. 4.
Аристотель. Политика. — Там само.
Гегель Г. Лекции по истории философии // Сочинения:
В 14 т. — М„ 1932. — Т. 10.
Дигеста Юстиниана. — М., 1956.
История политических й правових учений / Под ред. В. С. Нерсесянпа. — М., 1995.
Лурье С.Я. Демокрит. — Л., 1970. Материалистн Древней Греции. — М., 1955. 43
Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.
Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільнос-ті. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концеп-ції — поняття юридичної особи (правової особи, пер-сони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комп-лекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.
Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106—43 до н. е.) і римських юристів.
У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наго-лошував, що основою держави е прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.
Держава, на його думку, — узгоджене правове ут-ворення, здобуток народу.
Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною 'й метою е охо-рона власності народу і окремо кожного громадяни-на. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднан-ня людей, а об'єднання, в основі якого — погодже-ність стосовно питань права і спільності інтересів.
Мислитель піддав аналізові різні форми державно-го устрою і зазначав, що вони розрізняються залеж-но від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недоско-налі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська держав-ність, у якій функціонували магістрати, сенат і на-родні збори. Значну увагу мислитель приділяв осо-бам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доб-рочинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і спра-ведливим.
Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.
Розвиваючи попередні природно-правові уявлен-ня, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, е виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писа-ними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливос-ті є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.
Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.
Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.
Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник но-вої стої Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.). Він заува-жував, що рабство не поширюється на всю особис-тість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан.
У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи май-нового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.
Сенека висунув власну природно-правову концеп-цію, в якій неминучий та божественний за характе-ром "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природ-ним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за заковом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони — випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.
Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50— 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного вико-нання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовід-носини людей повинні чітко базуватися на принципі:
"Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".
Марк Аврелій Антоній (121—180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправ-ності всіх, та царство, в якому найвищим благом е свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди — розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який нака-зує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди — рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.
Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видат-них юристів II—III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.
Зусиллями римських юристів було створено нову науку — юриспруденцію. В їхньому полі зору зна-ходилося широке коло проблем загальнотеоретич-ного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юри-дичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розро-били юридичну основу права людини на власність.
Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми (цивільне право), що у вузько-му розумінні означало право юристів, а в широко-му — охоплювало також звичаєве право, законодав-ство народних зборів і преторське право.
Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як запере-чення природного права, його своєрідної протилеж-ності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конст-рукцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.
Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необ-хідно насамперед знати, звідки походить слово право. Воно отримало свою назву від слова (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" — це те, чим користую-ться тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" є загальним для всіх живих істот.
Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".
Згадані юристи розробили багато аспектів рим-ського права, яке стало класичним. Своїми пра-вовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.
У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).
Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідпо-відність рабства природному праву, вони його не за-перечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.
Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.
Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспру-денції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку — школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Шзі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.
Коментатори (постглосатори), які заступили глоса-торів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлу-маченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитив-ним правом.
Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.
Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у твор-чості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юри-дичних конструкцій бере початок у працях рим-ських авторів, у римському праві.
ЛІТЕРАТУРА
Аристотель. Никомахова зтика // Сочинения: В 4 т. — М.,1983. — Т. 4.
Аристотель. Политика. — Там само.
Гегель Г. Лекции по истории философии // Сочинения:
В 14 т. — М„ 1932. — Т. 10.
Дигеста Юстиниана. — М., 1956.
История политических й правових учений / Под ред. В. С. Нерсесянпа. — М., 1995.
Лурье С.Я. Демокрит. — Л., 1970. Материалистн Древней Греции. — М., 1955. 43
