Контрольна з правознавства
Контрольна з правознавства
Співвідношення предмета злочину та об’єкта злочинного посягання
Виконання наказу або розпорядження. Відповідальність за виконання злочинного наказу.
Обставини, які обтяжують та пом’якшують покарання
Задача
1. Співвідношення предмета злочину та об’єкта злочинного посягання
Специфiка кримiнального права полягає в тому, що воно, в першу чергу, виконує завдання охорони найбiльш важливих цінностей, якi iснують у суспiльствi, вiд спричинення їм шкоди. На вiдмiну вiд iнших галузей системи права, завдання яких полягає в регуляцiї вiдповiдних груп суспiльних вiдносин (див. наприклад, ст. 1 Цивiльного Кодексу України), завдання кримiнального права, яке визначено ст. 1 КК України, полягає в охоронi цiнностей суспiльства, а не в регуляцiї.
Правильне вирiшення питания про об’єкт злочину має важливе теоретичне i практична значения. Саме об’єкт дозволяє розкрити соцiальну сутнiсть злочину, з’ясувати його суспiльно небезпечнi наслiдки, сприяє правильнiй квалiфiкацiї дiяння, а також вiдмежуванню його вiд сумiжних суспiльно небезпечних посягань. Об’єкт вiдiграє iстотну роль i для визначсння самого поняття злочину, значною мiрою впливає на змiст об’єктивних i суб’єктивних його ознак, є вихiдним при квалiфiкацiї злочинiв, побудовi системи Особливої частини КК. Усе це дає змогу зробити висновок, що проблема об’єкта злочину є однiєю з основних у науцi кримiнального права.
Одразу слiд зауважити, що в науцi кримiнального права, незважаючи на чисельнiсть праць, присвячених проблемі об’єкта кримiнально-правової охорони, не iснує єдностi в розумiннi цього питания.
Пiдхiд до розумiння змiсту цього елементу складу злочину протягом XX столiття зазнав суттєвих змiн.
Професор H.Д.Cepієвcький визначав об’єкт злочину, як ,,конкретнi блага та iнтереси” суспiльства.
Професор Н.С. Таганцев, визначаючи змiст поняття ,,об’єкт злочину”, писав, шо ним є ,,заповедь или норма права, нашедшая свое выражение во входящем в сферу субъективных прав, охраненном этой нормой, интересе жизни”.
У радянській кримiнально-правовiй науцi упродовж всього iсторичного перiоду iснування СРСР панувала точка зору про об’єкт злочину, яка була сформульована ще в 1924 р. видатним вченим-кримiналiстом професором А.А. Пiонтковським в одному з перших радянських пiдручникiв з кримiнального права. Вiн зокрема зазначав, що, ,,виходячи iз загального ... вчення про злочин, об’єктом будь-якого злочинного дiяння слiд вважати суспiльнi вiдносини, якi охороняються всiм апаратом кримiнально правового примусу”.
Така ж точка зору висловлювалась протягом десятирiч i iншими вiдомими вченими-кримiналiстами, якi розглядали проблему об’єкту злочину.
Одночасно в теорiї кримiнального права з’явились i дешо iншi погляди на змiст об’єкту злочину.
Так, П.C. Матишевсъкий зазначав, шо ,, ... об’єктом злочину, який найповнiше, порiвняно з iншими елементами складу злочину, вiдображає характер суспiльної небезпечностi вчиненого дiяння, мають визнаватися не абстрактнi суспiльнi вiдносини, а конкретнi людськi, суспiльнi або державні цiнностi”.
Об’єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподiяння такої шкоди.
Об’єктом злочину в кримiнальному правi є те, на що скеровано суспiльно небезпечне дiяння, те, чому це дiяння спричиняє шкоду або ставить під загрозу спричинення такої шкоди.
В науцi кримiнального права найбiльш визнаною є точка зору, згiдно з якою об’єктом будь-якого злочину є охоронюванi законом про кримiнальну вiдповiдальнiсть суспiльнi вiдносини.
Визнання в якостi об’єкту злочину виключно суспiльних вiдносин було вiдповiдною ,,послугою” з боку кримiнального права пануючiй у радянському суспiлъствi iдеологiї, яка висувала на перший план суспiльнi інтереси, а людину з її особистими інтересами та благами залишала на другорядних ролях. Це знаходило свiй прояв i в iєрархiї задач, якi ставились перед кримiнальним законом, коли вiн повинен був у першу чергу охороняти соцiалiстичну державу, соцiалiстичну власнiсть і тiльки потiм життя, здоров’я, честь та гiднiсть особи, особисту власнiсть та iн.
Це входило в протирiччя з загальноприйнятими на рiвнi свiтової спільноти пріоритетами, якi визнають людину вишою соцiальною цiннiстю i ставлять питания її правової схорони на перше мiсце.
У зв’язку із прийняттям Конституцiї України 1996 р. та визначенням нею нової системи прiоритетiв, у яких людина, її права та свободи визнанi вишою соцiальною цiннiстю, змiнився i пiдхiд до розумiння об’єкту злочину в кримінальному праву.
Таким чином, об’єктом злочину є тi суспiльні відносини, на якi посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, i якi поставлені пiд охорону закону про кримінальну вiдповiдалънiсть.
Для правильного з’ясування сутності об’єкта злочину i ,,механізму” злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспiльних вiдносин i взаємодiю мiж рiзними елементами їх складових частин.
У фiлософськiй i правовiй науцi загальновизнано, що структурними елементами суспiльних вiдносин є:
1) суб’єкти (носiї) вiдносин;
2) предмет, з приводу якого iснують вiдносини;
3) соцiальний зв’язок (суспільно значуща дiяльнiсть) як змiст вiдносин.
Структура будь-яких суспiльних вiдносин завжди незмiнна. Включения до структури якихось iнших, органiчно не властивих їй елементiв (наприклад, зовнiшнiх умов виникнення вiдносин), як i виключення з її складу будь-яких обов’язкових елементiв, призводить до того, що вiдносини втрачаються, зникають або ж замiнюються якимись iншими, бiльш загальними поняттями. 3 другого боку, розглядаючи структуру суспiльних вiдносин, слiд зазначити, що вона є не просто сумою частин, з яких складається, а цiлiсною системою елементiв, якi її утворюють i якi вiдповiдним чином пов’язанi i взаємодiють один з одним.
До складу будь-яких суспiльних вiдносин входять їх суб’єкти (учасники вiдносин). Безсуб’єктних вiдносин у реальнiй дiйсностi не iснує. Якщо немає учасникiв вiдносин, то не iснує i самих вiдносин, якi завжди являють собою певний соцiальний зв’язок мiж самими учасниками. Суб’єктами суспiльних вiдносин може бути сама держава, рiзнi об’єднання громадян, юридичнi i фiзичнi особи.
Встановлення учасникiв суспiльних вiдносин, або (що одне і те ж саме) їх суб’єктного складу, а також їх соцiальних функцiй у самих вiдносинах, у багатьох випадках дає можливiсть визначити i тi суспiльнi вiдносини, що є об’єктом того чи iншого злочину. Цю властивiсть суб’єктiв у суспiльних вiдносинах нерiдко використовує i сам законодавець як для окреслення меж чинностi кримiнального закону, так i для вказiвки на тi суспiльнi вiдносини, якi є об’єктом конкретного злочину. Так, у ст. 328 зазначено, що вiдповiдальнiсть за розголошення державної таємницi несуть лише особи, яким вiдомостi, що становлять державну таємницю, були довiренi або ж стали вiдомi у зв’язку з виконанням службових обов’язкiв. Отже, правильне визначення суб’єктного складу i з’ясування соцiальної ролi особи в ньому не тiльки сприяє визначенню кола тих вiдносин, якi охороняються конкретною кримiнально-правовою нормою, але й дає можливiсть з’ясувати їх змiст, оскiльки в соцiальних функцiях особи вiдбивається як змiст, так i характер соцiальних зв’язкiв у вiдносинах.
Предметом суспiльних вiдносин справедливо називають усе те, з приводу чого або у зв’язку з чим iснують i самi цi вiдносини. Тому предметом суспiльних вiдносин можуть бути насамперед рiзного роду фiзичнi тiла, речi (природнi об’єкти, рiзнi товари чи предмети, що не мають ознак товару), а також сама людина. Наприклад, в об’єктi такого злочину, як ненадання допомоги хворому медичним працiвником (ст. 139), хвора людина — лише предмет охоронюваних законом вiдносин, а їх суб’єктами є медичнi працiвники.
Усi суспiльнi вiдносини залежно вiд особливостей їх предмета необхiдно подiляти на двi групи — матерiальнi i нематерiальнi. Вiдносини, до складу яких входить матерiальний предмет (майно, лiс, водойми, дикi тварини тощо), називають матерiальними. У нематерiальних вiдносинах функцiї предмета виконують вже iншi соцiальнi цiнностi (наприклад, державна влада або духовнi блага).
Обов’язковим структурним елементом будь-яких суспiльних вiдносин є соцiальний зв’язок, що його справедливо розглядають i як змiст самих вiдносин. Такий висновок обумовлений тим, що соцiальний зв’язок є нiби дзеркалом внутрiшньої структури суспiльних вiдносин, у ньому виявляються його сутнiсть i соцiальнi властивостi. Пiд соцiальним зв’язком, як правило, розумiють певну взаємодiю, певний взаємозв’язок суб’єктiв. Тому соцiальний зв’язок притаманний лише людинi i являє собою одну з форм загального зв’язку i взаємодiї.
Зовнi соцiальний зв’язок найчастiше знаходить свiй вияв у рiзних формах людської дiяльностi. Форми цiєї дiяльностi можуть бути рiзноманiтними: нормальна робота пiдприємств торгiвлi, громадського харчування, пiдприємств служби побуту; рацiональне використання природних ресурсiв; забезпечення безпечних умов працi на виробництвi, нормальна службова дiяльнiсть та iн. У деяких випадках соцiальний зв’язок, як i самi суспiльнi вiдносини, може виявлятися не тiльки у виглядi дiяльностi. Вiн також може iснувати в ,,застиглiй”, пасивнiй формi, наприклад, у виглядi ,,позицiй” особи щодо iнших осiб у формi правового або соцiального статусу громадян, у виглядi соцiальних iнститутiв i т. iн.
Викладене дозволяє зробити важливий у практичному вiдношеннi висновок про те, що для з’ясування сутностi соцiального зв’язку необхiдно встановити змiст дiяльностi (поведiнки) суб’єктiв вiдносин.
Соцiальний зв’язок як елемент суспiльних вiдносин завжди зна-ходиться в нерозривному зв’язку з iншими їх структурними елементами. З одного боку, на його змiст впливають суб’єкти суспiльних вiдносин, бо вiн є певною формою їхньої взаємодiї i взаємозв’язку; з другого — його не можна розглядати у вiдривi вiд предмета суспiльних вiдносин, яким завжди виступає те, з приводу чого або у зв’язку з чим виникають i функцiонують суспiльнi вiдносини. Отже, i сам соцiальний зв’язок завжди виникає й існує у зв’язку з тими чи iншими предметами суспiльних вiдносин. Тому слiд визнати, що соцiальний зв’язок завжди має предметний характер. Безпредметного соцiального зв’язку в суспiльствi бути не може. Важливо зауважити й те, що соцiальному зв’язку, як i суспiльним вiдносинам, завжди властивий об’єктивний характер. Вiн iснує як щось дане, реальне, наявне i лише в такому виглядi виступає як елемент об’єкта злочину.
Слiд зауважити, що iснують i iншi думки з приводу структури суспiльних вiдносин. Так, деякi вченi вважають, що структура суспiльних вiдносин включає в себе чотири елементи:
- суб’єктiв вiдносин;
їх дiї або стан один щодо одного;
інтереси суб’єктів;
предмет відносин.
Важливим залишається питання про те, що ця схема, яка має як своїх прихильникiв, так i противникiв, не зовсiм вiдповiдає законам системностi, так як штучно видiляє в якостi обособленого елементу (iнтереси особи), який є характеристикою iншого (загального) еле менту (суб’єкту).
Виходячи з аналiзу соцiальних вiдносин, можна повернутись до визначення об’єкту злочину.
Шкода, яка спричиняється злочином, так чи iнакше спрямована на один з елементiв системи суспiльного вiдношення. Вектор злочину завжди спрямований на один з елементiв суспiлъного вiдношення — або на його предмет (об’єкт), або на учасника (суб’єкта), або на соцiальний зв’язок. При цьому куди б не був вiн нацiлений, шкода спричиняється суспiльному вiдношенню в цiлому. Не може iснувати такого положения, коли шкода спричинена, наприклад, предмету, а все суспiльне вiдношення залишилось неушкодженим. Тому позиuiя тих авторiв, якi вказують, шо об’єктом злочину можуть виступати елементи структури суспiльних вiдносин, а не суспiльнi вiдносини в цiлому, є не зовсім правильною.
П.С.Матишевським висловлена ше одна точка зору, згiдно з якою в якостi об’єкта злочину виступають, крiм суспiльних вiдносин, і особистi блага людини (життя, здоров’я, фiзична недоторканiсть, честь, гiднiсть). Очевидно, що вишевказанi блага являють собою природнi цiнностi, iснування яких не залежать вiд суспiльства i держави, а можуть ними лише охоронятись.
Одночасно в якостi об’єкту злочину слiд видiлити i iнтереси окремої людини, якi трансформованi в загальнолюдські iнтереси і стали загальнолюдськими цiнностями. Такими цiнностями i iнтересами є мир, екологiчна безпека, захищенiстъ вiд актiв терору та iн.
Виходячи iз всього вишесказаного, можна дати визначення поняттю ,,об’єкт злочину”:
Об`єктом злочину в кримiналъному правi є суспiлънi вiдносини, блага та iнтереси, якi прийнятi пiд кримiналъно-правову охорону i яким внаслiдок вчинення злочину спричиняєтъся або може бути спричинена шкода.
Види об’єкту злочину.
Питания про види об’єкту злочину у вiтчизнянiй теорiї кримiнального права тривалий час не викликало нiяких суперечок. Схема класифiкацiї об’єктiв по вертикалi та горизонталi була практично загальноприйнятою.
Однак в останнi роки у вiтчизнянiй кримiнально-правовiй науцi почали висловлюватисъ думки про iншi схеми об’єктiв злочину.
По вертикалі об’єкти злочину подiляються на:
- загальний об’єкт;
- родовий об’єкт;
- безпосереднiй об’єкт.
Дана схема запропонована ще у 1938 році і підтримується більшістю вчених.
Вона вiдповiдає класичний фiлософськiй схемi спiввiдношення категорiй ,,загального”, ,,особливого” та ,,окремого”.
Загалъний об’єкт злочину утворюють всi найбiльш важливi суспiльнi вiдносини, блага та iнтереси, якi прийнятi пiд охорону кримiнальним законом.
Фактично в це поняття входятъ i вiдносини власностi, i вiдносини господарювання, i такi природнi блага людини, як життя, здоров’я, iнтереси миру та iн.
Загальний об’єкт злочину безпосередньо пов’язаний iз проблемами оптимального здiйснення кримiнальної полiтики в нашiй державі — визначення достатнього кола суспiльних вiдносин, благ та iнтересiв, якi приймаються пiд кримiнально-правову охорону. Недавнiй iсторiї вiдомi часи, коли саме невиправдано широке визначення загального об’єкту злочину призводило до зайвої кримiналiзацiї, яка є нiчим iншим, як передумовою тоталітризму. Процес створення нового Криминального Кодексу вирiшив багато питань з визначенням саме загального об’єкту злочину. Так, в КК України з’явились новi склади злочинiв, що означало прийняття пiд кримiнально-правову охорону нових суспiльних вiдносин (наприклад, 236, 253, 362 КК України та iн.). Одночасно з кола кримiнально-охоронюваних було виведено ряд суспiльних вiдносин, кримiнально-правова охорона яких на сучасному етапi розвитку держави була визнана як зайва (наприклад 108-1, 155-5,155-6, 206 ч.l КК України 1960 р. та iн.).
Однак не всi вченi однозначно визнають iснування загального об’єкту злочину.
Так, П.С.Матишевський, зокрема, зазначав, що ,, .... вся сукупнiстъ суспiльних вiдносин не може бути об’єктом, як елемент складу злочину. По сутi це об’єкт кримiнально-правової охорони, який не слiд ототожнювати з поняттям об’єкту злочину”.
Загальний об’єкт злочину за параметрами дiйсно збiгається з об’єктом кримiнально-правової охорони. Однак ui поняття абсолютно рiзнорiвневi i не можуть ототожнюватись. Практично якщо стати на таку позицiю, то слiд взагалi лiквiдувати систему подiлу об’єктiв на види оскiльки бувають випадки, коли практично збiгаються родовий i безпосереднiй об’єкти кримiнально-правової охорони (наприклад, родовий i безпосереднiй об’єкти при вбивствi; родовий i безпосереднiй об’єкти при вчиненнi посягань на власнiсть та iн.).
Значения загального об’єкту злочину полягає також в тому, що завдяки йому визначається коло найбiльш важливих суспiльних вiдносин, благ та iнтересiв суспiльства, якi приймаються пiд кримiнально-правову охорону.
Родовий (груповий, видовий) об’єкт злочину ц група однорiдних, тотожних за своїми характеристиками об’єктiв, якi охороняються єдиною групою кримінально-правових норм i знаходяться мiж собою у вiдповiдному спiвпiдпорядкуваннi.
Родовий об’єкт — серединний рiвень в системи об’єктiв злочину. Вiн знаходиться у фундаменті побудови Особливої частини Кримiнального Кодексу України. Його значения полягає в тому, що вiн дає можливiстъ диференцiацiї, класифiкацiї та структуризацiї злочинiв у кримiнальному законодавствi.
У процесi створення нового КК України було пiддано докорiннiй ревiзiї саме родовi об’єкти злочину — було видiлено новi родовi об’єкти злочину (наприклад, “Злочини проти довкiлля”, “Злочини у сферi використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерiв), систем та комп’ютерних мереж”, “Злочини проти безпеки виробництва” та iн.).
Родовий об’єкт злочину визначає межi кримiнальноi полiтики в сферi боротьби з посяганнями на вiдповiдну групу суспiльних вiдносин, благ та iнтересiв. Так, наприклад, при створеннi нового Криминального Кодексу було здiйснено декримiналiзапiю ряду дiянь, якi визнавались злочинними КК України 1961р. Одночасно визнано в якостi злочинiв значке коло дiянь, якi ранiше не були вiдомi Кримiнальному закону.
Безпосереднiй об’єкт злочину являє собою те конкретне суспiлъне вiдношення, благо або iнтерес, на якi посягає конкретний злочин. Безпосереднiй об’єкт злочину знаходиться в колi елементiв, що характеризують конкретний склад злочину, передбачений нормою Особливої частини КК України.
Безпосереднiй об’єкт злочину дуже рiдко вказуєтъся у диспозицiї конкретної норми Особливої частини КК (наприклад, cт.113 КК ,,Диверсiя”, яка прямо вказує, що цi дiяння посягають на державу, яка i є в даному випадку безпосереднiм об’єктом злочину).
По горизонталi безпосереднiй об’єкт злочину подiляється на:
- основний безпосереднiй об’єкт;
- додатковий безпосереднiй об’єкт;
- факультативний безпосереднiй об’єкт.
Необхiднiсть такої класифiкацiї викликає те, шо в рядi випадкiв один i той самий злочин посягає одразу на декiлька об’єктiв. Так, наприклад, при вчиненнi посягання на життя суддi, народного заседателя чи присяжного у зв’язку з їх дiяльнiстю, пов’язаною iз здiйсненням правосуддя (ст.З79 КК), шкода завдається як iнтересам правосуддя, так i життю чи здоров’ю названих учасникiв дiяльностi по його здiйсненню.
Такі, злочини мiстять у собi декiлька безпосереднiх об’єктiв з яких законодавець обирає один, який висуває на ,,першу лiнiю” кримiнально-правової схорони, як найбiльш важливий у випадку вчинення конкретного дiяння, той, який саме i визначає суспiльну небезпеку даного злочину, структуру складу злочину, а iншi охороняє паралельно в зв’язку з їх обов’язковим iснуванням при вчиненнi конкретного злочинного посягання.
Об’єкт злочину, який визначає суспiльну небезпеку конкретного дiяння, входить в характеристику складу конкретного злочину та визначає його мiсце в системi родового та загального об’єктiв злочину, називається основним безпосереднiм об’єктом злочину.
Об’єкт злочину, якому в кожному випадку посягання на основний безпосереднiй об’єкт злочину обов’язово спричиняється шкода i який в зв’язку з цим знаходиться пiд кримiнально-правовою охороною паралелъно з основним безпосереднiм об’єктом - носить назву додаткового безпосереднъого об’єкту злочину.
Факультативный безпосереднiй об’єкт злочину - об’єкт, якому при вчиненнi конкретного злочину може бути спричинена шкода, однак вiн спецiально не знаходиться під охороною при вчиненнi даного злочину, а, як правило, охороняється iншою нормою Кримінального Кодексу (наприклад, вiдносини власностi при вчиненнi хулiганства).
Співвідношення об’єкту і предмету злочину
Проблема предмета злочину в кримінальному правi є однiєю з найбiльш суперечних i мало вивчених. Спецiального дослiдження предмета злочину до останнього часу не проводи лось. Деякi положения про предмет злочину розглядалися, головним чином, у зв’язку з вiдмежуваннями його вiд об’єкта злочину.
Мiж тим, значения предмета злочину як самостiйної ознаки складу злочину та його роль в механiзмi заподiяння шкоди у сферi певних суспiльних вiдносин, у виявленнi об’єкта посягання i квалiфiкацiї дiяння має дуже важливе самостiйне теоретичне та практичне значения.
Перш за все, вивчення предмета злочину сприяє бiльш глибокому i правильному з’ясуванню сутностi об’єкта злочину, його конкретизацiї. Багато якi кримінально-правовi норми сконструйованi таким чином, що об’єкт кримінально-правової охорони у них не названий. В подiбних випадках його з’ясуванню сприяє вказiвка на предмет злочину. Наприклад, не згадують про об’єкт посягання статтi закону про диверсiю, виготовлення фальшивих грошей, заподiяння тiлесних ушкоджень та деякi iншi. Об’єкт посягання в цих скла дах можна виявити з опису предмета злочину.
Без встановлення предмета злочину у багатьох випадках ускладнюється конкретизацiя об’єкта злочину. Поки не вiдомо на кого, або на що, на який матерiальний об’єкт було спрямоване злочинне посягання (вплив) при вчиненнi багатьох суспiльних дiянь, до тих пiр неможливо визначити i об’єкт цих посягань. Часто об’єкти одного виду не мають вiдмiнностей.
Наприклад, життя, власнiсть, честь, гiднiсть, здоров’я. Пред мет злочину, навпаки, має певну сукупнiсть ознак, особливостей, багато з яких мають самостiйне кримінально-правове значен ия i певним чином впливають на пiдстави кримiнальної вiдповiдальностi, на квалiфiкацiю дiяння. Наприклад, життя кож-ної людини у демократичному суспiльствi охороняється однаково — посягання на життя любої людини уголовним правом визнається вбивством або замахом на нього (крiм випадкiв необхiдної оборони та iнших особливих обставин, при яких жит тя не є об’єктом кримінально-правової охорони). Разом з тим, життя новонародженого, вагiтної жiнки видiляється законодавцем, i посягання на їх життя створює самостiйний злочин.
Вплив на певний предмет, рiч (матерiальний об’єкт), спосiб цього впливу, а також фiзична змiна предмета поруч з iншими ознаками дiяння дає змогу у багатьох випадках судити про характер злочину, його суспiльну небезпеку. Таки ми є, наприклад, викрадання, тiлеснi ушкодження, знищення або пошкодження майна, глум над державним гербом або прапором та iн.
Для багатьох складiв злочинiв ознаки предмета є обов’язковими. Розслiдування кримінальної справи не може вважатися закiнченим, якщо цi ознаки не виявленi.
Предмет злочину має не аби яке значення i для правиль ної квалiфiкацiї дiяння. Фiзичнi чи соцiальнi властивостi предмета злочину у багатьох випадках служать пiдставою для розрiзнення сумiжних злочинiв, а також для вiдмiнностi злочину вiд незлочинних дiй.
Для квалiфiкацiї дiяння мають значения багато ознак не тiльки об’єкта, але й предмета злочину. Соцiально значуща дiя у вiдношеннi до одного i того ж предмета, речi може мати рiзну соціально-полiтичну оцiнку або юридичну квалiфiкацiю залежно вiд об’єкта посягань, вiд тих суспiльних вiдносин, на змiну якого спрямована ця дiя, а також вiд розмiру заподiяної їм шкоди.
Цю обставину вiдмiчали i росiйськi дореволюцiйm юристи. Наприк лад, О. Лохвицький писав, що «степень зла, степень наказания зависит Иногда от качества вещи... Похищение церковного имущества (вещей) со ставляет не кражу, а отличное от кражи преступление — святотатство. На казание за истребление недвижимых вещей несравненно строже, чем за ис требление движимых».
Кримінально-правове значения предмета злочину визначається в першу чергу не його фiзичними властивостями, а характером i змiстом суспiльних вiдносин, якi iснують стосовно нього. В кримінально-правовому сенсi предмет завжди виступає в зв’язку з конкретними суспiльними вiдносинами. У багатьох випадках в кримінальному законодавствi вказується не на предмет сам по собi, а на тi суспiльнi вiдносини, викриттям яких вiн є. Наприклад, закон говорить не про майно взагалі, а про державне, колективне чи особисте майно, не про прапор взагалi, а про державний прапор, герб i т. iн.
Розмежування об’єкта та предмета злочину має важливе значення для усвiдомлення i розмежування мети i злочинних наслiдкiв. Якщо злочиннi наслiдки — це небезпечна шкода в сферi суспiльних вiдносин, то злочинна мета — це в багатьох випадках iдеальна подоба реальної цiнностi (речi), якою суб’єкт намагається заволодiти, пошкодити її чи знищити.
Характер та ступiнь тяжкостi злочинних наслiдкiв значною мiрою визначається особливостями та ознаками предме та злочину, бо позбавити життя можна тiльки живу iстоту, викрасти можна тiльки майно, грошi чи цiннi папери. Багато злочинiв вчинюється шляхом заподiяння соціально-небезпечної шкоди тiльки впливом на певнi матерiальнi об’єкти.
Визначення предмета злочину має важливе практичне значения також для вiдмежування його вiд засобiв, знаряддя скоєнння злочину, бо одна й та ж матерiальна рiч може бути i предметом, i засобом, знаряддям скоєння злочину (наприклад, зброя, документи, транспортнi засоби, iнструмент, iнвентар i т. iн.).
Знаряддя та засоби скоєння злочину вiдрiзняються вiд предмета посягання тим, що вони нi в якому зв’язку з тими суспiльними вiдносинами, на якi спрямоване посягання, не перебувають. Наприклад, зброя, яка використовується при вбивствi, нi в якому зв’язку з вiдносинами щодо забезпечення життя не знаходиться. Предмет злочину, навпаки, завжди перебуває у зв’язку з об’єктом, на який спрямовано посягання.1
Для уяснения сутностi предмета злочину i вiдмежування його вiд об’єкта необхiдно вказати на вiдмiнностi в особливостях i характері шкоди, скоєної в сферi об’єкта злочину i пошкодження предмета. Суспiльнi вiдносини як об’єкт злочинного посягання у своему iндивiдуальному проявi можуть бути пошкодженi у його змiстi чи лiквiдованi зовсiм. Тiльки у цьому розумiннi i можна говорити про скоєння шкоди об’єкту. Оскiльки об’єкт злочину — це суспiльнi вiдносини, то вони можуть бути порушені чи знищенi. Не змiнює сутi справи той факт, що порушені суспiльнi вiдносини в багатьох випадках поновлюються i скоєна злочином майнова шкода вiдшкодується. При скоєннi iнших злочинiв, таких, наприклад, як вбивство, образа i деякi iншi злочини проти особи, а також при скоєннi деяких злочинiв проти порядку управлiння порушенї суспiльнi вiдносини не можуть бути вiдновленi i вчинену цими дiяннями шкоду вiдшкодувати неможливо.
Особливостi предмета злочину, навпаки, полягають в то му, що злочин у бiльшостi випадкiв шкоди предмету злочи ну не заподiює. Наприклад, при розкраданнi майна викрадена рiч не зазнає нiякої шкоди i продовжує виконувати свое суспiльне призначення, задовiльнюючи вимоги її ново го власника. На вiдмiну вiд об’єкта предмет злочинного по сягання пошкоджується лише як виняток. Такий виняток складають випадки знищення чи пошкодження речей, документiв, печаток, будiвель, споруд, лiсових масивiв, посiвiв та iнших матерiальних об’єктiв.
Розгляд сутностi i змiсту суспiльних вiдносин (об’єкта) показує, що предмет злочину є сукупнiстю його сторiн, властивостей. Практично важливим є також питания про те, в якому взаємозв’язку перебуває предмет i об’єкт злочину, чи є вiн обов’язковою чи тiльки факультативною ознакою складу злочину. Тому слiд з’ясувати, у якому спiввiдношеннi i взаємозв’язку перебуває предмет злочину з об’єктивною стороною злочину. Питания про те, до об’єкта чи об’єктивної сторони вiдноситься предмет злочину, тривалий час дискутувалось в юридичнiй лiтературi.
Все рiзноманiття поглядiв на предмет злочину i його спiввiдношення з об’єктом посягання можна звести до двох рiзновидiв. Прихильники однiєї з них ототожнюють їх, гадаючи, що безпосереднiй об’єкт i є предмет злочину. Iнший погляд на предмет злочину, що подiляється бiльшiс-тю кримiналiстiв, полягає в їх вiдмiнностi, у визначеннi предмета злочину субстратом суспiльних вiдноносин, iснуючих з приводу цього предмета.
Якщо виходити з того, що предмет злочину є сукупнiсть сторiн, властивостей об’єкта злочину, матерiальним виразом суспiльних вiдносин, що виступають об’єктом посягання, то обгрунтованою є друга точка зору. Ототожнювання предмета злочину з його об’єктом є помилкою. На вiдмiну вiд елемента, в якостi якого виступають реальнi матерiальнi об’єкти чи iстоти, конкретнi речi реального свiту, що мають вагу, колiр, цiну, стать, вiк, конкретне найменування та iншi ознаки i властивостi, об’єкт злочину є суспiльним зв’язком, вiдносинами мiж людьми. Предмет — це конкретна рiч, а об’єкт — суспiльнi вiдносини з приводу речi. Цi особливостi не дають змоги ототожнити цi два рiзних за своею сутнiстю явища. Во ни не тiльки не тотожнi за своею сутнiстю, а й, як було сказа но вище, мають рiзне кримінально-правове значения.
Перш за все неоднаковiсть предмета i об’єкта злоч»ну полягає в тому, що вони вiдмiннi за своею природою. Об’єкт злочину — це певнi суспiльнi вiдносини, якi за своею природою i сутнiстю соцiальне явище. Вони виявля-ються i iснують тiльки в суспiльствi, як неодмiнна умова людського гуртожитку. Суспiльнi вiдносини неможливi за межами суспiльства i суспiльство неможливе без цих вiд-носин. Крiм цiєї соцiальної природи i соцiальної сутностi, суспiльнi вiдносини нiчого не мають i нi в чому iншому не виявляються.
Предмет злочину за своею природою характеризується фiзичною, речевою сутнiстю. Це завжди певний матерiальний (речовий) об’єкт, з приводу якого виникають i iснують вiдносини мiж людьми.
Суспiльнi вiдносини певного виду як об’єкт кримінально-правової охорони характеризується стабiльнiстю свого iснування, певною незмiннiстю, хоча у своему проявi вони в багатьох випадках змiнюються чи лiквiдуються. Наприклад, вiдносини власностi, як певний вид вiдносин, незмiнний, хоч окремi вiдносини цього виду можуть змiнюватися, вмирати чи виникати знову. Змiни в суспiльних вiдносинах за вжди носять тiльки соцiальний характер.
Предмет злочину, навпаки, може бути змiнений тiльки в своїй фiзичнiй, речовiй сутностi, вiн може бути знищений чи пошкоджений тiльки фiзично. Пошкодженням предмета злочину вчиняється соцiальна шкода тiльки через змiну суспiльних вiдносин, iснуючих з його приводу.
Таким чином, розмежування об’єкту і предмету злочину має значення для багатьох кримінально-правових інститутів.
2. Виконання наказу або розпорядження. Відповідальність за виконання злочинного наказу.
Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохороиюваиим
інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою Виконання законного наказу або розпорядження.
Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.
4. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.
5. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного
характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою вико
нання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки
особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.
1. У статті 41 КК вирішуються три питання:
1) передбачена така обставина, що виключає злочинність діяння, як виконання законного наказу або розпорядження (частини 1 і 2 ст. 41 КК);
2) визначені кримінально-правові наслідки відмови особи від виконання явно злочинного наказу або розпорядження (ч. З ст. 41. КК);
3) визначена відповідальність особи, яка віддала та виконала явно злочинний наказ або розпорядження (частини 4 і 5 ст. 41 КК).
2. Особа, яка одержала законний наказ, зобов'язана його виконати. За своєю юридичною природою виконання законного наказу — це виконання особою свого юридичного обов'язку. Іноді законний наказ вимагає від виконавця заподіяти певну шкоду об'єкту кримінально-правової охорони (наприклад, знищити чи пошкодити майно, залишити без надання допомоги в небезпеці людину, що потерпає від лиха, тощо).
Законний наказ повинен мати належний зміст та відповідну форму.
Ознаки, що характеризують зміст законного наказу, передбачен частинами 1 та 2 ст. 41 КК: 1) наказ повинен відповідати повноваженняіу відповідної особи, яка його видала; 2) наказ повинен відповідати чинном} законодавству; 3) наказ не повинен порушувати конституційні права та свободи людини і громадянина; 4) наказ повинен містити припис про вчинення дії або бездіяльності, пов'язані із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
Ознакою, що характеризує форму законного наказу, є віддання його у належному порядку.
Наказ визнається незаконним, якщо він не відповідає будь-якій ознаці, що характеризує його зміст чи форму.
Відповідною особою, суб'єктом віддання наказу, визнається особа, уповноважена законом, іншими нормативно-правовими актами, локальними правовими актами (статутом, положенням тощо) чи актами застосування права на віддання в межах своїх повноважень обов'язкових для певного кола осіб наказів чи розпоряджень. Особа, уповноважена на видання обов'язкових для виконання наказів чи розпоряджень, визнається службовою особою.
Повноваження відповідної особи — це закріплені за даною особою права і обов'язки переважно владного характеру, тобто повноваження щодо прийняття обов'язкових до виконання рішень і забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані.
Наказ визнається законним, якщо він виданий належною особою в межах її повноважень. Якщо наказ виданий неналежною особою чи хоч і відповідною особою, але з перевищенням її повноважень, він визнається незаконним. Такий наказ не може бути підставою для вчинення діяння, пов'язаного із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
Зміст законного наказу повинен відповідати вимогам чинного законодавства. Поняття чинне законодавство вживається у широкому значенні.
Ним охоплюються не тільки закони, а й чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України, а також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Наказ, що не відповідає закону або цим актам, визнається незаконним. Виконання такого наказу, пов'язане із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, не виключає кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду правоохоронюваним інтересам.
За своїм змістом законний наказ не повинен порушувати конституційні права та свободи людини і громадянина, передбачені в Розділі II Консти туції України (статті 21-64). Законний наказ не повинен містити приписи, які зобов'язують виконавця порушити, наприклад, право кожної людини на життя, повагу кожного до гідності, на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо. Наказ, що приписує порушення зазначених прав і свобод людини і громадянина, визнається незаконним і не може бути виправданням для особи, яка виконала такий наказ.
Стаття 41 КК передбачає за змістом не будь-який законний наказ, а лише такий, що приписує певній особі (чи групі осіб) вчинити виключне діяння, а саме: дію або бездіяльність, пов'язану із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, тобто правоохоронюваним інтересам. Інший за змістом наказ (наприклад, той, що приписує вчинити звичайні, нормальні дії, наприклад, виконати професійні чи службові обов'язки) не має кримінально-правового значення. Це пояснюється тим, що виконання законного наказу передбачає (припускає) саме правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Тому і наказ за своїм змістом повинен містити вимогу заподіяти таку шкоду.
Належний порядок видання наказу визначається відповідними нормативно-правовими актами, локальними актами та окремими актами застосування права. Цей порядок може передбачати, наприклад, необхідні реквізити наказу (розпорядження), письмову чи усну його форму, порядок доведення його до виконавців наказу тощо. В окремих випадках, обумовлених конкретною обстановкою, яка позбавляла відповідну особу реальної можливості видати наказ (розпорядження) у належному порядку, законним повинен визнаватися і той наказ, який не відповідає належній формі, за умови, що зміст його відповідає ознакам, передбаченим у п. З коментарю до цієї статті.
Отже, згідно зі ст. 41 КК законний наказ (розпорядження) - це такий, що відповідає Конституції України та чинному законодавству, акт управління, виданий відповідною службовою особою в належному порядку і в межах її повноважень, який зобов'язує певного виконавця (виконавців) вчинити дії чи бездіяльність, пов'язані із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
Наявність такого наказу є підставою для вчинення відповідних дій (бездіяльності), які повинні відповідати певним ознакам, що характеризують: 1) виконавця наказу; 2) мету його дій (бездіяльності); 3) характер цих дій (бездіяльності); 4) об'єкт заподіяння шкоди; 5) своєчасність і 6) межі заподіяння цієї шкоди.
Відповідно до ст. 41 КК виконавцем законного наказу визнається особа, якій адресований цей наказ, і яка зобов'язана його виконати. Це може бути як підпорядкована по службі особа (наприклад, військовослужбовець, працівник підприємства, установи або організації), так і особа, що хоча і не є підпорядкованою, проте в силу закону зобов'язана виконати звернений до неї законний наказ (наприклад, особа, до якої звернена законна вимога представника влади). Виконавцем наказу може бути одна особа чи група осіб.
Дія або бездіяльність особи, яка виконує наказ, повинна бути підпорядкована меті виконати законний наказ. Для визнання заподіяння шкоди правомірним достатньо, щоб воно було спрямоване на досягнення цієї мети і зовсім не обов'язково, щоб ця мета фактично була досягнута (наприклад, особа намагалася знищити будівлю на виконання наказу, але це їй не вдалося). Якщо ж особа керувалася іншими цілями (наприклад, заподіяти шкоду для досягнення особистої мети), то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.
Характер дії або бездіяльності особи, яка виконала наказ, може бути як активним, так і пасивним, на що прямо вказується у ч. 1 ст. 41 КК. При цьому ці дії або бездіяльність у будь-якому випадку із зовнішньої, фактичної сторони повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК (наприклад, убивства, завдання тілесних пошкоджень, позбавлення волі людини, знищення або ушкодження майна, зловживання службовим становищем, перевищення влади, угону автомобіля тощо). Якщо дія або бездіяльність особи не були схожими за зовнішніми ознаками з будь-яким злочином, то вони не мають кримінально-правового значення.
Об'єкт заподіяння шкоди при виконанні законного наказу — це правоохоронювані інтереси особи, суспільства або держави: життя і здоров'я людини, її особиста свобода, власність, недоторканність житла, громадська безпека, громадський порядок, природне середовище, недоторканність кордонів, авторитет Органів державної влади, інтереси внутрішньої безпеки тощо (див. п. 5 коментарю до ст. 36).
Якщо однією з обов'язкових ознак змісту законного наказу є зазначення часу, протягом якого він повинен бути виконаний, то заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинне визнаватися правомірним, якщо воно мало місце своєчасно, тобто протягом часу, визначеного в цьому наказі.
У іншому випадку заподіяння шкоди до або після визначеного часу передбачає кримінальну відповідальність на загальних підставах.
Межі заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам визначаються змістом даного наказу. Заподіяння шкоди лише в цих межах і визнається правомірним.
Перевищення меж заподіяння шкоди при виконанні законного наказу свідчить про так званий ексцес виконання наказу (наприклад, заподіяння явно більшої шкоди, ніж це передбачалося у наказі). Якщо цей ексцес зроблений, наприклад, службовою особою, то при наявності всіх інших ознак її дії необхідно розглядати як перевищення влади або службових повноважень. При цьому вчинення злочину при перевищенні меж заподіяння шкоди з метою виконання законного наказу розглядається як обставина, що пом'якшує покарання на підставі п. 6 ч. 1 ст. 66 КК.
Відмова виконати наказ, за загальним правилом, є правопорушенням, а для деяких суб'єктів, наприклад, військовослужбовців, становить злочин, передбачений ст. 402 КК — непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу. Разом з тим ч. З ст. 41 КК передбачає, що «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження». Це положення цілком відповідає ст. 60 Конституції України, в якій закріплено, що «ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
У певних випадках за виконання злочинного наказу відповідальність несе не його виконавець, а особа, яка віддала такий наказ. Це має місце тоді, коли особа, до якої звернуто наказ, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу. За таких обставин у її ставленні до вчиненого відсутня вина. Питання про те, чи міг виконавець усвідомлювати злочинний характер відданого наказу, виникає у тих випадках, коли злочинність наказу не є очевидною. Відповідь на це питання залежить від конкретних обставин справи (посади, кваліфікації, поінформованості виконавця тощо).
Особа, яка віддала злочинний наказ, несе за це кримінальну відповідальність як виконавець, а у випадках віддання явно злочинного наказу, коли безпосередній виконавець наказу також підлягає кримінальній відповідальності, — як організатор злочину.
3. Обставини, які обтяжують та пом’якшують покарання
При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини друга або третя статті 28);
вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
тяжкі наслідки, завдані злочином;
вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності;
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством;
вчинення злочину з особливою жорстокістю;
вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Обставини, що обтяжують покарання, — це вичерпно перелічені в законі та встановлені судом різного роду чинники об'єктивного або суб'єктивного характеру, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак підвищують ступінь суспільної небезпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину і у зв'язку з цим є підставою для призначення більш суворого покарання.
У пункті 1 ч. 1 ст. 67 КК об'єднані дві обтяжуючі обставини: а) вчинення злочину повторно та б) рецидив злочинів (див. коментар до статей 32 і 34 КК).
При застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 67 КК слід мати на увазі, що як обставину, що обтяжує покарання, закон приписує враховувати «вчинення особою зло чину повторно», а не «вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин». Очевидно, що останнє поняття значно ширше за своїм змістом, ніж перше. Тому як обставину, що обтяжує покарання, суд має право враховувати тільки повторність так званих тотожних злочинів, які згідно з ч. 1 ст. 32 КК передбачені однією й тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК (див. коментар до ст. 32 КК). Тому, якщо вчинені особою злочини не належать до тотожних, а є або однорідними (наприклад, крадіжка і грабіж), або різнорідними (наприклад, контрабанда і хуліганство) і у зв'язку з цим передбачені різними статтями КК, то в такій ситуації згідно з ч. З ст. 32 КК повторність злочинів матиме місце лише у випадках, спеціально зазначених в Особливій частині КК (наприклад, п. 1 примітки до ст. 185 КК, п. З — до ст. 368 КК та ін.) і через це обставиною, що обтяжує покарання, визнана бути не може. Отже, у випадках, передбачених у ч. З ст. 32 КК повторність: а) або є кваліфікуючою ознакою відповідного складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 187 КК); б) або (якщо не є такою ознакою) може бути врахована судом при призначенні покарання лише як обставина, що характеризує особу винного (див. коментар до п. З ч. 1 ст. 65 КК).
Рецидив злочинів може бути врахований судом на підставі п. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання, лише за умови, якщо: а) раніше вчинений особою злочин був умисним; б) знов вчинений злочин також є умисним; в) на час вчинення нового злочину судимість за раніше вчинений у особи ще не погашена чи не знята (див. коментар до ст. 34 КК). Тому вчинення нового злочину особою, у якої є судимість за попередній злочин, але при відсутності ознак рецидиву, зазначених у ст. 34 КК, виключає можливість врахування такої судимості як обставини, що обтяжує покарання. Так, якщо особа, яка має судимість за умисний злочин (наприклад, перед бачений ч. 1 ст. 185 КК), вчиняє новий необережний злочин (наприклад, передбачений ч. 1 ст. 276 КК), то враховувати цю обставину на підставі п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як таку, що обтяжує покарання, суд не має права. У та кому випадку наявність у особи судимості може бути врахована судом лише як обставина, яка негативно характеризує особу винного.
У пункті 2 ч. 1 ст. 67 КК не тільки вказується на таку обставину, що обтяжує покарання, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (див. коментар до ч. 2 ст. 28 КК), а й робиться посилання на частини другу або третю ст. 28. Отже, до числа обставин, які обтяжують покарання, закон відносить і вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, і вчинення його організованою групою (див. коментар до ч. З ст. 28 КК). Звідси також випливає, що вчинення злочину злочинною організацією (див. коментар до ч. 4 ст. 28 КК) не може враховуватися судом як обставина, що обтяжує покарання, оскільки не тільки створення такої організації, участь у ній чи у вчинених нею злочинах, а й навіть заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій або приховування їх злочинної діяльності містять ознаки самостійних складів злочинів, відповідальність за які настає за статтями 255 та 256 КК.
Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні права і свободи та є рівними перед законом, незалежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Тому вчинення злочину на ґрунті (з мотивів) расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату в одних випадках тягне за собою відповідальність за відповідними (спеціальними) нормами Особливої частини КК (наприклад, статті 161, 178, 179, 180, 442 КК), а в усіх інших — враховується судом як обтяжуюча обставина при призначенні покарання (п. З ч. 1 ст. 67 КК).
Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. 4 ч. 1 ст. 67 КК) може враховуватися судом як обставина, що обтяжує покарання, за умов, якщо: а) потерпілою від злочину була тільки та особа, яка або мала намір у майбутньому, або виконувала зараз, або вже виконала в минулому свій службовий або громадський обов'язок (про зміст понять «службовий або громадський обов'язок» див. коментар до п. 8 ч. 2 ст. 115 КК); б) діяльність потерпілого щодо виконання цього обов'язку мала правомірний (законний) характер; в) між вчиненим особою злочином і виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку був безпосередній зв'язок і г) винний діяв або з метою запобігання, або з бажання припинення (незаконного переривання), або з помсти за виконання потерпілим цього обов'язку.
Така обставина як тяжкі наслідки, завдані злочином (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК), належить до числа так званих оціночних понять, зміст і обсяг якого залежать від особливостей конкретної справи і тому щоразу встановлюються судом з урахуванням всіх його обставин, за винятком тих випадків, коли тяжкі наслідки спеціально зазначені і певним чином описані (окреслені) у відповідних статтях Особливої частини КК (наприклад, примітка до ст. 188, п. 4 примітки до ст. 364 КК та ін.). В останньому випадку тяжкі наслідки виступають як основна чи кваліфікуюча ознака конкретного складу злочину і при призначенні покарання як обтяжуюча його обставина враховані судом бути не можуть (ч. 4 ст. 67 КК).
При віднесенні наслідків до числа тяжких слід враховувати важливість (соціальну цінність) тих суспільних відносин, яким злочином заподіюється шкода, а також ступінь заподіяння цієї шкоди, яка залежить від характеру (змісту) і розміру (обсягу) завданого об'єкту збитку. До тяжких наслідків судова практика відносить, зокрема, загибель людей, заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю людини, великий матеріальний збиток, порушення основ них конституційних прав і свобод людини та громадянина, дезорганізацію діяльності органів державної влади і управління, роботи підприємств, установ і організацій тощо.
У пункті 5 ч. 1 ст. 67 КК вказується на фактичне (реальне) заподіяння
злочином тяжких наслідків, а не на погрозу (небезпеку) їх настання, яка не віднесена законом до обставин, що обтяжують покарання. Отже, розглянута обтяжуюча обставина відсутня і в тих випадках, коли в діянні особи мало місце лише готування (див. коментар до ст. 14 КК) до заподіяння чи замах (див. коментар до ст. 15 КК) на заподіяння тяжких наслідків, які фактично не настали з причин, що не залежать від волі винного. У всіх подібних випадках спрямованість умислу винного на заподіяння тяжких наслідків повинна враховуватися судом при призначенні покарання лише як обставина, що характеризує його особу (див. коментар до п. З ч. 1 ст. 65 КК).
Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що
перебуває в безпорадному стані (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК), враховується судом як обставина, що обтяжує покарання, коли потерпілою від злочину виявилася особа, яка: а) не досягла 14-річного віку; б) досягла пенсійного віку (чоловіки — 60 років, жінки — 55); в) перебуває в стані, обумовленому об'єктивними (інвалідність, хвороба) чи суб'єктивними (сп'яніння) чинниками і внаслідок якого потерпілий не здатний уникнути злочинного посягання або чинити опір злочинцю (про зміст поняття «безпорадний стан» див. коментар до статей 135 та 152 КК).
Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності (п. 7 ч. 1 ст. 67 КК), як обставина, що обтяжує покарання, є там, де судом: а) встановлено, що потерпіла в момент вчинення щодо неї злочину перебувала в стані вагітності; б) доведено, що винний був вірогідно обізнаний (завідомо знав) про такий стан потерпілої. Якщо ж винний лише помилково припускав, що потерпіла вагітна, а в дійсності такий стан був відсутній, то посилання у вироку на п. 7 ч. 1 ст. 67 КК недопустиме, оскільки в такому разі злочин не створює реальної небезпечності заподіяння шкоди майбутній дитині, а заподіює шкоду тільки потерпілій.У цих випадках спрямованість умислу винного на заподіяння шкоди вагітній жінці повинна враховуватися судом лише як обставина, що характеризує його особу.
Обставина, передбачена в п. 8 ч. 1 ст. 67 КК, враховується судом як обтяжуюча покарання за умови, якщо потерпілий від злочину перебував у матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного (про зміст цих понять див. коментар до п. 6 ч. 1 ст. 66 КК). Визнання цієї обставини такою, що обтяжує покарання, обумовлене тим, що, з одного боку, винний використовує залежне від нього становище потерпілого для вчинення щодо нього злочину, а з іншого, — потерпілий через таку залежність від винного або повністю позбавлений, або істотно обмежений у можливості уникнути посягання чи вчинити йому досить ефективну протидію.
Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК) припускає три можливі ситуації. Перша з них являє собою так зване посереднє виконання злочину (див. коментар до ч. 2 ст. 27 КК). У цьому разі суд не тільки визнає винного виконавцем злочину (ч. 2 ст. 27 КК), а й враховує факт використання зазначених осіб для вчинення злочину як обтяжуючу обставину при призначенні покарання (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК). Друга ситуація полягає в тому, що винний використовує для вчинення злочину осіб, які хоч і страждають на психічні захворювання, однак не визнані неосудними (див. коментар до статей 19 і 20 КК). За таких умов винний визнається співучасником (організатором, підбурювачем, пособником чи співвиконавцем) вчиненого зазначеними особами злочину, а їх використання у злочині також враховується як обставина, що обтяжує покарання. Нарешті, третя ситуація пов'язана з тим, що вчинення злочину з використанням малолітнього може містити одночасно і ознаки залучення його до злочинної діяльності. У таких випадках дії винного оцінюються не як обставина, що обтяжує по карання, а підлягають кваліфікації за відповідною статтею Особливої частини КК (ч. З ст. 303, ст. 304 та ін.).
Особлива жорстокість вчиненого злочину (п. 10 ч. 1 ст. 67 КК) належить до числа так званих оціночних ознак, наявність якої судова практика пов'язує, насамперед, з використанням певного способу вчинення злочину, коли винний усвідомлює, що заподіює потерпілому особливі фізичні чи моральні страждання шляхом завдання великої кількості тілесних ушкоджень, знущань, катувань, мордувань, мучень з використанням, зокрема, вогню, електричного струму, кислоти, лугу, болісно діючої отрути, тривалого позбавлення їжі, води, тепла тощо. Однак про особливу жорстокість злочину може свідчити не тільки спосіб його вчинення, а й інші обставини справи, зокрема, прагнення винного заподіяти особливі моральні страждання, причому не тільки самому потерпілому, а й близьким йому особам (зґвалтування малолітнього на очах батьків, позбавлених можливості надати йому допомогу, знущання над трупом тощо). Особлива жорстокість завжди свідчить про
умисний характер вчиненого і визнається обставиною, що обтяжує покарання, лише за умови, якщо не є ознакою конкретного складу злочину
(наприклад, п. 4 ч. 2 ст. 115 КК).
Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного
стану, інших надзвичайних подій (п. 11 ч. 1 ст. 67 КК) по суті містить у собі три обставини, коли винний свідомо (умисно) використовує для вчинення
злочину особливу обстановку, що склалася в країні або окремих її регіонах:
а) воєнний стан; б) надзвичайний стан; в) інші надзвичайні події.
Про поняття воєнного і надзвичайного станів і умови їх введення див. за кони України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. і «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 p. (ВВР. — 2000. - № 23. - Ст. 176; № 28. - Ст. 224).
Під іншими надзвичайними закон розуміє події, що мають, як правило, менш масштабний і глобальний характер, ніж воєнний чи надзвичайний стан (наприклад, пожежа в окремому багатоквартирному будинку, велика аварія чи страйк на підприємстві та ін.).
Зазначені обставини не можуть ураховуватися судом як обставини, що обтяжують покарання, якщо вони фігурують у диспозиції статті Особливої частини КК (наприклад, ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 421, ч. З ст. 426 КК) як ознака конкретного складу злочину.
Вчинення злочину загальнонебезпечним способом (п. 12 ч. 1 ст. 67 КК) визнається обтяжуючою обставиною, оскільки використовуваний винним спосіб вчинення злочину створює реальну небезпеку (погрозу) заподіяння шкоди (чи фактично заподіює шкоду) не тільки безпосередньо обраному ним об'єкту посягання, а й іншим правоохоронюваним інтересам. Закон визнає обтяжуючою обставиною сам спосіб вчинення злочину, тому фактичне (реальне) заподіяння шкоди іншим (крім об'єкта посягання) соціальним цінностям хоча й може мати тут місце, однак для визнання цієї обставини такою, що обтяжує покарання, не є обов'язковим.
Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК) припускає, що під час вчинення злочину суб'єкт перебував у певному фізіологічному стані, який був викликаний дією на його організм засобів, зазначених у п. 13 ч. 1 ст. 67 КК, що певною мірою й обумовило (спровокувало) вчинення ним злочину. Про поняття алкогольного сп'яніння, вживання наркотичних або інших одурманюючих засобів див. коментар до статей 21, 307, 310, 314, 322 КК.
При застосуванні п. 13 ч. 1 ст. 67 КК слід враховувати, що закон виходить з того, що: а) вживання особою алкоголю, наркотиків або інших одурманюючих засобів повинно призводити лише до особливого фізіологічного, а не патологічного стану організму винного, оскільки в останньому разі осо ба визнається неосудною; б) вживання суб'єктом злочину зазначених засобів має бути добровільним, оскільки при насильницькому введенні в його організм таких засобів або доведенні його до стану одурманення шляхом об ману дана обставина не може бути визнана обтяжуючою (ч. 2 ст. 67 КК). За умов, зазначених у законі, насильницьке введення до організму особи різного роду одурманюючих засобів, що призвело до вчинення цією особою злочину, має розглядатися за правилами статей 39 і 40 КК (див. коментар до цих статей).
Встановивши в справі одну або кілька обтяжуючих обставин, перелічених у пунктах 1-13 ч. 1 ст. 67 КК, і мотивувавши своє рішення у вироку, суд має право: а) призначити основне покарання ближче до максимуму санкції або в максимальних її межах; б) обрати більш суворий вид основного покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; в) призначи ти відразу кілька додаткових покарань, передбачених у санкції; г) приєднати до основного покарання на підставі норм Загальної частини КК (статті 54 і 55 КК) те додаткове, яке в санкції не передбачене. Наявність у справі обтяжуючих обставин, як правило, виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності чи покарання і застосування ст. 69 КК.
У частині 2 ст. 67 КК закон надає суду право (залежно від характеру вчиненого злочину і при обов'язковому мотивуванні свого рішення у вироку) не визнати будь-яку із зазначених у пунктах 1, 3-5, 8, 11 та 13 ч. 1 ст. 67 КК обставину такою, що обтяжує покарання. Отже, передбачені в ч. 1 ст. 67 КК обставини закон поділяє на дві групи. До першої входять ті з них, які за будь-яких умов належить розглядати як такі, що обтяжують покарання (пункти 2, 6, 7, 9, 10 та 12). Другу групу утворюють ті обставини, які можуть бути, а можуть і не бути визнані судом обтяжуючими. При цьому підставою для такого рішення є наявність (або відсутність) зв'язку відповідної обставини з характером вчиненого особою злочину. Так, навряд чи може бути визнана обтяжуючою покарання така обставина, як, наприклад, одержання службовою особою в стані сп'яніння заздалегідь обумовленого хабара. Навпаки, вчинення злочину, наприклад, з особливою жорстокістю або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, в усіх випадках свідчить про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння та (або) особи винного.
Не визнаючи ту чи іншу обставину такою, що обтяжує покарання, суд повинен мотивувати це рішення у вироку і послатися на ч. 2 ст. 67 КК. Невизнання тієї чи іншої обставини такою, що обтяжує покарання, не означає, що вона автоматично «переходить» у розряд пом'якшуючих. Закон надає суду право визнати її лише такою, яка не може бути покладена в основу посилення покарання.
Відповідно до ч. З ст. 67 КК при призначенні покарання суд не може визнати такими, що обтяжують його, обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті. Закон встановлює вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання, і отже, такими не можуть бути визнані, наприклад, невизнання підсудним своєї вини, відсутність каяття у вчиненому, невідшкодування завданого збитку тощо.
Багато з перелічених у ч. 1 ст. 67 КК обставин, передбачені в статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на його кваліфікацію. Тому в ч. 4 ст. 67 КК закон забороняє суду враховувати їх двічі — і при кваліфікації злочину, і при призначенні покарання (див. про це коментар до ч. З ст. 66 КК). Так, не може бути врахована при призначенні покарання як обставина, що його обтяжує, наприклад, вчинення злочину з особливою жорстокістю при кваліфікації діяння за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК або вчинення злочину загальнонебезпечним способом за ч. 2 ст. 194 КК, оскільки саме ці способи вчинення злочину і визначають в даному випадку його кваліфікацію за зазначеними статтями (частинами і пунктами статей) Особливої частини КК.
Слід, однак, враховувати, що такі обтяжуючі обставини, як повторність (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК) та заподіяння злочином тяжких наслідків (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК) мають оціночний характер, а їх зміст визначається за допомогою відповідних кількісних показників — число вчинених злочинів, розмір або сума завданої шкоди. Параметри цих показників можуть бути різними у кожному конкретному випадку, що, безумовно, впливає на ступінь тяжкості скоєного злочину та (або) небезпечність особи винного. Наприклад, і в п. 1 ч. 1 ст. 67, і в ч. 2 ст. 185 КК фігурує така ознака, як повторність вчинення злочину. Однак крадіжка буде повторною і тоді, коли вона вчинена і вдруге, і вдесяте. Безсумнівно, що за інших рівних умов суспільна небезпечність особи винного в останньому випадку набагато вища, що і повинно бути враховано судом при призначенні покарання. Аналогічно повинні оцінюватися й тяжкі наслідки, яких було завдано злочином і які в одному випадку можуть, наприклад, бути виражені у загибелі двох осіб (ч. З ст. 286 КК), а в іншому — кількох десятків (ч. З ст. 258 КК).
Обставини, які пом'якшують покарання
При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
вчинення злочину неповнолітнім;
вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
Обставини, які пом'якшують покарання — це перелічені в законі, а також не зазначені в ньому, але встановлені судом різного роду чинники об'єктивного чи суб'єктивного характеру, які не є ознаками складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують ступінь суспільної небезпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину, і у зв'язку з цим є підставою для призначення менш суворого покарання.
У пункті 1 ч. 1 ст. 66 КК передбачені три обставини, які пом'якшують покарання: а) з'явлення із зізнанням; б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину. Ці обставини є різними формами дійового каяття (див. коментар до ст. 45 КК), за якого особа добровільно, своєю активною поведінкою сприяє розкриттю злочину, запобіганню або усуненню заподіяної ним шкоди.
Під з'явленням із зізнанням згідно зі ст. 96 КПК розуміється особисте, добровільне письмове або усне повідомлення заявником органу дізнання, слідчому, прокурору або суду про підготовлюваний чи вчинений ним зло чин до порушення проти нього кримінальної справи або до винесення по станови про притягнення його як обвинуваченого.
Щире каяття припускає критичну оцінку особою своєї злочинної поведінки шляхом визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність.
Активне сприяння розкриттю злочину означає, що винний добровільно в якійсь формі своїми активними діями надає допомогу органам слідства або суду в з'ясуванні тих обставин вчинення злочину, що мають істотне значення для повного його розкриття (розповідає про час, місце вчинення злочину, називає співучасників, передає речові докази, предмети, здобуті злочин ним шляхом, тощо).
Для визнання обставин, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 66 КК такими, що пом'якшують покарання, не потрібно, щоб усі вони без винятку були одночасно виявлені судом по конкретній справі. Навіть якщо буде встановлена лише одна з них (наприклад, з'явлення із зізнанням), вона може бути визнана судом обставиною, що пом'якшує покарання.
Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяно шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК) здійснюється добровільно з ініціативи як самого винного, так і інших осіб (наприклад, родичів, близьких або навіть потерпілого) до чи після притягнення особи до відповідальності, але обов'язково до винесення обвинувального вироку, і полягає в повному або частковому відшкодуванні матеріального (майнового, фізичного) збитку або усуненні заподіяної нематеріальної (моральної) шкоди силами або засобами винного чи інших осіб, що діють від його імені або за його дорученням.
Наявність обставин, зазначених у пунктах 1 та 2 ст. 66 КК, за умов, передбачених у статтях 44 та 45 КК, може потягти за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності (див. коментар до статей 44 та 45 КК).
Вчинення злочину неповнолітнім (п. З ч. 1 ст. 66 КК) вважається обставиною, яка пом'якшує покарання, якщо злочин вчинений особою, яка на момент його вчинення не досягла 18-річного віку. Закон не тільки визнає неповноліття винного обставиною, що пом'якшує покарання, а й встановлює певні особливості, які повинні бути враховані судом при призначенні покарання даній категорії осіб (див. коментар до ст. 103 КК).
Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) визнається пом'якшуючою обставиною внаслідок того, що такий стан пов'язаний з низкою певних психічних і фізіологічних особливостей організму, які деякою мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. Строк вагітності на момент вчинення злочину, а також поінформованість про такий стан самої жінки значення в даному випадку не мають.
Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК) пом'якшує покарання, коли злочин вчиняється під впливом особистих (хвороба, втрата роботи), сімейних (розірвання шлюбу, загибель близьких) чи інших (складні житлові умови, втрата важливих документів) обставин, які об'єктивно несприятливо склалися для винного.
Зазначені чинники можуть бути визнані судом обставинами, що пом'якшують покарання, лише за умови, якщо вони: а) виникли об'єктивно, а не з вини самої особи, яка вчинила злочин (систематичне пияцтво винного, ухилення від суспільно корисної праці тощо); б) були справді (об'єктивно) тяжкими, а не тільки на думку самого винного; в) обумовили вчинення злочину винним. Отже, суд повинен встановити наявність зв'язку між зазначеними обставинами і вчиненим особою злочином, характер якого свідчить, що об'єктивно сформовані тяжкі обставини з боку винного значною мірою й обумовили вчинення ним злочину. Відсутність такого зв'язку виключає можливість визнання зазначених обставин пом'якшуючими. Так, навряд чи можна визнати обставиною, що пом'якшує покарання, вчинення особою, наприклад, такого злочину, як зґвалтування або ухилення від сплати податків унаслідок несприятливої обстановки в сім'ї чи на роботі.
Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК) надає суду право пом'якшити покарання, оскільки при вчиненні злочину можливість вибору вольової поведінки особи була обмежена у зв'язку з певними формами впливу на нього. Закон називає три форми такого впливу. По-перше, це погроза заподіяти винному або його близьким фізичну, матеріальну чи моральну шкоду, що повинна бути досить істотною, реальною і дійсною. По-друге, це примус, який включає в себе різні способи фізичного впливу на винного (позбавлення волі, побої, тілесні ушкодження), внаслідок якого він вчиняє злочин. Як погроза, так і фізичний примус визнаються обставинами, що пом'якшують покарання, якщо відсутні підстави для застосування ст. 39 та ч. 1 ст. 40 КК (див. коментар до цих статей). По-третє, матеріальна, службова чи інша залежність припускає таке становище винного, при якому він повністю чи частково перебуває на утриманні (майновому забезпеченні) особи, яка схиляє його до вчинення злочину (батьки, опікуни, кредитори), або знаходиться в підпорядкуванні у неї по службі (за посадою) чи роботі, або через якісь інші життєві умови опиняється в ситуації, що зобов'язує його до виконання прохань, побажань або вимог іншої особи (родинні, сімейні, релігійні, партійні стосунки тощо).
При вчиненні злочину через службову залежність суд повинен переконатися, що в справі відсутні підстави для застосування ч. 1 або ч. 5 ст. 41 КК (див. коментар до ст. 41 КК).
Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК) є там, де винний вчиняє злочин у стані так званого фізіологічного афекту (про поняття такого афекту див. коментар до ст. 116 КК) і визнається обставиною, яка пом'якшує покарання, за наявності таких умов: а) у момент вчинення злочину винний перебував у стані сильного душевного хвилювання; б) цей стан був викликаний (спровокований) неправомірними (протиправними) або аморальними (такими, що суперечать загальновизнаним нормам моралі) діями самого потерпілого; в) стан сильного душевного хвилювання виник у винного раптово, а вчинений ним злочин був відповідною і негайною реакцією на неправомірну поведінку потерпілого; г) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи аморальні дії якої викликали у винного стан афекту. Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість визнання розглянутої обставини такою, що пом'якшує покарання.
Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК) може бути визнане обставиною, що пом'якшує покарання, якщо: а) в момент вчинення злочину винний перебував у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК); б) межі крайньої необхідності ним були перевищені (ч. 2 ст. 39 КК); в) у справі відсутні обставини, наявність яких надає право суду застосувати ч. З ст. 39 КК (див. коментар до ст. 39 КК).
Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК). Положення п. 9 ч. 1 ст. 66 КК кореспондують приписам, закріпленим у ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК). Порівняльний аналіз цих норм свідчить, що зазначена в п. 9 ч. 1 ст. 66 КК обставина враховується судом як така, що пом'якшує покарання, за наявності таких умов: а) у момент вчинення злочину винний виконував спеціальне завдання відповідних органів з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; б) у складі зазначеної групи чи організації ним був учинений особливо тяжкий умисний злочин, пов'язаний з насильством над потерпілим, або тяжкий умисний злочин, пов'язаний з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Закон не тільки визнає обставину, зазначену в п. 9 ч. 1 ст. 66 КК, такою, що пом'якшує покарання, а й встановлює в ч. З ст. 43 КК певні межі караності того діяння, яке вчиняється за наявності цієї обставини — суд не має права призначити такій особі довічне позбавлення волі, а позбавлення волі на певний строк не може бути більше половини максимального строку, встановленого у санкції за вчинений злочин.
Якщо обставини, зазначені в пунктах 1-9 ч. 1 ст. 66 КК, встановлені щодо конкретної справи, вони повинні бути враховані при призначенні покарання, оскільки це не право, а обов'язок суду. Водночас законодавчий перелік цих обставин не є вичерпним, і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призначенні покарання суд може (має право) визнати пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Ці обставини можуть характеризувати меншу ступінь небезпечності як самого діяння, так і (або) особи винного. Наприклад, крім неповноліття винного (п. З ч. 1 ст. 66 КК), суд може врахувати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності — перебування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.
Визнаючи ті чи інші, не вказані в законі обставини, такими, що пом'якшують покарання, суд повинен мотивувати це рішення у вироку і послати ся на ч. 2 ст. 66 КК.
Встановивши у справі одну або кілька як перелічених у законі, так і не зазначених у ньому пом'якшуючих обставин і мотивуючи своє рішення у вироку, суд має право: 1) призначити основне покарання ближчим до мінімуму санкції або в мінімальних її межах; 2) обрати менш суворий вид основного покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, яке передбачене в санкції як факультативне; 5) призначити більш м'яке, ніж передбачене в санкції, основне покарання і (або) 6) не призначити обов'язкове додаткове покарання з додержанням вимог ст. 69 КК; 7) звільнити особу від кримінальної відповідальності (статті 44-48 КК) чи 8) від покарання (статті 74-79 КК).
Якщо яка-небудь з обставин, що пом'якшують покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то згідно з ч. З ст. 66 КК суд при призначенні покарання не має права ще раз враховувати цю обставину як таку, що пом'якшує покарання. Отже, закон забороняє суду враховувати як такі, що пом'якшують покарання, обставини, які вже фігурують у диспозиції статті Особливої частини КК як основна чи кваліфікуюча ознака складу злочину і тим самим впливають на його кваліфікацію. У противному разі ці обставини враховувалися б судом двічі: і при кваліфікації злочину, і при призначенні покарання. Наприклад, суд не може враховувати стан сильного душевного хвилювання винного як обставину, що пом'якшує покарання, при його призначенні за статтями 116 або 123 КК, оскільки фізіологічний афект є тут ознакою, що визначає кваліфікацію злочину за зазначеними статтями, і отже, наявність цієї ознаки вже «закладено» у конструкцію санкції цих статей КК. Отже, заборона «подвійного обліку» тих самих (однойменних) обставин пояснюється тим, що закон, включаючи ці ознаки в диспозицію статті, враховує їх наявність шляхом установлення певних меж караності в санкції.
Задача
Причинного зв’язку між смертю Костюка та діями Огнієнка немає, оскільки причинний зв‘язок у кримінально-правовому розумінні означає, що злочинний наслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням суб‘єкта. Спрощено це виглядає так: одне явище (суспільно небезпечне діяння) породжує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не було б діяння – не настали б і наслідки. Якщо, ж навпаки, суспільно небезпечні наслідки настали незалежно від того, чи було вчинене діяння, причинний зв‘язок відсутній. Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо проблеми причинного зв‘язку: 1) “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявність причинного зв‘язку; 2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення , тільки “типові” причини; 3) необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил.
Отже, в даному випадку, суспільно небезпечні наслідки настали від асфіксії як результату після наркозного блювання, а не від того, що Огнієнко завдав тілесних ушкоджень Костюку, тому прямий причинний зв‘язок між вказаними діями та наслідками відсутній.
Співвідношення предмета злочину та об’єкта злочинного посягання
Виконання наказу або розпорядження. Відповідальність за виконання злочинного наказу.
Обставини, які обтяжують та пом’якшують покарання
Задача
1. Співвідношення предмета злочину та об’єкта злочинного посягання
Специфiка кримiнального права полягає в тому, що воно, в першу чергу, виконує завдання охорони найбiльш важливих цінностей, якi iснують у суспiльствi, вiд спричинення їм шкоди. На вiдмiну вiд iнших галузей системи права, завдання яких полягає в регуляцiї вiдповiдних груп суспiльних вiдносин (див. наприклад, ст. 1 Цивiльного Кодексу України), завдання кримiнального права, яке визначено ст. 1 КК України, полягає в охоронi цiнностей суспiльства, а не в регуляцiї.
Правильне вирiшення питания про об’єкт злочину має важливе теоретичне i практична значения. Саме об’єкт дозволяє розкрити соцiальну сутнiсть злочину, з’ясувати його суспiльно небезпечнi наслiдки, сприяє правильнiй квалiфiкацiї дiяння, а також вiдмежуванню його вiд сумiжних суспiльно небезпечних посягань. Об’єкт вiдiграє iстотну роль i для визначсння самого поняття злочину, значною мiрою впливає на змiст об’єктивних i суб’єктивних його ознак, є вихiдним при квалiфiкацiї злочинiв, побудовi системи Особливої частини КК. Усе це дає змогу зробити висновок, що проблема об’єкта злочину є однiєю з основних у науцi кримiнального права.
Одразу слiд зауважити, що в науцi кримiнального права, незважаючи на чисельнiсть праць, присвячених проблемі об’єкта кримiнально-правової охорони, не iснує єдностi в розумiннi цього питания.
Пiдхiд до розумiння змiсту цього елементу складу злочину протягом XX столiття зазнав суттєвих змiн.
Професор H.Д.Cepієвcький визначав об’єкт злочину, як ,,конкретнi блага та iнтереси” суспiльства.
Професор Н.С. Таганцев, визначаючи змiст поняття ,,об’єкт злочину”, писав, шо ним є ,,заповедь или норма права, нашедшая свое выражение во входящем в сферу субъективных прав, охраненном этой нормой, интересе жизни”.
У радянській кримiнально-правовiй науцi упродовж всього iсторичного перiоду iснування СРСР панувала точка зору про об’єкт злочину, яка була сформульована ще в 1924 р. видатним вченим-кримiналiстом професором А.А. Пiонтковським в одному з перших радянських пiдручникiв з кримiнального права. Вiн зокрема зазначав, що, ,,виходячи iз загального ... вчення про злочин, об’єктом будь-якого злочинного дiяння слiд вважати суспiльнi вiдносини, якi охороняються всiм апаратом кримiнально правового примусу”.
Така ж точка зору висловлювалась протягом десятирiч i iншими вiдомими вченими-кримiналiстами, якi розглядали проблему об’єкту злочину.
Одночасно в теорiї кримiнального права з’явились i дешо iншi погляди на змiст об’єкту злочину.
Так, П.C. Матишевсъкий зазначав, шо ,, ... об’єктом злочину, який найповнiше, порiвняно з iншими елементами складу злочину, вiдображає характер суспiльної небезпечностi вчиненого дiяння, мають визнаватися не абстрактнi суспiльнi вiдносини, а конкретнi людськi, суспiльнi або державні цiнностi”.
Об’єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподiяння такої шкоди.
Об’єктом злочину в кримiнальному правi є те, на що скеровано суспiльно небезпечне дiяння, те, чому це дiяння спричиняє шкоду або ставить під загрозу спричинення такої шкоди.
В науцi кримiнального права найбiльш визнаною є точка зору, згiдно з якою об’єктом будь-якого злочину є охоронюванi законом про кримiнальну вiдповiдальнiсть суспiльнi вiдносини.
Визнання в якостi об’єкту злочину виключно суспiльних вiдносин було вiдповiдною ,,послугою” з боку кримiнального права пануючiй у радянському суспiлъствi iдеологiї, яка висувала на перший план суспiльнi інтереси, а людину з її особистими інтересами та благами залишала на другорядних ролях. Це знаходило свiй прояв i в iєрархiї задач, якi ставились перед кримiнальним законом, коли вiн повинен був у першу чергу охороняти соцiалiстичну державу, соцiалiстичну власнiсть і тiльки потiм життя, здоров’я, честь та гiднiсть особи, особисту власнiсть та iн.
Це входило в протирiччя з загальноприйнятими на рiвнi свiтової спільноти пріоритетами, якi визнають людину вишою соцiальною цiннiстю i ставлять питания її правової схорони на перше мiсце.
У зв’язку із прийняттям Конституцiї України 1996 р. та визначенням нею нової системи прiоритетiв, у яких людина, її права та свободи визнанi вишою соцiальною цiннiстю, змiнився i пiдхiд до розумiння об’єкту злочину в кримінальному праву.
Таким чином, об’єктом злочину є тi суспiльні відносини, на якi посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, i якi поставлені пiд охорону закону про кримінальну вiдповiдалънiсть.
Для правильного з’ясування сутності об’єкта злочину i ,,механізму” злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспiльних вiдносин i взаємодiю мiж рiзними елементами їх складових частин.
У фiлософськiй i правовiй науцi загальновизнано, що структурними елементами суспiльних вiдносин є:
1) суб’єкти (носiї) вiдносин;
2) предмет, з приводу якого iснують вiдносини;
3) соцiальний зв’язок (суспільно значуща дiяльнiсть) як змiст вiдносин.
Структура будь-яких суспiльних вiдносин завжди незмiнна. Включения до структури якихось iнших, органiчно не властивих їй елементiв (наприклад, зовнiшнiх умов виникнення вiдносин), як i виключення з її складу будь-яких обов’язкових елементiв, призводить до того, що вiдносини втрачаються, зникають або ж замiнюються якимись iншими, бiльш загальними поняттями. 3 другого боку, розглядаючи структуру суспiльних вiдносин, слiд зазначити, що вона є не просто сумою частин, з яких складається, а цiлiсною системою елементiв, якi її утворюють i якi вiдповiдним чином пов’язанi i взаємодiють один з одним.
До складу будь-яких суспiльних вiдносин входять їх суб’єкти (учасники вiдносин). Безсуб’єктних вiдносин у реальнiй дiйсностi не iснує. Якщо немає учасникiв вiдносин, то не iснує i самих вiдносин, якi завжди являють собою певний соцiальний зв’язок мiж самими учасниками. Суб’єктами суспiльних вiдносин може бути сама держава, рiзнi об’єднання громадян, юридичнi i фiзичнi особи.
Встановлення учасникiв суспiльних вiдносин, або (що одне і те ж саме) їх суб’єктного складу, а також їх соцiальних функцiй у самих вiдносинах, у багатьох випадках дає можливiсть визначити i тi суспiльнi вiдносини, що є об’єктом того чи iншого злочину. Цю властивiсть суб’єктiв у суспiльних вiдносинах нерiдко використовує i сам законодавець як для окреслення меж чинностi кримiнального закону, так i для вказiвки на тi суспiльнi вiдносини, якi є об’єктом конкретного злочину. Так, у ст. 328 зазначено, що вiдповiдальнiсть за розголошення державної таємницi несуть лише особи, яким вiдомостi, що становлять державну таємницю, були довiренi або ж стали вiдомi у зв’язку з виконанням службових обов’язкiв. Отже, правильне визначення суб’єктного складу i з’ясування соцiальної ролi особи в ньому не тiльки сприяє визначенню кола тих вiдносин, якi охороняються конкретною кримiнально-правовою нормою, але й дає можливiсть з’ясувати їх змiст, оскiльки в соцiальних функцiях особи вiдбивається як змiст, так i характер соцiальних зв’язкiв у вiдносинах.
Предметом суспiльних вiдносин справедливо називають усе те, з приводу чого або у зв’язку з чим iснують i самi цi вiдносини. Тому предметом суспiльних вiдносин можуть бути насамперед рiзного роду фiзичнi тiла, речi (природнi об’єкти, рiзнi товари чи предмети, що не мають ознак товару), а також сама людина. Наприклад, в об’єктi такого злочину, як ненадання допомоги хворому медичним працiвником (ст. 139), хвора людина — лише предмет охоронюваних законом вiдносин, а їх суб’єктами є медичнi працiвники.
Усi суспiльнi вiдносини залежно вiд особливостей їх предмета необхiдно подiляти на двi групи — матерiальнi i нематерiальнi. Вiдносини, до складу яких входить матерiальний предмет (майно, лiс, водойми, дикi тварини тощо), називають матерiальними. У нематерiальних вiдносинах функцiї предмета виконують вже iншi соцiальнi цiнностi (наприклад, державна влада або духовнi блага).
Обов’язковим структурним елементом будь-яких суспiльних вiдносин є соцiальний зв’язок, що його справедливо розглядають i як змiст самих вiдносин. Такий висновок обумовлений тим, що соцiальний зв’язок є нiби дзеркалом внутрiшньої структури суспiльних вiдносин, у ньому виявляються його сутнiсть i соцiальнi властивостi. Пiд соцiальним зв’язком, як правило, розумiють певну взаємодiю, певний взаємозв’язок суб’єктiв. Тому соцiальний зв’язок притаманний лише людинi i являє собою одну з форм загального зв’язку i взаємодiї.
Зовнi соцiальний зв’язок найчастiше знаходить свiй вияв у рiзних формах людської дiяльностi. Форми цiєї дiяльностi можуть бути рiзноманiтними: нормальна робота пiдприємств торгiвлi, громадського харчування, пiдприємств служби побуту; рацiональне використання природних ресурсiв; забезпечення безпечних умов працi на виробництвi, нормальна службова дiяльнiсть та iн. У деяких випадках соцiальний зв’язок, як i самi суспiльнi вiдносини, може виявлятися не тiльки у виглядi дiяльностi. Вiн також може iснувати в ,,застиглiй”, пасивнiй формi, наприклад, у виглядi ,,позицiй” особи щодо iнших осiб у формi правового або соцiального статусу громадян, у виглядi соцiальних iнститутiв i т. iн.
Викладене дозволяє зробити важливий у практичному вiдношеннi висновок про те, що для з’ясування сутностi соцiального зв’язку необхiдно встановити змiст дiяльностi (поведiнки) суб’єктiв вiдносин.
Соцiальний зв’язок як елемент суспiльних вiдносин завжди зна-ходиться в нерозривному зв’язку з iншими їх структурними елементами. З одного боку, на його змiст впливають суб’єкти суспiльних вiдносин, бо вiн є певною формою їхньої взаємодiї i взаємозв’язку; з другого — його не можна розглядати у вiдривi вiд предмета суспiльних вiдносин, яким завжди виступає те, з приводу чого або у зв’язку з чим виникають i функцiонують суспiльнi вiдносини. Отже, i сам соцiальний зв’язок завжди виникає й існує у зв’язку з тими чи iншими предметами суспiльних вiдносин. Тому слiд визнати, що соцiальний зв’язок завжди має предметний характер. Безпредметного соцiального зв’язку в суспiльствi бути не може. Важливо зауважити й те, що соцiальному зв’язку, як i суспiльним вiдносинам, завжди властивий об’єктивний характер. Вiн iснує як щось дане, реальне, наявне i лише в такому виглядi виступає як елемент об’єкта злочину.
Слiд зауважити, що iснують i iншi думки з приводу структури суспiльних вiдносин. Так, деякi вченi вважають, що структура суспiльних вiдносин включає в себе чотири елементи:
- суб’єктiв вiдносин;
їх дiї або стан один щодо одного;
інтереси суб’єктів;
предмет відносин.
Важливим залишається питання про те, що ця схема, яка має як своїх прихильникiв, так i противникiв, не зовсiм вiдповiдає законам системностi, так як штучно видiляє в якостi обособленого елементу (iнтереси особи), який є характеристикою iншого (загального) еле менту (суб’єкту).
Виходячи з аналiзу соцiальних вiдносин, можна повернутись до визначення об’єкту злочину.
Шкода, яка спричиняється злочином, так чи iнакше спрямована на один з елементiв системи суспiльного вiдношення. Вектор злочину завжди спрямований на один з елементiв суспiлъного вiдношення — або на його предмет (об’єкт), або на учасника (суб’єкта), або на соцiальний зв’язок. При цьому куди б не був вiн нацiлений, шкода спричиняється суспiльному вiдношенню в цiлому. Не може iснувати такого положения, коли шкода спричинена, наприклад, предмету, а все суспiльне вiдношення залишилось неушкодженим. Тому позиuiя тих авторiв, якi вказують, шо об’єктом злочину можуть виступати елементи структури суспiльних вiдносин, а не суспiльнi вiдносини в цiлому, є не зовсім правильною.
П.С.Матишевським висловлена ше одна точка зору, згiдно з якою в якостi об’єкта злочину виступають, крiм суспiльних вiдносин, і особистi блага людини (життя, здоров’я, фiзична недоторканiсть, честь, гiднiсть). Очевидно, що вишевказанi блага являють собою природнi цiнностi, iснування яких не залежать вiд суспiльства i держави, а можуть ними лише охоронятись.
Одночасно в якостi об’єкту злочину слiд видiлити i iнтереси окремої людини, якi трансформованi в загальнолюдські iнтереси і стали загальнолюдськими цiнностями. Такими цiнностями i iнтересами є мир, екологiчна безпека, захищенiстъ вiд актiв терору та iн.
Виходячи iз всього вишесказаного, можна дати визначення поняттю ,,об’єкт злочину”:
Об`єктом злочину в кримiналъному правi є суспiлънi вiдносини, блага та iнтереси, якi прийнятi пiд кримiналъно-правову охорону i яким внаслiдок вчинення злочину спричиняєтъся або може бути спричинена шкода.
Види об’єкту злочину.
Питания про види об’єкту злочину у вiтчизнянiй теорiї кримiнального права тривалий час не викликало нiяких суперечок. Схема класифiкацiї об’єктiв по вертикалi та горизонталi була практично загальноприйнятою.
Однак в останнi роки у вiтчизнянiй кримiнально-правовiй науцi почали висловлюватисъ думки про iншi схеми об’єктiв злочину.
По вертикалі об’єкти злочину подiляються на:
- загальний об’єкт;
- родовий об’єкт;
- безпосереднiй об’єкт.
Дана схема запропонована ще у 1938 році і підтримується більшістю вчених.
Вона вiдповiдає класичний фiлософськiй схемi спiввiдношення категорiй ,,загального”, ,,особливого” та ,,окремого”.
Загалъний об’єкт злочину утворюють всi найбiльш важливi суспiльнi вiдносини, блага та iнтереси, якi прийнятi пiд охорону кримiнальним законом.
Фактично в це поняття входятъ i вiдносини власностi, i вiдносини господарювання, i такi природнi блага людини, як життя, здоров’я, iнтереси миру та iн.
Загальний об’єкт злочину безпосередньо пов’язаний iз проблемами оптимального здiйснення кримiнальної полiтики в нашiй державі — визначення достатнього кола суспiльних вiдносин, благ та iнтересiв, якi приймаються пiд кримiнально-правову охорону. Недавнiй iсторiї вiдомi часи, коли саме невиправдано широке визначення загального об’єкту злочину призводило до зайвої кримiналiзацiї, яка є нiчим iншим, як передумовою тоталітризму. Процес створення нового Криминального Кодексу вирiшив багато питань з визначенням саме загального об’єкту злочину. Так, в КК України з’явились новi склади злочинiв, що означало прийняття пiд кримiнально-правову охорону нових суспiльних вiдносин (наприклад, 236, 253, 362 КК України та iн.). Одночасно з кола кримiнально-охоронюваних було виведено ряд суспiльних вiдносин, кримiнально-правова охорона яких на сучасному етапi розвитку держави була визнана як зайва (наприклад 108-1, 155-5,155-6, 206 ч.l КК України 1960 р. та iн.).
Однак не всi вченi однозначно визнають iснування загального об’єкту злочину.
Так, П.С.Матишевський, зокрема, зазначав, що ,, .... вся сукупнiстъ суспiльних вiдносин не може бути об’єктом, як елемент складу злочину. По сутi це об’єкт кримiнально-правової охорони, який не слiд ототожнювати з поняттям об’єкту злочину”.
Загальний об’єкт злочину за параметрами дiйсно збiгається з об’єктом кримiнально-правової охорони. Однак ui поняття абсолютно рiзнорiвневi i не можуть ототожнюватись. Практично якщо стати на таку позицiю, то слiд взагалi лiквiдувати систему подiлу об’єктiв на види оскiльки бувають випадки, коли практично збiгаються родовий i безпосереднiй об’єкти кримiнально-правової охорони (наприклад, родовий i безпосереднiй об’єкти при вбивствi; родовий i безпосереднiй об’єкти при вчиненнi посягань на власнiсть та iн.).
Значения загального об’єкту злочину полягає також в тому, що завдяки йому визначається коло найбiльш важливих суспiльних вiдносин, благ та iнтересiв суспiльства, якi приймаються пiд кримiнально-правову охорону.
Родовий (груповий, видовий) об’єкт злочину ц група однорiдних, тотожних за своїми характеристиками об’єктiв, якi охороняються єдиною групою кримінально-правових норм i знаходяться мiж собою у вiдповiдному спiвпiдпорядкуваннi.
Родовий об’єкт — серединний рiвень в системи об’єктiв злочину. Вiн знаходиться у фундаменті побудови Особливої частини Кримiнального Кодексу України. Його значения полягає в тому, що вiн дає можливiстъ диференцiацiї, класифiкацiї та структуризацiї злочинiв у кримiнальному законодавствi.
У процесi створення нового КК України було пiддано докорiннiй ревiзiї саме родовi об’єкти злочину — було видiлено новi родовi об’єкти злочину (наприклад, “Злочини проти довкiлля”, “Злочини у сферi використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерiв), систем та комп’ютерних мереж”, “Злочини проти безпеки виробництва” та iн.).
Родовий об’єкт злочину визначає межi кримiнальноi полiтики в сферi боротьби з посяганнями на вiдповiдну групу суспiльних вiдносин, благ та iнтересiв. Так, наприклад, при створеннi нового Криминального Кодексу було здiйснено декримiналiзапiю ряду дiянь, якi визнавались злочинними КК України 1961р. Одночасно визнано в якостi злочинiв значке коло дiянь, якi ранiше не були вiдомi Кримiнальному закону.
Безпосереднiй об’єкт злочину являє собою те конкретне суспiлъне вiдношення, благо або iнтерес, на якi посягає конкретний злочин. Безпосереднiй об’єкт злочину знаходиться в колi елементiв, що характеризують конкретний склад злочину, передбачений нормою Особливої частини КК України.
Безпосереднiй об’єкт злочину дуже рiдко вказуєтъся у диспозицiї конкретної норми Особливої частини КК (наприклад, cт.113 КК ,,Диверсiя”, яка прямо вказує, що цi дiяння посягають на державу, яка i є в даному випадку безпосереднiм об’єктом злочину).
По горизонталi безпосереднiй об’єкт злочину подiляється на:
- основний безпосереднiй об’єкт;
- додатковий безпосереднiй об’єкт;
- факультативний безпосереднiй об’єкт.
Необхiднiсть такої класифiкацiї викликає те, шо в рядi випадкiв один i той самий злочин посягає одразу на декiлька об’єктiв. Так, наприклад, при вчиненнi посягання на життя суддi, народного заседателя чи присяжного у зв’язку з їх дiяльнiстю, пов’язаною iз здiйсненням правосуддя (ст.З79 КК), шкода завдається як iнтересам правосуддя, так i життю чи здоров’ю названих учасникiв дiяльностi по його здiйсненню.
Такі, злочини мiстять у собi декiлька безпосереднiх об’єктiв з яких законодавець обирає один, який висуває на ,,першу лiнiю” кримiнально-правової схорони, як найбiльш важливий у випадку вчинення конкретного дiяння, той, який саме i визначає суспiльну небезпеку даного злочину, структуру складу злочину, а iншi охороняє паралельно в зв’язку з їх обов’язковим iснуванням при вчиненнi конкретного злочинного посягання.
Об’єкт злочину, який визначає суспiльну небезпеку конкретного дiяння, входить в характеристику складу конкретного злочину та визначає його мiсце в системi родового та загального об’єктiв злочину, називається основним безпосереднiм об’єктом злочину.
Об’єкт злочину, якому в кожному випадку посягання на основний безпосереднiй об’єкт злочину обов’язово спричиняється шкода i який в зв’язку з цим знаходиться пiд кримiнально-правовою охороною паралелъно з основним безпосереднiм об’єктом - носить назву додаткового безпосереднъого об’єкту злочину.
Факультативный безпосереднiй об’єкт злочину - об’єкт, якому при вчиненнi конкретного злочину може бути спричинена шкода, однак вiн спецiально не знаходиться під охороною при вчиненнi даного злочину, а, як правило, охороняється iншою нормою Кримінального Кодексу (наприклад, вiдносини власностi при вчиненнi хулiганства).
Співвідношення об’єкту і предмету злочину
Проблема предмета злочину в кримінальному правi є однiєю з найбiльш суперечних i мало вивчених. Спецiального дослiдження предмета злочину до останнього часу не проводи лось. Деякi положения про предмет злочину розглядалися, головним чином, у зв’язку з вiдмежуваннями його вiд об’єкта злочину.
Мiж тим, значения предмета злочину як самостiйної ознаки складу злочину та його роль в механiзмi заподiяння шкоди у сферi певних суспiльних вiдносин, у виявленнi об’єкта посягання i квалiфiкацiї дiяння має дуже важливе самостiйне теоретичне та практичне значения.
Перш за все, вивчення предмета злочину сприяє бiльш глибокому i правильному з’ясуванню сутностi об’єкта злочину, його конкретизацiї. Багато якi кримінально-правовi норми сконструйованi таким чином, що об’єкт кримінально-правової охорони у них не названий. В подiбних випадках його з’ясуванню сприяє вказiвка на предмет злочину. Наприклад, не згадують про об’єкт посягання статтi закону про диверсiю, виготовлення фальшивих грошей, заподiяння тiлесних ушкоджень та деякi iншi. Об’єкт посягання в цих скла дах можна виявити з опису предмета злочину.
Без встановлення предмета злочину у багатьох випадках ускладнюється конкретизацiя об’єкта злочину. Поки не вiдомо на кого, або на що, на який матерiальний об’єкт було спрямоване злочинне посягання (вплив) при вчиненнi багатьох суспiльних дiянь, до тих пiр неможливо визначити i об’єкт цих посягань. Часто об’єкти одного виду не мають вiдмiнностей.
Наприклад, життя, власнiсть, честь, гiднiсть, здоров’я. Пред мет злочину, навпаки, має певну сукупнiсть ознак, особливостей, багато з яких мають самостiйне кримінально-правове значен ия i певним чином впливають на пiдстави кримiнальної вiдповiдальностi, на квалiфiкацiю дiяння. Наприклад, життя кож-ної людини у демократичному суспiльствi охороняється однаково — посягання на життя любої людини уголовним правом визнається вбивством або замахом на нього (крiм випадкiв необхiдної оборони та iнших особливих обставин, при яких жит тя не є об’єктом кримінально-правової охорони). Разом з тим, життя новонародженого, вагiтної жiнки видiляється законодавцем, i посягання на їх життя створює самостiйний злочин.
Вплив на певний предмет, рiч (матерiальний об’єкт), спосiб цього впливу, а також фiзична змiна предмета поруч з iншими ознаками дiяння дає змогу у багатьох випадках судити про характер злочину, його суспiльну небезпеку. Таки ми є, наприклад, викрадання, тiлеснi ушкодження, знищення або пошкодження майна, глум над державним гербом або прапором та iн.
Для багатьох складiв злочинiв ознаки предмета є обов’язковими. Розслiдування кримінальної справи не може вважатися закiнченим, якщо цi ознаки не виявленi.
Предмет злочину має не аби яке значення i для правиль ної квалiфiкацiї дiяння. Фiзичнi чи соцiальнi властивостi предмета злочину у багатьох випадках служать пiдставою для розрiзнення сумiжних злочинiв, а також для вiдмiнностi злочину вiд незлочинних дiй.
Для квалiфiкацiї дiяння мають значения багато ознак не тiльки об’єкта, але й предмета злочину. Соцiально значуща дiя у вiдношеннi до одного i того ж предмета, речi може мати рiзну соціально-полiтичну оцiнку або юридичну квалiфiкацiю залежно вiд об’єкта посягань, вiд тих суспiльних вiдносин, на змiну якого спрямована ця дiя, а також вiд розмiру заподiяної їм шкоди.
Цю обставину вiдмiчали i росiйськi дореволюцiйm юристи. Наприк лад, О. Лохвицький писав, що «степень зла, степень наказания зависит Иногда от качества вещи... Похищение церковного имущества (вещей) со ставляет не кражу, а отличное от кражи преступление — святотатство. На казание за истребление недвижимых вещей несравненно строже, чем за ис требление движимых».
Кримінально-правове значения предмета злочину визначається в першу чергу не його фiзичними властивостями, а характером i змiстом суспiльних вiдносин, якi iснують стосовно нього. В кримінально-правовому сенсi предмет завжди виступає в зв’язку з конкретними суспiльними вiдносинами. У багатьох випадках в кримінальному законодавствi вказується не на предмет сам по собi, а на тi суспiльнi вiдносини, викриттям яких вiн є. Наприклад, закон говорить не про майно взагалі, а про державне, колективне чи особисте майно, не про прапор взагалi, а про державний прапор, герб i т. iн.
Розмежування об’єкта та предмета злочину має важливе значення для усвiдомлення i розмежування мети i злочинних наслiдкiв. Якщо злочиннi наслiдки — це небезпечна шкода в сферi суспiльних вiдносин, то злочинна мета — це в багатьох випадках iдеальна подоба реальної цiнностi (речi), якою суб’єкт намагається заволодiти, пошкодити її чи знищити.
Характер та ступiнь тяжкостi злочинних наслiдкiв значною мiрою визначається особливостями та ознаками предме та злочину, бо позбавити життя можна тiльки живу iстоту, викрасти можна тiльки майно, грошi чи цiннi папери. Багато злочинiв вчинюється шляхом заподiяння соціально-небезпечної шкоди тiльки впливом на певнi матерiальнi об’єкти.
Визначення предмета злочину має важливе практичне значения також для вiдмежування його вiд засобiв, знаряддя скоєнння злочину, бо одна й та ж матерiальна рiч може бути i предметом, i засобом, знаряддям скоєння злочину (наприклад, зброя, документи, транспортнi засоби, iнструмент, iнвентар i т. iн.).
Знаряддя та засоби скоєння злочину вiдрiзняються вiд предмета посягання тим, що вони нi в якому зв’язку з тими суспiльними вiдносинами, на якi спрямоване посягання, не перебувають. Наприклад, зброя, яка використовується при вбивствi, нi в якому зв’язку з вiдносинами щодо забезпечення життя не знаходиться. Предмет злочину, навпаки, завжди перебуває у зв’язку з об’єктом, на який спрямовано посягання.1
Для уяснения сутностi предмета злочину i вiдмежування його вiд об’єкта необхiдно вказати на вiдмiнностi в особливостях i характері шкоди, скоєної в сферi об’єкта злочину i пошкодження предмета. Суспiльнi вiдносини як об’єкт злочинного посягання у своему iндивiдуальному проявi можуть бути пошкодженi у його змiстi чи лiквiдованi зовсiм. Тiльки у цьому розумiннi i можна говорити про скоєння шкоди об’єкту. Оскiльки об’єкт злочину — це суспiльнi вiдносини, то вони можуть бути порушені чи знищенi. Не змiнює сутi справи той факт, що порушені суспiльнi вiдносини в багатьох випадках поновлюються i скоєна злочином майнова шкода вiдшкодується. При скоєннi iнших злочинiв, таких, наприклад, як вбивство, образа i деякi iншi злочини проти особи, а також при скоєннi деяких злочинiв проти порядку управлiння порушенї суспiльнi вiдносини не можуть бути вiдновленi i вчинену цими дiяннями шкоду вiдшкодувати неможливо.
Особливостi предмета злочину, навпаки, полягають в то му, що злочин у бiльшостi випадкiв шкоди предмету злочи ну не заподiює. Наприклад, при розкраданнi майна викрадена рiч не зазнає нiякої шкоди i продовжує виконувати свое суспiльне призначення, задовiльнюючи вимоги її ново го власника. На вiдмiну вiд об’єкта предмет злочинного по сягання пошкоджується лише як виняток. Такий виняток складають випадки знищення чи пошкодження речей, документiв, печаток, будiвель, споруд, лiсових масивiв, посiвiв та iнших матерiальних об’єктiв.
Розгляд сутностi i змiсту суспiльних вiдносин (об’єкта) показує, що предмет злочину є сукупнiстю його сторiн, властивостей. Практично важливим є також питания про те, в якому взаємозв’язку перебуває предмет i об’єкт злочину, чи є вiн обов’язковою чи тiльки факультативною ознакою складу злочину. Тому слiд з’ясувати, у якому спiввiдношеннi i взаємозв’язку перебуває предмет злочину з об’єктивною стороною злочину. Питания про те, до об’єкта чи об’єктивної сторони вiдноситься предмет злочину, тривалий час дискутувалось в юридичнiй лiтературi.
Все рiзноманiття поглядiв на предмет злочину i його спiввiдношення з об’єктом посягання можна звести до двох рiзновидiв. Прихильники однiєї з них ототожнюють їх, гадаючи, що безпосереднiй об’єкт i є предмет злочину. Iнший погляд на предмет злочину, що подiляється бiльшiс-тю кримiналiстiв, полягає в їх вiдмiнностi, у визначеннi предмета злочину субстратом суспiльних вiдноносин, iснуючих з приводу цього предмета.
Якщо виходити з того, що предмет злочину є сукупнiсть сторiн, властивостей об’єкта злочину, матерiальним виразом суспiльних вiдносин, що виступають об’єктом посягання, то обгрунтованою є друга точка зору. Ототожнювання предмета злочину з його об’єктом є помилкою. На вiдмiну вiд елемента, в якостi якого виступають реальнi матерiальнi об’єкти чи iстоти, конкретнi речi реального свiту, що мають вагу, колiр, цiну, стать, вiк, конкретне найменування та iншi ознаки i властивостi, об’єкт злочину є суспiльним зв’язком, вiдносинами мiж людьми. Предмет — це конкретна рiч, а об’єкт — суспiльнi вiдносини з приводу речi. Цi особливостi не дають змоги ототожнити цi два рiзних за своею сутнiстю явища. Во ни не тiльки не тотожнi за своею сутнiстю, а й, як було сказа но вище, мають рiзне кримінально-правове значения.
Перш за все неоднаковiсть предмета i об’єкта злоч»ну полягає в тому, що вони вiдмiннi за своею природою. Об’єкт злочину — це певнi суспiльнi вiдносини, якi за своею природою i сутнiстю соцiальне явище. Вони виявля-ються i iснують тiльки в суспiльствi, як неодмiнна умова людського гуртожитку. Суспiльнi вiдносини неможливi за межами суспiльства i суспiльство неможливе без цих вiд-носин. Крiм цiєї соцiальної природи i соцiальної сутностi, суспiльнi вiдносини нiчого не мають i нi в чому iншому не виявляються.
Предмет злочину за своею природою характеризується фiзичною, речевою сутнiстю. Це завжди певний матерiальний (речовий) об’єкт, з приводу якого виникають i iснують вiдносини мiж людьми.
Суспiльнi вiдносини певного виду як об’єкт кримінально-правової охорони характеризується стабiльнiстю свого iснування, певною незмiннiстю, хоча у своему проявi вони в багатьох випадках змiнюються чи лiквiдуються. Наприклад, вiдносини власностi, як певний вид вiдносин, незмiнний, хоч окремi вiдносини цього виду можуть змiнюватися, вмирати чи виникати знову. Змiни в суспiльних вiдносинах за вжди носять тiльки соцiальний характер.
Предмет злочину, навпаки, може бути змiнений тiльки в своїй фiзичнiй, речовiй сутностi, вiн може бути знищений чи пошкоджений тiльки фiзично. Пошкодженням предмета злочину вчиняється соцiальна шкода тiльки через змiну суспiльних вiдносин, iснуючих з його приводу.
Таким чином, розмежування об’єкту і предмету злочину має значення для багатьох кримінально-правових інститутів.
2. Виконання наказу або розпорядження. Відповідальність за виконання злочинного наказу.
Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохороиюваиим
інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою Виконання законного наказу або розпорядження.
Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.
4. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.
5. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного
характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою вико
нання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки
особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.
1. У статті 41 КК вирішуються три питання:
1) передбачена така обставина, що виключає злочинність діяння, як виконання законного наказу або розпорядження (частини 1 і 2 ст. 41 КК);
2) визначені кримінально-правові наслідки відмови особи від виконання явно злочинного наказу або розпорядження (ч. З ст. 41. КК);
3) визначена відповідальність особи, яка віддала та виконала явно злочинний наказ або розпорядження (частини 4 і 5 ст. 41 КК).
2. Особа, яка одержала законний наказ, зобов'язана його виконати. За своєю юридичною природою виконання законного наказу — це виконання особою свого юридичного обов'язку. Іноді законний наказ вимагає від виконавця заподіяти певну шкоду об'єкту кримінально-правової охорони (наприклад, знищити чи пошкодити майно, залишити без надання допомоги в небезпеці людину, що потерпає від лиха, тощо).
Законний наказ повинен мати належний зміст та відповідну форму.
Ознаки, що характеризують зміст законного наказу, передбачен частинами 1 та 2 ст. 41 КК: 1) наказ повинен відповідати повноваженняіу відповідної особи, яка його видала; 2) наказ повинен відповідати чинном} законодавству; 3) наказ не повинен порушувати конституційні права та свободи людини і громадянина; 4) наказ повинен містити припис про вчинення дії або бездіяльності, пов'язані із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
Ознакою, що характеризує форму законного наказу, є віддання його у належному порядку.
Наказ визнається незаконним, якщо він не відповідає будь-якій ознаці, що характеризує його зміст чи форму.
Відповідною особою, суб'єктом віддання наказу, визнається особа, уповноважена законом, іншими нормативно-правовими актами, локальними правовими актами (статутом, положенням тощо) чи актами застосування права на віддання в межах своїх повноважень обов'язкових для певного кола осіб наказів чи розпоряджень. Особа, уповноважена на видання обов'язкових для виконання наказів чи розпоряджень, визнається службовою особою.
Повноваження відповідної особи — це закріплені за даною особою права і обов'язки переважно владного характеру, тобто повноваження щодо прийняття обов'язкових до виконання рішень і забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані.
Наказ визнається законним, якщо він виданий належною особою в межах її повноважень. Якщо наказ виданий неналежною особою чи хоч і відповідною особою, але з перевищенням її повноважень, він визнається незаконним. Такий наказ не може бути підставою для вчинення діяння, пов'язаного із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
Зміст законного наказу повинен відповідати вимогам чинного законодавства. Поняття чинне законодавство вживається у широкому значенні.
Ним охоплюються не тільки закони, а й чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України, а також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Наказ, що не відповідає закону або цим актам, визнається незаконним. Виконання такого наказу, пов'язане із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, не виключає кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду правоохоронюваним інтересам.
За своїм змістом законний наказ не повинен порушувати конституційні права та свободи людини і громадянина, передбачені в Розділі II Консти туції України (статті 21-64). Законний наказ не повинен містити приписи, які зобов'язують виконавця порушити, наприклад, право кожної людини на життя, повагу кожного до гідності, на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо. Наказ, що приписує порушення зазначених прав і свобод людини і громадянина, визнається незаконним і не може бути виправданням для особи, яка виконала такий наказ.
Стаття 41 КК передбачає за змістом не будь-який законний наказ, а лише такий, що приписує певній особі (чи групі осіб) вчинити виключне діяння, а саме: дію або бездіяльність, пов'язану із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, тобто правоохоронюваним інтересам. Інший за змістом наказ (наприклад, той, що приписує вчинити звичайні, нормальні дії, наприклад, виконати професійні чи службові обов'язки) не має кримінально-правового значення. Це пояснюється тим, що виконання законного наказу передбачає (припускає) саме правомірне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Тому і наказ за своїм змістом повинен містити вимогу заподіяти таку шкоду.
Належний порядок видання наказу визначається відповідними нормативно-правовими актами, локальними актами та окремими актами застосування права. Цей порядок може передбачати, наприклад, необхідні реквізити наказу (розпорядження), письмову чи усну його форму, порядок доведення його до виконавців наказу тощо. В окремих випадках, обумовлених конкретною обстановкою, яка позбавляла відповідну особу реальної можливості видати наказ (розпорядження) у належному порядку, законним повинен визнаватися і той наказ, який не відповідає належній формі, за умови, що зміст його відповідає ознакам, передбаченим у п. З коментарю до цієї статті.
Отже, згідно зі ст. 41 КК законний наказ (розпорядження) - це такий, що відповідає Конституції України та чинному законодавству, акт управління, виданий відповідною службовою особою в належному порядку і в межах її повноважень, який зобов'язує певного виконавця (виконавців) вчинити дії чи бездіяльність, пов'язані із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.
Наявність такого наказу є підставою для вчинення відповідних дій (бездіяльності), які повинні відповідати певним ознакам, що характеризують: 1) виконавця наказу; 2) мету його дій (бездіяльності); 3) характер цих дій (бездіяльності); 4) об'єкт заподіяння шкоди; 5) своєчасність і 6) межі заподіяння цієї шкоди.
Відповідно до ст. 41 КК виконавцем законного наказу визнається особа, якій адресований цей наказ, і яка зобов'язана його виконати. Це може бути як підпорядкована по службі особа (наприклад, військовослужбовець, працівник підприємства, установи або організації), так і особа, що хоча і не є підпорядкованою, проте в силу закону зобов'язана виконати звернений до неї законний наказ (наприклад, особа, до якої звернена законна вимога представника влади). Виконавцем наказу може бути одна особа чи група осіб.
Дія або бездіяльність особи, яка виконує наказ, повинна бути підпорядкована меті виконати законний наказ. Для визнання заподіяння шкоди правомірним достатньо, щоб воно було спрямоване на досягнення цієї мети і зовсім не обов'язково, щоб ця мета фактично була досягнута (наприклад, особа намагалася знищити будівлю на виконання наказу, але це їй не вдалося). Якщо ж особа керувалася іншими цілями (наприклад, заподіяти шкоду для досягнення особистої мети), то вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.
Характер дії або бездіяльності особи, яка виконала наказ, може бути як активним, так і пасивним, на що прямо вказується у ч. 1 ст. 41 КК. При цьому ці дії або бездіяльність у будь-якому випадку із зовнішньої, фактичної сторони повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК (наприклад, убивства, завдання тілесних пошкоджень, позбавлення волі людини, знищення або ушкодження майна, зловживання службовим становищем, перевищення влади, угону автомобіля тощо). Якщо дія або бездіяльність особи не були схожими за зовнішніми ознаками з будь-яким злочином, то вони не мають кримінально-правового значення.
Об'єкт заподіяння шкоди при виконанні законного наказу — це правоохоронювані інтереси особи, суспільства або держави: життя і здоров'я людини, її особиста свобода, власність, недоторканність житла, громадська безпека, громадський порядок, природне середовище, недоторканність кордонів, авторитет Органів державної влади, інтереси внутрішньої безпеки тощо (див. п. 5 коментарю до ст. 36).
Якщо однією з обов'язкових ознак змісту законного наказу є зазначення часу, протягом якого він повинен бути виконаний, то заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинне визнаватися правомірним, якщо воно мало місце своєчасно, тобто протягом часу, визначеного в цьому наказі.
У іншому випадку заподіяння шкоди до або після визначеного часу передбачає кримінальну відповідальність на загальних підставах.
Межі заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам визначаються змістом даного наказу. Заподіяння шкоди лише в цих межах і визнається правомірним.
Перевищення меж заподіяння шкоди при виконанні законного наказу свідчить про так званий ексцес виконання наказу (наприклад, заподіяння явно більшої шкоди, ніж це передбачалося у наказі). Якщо цей ексцес зроблений, наприклад, службовою особою, то при наявності всіх інших ознак її дії необхідно розглядати як перевищення влади або службових повноважень. При цьому вчинення злочину при перевищенні меж заподіяння шкоди з метою виконання законного наказу розглядається як обставина, що пом'якшує покарання на підставі п. 6 ч. 1 ст. 66 КК.
Відмова виконати наказ, за загальним правилом, є правопорушенням, а для деяких суб'єктів, наприклад, військовослужбовців, становить злочин, передбачений ст. 402 КК — непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу. Разом з тим ч. З ст. 41 КК передбачає, що «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження». Це положення цілком відповідає ст. 60 Конституції України, в якій закріплено, що «ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
У певних випадках за виконання злочинного наказу відповідальність несе не його виконавець, а особа, яка віддала такий наказ. Це має місце тоді, коли особа, до якої звернуто наказ, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу. За таких обставин у її ставленні до вчиненого відсутня вина. Питання про те, чи міг виконавець усвідомлювати злочинний характер відданого наказу, виникає у тих випадках, коли злочинність наказу не є очевидною. Відповідь на це питання залежить від конкретних обставин справи (посади, кваліфікації, поінформованості виконавця тощо).
Особа, яка віддала злочинний наказ, несе за це кримінальну відповідальність як виконавець, а у випадках віддання явно злочинного наказу, коли безпосередній виконавець наказу також підлягає кримінальній відповідальності, — як організатор злочину.
3. Обставини, які обтяжують та пом’якшують покарання
При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини друга або третя статті 28);
вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
тяжкі наслідки, завдані злочином;
вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності;
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством;
вчинення злочину з особливою жорстокістю;
вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Обставини, що обтяжують покарання, — це вичерпно перелічені в законі та встановлені судом різного роду чинники об'єктивного або суб'єктивного характеру, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак підвищують ступінь суспільної небезпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину і у зв'язку з цим є підставою для призначення більш суворого покарання.
У пункті 1 ч. 1 ст. 67 КК об'єднані дві обтяжуючі обставини: а) вчинення злочину повторно та б) рецидив злочинів (див. коментар до статей 32 і 34 КК).
При застосуванні п. 1 ч. 1 ст. 67 КК слід мати на увазі, що як обставину, що обтяжує покарання, закон приписує враховувати «вчинення особою зло чину повторно», а не «вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин». Очевидно, що останнє поняття значно ширше за своїм змістом, ніж перше. Тому як обставину, що обтяжує покарання, суд має право враховувати тільки повторність так званих тотожних злочинів, які згідно з ч. 1 ст. 32 КК передбачені однією й тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК (див. коментар до ст. 32 КК). Тому, якщо вчинені особою злочини не належать до тотожних, а є або однорідними (наприклад, крадіжка і грабіж), або різнорідними (наприклад, контрабанда і хуліганство) і у зв'язку з цим передбачені різними статтями КК, то в такій ситуації згідно з ч. З ст. 32 КК повторність злочинів матиме місце лише у випадках, спеціально зазначених в Особливій частині КК (наприклад, п. 1 примітки до ст. 185 КК, п. З — до ст. 368 КК та ін.) і через це обставиною, що обтяжує покарання, визнана бути не може. Отже, у випадках, передбачених у ч. З ст. 32 КК повторність: а) або є кваліфікуючою ознакою відповідного складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 187 КК); б) або (якщо не є такою ознакою) може бути врахована судом при призначенні покарання лише як обставина, що характеризує особу винного (див. коментар до п. З ч. 1 ст. 65 КК).
Рецидив злочинів може бути врахований судом на підставі п. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання, лише за умови, якщо: а) раніше вчинений особою злочин був умисним; б) знов вчинений злочин також є умисним; в) на час вчинення нового злочину судимість за раніше вчинений у особи ще не погашена чи не знята (див. коментар до ст. 34 КК). Тому вчинення нового злочину особою, у якої є судимість за попередній злочин, але при відсутності ознак рецидиву, зазначених у ст. 34 КК, виключає можливість врахування такої судимості як обставини, що обтяжує покарання. Так, якщо особа, яка має судимість за умисний злочин (наприклад, перед бачений ч. 1 ст. 185 КК), вчиняє новий необережний злочин (наприклад, передбачений ч. 1 ст. 276 КК), то враховувати цю обставину на підставі п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як таку, що обтяжує покарання, суд не має права. У та кому випадку наявність у особи судимості може бути врахована судом лише як обставина, яка негативно характеризує особу винного.
У пункті 2 ч. 1 ст. 67 КК не тільки вказується на таку обставину, що обтяжує покарання, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (див. коментар до ч. 2 ст. 28 КК), а й робиться посилання на частини другу або третю ст. 28. Отже, до числа обставин, які обтяжують покарання, закон відносить і вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, і вчинення його організованою групою (див. коментар до ч. З ст. 28 КК). Звідси також випливає, що вчинення злочину злочинною організацією (див. коментар до ч. 4 ст. 28 КК) не може враховуватися судом як обставина, що обтяжує покарання, оскільки не тільки створення такої організації, участь у ній чи у вчинених нею злочинах, а й навіть заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій або приховування їх злочинної діяльності містять ознаки самостійних складів злочинів, відповідальність за які настає за статтями 255 та 256 КК.
Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні права і свободи та є рівними перед законом, незалежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Тому вчинення злочину на ґрунті (з мотивів) расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату в одних випадках тягне за собою відповідальність за відповідними (спеціальними) нормами Особливої частини КК (наприклад, статті 161, 178, 179, 180, 442 КК), а в усіх інших — враховується судом як обтяжуюча обставина при призначенні покарання (п. З ч. 1 ст. 67 КК).
Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. 4 ч. 1 ст. 67 КК) може враховуватися судом як обставина, що обтяжує покарання, за умов, якщо: а) потерпілою від злочину була тільки та особа, яка або мала намір у майбутньому, або виконувала зараз, або вже виконала в минулому свій службовий або громадський обов'язок (про зміст понять «службовий або громадський обов'язок» див. коментар до п. 8 ч. 2 ст. 115 КК); б) діяльність потерпілого щодо виконання цього обов'язку мала правомірний (законний) характер; в) між вчиненим особою злочином і виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку був безпосередній зв'язок і г) винний діяв або з метою запобігання, або з бажання припинення (незаконного переривання), або з помсти за виконання потерпілим цього обов'язку.
Така обставина як тяжкі наслідки, завдані злочином (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК), належить до числа так званих оціночних понять, зміст і обсяг якого залежать від особливостей конкретної справи і тому щоразу встановлюються судом з урахуванням всіх його обставин, за винятком тих випадків, коли тяжкі наслідки спеціально зазначені і певним чином описані (окреслені) у відповідних статтях Особливої частини КК (наприклад, примітка до ст. 188, п. 4 примітки до ст. 364 КК та ін.). В останньому випадку тяжкі наслідки виступають як основна чи кваліфікуюча ознака конкретного складу злочину і при призначенні покарання як обтяжуюча його обставина враховані судом бути не можуть (ч. 4 ст. 67 КК).
При віднесенні наслідків до числа тяжких слід враховувати важливість (соціальну цінність) тих суспільних відносин, яким злочином заподіюється шкода, а також ступінь заподіяння цієї шкоди, яка залежить від характеру (змісту) і розміру (обсягу) завданого об'єкту збитку. До тяжких наслідків судова практика відносить, зокрема, загибель людей, заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю людини, великий матеріальний збиток, порушення основ них конституційних прав і свобод людини та громадянина, дезорганізацію діяльності органів державної влади і управління, роботи підприємств, установ і організацій тощо.
У пункті 5 ч. 1 ст. 67 КК вказується на фактичне (реальне) заподіяння
злочином тяжких наслідків, а не на погрозу (небезпеку) їх настання, яка не віднесена законом до обставин, що обтяжують покарання. Отже, розглянута обтяжуюча обставина відсутня і в тих випадках, коли в діянні особи мало місце лише готування (див. коментар до ст. 14 КК) до заподіяння чи замах (див. коментар до ст. 15 КК) на заподіяння тяжких наслідків, які фактично не настали з причин, що не залежать від волі винного. У всіх подібних випадках спрямованість умислу винного на заподіяння тяжких наслідків повинна враховуватися судом при призначенні покарання лише як обставина, що характеризує його особу (див. коментар до п. З ч. 1 ст. 65 КК).
Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що
перебуває в безпорадному стані (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК), враховується судом як обставина, що обтяжує покарання, коли потерпілою від злочину виявилася особа, яка: а) не досягла 14-річного віку; б) досягла пенсійного віку (чоловіки — 60 років, жінки — 55); в) перебуває в стані, обумовленому об'єктивними (інвалідність, хвороба) чи суб'єктивними (сп'яніння) чинниками і внаслідок якого потерпілий не здатний уникнути злочинного посягання або чинити опір злочинцю (про зміст поняття «безпорадний стан» див. коментар до статей 135 та 152 КК).
Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності (п. 7 ч. 1 ст. 67 КК), як обставина, що обтяжує покарання, є там, де судом: а) встановлено, що потерпіла в момент вчинення щодо неї злочину перебувала в стані вагітності; б) доведено, що винний був вірогідно обізнаний (завідомо знав) про такий стан потерпілої. Якщо ж винний лише помилково припускав, що потерпіла вагітна, а в дійсності такий стан був відсутній, то посилання у вироку на п. 7 ч. 1 ст. 67 КК недопустиме, оскільки в такому разі злочин не створює реальної небезпечності заподіяння шкоди майбутній дитині, а заподіює шкоду тільки потерпілій.У цих випадках спрямованість умислу винного на заподіяння шкоди вагітній жінці повинна враховуватися судом лише як обставина, що характеризує його особу.
Обставина, передбачена в п. 8 ч. 1 ст. 67 КК, враховується судом як обтяжуюча покарання за умови, якщо потерпілий від злочину перебував у матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного (про зміст цих понять див. коментар до п. 6 ч. 1 ст. 66 КК). Визнання цієї обставини такою, що обтяжує покарання, обумовлене тим, що, з одного боку, винний використовує залежне від нього становище потерпілого для вчинення щодо нього злочину, а з іншого, — потерпілий через таку залежність від винного або повністю позбавлений, або істотно обмежений у можливості уникнути посягання чи вчинити йому досить ефективну протидію.
Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК) припускає три можливі ситуації. Перша з них являє собою так зване посереднє виконання злочину (див. коментар до ч. 2 ст. 27 КК). У цьому разі суд не тільки визнає винного виконавцем злочину (ч. 2 ст. 27 КК), а й враховує факт використання зазначених осіб для вчинення злочину як обтяжуючу обставину при призначенні покарання (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК). Друга ситуація полягає в тому, що винний використовує для вчинення злочину осіб, які хоч і страждають на психічні захворювання, однак не визнані неосудними (див. коментар до статей 19 і 20 КК). За таких умов винний визнається співучасником (організатором, підбурювачем, пособником чи співвиконавцем) вчиненого зазначеними особами злочину, а їх використання у злочині також враховується як обставина, що обтяжує покарання. Нарешті, третя ситуація пов'язана з тим, що вчинення злочину з використанням малолітнього може містити одночасно і ознаки залучення його до злочинної діяльності. У таких випадках дії винного оцінюються не як обставина, що обтяжує по карання, а підлягають кваліфікації за відповідною статтею Особливої частини КК (ч. З ст. 303, ст. 304 та ін.).
Особлива жорстокість вчиненого злочину (п. 10 ч. 1 ст. 67 КК) належить до числа так званих оціночних ознак, наявність якої судова практика пов'язує, насамперед, з використанням певного способу вчинення злочину, коли винний усвідомлює, що заподіює потерпілому особливі фізичні чи моральні страждання шляхом завдання великої кількості тілесних ушкоджень, знущань, катувань, мордувань, мучень з використанням, зокрема, вогню, електричного струму, кислоти, лугу, болісно діючої отрути, тривалого позбавлення їжі, води, тепла тощо. Однак про особливу жорстокість злочину може свідчити не тільки спосіб його вчинення, а й інші обставини справи, зокрема, прагнення винного заподіяти особливі моральні страждання, причому не тільки самому потерпілому, а й близьким йому особам (зґвалтування малолітнього на очах батьків, позбавлених можливості надати йому допомогу, знущання над трупом тощо). Особлива жорстокість завжди свідчить про
умисний характер вчиненого і визнається обставиною, що обтяжує покарання, лише за умови, якщо не є ознакою конкретного складу злочину
(наприклад, п. 4 ч. 2 ст. 115 КК).
Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного
стану, інших надзвичайних подій (п. 11 ч. 1 ст. 67 КК) по суті містить у собі три обставини, коли винний свідомо (умисно) використовує для вчинення
злочину особливу обстановку, що склалася в країні або окремих її регіонах:
а) воєнний стан; б) надзвичайний стан; в) інші надзвичайні події.
Про поняття воєнного і надзвичайного станів і умови їх введення див. за кони України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. і «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 p. (ВВР. — 2000. - № 23. - Ст. 176; № 28. - Ст. 224).
Під іншими надзвичайними закон розуміє події, що мають, як правило, менш масштабний і глобальний характер, ніж воєнний чи надзвичайний стан (наприклад, пожежа в окремому багатоквартирному будинку, велика аварія чи страйк на підприємстві та ін.).
Зазначені обставини не можуть ураховуватися судом як обставини, що обтяжують покарання, якщо вони фігурують у диспозиції статті Особливої частини КК (наприклад, ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 421, ч. З ст. 426 КК) як ознака конкретного складу злочину.
Вчинення злочину загальнонебезпечним способом (п. 12 ч. 1 ст. 67 КК) визнається обтяжуючою обставиною, оскільки використовуваний винним спосіб вчинення злочину створює реальну небезпеку (погрозу) заподіяння шкоди (чи фактично заподіює шкоду) не тільки безпосередньо обраному ним об'єкту посягання, а й іншим правоохоронюваним інтересам. Закон визнає обтяжуючою обставиною сам спосіб вчинення злочину, тому фактичне (реальне) заподіяння шкоди іншим (крім об'єкта посягання) соціальним цінностям хоча й може мати тут місце, однак для визнання цієї обставини такою, що обтяжує покарання, не є обов'язковим.
Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК) припускає, що під час вчинення злочину суб'єкт перебував у певному фізіологічному стані, який був викликаний дією на його організм засобів, зазначених у п. 13 ч. 1 ст. 67 КК, що певною мірою й обумовило (спровокувало) вчинення ним злочину. Про поняття алкогольного сп'яніння, вживання наркотичних або інших одурманюючих засобів див. коментар до статей 21, 307, 310, 314, 322 КК.
При застосуванні п. 13 ч. 1 ст. 67 КК слід враховувати, що закон виходить з того, що: а) вживання особою алкоголю, наркотиків або інших одурманюючих засобів повинно призводити лише до особливого фізіологічного, а не патологічного стану організму винного, оскільки в останньому разі осо ба визнається неосудною; б) вживання суб'єктом злочину зазначених засобів має бути добровільним, оскільки при насильницькому введенні в його організм таких засобів або доведенні його до стану одурманення шляхом об ману дана обставина не може бути визнана обтяжуючою (ч. 2 ст. 67 КК). За умов, зазначених у законі, насильницьке введення до організму особи різного роду одурманюючих засобів, що призвело до вчинення цією особою злочину, має розглядатися за правилами статей 39 і 40 КК (див. коментар до цих статей).
Встановивши в справі одну або кілька обтяжуючих обставин, перелічених у пунктах 1-13 ч. 1 ст. 67 КК, і мотивувавши своє рішення у вироку, суд має право: а) призначити основне покарання ближче до максимуму санкції або в максимальних її межах; б) обрати більш суворий вид основного покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; в) призначи ти відразу кілька додаткових покарань, передбачених у санкції; г) приєднати до основного покарання на підставі норм Загальної частини КК (статті 54 і 55 КК) те додаткове, яке в санкції не передбачене. Наявність у справі обтяжуючих обставин, як правило, виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності чи покарання і застосування ст. 69 КК.
У частині 2 ст. 67 КК закон надає суду право (залежно від характеру вчиненого злочину і при обов'язковому мотивуванні свого рішення у вироку) не визнати будь-яку із зазначених у пунктах 1, 3-5, 8, 11 та 13 ч. 1 ст. 67 КК обставину такою, що обтяжує покарання. Отже, передбачені в ч. 1 ст. 67 КК обставини закон поділяє на дві групи. До першої входять ті з них, які за будь-яких умов належить розглядати як такі, що обтяжують покарання (пункти 2, 6, 7, 9, 10 та 12). Другу групу утворюють ті обставини, які можуть бути, а можуть і не бути визнані судом обтяжуючими. При цьому підставою для такого рішення є наявність (або відсутність) зв'язку відповідної обставини з характером вчиненого особою злочину. Так, навряд чи може бути визнана обтяжуючою покарання така обставина, як, наприклад, одержання службовою особою в стані сп'яніння заздалегідь обумовленого хабара. Навпаки, вчинення злочину, наприклад, з особливою жорстокістю або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, в усіх випадках свідчить про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння та (або) особи винного.
Не визнаючи ту чи іншу обставину такою, що обтяжує покарання, суд повинен мотивувати це рішення у вироку і послатися на ч. 2 ст. 67 КК. Невизнання тієї чи іншої обставини такою, що обтяжує покарання, не означає, що вона автоматично «переходить» у розряд пом'якшуючих. Закон надає суду право визнати її лише такою, яка не може бути покладена в основу посилення покарання.
Відповідно до ч. З ст. 67 КК при призначенні покарання суд не може визнати такими, що обтяжують його, обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті. Закон встановлює вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання, і отже, такими не можуть бути визнані, наприклад, невизнання підсудним своєї вини, відсутність каяття у вчиненому, невідшкодування завданого збитку тощо.
Багато з перелічених у ч. 1 ст. 67 КК обставин, передбачені в статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на його кваліфікацію. Тому в ч. 4 ст. 67 КК закон забороняє суду враховувати їх двічі — і при кваліфікації злочину, і при призначенні покарання (див. про це коментар до ч. З ст. 66 КК). Так, не може бути врахована при призначенні покарання як обставина, що його обтяжує, наприклад, вчинення злочину з особливою жорстокістю при кваліфікації діяння за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК або вчинення злочину загальнонебезпечним способом за ч. 2 ст. 194 КК, оскільки саме ці способи вчинення злочину і визначають в даному випадку його кваліфікацію за зазначеними статтями (частинами і пунктами статей) Особливої частини КК.
Слід, однак, враховувати, що такі обтяжуючі обставини, як повторність (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК) та заподіяння злочином тяжких наслідків (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК) мають оціночний характер, а їх зміст визначається за допомогою відповідних кількісних показників — число вчинених злочинів, розмір або сума завданої шкоди. Параметри цих показників можуть бути різними у кожному конкретному випадку, що, безумовно, впливає на ступінь тяжкості скоєного злочину та (або) небезпечність особи винного. Наприклад, і в п. 1 ч. 1 ст. 67, і в ч. 2 ст. 185 КК фігурує така ознака, як повторність вчинення злочину. Однак крадіжка буде повторною і тоді, коли вона вчинена і вдруге, і вдесяте. Безсумнівно, що за інших рівних умов суспільна небезпечність особи винного в останньому випадку набагато вища, що і повинно бути враховано судом при призначенні покарання. Аналогічно повинні оцінюватися й тяжкі наслідки, яких було завдано злочином і які в одному випадку можуть, наприклад, бути виражені у загибелі двох осіб (ч. З ст. 286 КК), а в іншому — кількох десятків (ч. З ст. 258 КК).
Обставини, які пом'якшують покарання
При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
вчинення злочину неповнолітнім;
вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
Обставини, які пом'якшують покарання — це перелічені в законі, а також не зазначені в ньому, але встановлені судом різного роду чинники об'єктивного чи суб'єктивного характеру, які не є ознаками складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак знижують ступінь суспільної небезпечності особи винного і (або) вчиненого ним злочину, і у зв'язку з цим є підставою для призначення менш суворого покарання.
У пункті 1 ч. 1 ст. 66 КК передбачені три обставини, які пом'якшують покарання: а) з'явлення із зізнанням; б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину. Ці обставини є різними формами дійового каяття (див. коментар до ст. 45 КК), за якого особа добровільно, своєю активною поведінкою сприяє розкриттю злочину, запобіганню або усуненню заподіяної ним шкоди.
Під з'явленням із зізнанням згідно зі ст. 96 КПК розуміється особисте, добровільне письмове або усне повідомлення заявником органу дізнання, слідчому, прокурору або суду про підготовлюваний чи вчинений ним зло чин до порушення проти нього кримінальної справи або до винесення по станови про притягнення його як обвинуваченого.
Щире каяття припускає критичну оцінку особою своєї злочинної поведінки шляхом визнання вини і готовності нести кримінальну відповідальність.
Активне сприяння розкриттю злочину означає, що винний добровільно в якійсь формі своїми активними діями надає допомогу органам слідства або суду в з'ясуванні тих обставин вчинення злочину, що мають істотне значення для повного його розкриття (розповідає про час, місце вчинення злочину, називає співучасників, передає речові докази, предмети, здобуті злочин ним шляхом, тощо).
Для визнання обставин, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 66 КК такими, що пом'якшують покарання, не потрібно, щоб усі вони без винятку були одночасно виявлені судом по конкретній справі. Навіть якщо буде встановлена лише одна з них (наприклад, з'явлення із зізнанням), вона може бути визнана судом обставиною, що пом'якшує покарання.
Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяно шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК) здійснюється добровільно з ініціативи як самого винного, так і інших осіб (наприклад, родичів, близьких або навіть потерпілого) до чи після притягнення особи до відповідальності, але обов'язково до винесення обвинувального вироку, і полягає в повному або частковому відшкодуванні матеріального (майнового, фізичного) збитку або усуненні заподіяної нематеріальної (моральної) шкоди силами або засобами винного чи інших осіб, що діють від його імені або за його дорученням.
Наявність обставин, зазначених у пунктах 1 та 2 ст. 66 КК, за умов, передбачених у статтях 44 та 45 КК, може потягти за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності (див. коментар до статей 44 та 45 КК).
Вчинення злочину неповнолітнім (п. З ч. 1 ст. 66 КК) вважається обставиною, яка пом'якшує покарання, якщо злочин вчинений особою, яка на момент його вчинення не досягла 18-річного віку. Закон не тільки визнає неповноліття винного обставиною, що пом'якшує покарання, а й встановлює певні особливості, які повинні бути враховані судом при призначенні покарання даній категорії осіб (див. коментар до ст. 103 КК).
Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) визнається пом'якшуючою обставиною внаслідок того, що такий стан пов'язаний з низкою певних психічних і фізіологічних особливостей організму, які деякою мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. Строк вагітності на момент вчинення злочину, а також поінформованість про такий стан самої жінки значення в даному випадку не мають.
Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК) пом'якшує покарання, коли злочин вчиняється під впливом особистих (хвороба, втрата роботи), сімейних (розірвання шлюбу, загибель близьких) чи інших (складні житлові умови, втрата важливих документів) обставин, які об'єктивно несприятливо склалися для винного.
Зазначені чинники можуть бути визнані судом обставинами, що пом'якшують покарання, лише за умови, якщо вони: а) виникли об'єктивно, а не з вини самої особи, яка вчинила злочин (систематичне пияцтво винного, ухилення від суспільно корисної праці тощо); б) були справді (об'єктивно) тяжкими, а не тільки на думку самого винного; в) обумовили вчинення злочину винним. Отже, суд повинен встановити наявність зв'язку між зазначеними обставинами і вчиненим особою злочином, характер якого свідчить, що об'єктивно сформовані тяжкі обставини з боку винного значною мірою й обумовили вчинення ним злочину. Відсутність такого зв'язку виключає можливість визнання зазначених обставин пом'якшуючими. Так, навряд чи можна визнати обставиною, що пом'якшує покарання, вчинення особою, наприклад, такого злочину, як зґвалтування або ухилення від сплати податків унаслідок несприятливої обстановки в сім'ї чи на роботі.
Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК) надає суду право пом'якшити покарання, оскільки при вчиненні злочину можливість вибору вольової поведінки особи була обмежена у зв'язку з певними формами впливу на нього. Закон називає три форми такого впливу. По-перше, це погроза заподіяти винному або його близьким фізичну, матеріальну чи моральну шкоду, що повинна бути досить істотною, реальною і дійсною. По-друге, це примус, який включає в себе різні способи фізичного впливу на винного (позбавлення волі, побої, тілесні ушкодження), внаслідок якого він вчиняє злочин. Як погроза, так і фізичний примус визнаються обставинами, що пом'якшують покарання, якщо відсутні підстави для застосування ст. 39 та ч. 1 ст. 40 КК (див. коментар до цих статей). По-третє, матеріальна, службова чи інша залежність припускає таке становище винного, при якому він повністю чи частково перебуває на утриманні (майновому забезпеченні) особи, яка схиляє його до вчинення злочину (батьки, опікуни, кредитори), або знаходиться в підпорядкуванні у неї по службі (за посадою) чи роботі, або через якісь інші життєві умови опиняється в ситуації, що зобов'язує його до виконання прохань, побажань або вимог іншої особи (родинні, сімейні, релігійні, партійні стосунки тощо).
При вчиненні злочину через службову залежність суд повинен переконатися, що в справі відсутні підстави для застосування ч. 1 або ч. 5 ст. 41 КК (див. коментар до ст. 41 КК).
Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК) є там, де винний вчиняє злочин у стані так званого фізіологічного афекту (про поняття такого афекту див. коментар до ст. 116 КК) і визнається обставиною, яка пом'якшує покарання, за наявності таких умов: а) у момент вчинення злочину винний перебував у стані сильного душевного хвилювання; б) цей стан був викликаний (спровокований) неправомірними (протиправними) або аморальними (такими, що суперечать загальновизнаним нормам моралі) діями самого потерпілого; в) стан сильного душевного хвилювання виник у винного раптово, а вчинений ним злочин був відповідною і негайною реакцією на неправомірну поведінку потерпілого; г) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи аморальні дії якої викликали у винного стан афекту. Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість визнання розглянутої обставини такою, що пом'якшує покарання.
Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК) може бути визнане обставиною, що пом'якшує покарання, якщо: а) в момент вчинення злочину винний перебував у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК); б) межі крайньої необхідності ним були перевищені (ч. 2 ст. 39 КК); в) у справі відсутні обставини, наявність яких надає право суду застосувати ч. З ст. 39 КК (див. коментар до ст. 39 КК).
Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК). Положення п. 9 ч. 1 ст. 66 КК кореспондують приписам, закріпленим у ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК). Порівняльний аналіз цих норм свідчить, що зазначена в п. 9 ч. 1 ст. 66 КК обставина враховується судом як така, що пом'якшує покарання, за наявності таких умов: а) у момент вчинення злочину винний виконував спеціальне завдання відповідних органів з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; б) у складі зазначеної групи чи організації ним був учинений особливо тяжкий умисний злочин, пов'язаний з насильством над потерпілим, або тяжкий умисний злочин, пов'язаний з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Закон не тільки визнає обставину, зазначену в п. 9 ч. 1 ст. 66 КК, такою, що пом'якшує покарання, а й встановлює в ч. З ст. 43 КК певні межі караності того діяння, яке вчиняється за наявності цієї обставини — суд не має права призначити такій особі довічне позбавлення волі, а позбавлення волі на певний строк не може бути більше половини максимального строку, встановленого у санкції за вчинений злочин.
Якщо обставини, зазначені в пунктах 1-9 ч. 1 ст. 66 КК, встановлені щодо конкретної справи, вони повинні бути враховані при призначенні покарання, оскільки це не право, а обов'язок суду. Водночас законодавчий перелік цих обставин не є вичерпним, і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призначенні покарання суд може (має право) визнати пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Ці обставини можуть характеризувати меншу ступінь небезпечності як самого діяння, так і (або) особи винного. Наприклад, крім неповноліття винного (п. З ч. 1 ст. 66 КК), суд може врахувати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності — перебування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.
Визнаючи ті чи інші, не вказані в законі обставини, такими, що пом'якшують покарання, суд повинен мотивувати це рішення у вироку і послати ся на ч. 2 ст. 66 КК.
Встановивши у справі одну або кілька як перелічених у законі, так і не зазначених у ньому пом'якшуючих обставин і мотивуючи своє рішення у вироку, суд має право: 1) призначити основне покарання ближчим до мінімуму санкції або в мінімальних її межах; 2) обрати менш суворий вид основного покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, яке передбачене в санкції як факультативне; 5) призначити більш м'яке, ніж передбачене в санкції, основне покарання і (або) 6) не призначити обов'язкове додаткове покарання з додержанням вимог ст. 69 КК; 7) звільнити особу від кримінальної відповідальності (статті 44-48 КК) чи 8) від покарання (статті 74-79 КК).
Якщо яка-небудь з обставин, що пом'якшують покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то згідно з ч. З ст. 66 КК суд при призначенні покарання не має права ще раз враховувати цю обставину як таку, що пом'якшує покарання. Отже, закон забороняє суду враховувати як такі, що пом'якшують покарання, обставини, які вже фігурують у диспозиції статті Особливої частини КК як основна чи кваліфікуюча ознака складу злочину і тим самим впливають на його кваліфікацію. У противному разі ці обставини враховувалися б судом двічі: і при кваліфікації злочину, і при призначенні покарання. Наприклад, суд не може враховувати стан сильного душевного хвилювання винного як обставину, що пом'якшує покарання, при його призначенні за статтями 116 або 123 КК, оскільки фізіологічний афект є тут ознакою, що визначає кваліфікацію злочину за зазначеними статтями, і отже, наявність цієї ознаки вже «закладено» у конструкцію санкції цих статей КК. Отже, заборона «подвійного обліку» тих самих (однойменних) обставин пояснюється тим, що закон, включаючи ці ознаки в диспозицію статті, враховує їх наявність шляхом установлення певних меж караності в санкції.
Задача
Причинного зв’язку між смертю Костюка та діями Огнієнка немає, оскільки причинний зв‘язок у кримінально-правовому розумінні означає, що злочинний наслідок породжується суспільно небезпечним і протиправним діянням суб‘єкта. Спрощено це виглядає так: одне явище (суспільно небезпечне діяння) породжує інше явище (злочинний наслідок). Звідси випливає: не було б діяння – не настали б і наслідки. Якщо, ж навпаки, суспільно небезпечні наслідки настали незалежно від того, чи було вчинене діяння, причинний зв‘язок відсутній. Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо проблеми причинного зв‘язку: 1) “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявність причинного зв‘язку; 2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально-правове значення , тільки “типові” причини; 3) необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил.
Отже, в даному випадку, суспільно небезпечні наслідки настали від асфіксії як результату після наркозного блювання, а не від того, що Огнієнко завдав тілесних ушкоджень Костюку, тому прямий причинний зв‘язок між вказаними діями та наслідками відсутній.
