Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти
Реферат на тему:
Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти
У сучасних умовах зростання злочинності серед неповнолітніх потребує глибокого дослідження особа неповнолітнього злочинця. Звернемося до історичного досвіду вирішення цієї проблеми. В минулому вчені-криміналісти здебільшого розглядали становлення і розвиток особи як суб’єкта злочину в межах загальної проблеми осудності.
Зокрема, М.С.Таганцев зазначав, що можливість бути суб’єктом злочину передбачає передусім можливість особи пізнавати властивості та умови вчиненого, пізнавати взаємозв’язок вчинку з зовнішнім світом, правами та інтересами інших осіб, можливість розуміти вимоги закону. Отож першою умовою осудності є здатність усвідомлювати властивості та значення вчиненого, причому термін властивості відноситься до фізичних умов учиненого, а значення – до його соціального та юридичного характеру. Злочинне діяння відноситься до сфери діяльності, а не до сфери мислення, і для ставлення його у вину необхідно, щоб винний, усвідомлюючи вчинене, міг керуватися усвідомленим. Тобто для осудності потрібно, щоб разом зі здатністю усвідомлювати винний мав здатність керуватися усвідомленим. Ці дві здатності розвиваються не одночасно: серед дітей є такі, які не тільки розуміють свої проступки, а й знають, що вони заборонені законом, проте разом з цим не здатні протистояти першому пориву, що їх захопив, неспроможні згідно з набутими ними знаннями керувати своїми діями. Не можна мати здатність керувати своїми вчинками, якщо немає здатності їх усвідомлювати, однак – не навпаки [9, с.411]. Першу частину формули М.С.Таганцев відносив до сфери пізнавальної, другу – до сфери вольової. Пізнавальний момент, на його думку, передбачає: суму набутих та перероблених вражень від зовнішнього світу, знання; розумові здатності організму, які набули певної впорядкованості, здатність порівнювати, розмірковувати та ін. Вольовий же момент передбачає: набуту шляхом життєвого досвіду звичку та здатність використовувати надбані знання в своїй діяльності; розвинуті вольові сили організму, здатність виявляти силу характеру стосовно своїх прагнень та бажань.
Аналізуючи неосудність, М.С. Таганцев пропонує таку її класифікацію: 1) неосудність, яка походить від того, що не настав належний стан психічного розвитку, та 2) неосудність, яка походить від втрати особою належного стану психічного розвитку. До першої групи автор відносить: нерозвиненість, яка залежить від природних умов розвитку організму, а саме від його малоліття; нерозвиненість внаслідок хворобливих станів організму; нерозвиненість, яка залежить від шкідливо діючих життєвих умов. До другої групи відносить: психічні хвороби у вузькому розумінні цього слова; хворобливі стани організму, які призводять до психічних розладів; ненормальні стани організму, які впливають на психічну діяльність.
Подібну класифікацію та аналіз неосудності давав В. Спасович, наводячи таку класифікацію: 1) неосудність, яка походить від недостатньо розвинутих здатностей самовизначення та волі; 2) неосудність, яка залежить від перехідних станів затьмарення свідомості; 3) неосудність, яка залежить від душевних хвороб. Він вважав, що нерозвиненість волі може пояснюватися як віком, так і фізичними недоліками, які “не дали душі розгорнутися”. Характеризуючи вік, він зазначав, що людина до свідомості, а отже, і до осудності приходить шляхом поступового розвитку. Стан кримінально-правової осудності передбачає в особі усвідомлення свого я, усвідомлення зовнішнього світу, усвідомлення певних моральних ставлень особи до цього світу, певних обов’язків. Дитина тривалий час не усвідомлює навіть свого я; зовнішній світ відображається в її свідомості у фантастичних формах. Вона починає знайомство з зовнішнім світом тільки в окремих його проявах, а не як нескінченний ланцюг причин та наслідків, отже, дитина не передбачає наслідків своїх діянь. Значно пізніше у неї виникає поняття про обов’язок, спаведливість [8, с.118].
Розглядаючи період малоліття, М.С.Таганцев підкреслював, що пізнання явищ зовнішнього світу, внутрішнього їх зв’язку, виявляється не відразу в якусь одну мить, з першим проявом розумного життя, а поступово, разом з поступовим розвитком здатності пізнавати та запом’ятовувати. Ця поступовість розвитку характерна як для пізнання сутності та взаємних ставлень явищ зовнішнього світу, так і для виділення з цих явищ своєї власної діяльності, пізнання самого себе і своїх ставлень до зовнішнього світу і, врешті-решт, усвідомлення явищ суспільного й державного життя. І чим складніше явище, тим пізніше виявляється у дитини здатність його усвідомлювати. Аналогічно розвивається в людині й інша умова осудності – здатність оцінювати усвідомлене, робити вибір між різними бажаннями, які згодом переходять у мотиви поведінки. Причому ці дві здатності розвиваються не одночасно і не завжди паралельно.
Розумова діяльність, яка виявляється у поведінці дитини, охоплює переважно тільки найближчі умови діяння, які йому передували та які наставатимуть слідом, а оцінка мотивів та вибір між ними передбачає розвиток здатності усвідомлювати зв’язок явищ більш віддалених, здатність всестороннього розгляду факту. Саме тому дитинство характеризується сильними враженнями та їх мінливістю. Певне явище цілком поглинає увагу дитини і вона цілком віддається першому запалу. Однак потім це враження так само швидко зникає, як і з’являється, дитина миттєво переносить свою увагу на нове, ще не відоме явище. На цих підставах і доктрина і законодавство, стверджував М.С.Таганцев, однаково визнають, що осудність починається у дитини значно пізніше від її народження – з часу появи у неї усвідомлення суспільних обов’язків і розуміння невідповідності з ними своєї поведінки в конкретному випадку. Отже, визнається, що тільки з настанням отроцтва може з’явитися здатність правової та моральної оцінки своєї поведінки та здатність керувати своїми вчинками [9, с.416]. Разом з цим ми не можемо не погодитись з М.С.Таганцевим, що у малолітніх цього віку, які хоч і перейшли межі неосудності, поняття про добро та зло, про заборонене та дозволене залишаються дуже нестійкими. Достатньо незначного приводу, щоб переманити особу, яка тільки формується, на шлях, протилежний її власним поняттям про обов’язки. До того ж приєднуються ще й інстинкти плоті, початок статевої зрілості – ці сили, не контрольовані розумно ззовні, зокрема вихованням, дуже легко можуть стати джерелом злочинної діяльності [9, с.416]. Ці особливості отроцтва, навіть коли неповнолітній буде визнаний осудним, не можуть не відобразитись на характері заходів, які до нього застосовуються.
Отроцтво – вік шкільний, вік підготовки до майбутнього життя, а отже, вважає М.С.Таганцев, і заходи, які застосовуються до таких осіб, повинні мати переважно виховний, а не каральний характер. Подібно до того, як перехід від дитинства до отроцтва відбувається не раптово, а поступово, до того ж по-різному не тільки у різних дітей, а й у однієї дитини стосовно різних злочинів, так і перехід від отроцтва до зрілості настає поступово, – вдумливість, розсудливість, стриманість розвивається крок за кроком. Тому між отроцтвом та зрілістю, пише М.С.Таганцев, як теорія, так і більшість законодавств виділяють ще один ступінь вікового розвитку – юність. Визнаючи повну осудність за особами такого віку, і навіть можливість застосування до них, за певним винятком, загальних покарань, законодавство допускає для таких осіб пом’якшення відповідальності. Це пояснюється тим, що здатність захоплюватися, діяти під впливом сильного емоційного мотиву, далеко не цілковита самостійність, відносна слабкість фізичних сил тощо не можуть залишатися без їх урахування під час застосування покарання [9, с.415].
Отже, на думку М.С.Таганцева, юний вік повинен відігравати у праві таку роль: у період дитинства вік усуває кримінальну відповідальність; у період отроцтва вік є підставою або неосудності, або ж заміни покарання виправно – виховними заходами; у період юності він є підставою для пом’якшення кримінальної відповідальності.
Перехід від одного вікового періоду до іншого має суто індивідуальний характер. Він зумовлюється, з одного боку, організмом дитини: одні діти і фізично і розумово розвиваються швидко, інші повільно. На їхній розвиток впливають оточення, в якому зростає дитина, хвороби, яких вона зазнала, клімат тощо. Тому, видається, закон не може встановити a priori ці межі, а треба надати право суду визначати їх у кожному окремому випадку.
В.Спасович, розглядаючи це питання, зазначав, що час настання осудності не може бути наперед визначений з точністю. Усе залежить від особи, її тілобудови, виховання, від клімату, в якому вона перебувала, від багатьох інших факторів, які неможливо передбачити та зважити. За В. Спасовичем, у житті однієї і тієї ж особи немає різкої різниці між різними віковими періодами. “Світ розуміння” осяює особу не в якийсь момент, а поступово.
Отже, чим має керуватись законодавець, встановлюючи час настання осудності? Зовсім відмовитись від нормування віку та цілком віддати вирішення цього питання судді: чи діяла дитина з розуміння чи – ні? Проте далі В. Спасович зазначає, що дуже дивним було б притягувати до відповідальності дітей у віці 5, 6, 7 років [8, с.119]. Разом з тим, він вважав що, законодавець не повинен дуже детально регламентувати вік і тим самим позбавляти суддю права в кожному конкретному випадку оцінити розвиток дитини, враховуючи специфічність її виховання та умов життя. Законодавець не може позитивно вирішити питання, з якого моменту в особи настає вік осудності, але він також не може залишити це питання в повній невизначеності. Законодавець може вирішити це питання шляхом винятку, а саме: встановити межу між тим віком, коли дитина за жодні проступки не карається, тобто вважається неосудною, і віком, досягаючи якого особа визнається умовно осудною.
Визначення таких строків, на думку В. Спасовича, звичайно, призведе до того, що деякі діти, передчасно розвинуті, уникнуть належних покарань, але це спростить провадження в справах неповнолітніх та позбавить юстицію від багатьох невиправданих помилок. Встановлюючи ці строки, законодавець повинен керуватися досвідом антропології та статистики: він повинен звертати головну увагу на чоловічу стать, яка зріє пізніше, ніж жіноча, і, отже, вік осудності, встановлений для чоловіків, буде придатним і для жінок. Законодавець не повинен брати до уваги усі відхилення, усі випадки ранньої зрілості чи, навпаки, запізнення розвитку та прийти до середнього висновку на підставі найчисленніших спостережень [8, с.119-120].
А.Лохвіцький, аналізуючи процес становлення особи як суб’єкта злочину зазначав, що людина не народжується цілковито людиною, фізичний розвиток тісно пов’язаний з розумовим та моральним становленням. Дитина ще не має вільної волі і розуміння. Але якщо говорити про осудність можна тільки тоді, коли діє людина в широкому розумінні цього слова, тобто як розумна істота з вільною волею, то, зрозуміло, що дитина стоїть поза покаранням [1, c.93]. З першого погляду питання видається надто простим, проте у подальшому воно виявляється одним з найскладніших. Якщо б людина миттєво переходила від дитинства до зрілості, тоді б питання про вік вирішувалось просто. Але людина розвивається фізично і морально поступово, день за днем – кінець одного періоду зливається з початком іншого. На думку А. Лохвіцького, в цивільному праві чіткі вікові межі не можуть бути першкодою, бо там справи торкаються майнових проблем. Інша річ – сфера кримінального права, де вирішується питання про долю людини, де небезпечно застосовувати тяжке покарання або залишати безкарним лише на підставі голих цифр. З огляду на це А. Лохвіцький доходить висновку, що система, яка передбачає більше вікових періодів, має перевагу. Причому питання про вік осудності залежить не стільки від кліматичних умов, як питання про вік у випадку одруження, бо звичайно в країнах з теплим кліматом люди фізично розвиваються раніше, проте ступінь морального розвитку в них не збігається з фізичним. Кримінальне повноліття настає раніше від цивільного, оскільки як повна здатність усвідомлювати, що саме є справедливим або несправедливим, що вбивати та красти не можна, приходить раніше, ніж розуміння цивільно-правових наслідків укладених угод [1, с.93].
В.Спасович вважав, що в різних законодавствах вік кримінального повноліття не може бути однаковим. Більш раннім він має бути у освічених народів, у країнах з більш жарким кліматом. Римське право допускало повну неосудність у дитинстві, але кінцем дитинства вважали не якийсь конкретний вік, а той час, коли дитина починала говорити як доросла людина. Між дитинством та отроцтвом, яке наставало для дівчат у 12, а для хлопців у 14 років, установлювали період умовної осудності, коли суддя в кожному конкретному випадку мав вирішити питання про осудність, причому зверталась увага не тільки на індивідуальний розвиток дитини, але й на характер злочину [8, c.120].
М.С.Таганцев, розглядаючи європейські кримінальні кодекси, поділяв їх на дві групи. До першої він відносив французький та бельгійський кодекси, в яких встановлена вікова межа отроцтва 16 років як межа заміни покарання та постановки спеціального питання про розуміння, але взагалі не встановлено вікового періоду, в межах якого особа вважається абсолютно неосудною. Він критикував цю систему, оскільки дуже велика дискреція обвинувача може призвести до того, що на лаві підсудних опиняться діти у віці 5- 6 років, а це завдасть шкоди суспільству. До другої групи він відносив деякі кримінальні кодекси та російське законодавство, які прямо в законі встановлювали межі, що відділяють вікові періоди один від одного. Вибір цих крайніх строків може бути зроблений на підставі якогось a priori обраного початку або ж на підставі життєвого досвіду. Прикладом поділу першого роду являє собою система кліматичних періодів, яка панувала в медичних трактатах у давнину, особливо у Гіппократа. Її головним положенням є твердження про те, що через кожні 7 років матеріальні елементи, з яких складається тіло, оновлюються, а разом з ними оновлюється і організм людини як у фізичному, так і в моральному відношеннях. Ця доктрина відбилася на римському праві, середньовічному праві, а також на Уложенні 1845 року, які поділяють весь підлітковий вік на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 років, від 14 до 21 року. М.С.Таганцев вважав, що ця система не тільки антинаукова, але й виявилась непридатною на практиці, тому вже видаючи Уложення вік отроцтва довелось поділити на два періоди: від 7 до 10 та від 10 до 14 років, а після видання судових статутів був поділений і вік юності на два періоди – від 14 до 17 та від 17 до 21 року [10, с.84-85].
Згідно з іншою теорією, вікові періоди встановлювали шляхом досвіду, до уваги брали не тільки психологічні та фізіологічні умови розвитку, а й етнографічні та культурні дані з тим, щоб законодавець знайшов ту середню норму, яка в даній місцевості, в дану епоху визначала перехід одного періоду до іншого, потім встановлював строк крайнього запізненого розвитку (хоч і не психічно – хворобливого) і між цими двома періодами обирав числовий термін [9, с.418]. Далі він зазначав, що тогочасні кримінальні кодекси не містили жодних раціональних пояснень щодо встановлення віку – це підтверджується тим, що в сусідніх країнах з однаковим кліматом і культурою були встановлені різні вікові періоди.
Розглядаючи становлення російського законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх, М.С.Таганцев зазначав, що давні пам’ятки законодавства взагалі не містять жодних положень про кримінальну відповідальність неповнолітніх. Нічого не вказано про це і в Уложенні Олексія Михайловича. Тут треба зазначити, що в Соборному Уложенні 1649 року в Главі “Про хресне цілування” в ст.5 указувалось, що малолітніх віком до 15 років не допускали до цілування хреста, якщо вимагались свідчення під присягою [2,]. Проте важливо зазначити, що Соборне Уложення з часом доповнювалось та змінювалось указами, які в історії російського права дістали назву “Новоуказанні статті”. Тільки в Новоуказанних статтях 1669 року було введено положення – якщо дитина у віці 7 років учинить убивство, то вона за це не карається смертною карою. Однак і це положення, як зазначав М.С.Таганцев, було цілком взяте із іноземного права, яке застосовували у церковних судах, але й воно не мало беззаперечного значення, оскільки існували нормативні акти, які встановлювали зовсім інші строки, коли особа залишалась непокараною, наприклад, 12 років при мужолозтві, в інших же законах церковних наведені строки і в 14, і в 20 років [9, c.419].
У Військовому статуті Петра Великого в тлумаченні артикулу 195 вказано, що покарання за крадіжку пом’якшується або особа взагалі не карається, якщо це дитина і вона може бути віддана батькам на виховання [3, c.363].
Також невизначеним протягом тривалого часу залишалось питання про малолітство. В 1742 році (п.з.з. №8601) Сенат разом з президентами колегій розглядав справу 14-річної селянки Федорової, яку обвинувачували у вбивстві, вказавши при цьому, що малолітство як для чоловічої, так і для жіночої статі триває до 17-річного віку, і що таких осіб не можна карати так само, як дорослих. Розглядаючи цю думку Сенату, Синод постановив, що особа і до 17 років може мати достатнє “розуміння” про свої вчинки, тому вік було знижено до 12 років. М.С.Таганцев зазначав, що практика проігнорувала ці рішення, оскільки в тюрмах перебували 12-річні діти, а до неповнолітніх прирівнювали осіб у віці 18, 19 років. Дещо повніше визначено порядок відповідальності в указі 1765 року (п.з.з. №12424), за яким встановлена повна неосудність осіб у віці до 10 років, а у віці від 10 до 17 років покарання пом’якшувалось [9, с.419].
Звід законів 1832 року цілком прийняв систему указу Катерини ІІ від 26 червня 1765 року, проте з часом його положення були змінені законом від 28 червня 1833 року і в такому вигляді увійшли до другого видання Зводу законів Російської імперії 1842 року. Малолітніх віком до 10 років, відповідно до Зводу, визнавали абсолютно неосудними і віддавали без покарання на перевиховання батькам, родичам чи опікунам [11, c.442]. Відповідно до Зводу законів 1842 року, ст.138 зазначала, що малолітніх віком до 10 років, які вчинили суспільно небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо встановлено, що вони діяли “з розумінням”, підлягали загальним покаранням, за винятком каторжних робіт та деяких інших. Коли ж встановлено, що вони діяли “без розуміння”, то їх віддавали батькам чи родичам, як і малолітніх віком до 10 років. Стосовно малолітніх віком від 14 до 17 років, то тільки тоді вони підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), коли було констатовано, що вони діяли “з розумінням” [6, c.27-28].
Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року відійшло від системи Зводу. Так у ст.100 зазначається, що діти віком до 7 років не мають “достатнього розуміння про свої діяння”, тому вони не підлягають покаранням, а їх віддають батькам для перевиховання. Разом з тим у ст.143 передбачалось, що і діти віком від 7 до 10 років не підлягають покаранням, а їх віддають батькам чи родичам для перевиховання. Отже, і згідно з Уложенням, осудність починалась з 10 років. Уложення відкинуло значення 17-річного віку. Воно вимагало постановку особливого питання про осудність лише до осіб віком від 10 до 14 років. Коли такі особи визнавались осудними, то вони підлягали покаранням, але для них ці покарання пом’якшувались. Якщо їх визнавали неосудними, то їх віддавали батькам на перевиховання, як і дітей віком від 7 до 10 років [4, c.193, 201-202].
Взагалі питання про визначення саме первинного віку, з якого можлива осудність, завжди викликала гострі суперечки між вченими. Зокрема, О.Кістяківський вважав, що таким віком має бути 14 років, а в своєму дослідженні про неповнолітніх називав навіть 16 років, оскільки російський суворий клімат та соціальні умови розвитку не дають змоги встановити більш раннього критерію. Пропозицію про встановлення крайнього віку осудності 16 років і навіть 18 років, яку було зроблено на Петербурзькому конгресі 1900 року, відхилили на загальних зборах, а також не прийняли ні на Паризькому, ні на Брюсельському конгресах [9, с.421].
Другий віковий період впливає і на порядок провадження по таких справах, і на умови відповідальності. Отже, заміна загальних покарань можлива лише за умови визнання неповнолітнього осудним, в іншому ж випадку застосовується загальне правило про неосудність. Тому цей період, на відміну від дитинства як періоду безумовної неосудності, дуже часто називають періодом сумнівної осудності. В принципі, вважав М.С.Таганцев, наявність осудності повинна бути констатована стосовно всіх осіб, які вчинили злочини, оскільки тільки в такому випадку можлива кримінальна відповідальність. Проте у дорослих брак осудності є винятком, а у неповнолітніх це трапляється часто, оскільки запізнення розвиту у неповнолітніх і справді спостерігається доволі часто. Така постановка питання має значення як для тих законодавств, де до осудних неповнолітніх застосовують покарання, так і для тих, де до них дозволено вживати, крім покарання, і виховних заходів [9, c.425].
А.Лохвіцький, аналізуючи дитячий вік, зазначав, що хоча не ставити у провину в такому віці і справедливо, але для суспільства небезпечно не вживати певних попереджувальних заходів щодо неповнолітнього, у якого виявлено злочинні схильності. Якщо не доглянута батьками дитина, наприклад, підпалює будинок або кидає каміння у людину, а юстиція ніяк не реагує, то це, зазначає автор, викликає подив – адже закон застосовує певні заходи навіть щодо душевнохворих. Тим більше важливо вживати заходів виховного характеру щодо таких неповнолітніх, щоб запобігти у подальшому подібної поведінки. А.Лохвіцький наводить приклад, як у Франції таких неповнолітніх влаштовують у виправні установи до досягнення ними 21-річного віку. Це не покарання, а захід безпеки в інтересах суспільства, захід, необхідний для самого неповнолітнього, оскільки держава, ізолюючи його від аморального оточення, не допустить, щоб він став злочинцем [1, c.107]. Такої ж думки дотримується і М.С.Таганцев, зазначаючи, що неосудність дитини до певного віку не означає, що суд не вправі втручатися в окремих випадках у подальшу долю дитини. Втручання суду можливе за наявності таких обставин: вчинок малолітнього повинен бути предметом судового розгляду; суд має підтвердити, що малолітній вчинив дане діяння; крім того, визнаючи малолітнього таким, що не має “розуміння”, суд покликаний визначити, чи наявні у малолітнього такі схильності, які можуть бути небезпечними в подальшому для суспільства. За таких обставин суд вправі не тільки вимагати, щоб малолітній був під особливим доглядом батьків, але й віддати його, попри їх волі, у відповідні виховні установи [10, с.82].
Проте, вважав М.С.Таганцев, між виховними заходами, які застосовують до неповнолітніх як заміну покарання у віці від 10 до 17 років, та примусовими заходами виховного характеру, які застосовують до неповнолітніх, котрі ще не досягли віку осудності, існує різниця. Покарання як засіб боротьби зі злочинністю вміщує в себе два чинники: боротьбу зі злочинністю в самому злочинці та спокій і охорону суспільства. В першому випадку зазначені заходи подібні, проте вони різні у другому: стосовно осудних можуть бути вжиті всі ті заходи, які, захищаючи суспільство, не суперечать педагогічним вимогам [9, с.425].
Ще більше різних положень містило законодавство відносно третього періоду – юності. Одні кримінальні кодекси взагалі не згадували цього періоду, інші визнавали за ним пом’якшувальне значення тільки щодо певних видів злочинів і лише невелика кількість визнавала цей вік як загальну підставу для зменшення відповідальності. Звід законів, як і указ 1765 року, визначав межею другого періоду 17-річний вік, причому суд передусім повинен був установити, чи діяв неповнолітній “з розумінням”, тобто – чи він осудний. У випадку негативної відповіді особа не підлягала покаранню; в разі позитивної відповіді покарання пом’якшувалось.
Уложення 1845 року віднесло до періоду умовної осудності вік 10-14 років, воно замінило 10-річний вік 7-річним, проте зберегло відмінність періодів від 7_та від 10 до 14 років. Дітей віком 7-10 років віддавали батькам чи родичам для перевиховання, а щодо дітей віком від 10 до 14 років, то суд щоразу повинен вирішувати питання про осудність. Якщо їх визнавали такими, що мають “розуміння”, до них застосовувались пом’якшені покарання; якщо ж констатували, що вони не мають “розуміння”, то їх прирівнювали до дітей віком 7-10 років і віддавали батькам чи родичам на перевиховання [4, c.202].
Поряд з отроцтвом Уложення 1845 року визначало юність – від 14 до 21 року, яку визнавали як підставу для пом’якшення відповідальності. Особливо суттєві зміни стосовно неповнолітніх від 14 до 21 року були внесені Судовими статутами.
Судові статути повернулись до системи Зводу і встановили межу отроцтва 17 років, а з часом, узгоджуючи за законом від 25.12.1865 року Уложення зі статутами, створили окрему вікову епоху від 14 до17 років. Стосовно таких осіб суд щоразу вирішував питання: чи діяли вони “з повним розумінням”, чи ні? У випадку позитивної відповіді їх карали так само, як і осіб віком від 17 до 21 року. Установивши, що у неповнолітнього такого віку відсутнє “повне розуміння”, суд міг застосувати до нього такі ж покарання, як і до неповнолітніх віком 10-14 років, або влаштувати його у притулок до досягнення 18-річного віку, а там, де таких установ немає, – у в’язницю, проте не більше ніж на один рік та чотири місяці [9, c.431].
Як уже зазначалось, що Уложення відкидало значення 17-річного віку. Статут кримінального судочинства 1864 року знову його ввів. Відповідно до ст.759, щодо підсудного, якому на момент учинення злочину не було ще 17 років, в будь-якому випадку ставиться питання,чи діяв він “з повним розумінням” [5, с.193]. У ст.759 Статуту кримінального судочинства вводиться новий термін, який був невідомий Уложенню, і новий ступінь моральної свідомості. Так Уложення знало терміни “з розумінням” та “без розуміння”. Статут вводить нові терміни – “з повним розумінням” і “без повного розуміння”. Отже, що законодавець вважав, що у особи у віці 14 років не може бути відсутнє “розуміння” взагалі. Це означало, що для неповнолітніх віком 10-14 років терміни “нерозуміння” і “не повне розуміння” тотожні, а щодо осіб у віці від 14 до 17 років мають різні значення. Треба зазначити, що Статут про покарання, що застосовуються мировими суддями 1864 року зі змінами станом на 31.12.1885 року, встановлював дещо інші положення. Зокрема, в ст.10 визнавали дітей віком до 10 років абсолютно неосудними. Малолітнім віком від 10 до 17 років покарання зменшувалось удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам для перевиховання, причому відповідно до даного Статуту не вимагалось постановки особливого питання про “розуміння” [13, c.36].
Такі вчені, як М.Таганцев, А.Лохвіцький, послідовно доводили, що застосування різних термінів не доцільно ні теоретично, ні практично – це лише заплутує практику, адже ці терміни мають однаковий зміст не тільки щодо осіб у віці 10-14 років, а й щодо осіб у віці 14 –17 років. Тільки згодом, після прийняття закону 1897 року, Статут кримінального судочинства був доповнений ст.3561-3566, відповідно до яких про неповнолітніх віком від 10 до 17 років повинно бути вирішено питання, чи діяли вони “з розумінням” [7,]. З цими змінами з часом було узгоджене Уложення, і вік отроцтва від 10 до 17 років став знову єдиним – період так званої умовної осудності, коли стосовно кожного неповнолітнього повинно вирішуватись питання, чи діяв він “з розумінням”, тобто в стані осудності.
Кримінальне уложення 1903 року також встановлювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зокрема, в ст.40 визнавало дітей віком до 10 років неосудними. Віковий період отроцтва – від 10 до 17 років, за Уложенням 1903 року, був періодом умовної осудності. В цей період неповнолітній підлягав кримінальній відповідальності лише в тому разі, коли було встановлено, що він під час учинення суспільно небезпечного діяння усвідомлював властивості та значення своїх дій і міг керувати ними. В іншому випадку неповнолітнього віддавали батькам чи родичам для перевиховання, а за “тяжкі злочини” та “злочини” (за термінологією Уложення) або влаштовували до виховно – виправних установ, а там, де їх не було, неповнолітніх чоловічої статі могли влаштовувати у спеціально створені при в’язницях відділення, а неповнолітніх жіночої статі – до монастирів, але на строк не більше ніж до досягнення ними 21- річного віку [12, c.8-9].
Як вважав А.Лохвіцький, головна ідея цієї системи – поділ віку на певні періоди – є дуже розумна і має багато переваг. Незаперечною істиною є те, що в певному дитячому віці особа не має розуміння що вчинене нею в обсязі, необхідному для притягнення її до кримінальної відповідальності. Якби в суд привели трирічну дитину і почали встановлювати, чи вчинила вона суспільно небезпечне діяння в стані осудності, – це було б справжнім скандалом. Отже, перший період віку – це той, коли не може бути й мови про осудність. Другий – це коли осудність може бути, а може й не бути, – і тоді покарання неповнолітньому повинно бути значно пом’якшено. Третій період – це коли існує презумпція, що осудність повинна бути і немає потреби ставити щоразу спеціальне питання про її наявність. Проте юність – це такий вік, коли покарання необхідно пом’якшити, оскільки особа в такому віці ще не зовсім зміцніла, не самозатвердилась, не звикла відповідати за кожний свій вчинок, ще й досі перебуває в складних суперечностях зі своїми інстинктами. І, нарешті, четвертий період – це період повного, встановленого законом покарання [1, с.96]. Як бачимо, історія становлення і розвитку кримінальної відповідальності неповнолітніх багата різними теоретичними розробками та різним законодавчим регулюванням цієї проблеми. Суспільство завжди шукало нових підходів до неповнолітніх злочинців.
Література
Лохвицкий А. Курс русского уголовного права. – С.Пб, 1867.
Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. л-ра, 1985. – Т.3.
Там же. – 1986. – Т.4.
Там же. – 1988. – Т.6.
Там же. – 1991. – Т.8.
Свод законов Российской империи /Законы уголовные. – С.Пб, 1842. – Т.15.
Свод законов Российской империи. Издания 1843 года с изменениями 1906, 1908 – 1910 годов. – С.Пб. – Т.16. – Ч.1.
Спасович В. Учебник уголовного права. – С.Пб, 1863. – Т.1.
Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – С.Пб, 1902. – Т.1. – Общая часть.
Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. – С.Пб, 1874. – Часть общая.
Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. – С.Пб, 1888. – Часть общая.
Уголовное уложение 1903 года // Приложение к Собр. Узак. и расп. Правительства за 1903 год. – №38. – Отд.1. – Ст.416.
Устав о наказаниях, налагаемых мировыми суддями. С изменениями на 31.12.1885 год. – С.Пб, 1885.
Неповнолітня особа як суб’єкт злочину: окремі історичні аспекти
У сучасних умовах зростання злочинності серед неповнолітніх потребує глибокого дослідження особа неповнолітнього злочинця. Звернемося до історичного досвіду вирішення цієї проблеми. В минулому вчені-криміналісти здебільшого розглядали становлення і розвиток особи як суб’єкта злочину в межах загальної проблеми осудності.
Зокрема, М.С.Таганцев зазначав, що можливість бути суб’єктом злочину передбачає передусім можливість особи пізнавати властивості та умови вчиненого, пізнавати взаємозв’язок вчинку з зовнішнім світом, правами та інтересами інших осіб, можливість розуміти вимоги закону. Отож першою умовою осудності є здатність усвідомлювати властивості та значення вчиненого, причому термін властивості відноситься до фізичних умов учиненого, а значення – до його соціального та юридичного характеру. Злочинне діяння відноситься до сфери діяльності, а не до сфери мислення, і для ставлення його у вину необхідно, щоб винний, усвідомлюючи вчинене, міг керуватися усвідомленим. Тобто для осудності потрібно, щоб разом зі здатністю усвідомлювати винний мав здатність керуватися усвідомленим. Ці дві здатності розвиваються не одночасно: серед дітей є такі, які не тільки розуміють свої проступки, а й знають, що вони заборонені законом, проте разом з цим не здатні протистояти першому пориву, що їх захопив, неспроможні згідно з набутими ними знаннями керувати своїми діями. Не можна мати здатність керувати своїми вчинками, якщо немає здатності їх усвідомлювати, однак – не навпаки [9, с.411]. Першу частину формули М.С.Таганцев відносив до сфери пізнавальної, другу – до сфери вольової. Пізнавальний момент, на його думку, передбачає: суму набутих та перероблених вражень від зовнішнього світу, знання; розумові здатності організму, які набули певної впорядкованості, здатність порівнювати, розмірковувати та ін. Вольовий же момент передбачає: набуту шляхом життєвого досвіду звичку та здатність використовувати надбані знання в своїй діяльності; розвинуті вольові сили організму, здатність виявляти силу характеру стосовно своїх прагнень та бажань.
Аналізуючи неосудність, М.С. Таганцев пропонує таку її класифікацію: 1) неосудність, яка походить від того, що не настав належний стан психічного розвитку, та 2) неосудність, яка походить від втрати особою належного стану психічного розвитку. До першої групи автор відносить: нерозвиненість, яка залежить від природних умов розвитку організму, а саме від його малоліття; нерозвиненість внаслідок хворобливих станів організму; нерозвиненість, яка залежить від шкідливо діючих життєвих умов. До другої групи відносить: психічні хвороби у вузькому розумінні цього слова; хворобливі стани організму, які призводять до психічних розладів; ненормальні стани організму, які впливають на психічну діяльність.
Подібну класифікацію та аналіз неосудності давав В. Спасович, наводячи таку класифікацію: 1) неосудність, яка походить від недостатньо розвинутих здатностей самовизначення та волі; 2) неосудність, яка залежить від перехідних станів затьмарення свідомості; 3) неосудність, яка залежить від душевних хвороб. Він вважав, що нерозвиненість волі може пояснюватися як віком, так і фізичними недоліками, які “не дали душі розгорнутися”. Характеризуючи вік, він зазначав, що людина до свідомості, а отже, і до осудності приходить шляхом поступового розвитку. Стан кримінально-правової осудності передбачає в особі усвідомлення свого я, усвідомлення зовнішнього світу, усвідомлення певних моральних ставлень особи до цього світу, певних обов’язків. Дитина тривалий час не усвідомлює навіть свого я; зовнішній світ відображається в її свідомості у фантастичних формах. Вона починає знайомство з зовнішнім світом тільки в окремих його проявах, а не як нескінченний ланцюг причин та наслідків, отже, дитина не передбачає наслідків своїх діянь. Значно пізніше у неї виникає поняття про обов’язок, спаведливість [8, с.118].
Розглядаючи період малоліття, М.С.Таганцев підкреслював, що пізнання явищ зовнішнього світу, внутрішнього їх зв’язку, виявляється не відразу в якусь одну мить, з першим проявом розумного життя, а поступово, разом з поступовим розвитком здатності пізнавати та запом’ятовувати. Ця поступовість розвитку характерна як для пізнання сутності та взаємних ставлень явищ зовнішнього світу, так і для виділення з цих явищ своєї власної діяльності, пізнання самого себе і своїх ставлень до зовнішнього світу і, врешті-решт, усвідомлення явищ суспільного й державного життя. І чим складніше явище, тим пізніше виявляється у дитини здатність його усвідомлювати. Аналогічно розвивається в людині й інша умова осудності – здатність оцінювати усвідомлене, робити вибір між різними бажаннями, які згодом переходять у мотиви поведінки. Причому ці дві здатності розвиваються не одночасно і не завжди паралельно.
Розумова діяльність, яка виявляється у поведінці дитини, охоплює переважно тільки найближчі умови діяння, які йому передували та які наставатимуть слідом, а оцінка мотивів та вибір між ними передбачає розвиток здатності усвідомлювати зв’язок явищ більш віддалених, здатність всестороннього розгляду факту. Саме тому дитинство характеризується сильними враженнями та їх мінливістю. Певне явище цілком поглинає увагу дитини і вона цілком віддається першому запалу. Однак потім це враження так само швидко зникає, як і з’являється, дитина миттєво переносить свою увагу на нове, ще не відоме явище. На цих підставах і доктрина і законодавство, стверджував М.С.Таганцев, однаково визнають, що осудність починається у дитини значно пізніше від її народження – з часу появи у неї усвідомлення суспільних обов’язків і розуміння невідповідності з ними своєї поведінки в конкретному випадку. Отже, визнається, що тільки з настанням отроцтва може з’явитися здатність правової та моральної оцінки своєї поведінки та здатність керувати своїми вчинками [9, с.416]. Разом з цим ми не можемо не погодитись з М.С.Таганцевим, що у малолітніх цього віку, які хоч і перейшли межі неосудності, поняття про добро та зло, про заборонене та дозволене залишаються дуже нестійкими. Достатньо незначного приводу, щоб переманити особу, яка тільки формується, на шлях, протилежний її власним поняттям про обов’язки. До того ж приєднуються ще й інстинкти плоті, початок статевої зрілості – ці сили, не контрольовані розумно ззовні, зокрема вихованням, дуже легко можуть стати джерелом злочинної діяльності [9, с.416]. Ці особливості отроцтва, навіть коли неповнолітній буде визнаний осудним, не можуть не відобразитись на характері заходів, які до нього застосовуються.
Отроцтво – вік шкільний, вік підготовки до майбутнього життя, а отже, вважає М.С.Таганцев, і заходи, які застосовуються до таких осіб, повинні мати переважно виховний, а не каральний характер. Подібно до того, як перехід від дитинства до отроцтва відбувається не раптово, а поступово, до того ж по-різному не тільки у різних дітей, а й у однієї дитини стосовно різних злочинів, так і перехід від отроцтва до зрілості настає поступово, – вдумливість, розсудливість, стриманість розвивається крок за кроком. Тому між отроцтвом та зрілістю, пише М.С.Таганцев, як теорія, так і більшість законодавств виділяють ще один ступінь вікового розвитку – юність. Визнаючи повну осудність за особами такого віку, і навіть можливість застосування до них, за певним винятком, загальних покарань, законодавство допускає для таких осіб пом’якшення відповідальності. Це пояснюється тим, що здатність захоплюватися, діяти під впливом сильного емоційного мотиву, далеко не цілковита самостійність, відносна слабкість фізичних сил тощо не можуть залишатися без їх урахування під час застосування покарання [9, с.415].
Отже, на думку М.С.Таганцева, юний вік повинен відігравати у праві таку роль: у період дитинства вік усуває кримінальну відповідальність; у період отроцтва вік є підставою або неосудності, або ж заміни покарання виправно – виховними заходами; у період юності він є підставою для пом’якшення кримінальної відповідальності.
Перехід від одного вікового періоду до іншого має суто індивідуальний характер. Він зумовлюється, з одного боку, організмом дитини: одні діти і фізично і розумово розвиваються швидко, інші повільно. На їхній розвиток впливають оточення, в якому зростає дитина, хвороби, яких вона зазнала, клімат тощо. Тому, видається, закон не може встановити a priori ці межі, а треба надати право суду визначати їх у кожному окремому випадку.
В.Спасович, розглядаючи це питання, зазначав, що час настання осудності не може бути наперед визначений з точністю. Усе залежить від особи, її тілобудови, виховання, від клімату, в якому вона перебувала, від багатьох інших факторів, які неможливо передбачити та зважити. За В. Спасовичем, у житті однієї і тієї ж особи немає різкої різниці між різними віковими періодами. “Світ розуміння” осяює особу не в якийсь момент, а поступово.
Отже, чим має керуватись законодавець, встановлюючи час настання осудності? Зовсім відмовитись від нормування віку та цілком віддати вирішення цього питання судді: чи діяла дитина з розуміння чи – ні? Проте далі В. Спасович зазначає, що дуже дивним було б притягувати до відповідальності дітей у віці 5, 6, 7 років [8, с.119]. Разом з тим, він вважав що, законодавець не повинен дуже детально регламентувати вік і тим самим позбавляти суддю права в кожному конкретному випадку оцінити розвиток дитини, враховуючи специфічність її виховання та умов життя. Законодавець не може позитивно вирішити питання, з якого моменту в особи настає вік осудності, але він також не може залишити це питання в повній невизначеності. Законодавець може вирішити це питання шляхом винятку, а саме: встановити межу між тим віком, коли дитина за жодні проступки не карається, тобто вважається неосудною, і віком, досягаючи якого особа визнається умовно осудною.
Визначення таких строків, на думку В. Спасовича, звичайно, призведе до того, що деякі діти, передчасно розвинуті, уникнуть належних покарань, але це спростить провадження в справах неповнолітніх та позбавить юстицію від багатьох невиправданих помилок. Встановлюючи ці строки, законодавець повинен керуватися досвідом антропології та статистики: він повинен звертати головну увагу на чоловічу стать, яка зріє пізніше, ніж жіноча, і, отже, вік осудності, встановлений для чоловіків, буде придатним і для жінок. Законодавець не повинен брати до уваги усі відхилення, усі випадки ранньої зрілості чи, навпаки, запізнення розвитку та прийти до середнього висновку на підставі найчисленніших спостережень [8, с.119-120].
А.Лохвіцький, аналізуючи процес становлення особи як суб’єкта злочину зазначав, що людина не народжується цілковито людиною, фізичний розвиток тісно пов’язаний з розумовим та моральним становленням. Дитина ще не має вільної волі і розуміння. Але якщо говорити про осудність можна тільки тоді, коли діє людина в широкому розумінні цього слова, тобто як розумна істота з вільною волею, то, зрозуміло, що дитина стоїть поза покаранням [1, c.93]. З першого погляду питання видається надто простим, проте у подальшому воно виявляється одним з найскладніших. Якщо б людина миттєво переходила від дитинства до зрілості, тоді б питання про вік вирішувалось просто. Але людина розвивається фізично і морально поступово, день за днем – кінець одного періоду зливається з початком іншого. На думку А. Лохвіцького, в цивільному праві чіткі вікові межі не можуть бути першкодою, бо там справи торкаються майнових проблем. Інша річ – сфера кримінального права, де вирішується питання про долю людини, де небезпечно застосовувати тяжке покарання або залишати безкарним лише на підставі голих цифр. З огляду на це А. Лохвіцький доходить висновку, що система, яка передбачає більше вікових періодів, має перевагу. Причому питання про вік осудності залежить не стільки від кліматичних умов, як питання про вік у випадку одруження, бо звичайно в країнах з теплим кліматом люди фізично розвиваються раніше, проте ступінь морального розвитку в них не збігається з фізичним. Кримінальне повноліття настає раніше від цивільного, оскільки як повна здатність усвідомлювати, що саме є справедливим або несправедливим, що вбивати та красти не можна, приходить раніше, ніж розуміння цивільно-правових наслідків укладених угод [1, с.93].
В.Спасович вважав, що в різних законодавствах вік кримінального повноліття не може бути однаковим. Більш раннім він має бути у освічених народів, у країнах з більш жарким кліматом. Римське право допускало повну неосудність у дитинстві, але кінцем дитинства вважали не якийсь конкретний вік, а той час, коли дитина починала говорити як доросла людина. Між дитинством та отроцтвом, яке наставало для дівчат у 12, а для хлопців у 14 років, установлювали період умовної осудності, коли суддя в кожному конкретному випадку мав вирішити питання про осудність, причому зверталась увага не тільки на індивідуальний розвиток дитини, але й на характер злочину [8, c.120].
М.С.Таганцев, розглядаючи європейські кримінальні кодекси, поділяв їх на дві групи. До першої він відносив французький та бельгійський кодекси, в яких встановлена вікова межа отроцтва 16 років як межа заміни покарання та постановки спеціального питання про розуміння, але взагалі не встановлено вікового періоду, в межах якого особа вважається абсолютно неосудною. Він критикував цю систему, оскільки дуже велика дискреція обвинувача може призвести до того, що на лаві підсудних опиняться діти у віці 5- 6 років, а це завдасть шкоди суспільству. До другої групи він відносив деякі кримінальні кодекси та російське законодавство, які прямо в законі встановлювали межі, що відділяють вікові періоди один від одного. Вибір цих крайніх строків може бути зроблений на підставі якогось a priori обраного початку або ж на підставі життєвого досвіду. Прикладом поділу першого роду являє собою система кліматичних періодів, яка панувала в медичних трактатах у давнину, особливо у Гіппократа. Її головним положенням є твердження про те, що через кожні 7 років матеріальні елементи, з яких складається тіло, оновлюються, а разом з ними оновлюється і організм людини як у фізичному, так і в моральному відношеннях. Ця доктрина відбилася на римському праві, середньовічному праві, а також на Уложенні 1845 року, які поділяють весь підлітковий вік на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 років, від 14 до 21 року. М.С.Таганцев вважав, що ця система не тільки антинаукова, але й виявилась непридатною на практиці, тому вже видаючи Уложення вік отроцтва довелось поділити на два періоди: від 7 до 10 та від 10 до 14 років, а після видання судових статутів був поділений і вік юності на два періоди – від 14 до 17 та від 17 до 21 року [10, с.84-85].
Згідно з іншою теорією, вікові періоди встановлювали шляхом досвіду, до уваги брали не тільки психологічні та фізіологічні умови розвитку, а й етнографічні та культурні дані з тим, щоб законодавець знайшов ту середню норму, яка в даній місцевості, в дану епоху визначала перехід одного періоду до іншого, потім встановлював строк крайнього запізненого розвитку (хоч і не психічно – хворобливого) і між цими двома періодами обирав числовий термін [9, с.418]. Далі він зазначав, що тогочасні кримінальні кодекси не містили жодних раціональних пояснень щодо встановлення віку – це підтверджується тим, що в сусідніх країнах з однаковим кліматом і культурою були встановлені різні вікові періоди.
Розглядаючи становлення російського законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх, М.С.Таганцев зазначав, що давні пам’ятки законодавства взагалі не містять жодних положень про кримінальну відповідальність неповнолітніх. Нічого не вказано про це і в Уложенні Олексія Михайловича. Тут треба зазначити, що в Соборному Уложенні 1649 року в Главі “Про хресне цілування” в ст.5 указувалось, що малолітніх віком до 15 років не допускали до цілування хреста, якщо вимагались свідчення під присягою [2,]. Проте важливо зазначити, що Соборне Уложення з часом доповнювалось та змінювалось указами, які в історії російського права дістали назву “Новоуказанні статті”. Тільки в Новоуказанних статтях 1669 року було введено положення – якщо дитина у віці 7 років учинить убивство, то вона за це не карається смертною карою. Однак і це положення, як зазначав М.С.Таганцев, було цілком взяте із іноземного права, яке застосовували у церковних судах, але й воно не мало беззаперечного значення, оскільки існували нормативні акти, які встановлювали зовсім інші строки, коли особа залишалась непокараною, наприклад, 12 років при мужолозтві, в інших же законах церковних наведені строки і в 14, і в 20 років [9, c.419].
У Військовому статуті Петра Великого в тлумаченні артикулу 195 вказано, що покарання за крадіжку пом’якшується або особа взагалі не карається, якщо це дитина і вона може бути віддана батькам на виховання [3, c.363].
Також невизначеним протягом тривалого часу залишалось питання про малолітство. В 1742 році (п.з.з. №8601) Сенат разом з президентами колегій розглядав справу 14-річної селянки Федорової, яку обвинувачували у вбивстві, вказавши при цьому, що малолітство як для чоловічої, так і для жіночої статі триває до 17-річного віку, і що таких осіб не можна карати так само, як дорослих. Розглядаючи цю думку Сенату, Синод постановив, що особа і до 17 років може мати достатнє “розуміння” про свої вчинки, тому вік було знижено до 12 років. М.С.Таганцев зазначав, що практика проігнорувала ці рішення, оскільки в тюрмах перебували 12-річні діти, а до неповнолітніх прирівнювали осіб у віці 18, 19 років. Дещо повніше визначено порядок відповідальності в указі 1765 року (п.з.з. №12424), за яким встановлена повна неосудність осіб у віці до 10 років, а у віці від 10 до 17 років покарання пом’якшувалось [9, с.419].
Звід законів 1832 року цілком прийняв систему указу Катерини ІІ від 26 червня 1765 року, проте з часом його положення були змінені законом від 28 червня 1833 року і в такому вигляді увійшли до другого видання Зводу законів Російської імперії 1842 року. Малолітніх віком до 10 років, відповідно до Зводу, визнавали абсолютно неосудними і віддавали без покарання на перевиховання батькам, родичам чи опікунам [11, c.442]. Відповідно до Зводу законів 1842 року, ст.138 зазначала, що малолітніх віком до 10 років, які вчинили суспільно небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо встановлено, що вони діяли “з розумінням”, підлягали загальним покаранням, за винятком каторжних робіт та деяких інших. Коли ж встановлено, що вони діяли “без розуміння”, то їх віддавали батькам чи родичам, як і малолітніх віком до 10 років. Стосовно малолітніх віком від 14 до 17 років, то тільки тоді вони підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), коли було констатовано, що вони діяли “з розумінням” [6, c.27-28].
Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року відійшло від системи Зводу. Так у ст.100 зазначається, що діти віком до 7 років не мають “достатнього розуміння про свої діяння”, тому вони не підлягають покаранням, а їх віддають батькам для перевиховання. Разом з тим у ст.143 передбачалось, що і діти віком від 7 до 10 років не підлягають покаранням, а їх віддають батькам чи родичам для перевиховання. Отже, і згідно з Уложенням, осудність починалась з 10 років. Уложення відкинуло значення 17-річного віку. Воно вимагало постановку особливого питання про осудність лише до осіб віком від 10 до 14 років. Коли такі особи визнавались осудними, то вони підлягали покаранням, але для них ці покарання пом’якшувались. Якщо їх визнавали неосудними, то їх віддавали батькам на перевиховання, як і дітей віком від 7 до 10 років [4, c.193, 201-202].
Взагалі питання про визначення саме первинного віку, з якого можлива осудність, завжди викликала гострі суперечки між вченими. Зокрема, О.Кістяківський вважав, що таким віком має бути 14 років, а в своєму дослідженні про неповнолітніх називав навіть 16 років, оскільки російський суворий клімат та соціальні умови розвитку не дають змоги встановити більш раннього критерію. Пропозицію про встановлення крайнього віку осудності 16 років і навіть 18 років, яку було зроблено на Петербурзькому конгресі 1900 року, відхилили на загальних зборах, а також не прийняли ні на Паризькому, ні на Брюсельському конгресах [9, с.421].
Другий віковий період впливає і на порядок провадження по таких справах, і на умови відповідальності. Отже, заміна загальних покарань можлива лише за умови визнання неповнолітнього осудним, в іншому ж випадку застосовується загальне правило про неосудність. Тому цей період, на відміну від дитинства як періоду безумовної неосудності, дуже часто називають періодом сумнівної осудності. В принципі, вважав М.С.Таганцев, наявність осудності повинна бути констатована стосовно всіх осіб, які вчинили злочини, оскільки тільки в такому випадку можлива кримінальна відповідальність. Проте у дорослих брак осудності є винятком, а у неповнолітніх це трапляється часто, оскільки запізнення розвиту у неповнолітніх і справді спостерігається доволі часто. Така постановка питання має значення як для тих законодавств, де до осудних неповнолітніх застосовують покарання, так і для тих, де до них дозволено вживати, крім покарання, і виховних заходів [9, c.425].
А.Лохвіцький, аналізуючи дитячий вік, зазначав, що хоча не ставити у провину в такому віці і справедливо, але для суспільства небезпечно не вживати певних попереджувальних заходів щодо неповнолітнього, у якого виявлено злочинні схильності. Якщо не доглянута батьками дитина, наприклад, підпалює будинок або кидає каміння у людину, а юстиція ніяк не реагує, то це, зазначає автор, викликає подив – адже закон застосовує певні заходи навіть щодо душевнохворих. Тим більше важливо вживати заходів виховного характеру щодо таких неповнолітніх, щоб запобігти у подальшому подібної поведінки. А.Лохвіцький наводить приклад, як у Франції таких неповнолітніх влаштовують у виправні установи до досягнення ними 21-річного віку. Це не покарання, а захід безпеки в інтересах суспільства, захід, необхідний для самого неповнолітнього, оскільки держава, ізолюючи його від аморального оточення, не допустить, щоб він став злочинцем [1, c.107]. Такої ж думки дотримується і М.С.Таганцев, зазначаючи, що неосудність дитини до певного віку не означає, що суд не вправі втручатися в окремих випадках у подальшу долю дитини. Втручання суду можливе за наявності таких обставин: вчинок малолітнього повинен бути предметом судового розгляду; суд має підтвердити, що малолітній вчинив дане діяння; крім того, визнаючи малолітнього таким, що не має “розуміння”, суд покликаний визначити, чи наявні у малолітнього такі схильності, які можуть бути небезпечними в подальшому для суспільства. За таких обставин суд вправі не тільки вимагати, щоб малолітній був під особливим доглядом батьків, але й віддати його, попри їх волі, у відповідні виховні установи [10, с.82].
Проте, вважав М.С.Таганцев, між виховними заходами, які застосовують до неповнолітніх як заміну покарання у віці від 10 до 17 років, та примусовими заходами виховного характеру, які застосовують до неповнолітніх, котрі ще не досягли віку осудності, існує різниця. Покарання як засіб боротьби зі злочинністю вміщує в себе два чинники: боротьбу зі злочинністю в самому злочинці та спокій і охорону суспільства. В першому випадку зазначені заходи подібні, проте вони різні у другому: стосовно осудних можуть бути вжиті всі ті заходи, які, захищаючи суспільство, не суперечать педагогічним вимогам [9, с.425].
Ще більше різних положень містило законодавство відносно третього періоду – юності. Одні кримінальні кодекси взагалі не згадували цього періоду, інші визнавали за ним пом’якшувальне значення тільки щодо певних видів злочинів і лише невелика кількість визнавала цей вік як загальну підставу для зменшення відповідальності. Звід законів, як і указ 1765 року, визначав межею другого періоду 17-річний вік, причому суд передусім повинен був установити, чи діяв неповнолітній “з розумінням”, тобто – чи він осудний. У випадку негативної відповіді особа не підлягала покаранню; в разі позитивної відповіді покарання пом’якшувалось.
Уложення 1845 року віднесло до періоду умовної осудності вік 10-14 років, воно замінило 10-річний вік 7-річним, проте зберегло відмінність періодів від 7_та від 10 до 14 років. Дітей віком 7-10 років віддавали батькам чи родичам для перевиховання, а щодо дітей віком від 10 до 14 років, то суд щоразу повинен вирішувати питання про осудність. Якщо їх визнавали такими, що мають “розуміння”, до них застосовувались пом’якшені покарання; якщо ж констатували, що вони не мають “розуміння”, то їх прирівнювали до дітей віком 7-10 років і віддавали батькам чи родичам на перевиховання [4, c.202].
Поряд з отроцтвом Уложення 1845 року визначало юність – від 14 до 21 року, яку визнавали як підставу для пом’якшення відповідальності. Особливо суттєві зміни стосовно неповнолітніх від 14 до 21 року були внесені Судовими статутами.
Судові статути повернулись до системи Зводу і встановили межу отроцтва 17 років, а з часом, узгоджуючи за законом від 25.12.1865 року Уложення зі статутами, створили окрему вікову епоху від 14 до17 років. Стосовно таких осіб суд щоразу вирішував питання: чи діяли вони “з повним розумінням”, чи ні? У випадку позитивної відповіді їх карали так само, як і осіб віком від 17 до 21 року. Установивши, що у неповнолітнього такого віку відсутнє “повне розуміння”, суд міг застосувати до нього такі ж покарання, як і до неповнолітніх віком 10-14 років, або влаштувати його у притулок до досягнення 18-річного віку, а там, де таких установ немає, – у в’язницю, проте не більше ніж на один рік та чотири місяці [9, c.431].
Як уже зазначалось, що Уложення відкидало значення 17-річного віку. Статут кримінального судочинства 1864 року знову його ввів. Відповідно до ст.759, щодо підсудного, якому на момент учинення злочину не було ще 17 років, в будь-якому випадку ставиться питання,чи діяв він “з повним розумінням” [5, с.193]. У ст.759 Статуту кримінального судочинства вводиться новий термін, який був невідомий Уложенню, і новий ступінь моральної свідомості. Так Уложення знало терміни “з розумінням” та “без розуміння”. Статут вводить нові терміни – “з повним розумінням” і “без повного розуміння”. Отже, що законодавець вважав, що у особи у віці 14 років не може бути відсутнє “розуміння” взагалі. Це означало, що для неповнолітніх віком 10-14 років терміни “нерозуміння” і “не повне розуміння” тотожні, а щодо осіб у віці від 14 до 17 років мають різні значення. Треба зазначити, що Статут про покарання, що застосовуються мировими суддями 1864 року зі змінами станом на 31.12.1885 року, встановлював дещо інші положення. Зокрема, в ст.10 визнавали дітей віком до 10 років абсолютно неосудними. Малолітнім віком від 10 до 17 років покарання зменшувалось удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам для перевиховання, причому відповідно до даного Статуту не вимагалось постановки особливого питання про “розуміння” [13, c.36].
Такі вчені, як М.Таганцев, А.Лохвіцький, послідовно доводили, що застосування різних термінів не доцільно ні теоретично, ні практично – це лише заплутує практику, адже ці терміни мають однаковий зміст не тільки щодо осіб у віці 10-14 років, а й щодо осіб у віці 14 –17 років. Тільки згодом, після прийняття закону 1897 року, Статут кримінального судочинства був доповнений ст.3561-3566, відповідно до яких про неповнолітніх віком від 10 до 17 років повинно бути вирішено питання, чи діяли вони “з розумінням” [7,]. З цими змінами з часом було узгоджене Уложення, і вік отроцтва від 10 до 17 років став знову єдиним – період так званої умовної осудності, коли стосовно кожного неповнолітнього повинно вирішуватись питання, чи діяв він “з розумінням”, тобто в стані осудності.
Кримінальне уложення 1903 року також встановлювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зокрема, в ст.40 визнавало дітей віком до 10 років неосудними. Віковий період отроцтва – від 10 до 17 років, за Уложенням 1903 року, був періодом умовної осудності. В цей період неповнолітній підлягав кримінальній відповідальності лише в тому разі, коли було встановлено, що він під час учинення суспільно небезпечного діяння усвідомлював властивості та значення своїх дій і міг керувати ними. В іншому випадку неповнолітнього віддавали батькам чи родичам для перевиховання, а за “тяжкі злочини” та “злочини” (за термінологією Уложення) або влаштовували до виховно – виправних установ, а там, де їх не було, неповнолітніх чоловічої статі могли влаштовувати у спеціально створені при в’язницях відділення, а неповнолітніх жіночої статі – до монастирів, але на строк не більше ніж до досягнення ними 21- річного віку [12, c.8-9].
Як вважав А.Лохвіцький, головна ідея цієї системи – поділ віку на певні періоди – є дуже розумна і має багато переваг. Незаперечною істиною є те, що в певному дитячому віці особа не має розуміння що вчинене нею в обсязі, необхідному для притягнення її до кримінальної відповідальності. Якби в суд привели трирічну дитину і почали встановлювати, чи вчинила вона суспільно небезпечне діяння в стані осудності, – це було б справжнім скандалом. Отже, перший період віку – це той, коли не може бути й мови про осудність. Другий – це коли осудність може бути, а може й не бути, – і тоді покарання неповнолітньому повинно бути значно пом’якшено. Третій період – це коли існує презумпція, що осудність повинна бути і немає потреби ставити щоразу спеціальне питання про її наявність. Проте юність – це такий вік, коли покарання необхідно пом’якшити, оскільки особа в такому віці ще не зовсім зміцніла, не самозатвердилась, не звикла відповідати за кожний свій вчинок, ще й досі перебуває в складних суперечностях зі своїми інстинктами. І, нарешті, четвертий період – це період повного, встановленого законом покарання [1, с.96]. Як бачимо, історія становлення і розвитку кримінальної відповідальності неповнолітніх багата різними теоретичними розробками та різним законодавчим регулюванням цієї проблеми. Суспільство завжди шукало нових підходів до неповнолітніх злочинців.
Література
Лохвицкий А. Курс русского уголовного права. – С.Пб, 1867.
Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. л-ра, 1985. – Т.3.
Там же. – 1986. – Т.4.
Там же. – 1988. – Т.6.
Там же. – 1991. – Т.8.
Свод законов Российской империи /Законы уголовные. – С.Пб, 1842. – Т.15.
Свод законов Российской империи. Издания 1843 года с изменениями 1906, 1908 – 1910 годов. – С.Пб. – Т.16. – Ч.1.
Спасович В. Учебник уголовного права. – С.Пб, 1863. – Т.1.
Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – С.Пб, 1902. – Т.1. – Общая часть.
Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. – С.Пб, 1874. – Часть общая.
Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. – С.Пб, 1888. – Часть общая.
Уголовное уложение 1903 года // Приложение к Собр. Узак. и расп. Правительства за 1903 год. – №38. – Отд.1. – Ст.416.
Устав о наказаниях, налагаемых мировыми суддями. С изменениями на 31.12.1885 год. – С.Пб, 1885.
