Контрольна робота з курсу основи римського цивільного права

 
  • Версія друку Весь реферат без реклами та завантаження шаблону:)
  •  
     КОНТРОЛЬНА РОБОТА
    з курсу основи римського цивільного права:


    План
    1. Право власності.
    2. Право на чужі речі.
    Використана література.


    1. Право власності
    Право приватної власності займає центральне місце серед інститутів римського цивільного права. Його головною якістю є абсолютне панування особи над річчю з правом розпорядження нею, визначати її долю.
    Право приватної власності є виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.
    Право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому.
    Традиційно вважалося, що римський власник має такі права правоможності: право володіння; право користування; право розпорядження; право одержувати прибутки; право захисту. Проте з часом, помітивши, що деякі правоможності певною мірою повторюють одна одну, правознавці звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правоможність, як право захисту, будь-яке право підлягає захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правоможності — право володіння, право користування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності й називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.
    Jus possidendi (право посідання) — правоможність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю. Це означає, що річ має бути в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне володіння річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте цю свою правоможність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати право посідання іншим особам (наприклад за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ. У такому разі фактичні володільці здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Наприклад, власник передавав свою річ у посідання заставодержателю, прекаристу чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї посідання. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного володіння річчю, тобто держання, а не посідання. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не в посідання. Наймач фактично володіє річчю, однак у нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесійного захисту — інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише за допомогою власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.
    Jus utendi (право користування) — це більш широка за обсягом порівняно з правом посідання правоможність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може набувати різноманітних форм, способів, методів, видів тощо. Проте в римському праві є певні загальні правила користування річчю. Приміром, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону. За загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.
    Право користування річчю — найважливіша правоможність власника. У ній закладено можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазна-ченої правоможності.
    Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Наприклад, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому разі він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. За договором найму право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.
    Jus abutendi (право розпорядження) полягало в тому, що власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правоможності й дістали її тільки в III ст. до н. є. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.
    При вирішенні юридичної долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (відчуженням іншій особі тощо). Наприклад, відчуження може бути здійснено шляхом продажу, міни, дарування, переходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.
    Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних юридичних формах за однієї неодмінної умови — воно має не суперечити закону. Цю правоможність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правоможність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо. У сукупності всі три правоможності (знана нині тріада) становлять зміст права власності, його сутність, хоч і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини власності. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі — jus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власності.
    Отже, враховуючи викладене у попередньому підрозділі, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеженим правом, найвищою владою, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді право власності в Римі, як зазначалося, за всіх часів могло обтяжуватися обмеженнями — в інтересах держави, суспільства, на користь сервітуаріїв, заставодержателя тощо.
    Таким чином, хоча у римському приватному праві були обмеження правоможностей власника, римські правознавці трактували право приватної власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Іноді уточнювалося, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактувалося як володарювання особи над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси впевненість у непохитності цих відносин: змінити своє відношення до речі людина могла лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мали усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не міг.
    У дійсності відносини власності є суспільними і регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Власник у процесі здійснення свого права власності вступає з особами, що його оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник, як суб'єкт права, наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджатися), які всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, додержуватися, поважати його права, тобто правам власника кореспондують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих, хто оточує власника. Тому захист права власності засобами речевих позовів, а також саме право називають абсолютним.
    Наприклад, із чужого шматка мармуру скульптор зробив статую. Повернути її у первісний стан неможливо. Тому власником статуї є скульптор. Якщо з чужого золота зроблено браслет, то останній можна знову перетворити в золото. Тому право власності на браслет належить власникові золота.
    Usucapio (набуття права власності за давністю володіння) — спосіб набуття, заснований на давності володіння майном, яке не належало його володільцю. Спочатку набути право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на res mancipi. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих. Претори розширили межі набуття за давністю, поширивши його й на інші категорії громадян. При компіляції Юстиніана було встановлено строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого. Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, однак не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права;
    в) безперервність володіння протягом встановленого строку;
    г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого .майна і десять — для нерухомого).
    Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.
    Accessio (приєднання речей) мало місце у разі, якщо одну річ поглинала інша так, що не можна було їх розділити.
    Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого не можливо встановити, яка з речей поглинула іншу. Через змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди з моменту відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника плодоносної речі.
    Основними способами похідного набуття були:
    договір між відчужувачем і набувачем речі;
    перехід майна у спадщину.
    При похідному набутті право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужуюча. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право додержувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditioni-bus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична передача і правова основа) право власності переходило від відчужувача до набувача.
    Припинялося право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією (відмовою власника від речі), відчуженням речі, вилученням речей з обігу, втратою права власності проти волі власника (наприклад, при конфіскації, реквізиції) тощо.
    2. Право на чужі речі.
    Разом з правом власності вдосконалювався інститут прав на чужі речі, що почав формуватися ще у jus civile, але набув довершеності вже у період принципату.
    Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.
    Ідея визнання прав на чужі речі виникла у ті далекі часи, коли почалися трансформації відносин щодо землі. Земельні наділи, що передавалися у посідання окремій сім'ї, певна річ, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — ні, що істотно знижувало його цінність, якість. Тому виникала необхідність користування чужою ділянкою для того, щоб реалізувати споживчі властивості ділянки власної.
    Поки всі ділянки перебували у власності громади, а користувачі були лише посесорами, особливих проблем не виникало. Однак з виникненням права приватної власності на землю власники сусідніх ділянок набули більшої автономності й значення нерівноцінності ділянок істотно зросло. Наприклад, земельний наділ, що має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій — змушений був діставатися до своєї ділянки через ділянку брата Тита. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте після першої сварки між ними Тит міг заборонити брату проїзд через свій наділ до його ділянки. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті право проїзду Клавдія через земельний наділ Тита. Тепер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля брата, навпаки, останній змушений був терпіти обмеження свого права власності за будь-яких обставин. Земля Тита ніби обслуговувала ділянку Клавдія наданням проїзду. Тому земельний наділ Клавдія почали називати «пануючим», оскільки його обслуговували, а земельний наділ Тита — «обслуговуючим», бо він ніби надавав послугу — проїзд.
    Отже, виникає право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом (servire — служити). Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.
    Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо згадуваний Тит продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тита зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тита, як такого, а власника, який обслуговував земельний наділ, хто б ним не був.
    Пізніше преторська практика створила нові форми права на чужі речі — емфітевзис і суперфіцій (про них йтиметься далі). Крім того, широкий розвиток дістало право застави — один з різновидів прав на чужі речі. Однак воно не є правом користування чужою річчю, а полягає у праві розпорядження чужою річчю.
    З огляду на цю особливість права на чужі речі за римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:
    права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю;
    права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека (застава нерухомості), сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.
    Права на чужі речі перебували у певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу. Якщо суб'єкт сервітутного права має право випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому самому обсязі. При цьому сервітути мали пріоритет. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими. Власник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим, право на чужу річ за обсягом досить обмежене порівняно з правом власності. Але це речеве право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який не міг його припинити або скасувати.
    Режим права на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоч і мали багато спільного. Наприклад, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, але істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були невідчужува-ними, а інші права на чужі речі можна було відчужувати і передавати в спадщину. Помітні були відмінності й в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одній або кількох відносинах, а емфітевта користувався земельним наділом у повному обсязі.


    Використана література
    1. Дождев Д.В. Римское частное право. – М., 1997.
    2. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М., 1972.
    3. Пидопригога А.А. Основы римского гражданского права. – К., 1994.
    4. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К., 1997.
    5. ПІдопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. – К., 2003.
    6. Тищик Б.Й,, Орач Є.М. Основи римського приватного права. – Львів, 1994.


    Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна”
    Дистанційна форма навчання
    КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1
    з курсу логіки:
    Виконав: студент
    Групи ПЗ – ІІ
    Дутчак Михайло Михайлович
     
    м. Богородчани
    2007р.


    План
    1. Закони і форми мислення, їх зв’язок з матеріальними носіями.
    2. Логічна операція поділу поняття, правила поділу.
    Використана література.


    1. Закони і форми мислення, їх зв’язок з матеріальними носіями
    Предметом логіки є закони і форми, прийоми і операції мислення, за допомогою яких людина пізнає навколишній світ.
    Пізнання як процес відображення об’єктивного світу свідомістю людини являє собою сутність чуттєвого і раціонального пізнання.
    Чуттєве пізнання має 3 основні форми:
    Відчуття – відображення окремих чуттєво сприймаємих властивостей предметів (наприклад: колір, форма, запах, смак і т.д.).
    Сприйняття – цілісний образ предмету, виникаючий в результаті його безпосереднього впливу на органи відчуттів.
    Уявлення – це чуттєвий образ предмету, який зберігся в свідомості. Якщо сприйняття це безпосередній вплив, то уява є тоді, коли такого впливу вже немає.
    Образи уяви можуть бути довільно комбіновані.
    На відміну від чуттєвого пізнання, мислення відображає зовнішній світ (і не тільки!) в абстракціях (відволікання). Відходячи від конкретного в речах і явищах, абстрактне мислення здатне узагальнювати багато однорідних предметів, виокремлювати найбільш важливі властивості, розкривати суттєві зв’язки.
    Основні властивості абстрактного мислення:
    Мислення відображає дійсність в узагальнених образах.
    Мислення – процес опосередкованого відображення дійсності.
    Мислення нерозривно зв’язане з мовою.
    Мислення – процес активного відображення дійсності (нове знання).
    Мислення підпорядковується логічним законам мислення. Необхідно розрізняти істинність думки і логічну правильність міркування. Думка істинна, якщо відповідає дійсності, і навпаки. (Коломия – Азія). Логічна правильність міркування це умова істинності думок. Це міркування, в якому одні думки (висновки) з необхідністю випливають з інших думок. Закон мислення, чи логічний закон – це необхідний, суттєвий зв’язок думок в процесі міркування. Слід розрізняти формально-логічні і діалектичні закони (усне пояснення).
    б) Основні форми абстрактного мислення – поняття, судження і умовивід.
    Виділяючи певну сукупність загальних, суттєвих властивостей, чи прикмет, ми створюємо поняття предмету (Поняття А складає сукупність признаків а, в, с і т.д., які зв’язані певним чином). Таким чином, різні предмети відображаються в мисленні однаково – як певний зв’язок їх суттєвих ознак, тобто у формі поняття.
    В формі суджень відображаються зв’язки між предметами і їх властивостями. Цей зв’язком виражається у формі ствердження чи заперечення. Будь-який тип судження складає схему S – P, де S (суб’єкт; поняття про предмет судження) і Р (предикат; поняття про прикмету), а знак “—“ зв’язка між ними.
    Отже, судження являє собою спосіб зв’язку понять, виражений в формі ствердження чи заперечення.
    Умовивід – це поєднання декількох суджень (які називаються засновки), з яких необхідно витікає нове судження (висновок). (“Федір – свідок”, “Свідки дають показання” “Федір дає показання”). Отже, ми виділяємо дещо загальне, що є в різних по змісту умовиводах: спосіб зв’язку суджень (загальне поняття). Отже, загальним для всіх форм мислення є спосіб зв’язку елементів думки – прикмет в понятті, понять в судженні і суджень в умовиводах.
    Логічна форма, чи форма мислення, - це спосіб зв’язку елементів думки, її побудова, завдяки якій зміст існує і відображає дійсність.
    Дослідження логічних форм безвідносно до конкретного змісту і складає найважливіше завдання науки логіки.
    Мова – це знакова система, яка виконує функцію формування, зберігання: передачі інформації в процесі пізнання дійсності і спілкування між людьми. Основний компонент мови це знак. Під знаком мають на увазі любий чуттєво сприймаємий предмет, який виступає представником іншого предмету і носієм інформації про останній.
    Є знаки-образи – мають схожість з тим, що вони позначають і знаки-символи. Вивчення мови здійснюється теорією знакових систем – семіотикою.
    Вона складає 3 напрямки.
    Синтаксис – вивчає структуру мови: способи утворення, перетворення і зв’язку між знаками. Семантика займається проблемою інтерпретації, тобто аналізом відношення між знаками і позначуваними об’єктами. Прагматика – аналізує комунікативну функцію мови – емоційно-психологічне, естетичне, економічне, інші відношення носія мови до самої мови.
    Є мови природні і штучні (усне пояснення).
    Загально прийнята в сучасній логіці штучна мова – це мова логіки предикатів. Основними семантичними категоріями мови є: назви предметів, назви прикмет, речення.
    Назви предметів – окремі слова чи словосполучення, позначаючі предмети. Є предметне і смислове значення. Предметне значення імені – це множинність предметів, до яких відноситься ім’я (денотат). Смислове значення (смисл) – це властивості притаманні предметам, за допомогою яких виділяють множину предметів (концепт.) Є прості і складні імена (назви) – “держава”, “супутник Землі”. По денотату назви бувають одиничні і загальні – (“Арістотель” і дається описом “сама велика річка в Коломиї”). Загальна назва позначає множину більше одного предмету (“закон”).
    Назви прикмет (ознак) – якостей, властивостей чи відношень – називають предикаторами (виконують роль присудку).
    Число назв, до яких відноситься предикатом, називається місцевістю. Предикатори, які виражають властивості притаманні окремим предметам, називаються одномісними (“небо синє”). Предикат ори, що виражають відношення між двома і більше предметами, називаються багатомісними (“Марія любить Петра”, “Тато дарує книгу сину”).
    Речення – це вирази мови, в яких дещо стверджується чи заперечується.
    Алфавіт мови логіки предикатів включають наступні види знаків (символів):
    1) а, в, с, ... – символи для одиничних назв предметів і їх називають предметними постійними, чи константами;
    2) x, y, z, … - символи загальних назв предметів, приймаючих значення в тій чи іншій сфері; їх називають предметними змінними;
    3) P*, Q*, R*, … - символи для предикатів; їх називають предикатними змінними;
    4) p, q, r, … - символи для висловлювань; їх називають пропозиційними змінними (propositio – висловлювання);
    5) - символи для кількісної характеристики висловлювань; їх називають кванторами. - квантор загальності (все, кожний, всякий, завжди і т.д.); - квантор існування (деякий, інколи, буває, зустрічається, існує і т.д.).
    6) логічні зв’язки:
    Л – кон’юнкція (“і”)
    v – диз’юнкція (“або”)
    > - імплікація (“якщо... , то... )
    ? - еквіваленція, чи подвійна імплікація (“якщо і тільки якщо... , то...”);
    - заперечення (“невірно, що... “).
    Технічні знаки (;)
    Допустимі вирази в логіці називають правильно побудованими формулами – ППФ. Поняття ППФ вводяться слідуючим визначенням:
    Всяка пропозиційна змінна – p, q, r … є ППФ.
    Всяка предикатна змінна, взята з послідовністю констант, число яких відповідає їх місцевості, є ППФ: А1(х), А2(х, у), А3 (х, у, z), An(x, y, …n), де А1, А2, А3, … Аn знаки метамови для предикаторів.
    Для будь-якої формули з предметними змінними, в якій люба з змінних зв’язується квантором, вирази хА(х) і хА(х), також будуть ППФ.
    Якщо А і В формули, то вирази
    А, В
    А Л В
    А v В
    А > В
    А ? В
    також є формулами. Всі інші вирази не є ППФ.
    2. Логічна операція поділу поняття, правила поділу
    В науковій і практичній діяльності людини часто виникає потреба у розкритті змісту понять, які використовуються в документах, дискусіях, розмірковуваннях тощо. Так, щоб правильно кваліфікувати скоєне як "службове підроблення", необхідно знати зміст поняття "службове підроблення". Згідно з Кримінальним кодексом України це внесення службовою особою в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, а також складання і видача завідомо неправдивих документів.
    Зміст поняття, як вам уже відомо, це сукупність суттєвих ознак предмета, тому розкрити зміст будь-якого поняття означає вказати на його суттєві ознаки.
    Логічна операція, що розкриває зміст поняття, називається визначенням або дефініцією (від латинського defmitio - визначення. Скорочено - Df.).
    Поняття, зміст якого слід розкрити, називають визначуваним або дефініендумом (Dfd); поняття, за допомогою якого розкривають зміст визначуваного, - визначаючим або дефінієнсом (Dfn). Наприклад, у визначенні "логіка - філософська наука" визначуваним поняттям є "логіка", а визначаючим - "філософська наука".
    Розрізняють номінальні та реальні, явні та неявні визначення. Номінальним (від латинського потеп - ім'я) називають визначення, за допо-могою якого замість опису якогось предмета вводиться новий термін (ім'я) або пояснюється значення терміна. Наприклад, "Ізотоп походить від двох грецьких слів: icog (однаковий) і голод (місце)"; "Інсулін - термін яким позначають секрет, що виділяється острівками Лангерганса підшлункової залози", "Аспірант походить від латинського aspirantis -той, що чогось прагне"; "Термін "експерт" означає досвідчений"; "Юстиція походить від латинського justitia - справедливість, правосуддя" тощо.
    Реальним (від латинського res - річ) називається визначення, що розкриває суттєві ознаки предмета. Наприклад, "Експерт - фахівець з тієї або іншої галузі знань, якому органи дізнання, попереднього слідства, прокурор чи суд доручають здійснити експертизу"; "Юстиція – сукупність судових установ, їх діяльність (правосуддя), а також судове відомство взагалі"; "© - (Copyright) - спеціальний знак захисту авторських прав", "Ареопаг - найвищий орган політичної та судової влади у Стародавніх Афінах" тощо.
    Як бачимо, номінальні та реальні визначення мають своєю метою: пояснити значення терміна або розкрити суттєві ознаки предмета. Якщо у реальному визначенні одночасно з розкриттям суттєвих ознак предмета вказується і на його походження, то таке реальне визначення можна перетворити у номінальне. Але номінальне перетворити у реальне визначення, виходячи з його контексту, як правило, неможливо.
    Розрізняють також явні та неявні визначення.
    3. Явне визначення
    Явними називають визначення, в яких Dfd та Dfn є чітко вираженими. Явні визначення завжди прямо вказують на суттєві ознаки предмета.
    До них відносяться 1) визначення через рід та видову ознаку та 2) генетичне визначення.
    Визначення через рід та видову ознаку полягає у знаходженні найближчого роду для Dfd і відмітних ознак даного виду предметів. Воно, таким чином, складається з двох етапів.
    Перший етап - підведення Dfd під найближче родове поняття. Наприклад, "Логіка (Dfd) - "філософська наука" (Dfn - найближче родове поняття). В родовому понятті міститься ряд суттєвих ознак визначуваного поняття, але воно містить і ознаки інших філософських наук - етики,естетики, гносеології тощо. Тому нам необхідно вказати такі ознаки, які б належали тільки визначуваному поняттю.
    Другий етап — введення видової відмінності, тобто ознаки, яка відріз-няє визначуваний предмет від всіх інших предметів, що входять в даний рід. Для логіки такою видовою ознакою є форми та закони правильного мислення. Ця ознака є відмітною (одиничною) для логіки, оскільки вона належить тільки їй.
    При посиланні на видову відмінність не завжди можна обмежитись однією ознакою. Наприклад, в кримінальному праві банда характери-зується сукупністю чотирьох ознак: 1) об'єднанням щонайменше двох осіб, 2) наявністю зброї принаймні у одного з них; 3) єдністю групи, сталістю злочинних зв'язків її учасників, 4) спільною метою учасників - скоєнням злочинів. Тільки сукупність всіх чотирьох ознак характеризує банду.
    Визначення через рід та видову ознаку найбільш розповсюджений вид визначення, яке використовується у багатьох науках і, зокрема, в правових. Так, в теорії держави та права дається таке визначення республіки: "Республіка - форма правління (рід), при якій найвища державна влада надається виборному органу, що обирається на певний термін (видова ознака)". В цивільному процесі нотаріус визначається як службова особа (рід), яка видає, затверджує чи засвідчує нотаріальні акти (видова ознака).
    Генетичне (від грецького yeveou; - походження) визначення - це визначення, в якому видова ознака вказує на спосіб походження, утворення чи побудови Dfd, який належить тільки даному предмету і не належить іншим. Наприклад, "Коло є крива, що утворюється рухом на площині точки, яка є рівновіддаленою від центра"; "Круг - фігура, що утворюється внаслідок обертання відрізка прямої навколо одного з його кінців"; " Осадова порода - це порода, яка виникає внаслідок відкладів, що утворюються у воді" тощо. Зазначаючи спосіб виникнення кола, круга чи осадової породи, ми подаємо суттєві ознаки їх. Отже, генетичне визначе; .я є своєрідним різновидом визначення через рід та видову ознаку і тому підлягає всім тим правилам, що й це визначення.
    Визначення повинно бути не тільки істинним за змістом, але й правильним за своєю структурою. Правильність визначення залежить від дотримання певних логічних вимог до нього, або правил визначення поняття.
    1. Визначення повинно бути співмірним, тобто обсяг визначуваного поняття повинен дорівнювати обсягу визначаючого (Dfd = Dfh). Інакше кажучи, обсяги Dfd та Dfn повинні знаходитись у відношенні рівнознач-ності. Якщо у визначенні обсяг визначуваного виявиться меншим, ніж обсяг визначаючого (Dfd < Dfh), то виникає помилка надто широкого визначення. Наприклад, "логіка - це філософська наука". У цьому визначенні Dfh ("філософська наука") значно більше за обсягом, ніж Dfd ("логіка"), бо поняття "філософська наука" включає в себе крім логіки і інші філософські науки - гносеологію, онтологію, етику тощо. Якщо ж обсяг визначуваного є більшим, ніж обсяг визначаючого (Dfd > Dfh), то така помилка називається помилкою надто вузького визначення. Наприклад, "логіка - філософська наука про форми правильного мислення". У цьому визначенні обсяг Dfd ("логіка") більший, ніж обсяг Dfh, бо крім логічних форм логіка вивчає і закони правильного мислення.
    2. Визначення не повинно утворювати кола (латинське circulus vitiosus). Якщо зміст визначуваного поняття (Dfd) розкривається через визначаюче (Dfh), зміст якого, в свою чергу, розкривається через Dfd, то таке визначення утворює коло або circulus vitiosus. Наприклад, обертання визначається як рух навколо осі, а вісь — як пряма, навколо якої відбувається обертання. Поширеним різновидом кола є тавтологія неправильне визначення, в якому Dfh повторює Dfd. Наприклад, "злочинець - особа, яка вчинила злочин", "лінгвіст - фахівець у лінгвістиці", "диференційне рівняння - рівняння, яке містить в собі диференціал" тощо. Такі визначення, називають визначеннями "того ж самого через те ж саме" (idem per idem).
    Визначення повинно бути чітким та однозначним. Якщо поняття визначається через інше поняття, ознаки якого невідомі і воно саме потребує визначення, то виникає помилка визначення одного невідомого через інше невідоме (х df у або " х per у"). Наприклад, "індетермінізм - це філософська концепція, протилежна детермінізму", або "праве - те, що лежить у протилежному напрямку до лівого, а ліве - протилежне правому" тощо. Правило однозначності забороняє використовувати замість визначень метафори, порівняння тощо. Наприклад, "такт - це розум серця", "невдячність є різновидом людської слабкості". Такі вислови визначеннями не є.
    Визначення не повинно бути заперечним. Заперечні твердження про предмет не розкривають суттєвих ознак предмета думки, а лише вказують на те, чим не є даний предмет. Наприклад, "порівняння - не довід", "логіка - не математика", "будь-яке визначення є запереченням" тощо. Проте, на визначення заперечних понять це правило не поширюється. Наприклад, "безбожник - це людина, яка не визнає існування Бога", "безхазяйне майно - майно, що не має власника або власник якого невідомий". Приведені визначення є правильними.
    5. Неявні визначення та прийоми, подібні до визначення
    За допомогою визначення через рід та видову відмінність можна визначити більшість існуючих понять. Але деякі з них не можуть бути визначеними в такий спосіб. Не можна, наприклад, через цей вид визначення розкрити зміст найбільш широких понять (категорій) даної науки, бо вони не мають роду. Не можуть також бути визначеними через рід та видову ознаку поняття, які не мають видової відмінності. В цих випадках застосовують неявні визначення або прийоми, подібні до визначення. "Свобода - це здібність людини до активної діяльності у відповідності до своїх намірів, бажань та інтересів, в ході якої вона досягає поставленої перед собою мети"; "субстанція - об'єктивна реальність, що розглядається з боку її внутрішньої єдності", - це приклади неявних визначень.
    До неявних визначень належать визначення через посилання на відновлення предмета до своєї протилежності. Це визначення використовується при розкритті змісту філософських категорій. Наприклад, "можливість та дійсність - співвідносні філософські категорії, що характеризують два основні етапи в становленні та розвитку предмета або явища". Прийомами, подібними до визначення, є опис, характеристика, порівняння, розрізнення та остенсивне визначення.
    Опис — найбільш точне та повне відображення ознак предмета (події, місця, особи тощо). Опис дає чуттєво-наочний образ предмета, який людина може скласти за допомогою творчого чи репродуктивного уявлення. Опис включає як суттєві, так і несуттєві ознаки предмета.
    Характеристика дає перелік лише деяких внутрішніх, суттєвих властивостей людини, явища, предмета, а не його зовнішнього вигляду, як це робиться за допомогою опису. Наприклад, "Арістотель - засновник перипатетичної школи у філософії, засновник логіки, автор "Аналітики"; "Декарт - засновник аксіоматичного методу в математиці, автор "Розмірковування про метод" та "Начал філософії"" тощо.
    Порівняння - прийом, за допомогою якого один предмет співставляють з іншим предметом, для якого схожа ознака є істотною і яскраво вираженою. Цей прийом використовують для образної характеристики предмета. Наприклад, "нирки - невеликі парні органи, що мають форму бобів"; "квітка гороху нагадує метелика, який сидить"; "книги - вікна, крізь які людина дивиться в життя" тощо.
    Розрізнення - прийом, за допомогою якого виявляють ознаки, що відрізняють один предмет від іншого або виділяють предмет з подібних до нього. Розрізнення може здійснюватись на підставі відсутності у даного предмета певної ознаки.
    У науці та практиці широко використовується також остенсивне визначення.
    Остенсивним (від латинського ostendere - показувати, демонструвати) називають визначення, яке розкриває значення терміна шляхом демон-страції предмета, що позначається даним терміном. Такі визначення застосовуються для характеристики предметів, доступних безпосе-редньому сприйняттю. Наприклад, при ознайомленні з криміналістичною технікою демонструють предмети слідчих комплектів (прилади, інстру-менти, засоби фото, чи кінозйомки тощо), позначаючи кожен предмет від-повідним терміном
    6. Поділ поняття та його види
    При вивченні деякого поняття перед нами часто виникає питання про необхідність розкриття його обсягу, тобто розподілу предметів, які мисляться в понятті, на окремі групи. Так, для розкриття обсягу поняття "держава", слід виділити його історичні типи (рабовласницьке, феодальне, буржуазне), форми правління (монархія, республіка), політичні режими (демократія, тоталітаризм, авторитаризм), типи устрою (унітаризм, федералізм, конфедералізм).
    Логічна операція, яка розкриває обсяг поняття, називається поділом.
    В операції поділу розрізняють ділене поняття, тобто поняття, обсяг якого необхідно розкрити; члени поділу, тобто співпідпорядковані види, на які ділиться поняття; і основу поділу - ознака, за якою відбувається поділ.
    Суть поділу полягає в тому, що предмети, які входять в обсяг діленого поняття, розподіляються за групами. Ділене поняття розглядається як родове, і його обсяг поділяється на співпідпорядковані види. Так, в наведеному прикладі ділене поняття "держава" є родом, а члени поділу "монархія" та "республіка" - його видами, основа поділу - "форма правління".
    Розрізняють такі види поділу понять: поділ за видозміною ознаки та дихотомічний поділ.
    7. Поділ за видозміною ознаки та його правила
    Основою поділу в цьому випадку є ознака, при зміні якої утворюються поняття, що входять до обсягу діленого (родового) поняття.
    Наприклад, студентів залежно від форми навчання поділяють на студентів стаціонару, вечірників та дистанційників; держави залежно від форми державного устрою - на унітарні та федеративні; право за формою свого виразу - на правовий звичай, юридичний прецедент та нормативний акт тощо.
    У ролі основи поділу можуть використовуватись різні ознаки діленого поняття. Вибір ознаки залежить від мети поділу та практичних міркувань. Але до основи поділу висуваються і деякі вимоги, найважливішою з яких є об'єктивність основи поділу. Поділ речей, наприклад, на потрібні та непотрібні є суб'єктивним, одна й та ж сама річ є потрібною (і навіть необхідною) одній людині і непотрібною іншій людині.
    У процесі поділу будь-якого поняття за видозміною ознаки слід дотримуватись таких правил поділу.
    1. Поділ повинен бути співмірним. Завдання поділу полягає в необ-хідності перелічити всі види діленого поняття. Тому сума обсягів членів поділу повинна дорівнювати обсягу діленого поняття. Якщо, наприклад, при поділі логічних форм будуть вказані поняття та судження, то правило співмірності поділу буде порушено, оскільки ще один член поділу (умовивід) не буде наведений, і обсяг членів поділу в їх сумі виявиться меншим, ніж обсяг діленого поняття "логічна форма". Таку помилку називають помилкою надто вузького поділу. У випадку наведення таких членів поділу: "поняття", "судження", "умовивід" та "парадигма", правило поділу теж буде порушено. Бо сума їх обсягів виявиться більшою, ніж обсяг діленого - "логічна форма". Цю помилку називають помилкою надто ши-рокого поділу.
    Поділ повинен здійснюватись за однією основою. Протягом даного поділу вибрана нами ознака (основа поділу) не повинна підмінюватись іншою ознакою. Наприклад, якщо держави поділити на унітарні, федеративні та демократичні, то такий поділ буде неправильним. В ньому відсутня єдина ознака (основа) поділу.
    Члени поділу повинні виключати один другого. При змішуванні основ поділу обсяги його членів - видових понять - будуть знаходитись у відношенні часткового збігу (перетину), як у наведеному вище прикладі, де поняття "унітарна" та "федеративна" будуть перетинатись з поняттям "демократична".
    4. Поділ повинен бути безперервним (послідовним). Здійснюючи по діл, необхідно від роду переходити до найближчого виду, а потім – до найближчого підвиду і т.д. Порушення цього правила призводить до помилки, яку називають стрибком у поділи Так, поділ поняття "граматичні речення" на прості та складнопідрядні буде помилковим, бо тут пропущено одне з найближчих видових понять - "складні речення" і здійснено "стрибок" до підвиду складних речень - "складнопідрядних речень".
    8. Дихотомічний поділ. Класифікація
    Дихотомічний поділ або дихотомія є поділом обсягу діленого поняття на два суперечливі (контрадикторні) поняття. Наприклад, всі сучасні держави можна поділити на монархії та немонархії, природу - на живу та неживу; студентів — на юристів та неюристів тощо. Дихотомічний поділ не завжди закінчується на двох перших суперечливих поняттях. Іноді заперечливе поняття знов ділиться на два суперечливі поняття, що дає змогу виділити з великого кола предметів групу саме тих предметів, які цікавлять нас найбільше.
    Порівняно з поділом за видозміною ознаки дихотомія має декілька переваг. По-перше, вона завжди є співмірною, бо обсяг діленого поняття "розтинається" навпіл. По-друге, дихотомія здійснюється тільки на одній основі - залежно від наявності чи відсутності у предмета деякої ознаки. По-третє, члени дихотомічного поділу завжди виключають одне одне, бо будь-який предмет може належати лише до одного з контрадикторних понять.
    Класифікація (від латинських слів classis - розряд; facio - роблю) - це розподіл предметів за групами (класами), при якому кожен клас має своє постійне, визначене місце. Метою класифікації є систематизація знань, тому від поділу вона відрізняється відносно сталим характером розподілу предметів та значною довговічністю. Крім того, класифікація утворює розгорнуту систему, де кожен член поділу ділиться в свою чергу на нові члени поділу, розгалужуючись на множину класів, що, як правило, закріплюються в таблицях, схемах, кодексах тощо.
    Прикладом наукових класифікацій є класифікації м'язів та кісток в анатомії (людини чи тварини); рослин та тварин в біології; видів злочинів в Кримінальному кодексі тощо.


    Використана література
    1. Гетманова А.Д.Логика. – М.: Новая школа, 1995.
    2. Жеребкін В.Є.Логіка. – Харків: Основа, 1999.
    3. Конверский А.Є. Логіка – К.: Четверта хвиля, 1998.
    4. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. – К,: Золоті ворота, 1996.Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы