Формування європоцентристського міжнародного права (1492-1914рр.)
Р Е Ф Е Р А Т
Формування європоцентристського міжнародного права (1492-1914рр.)
З М І С Т
Стр.
Вступ 3-4
Розділ 1. Міжнародне право від Вестфальського
миру 1648р. до першої Гаазької конференції миру 5-15
Розділ 2. Міжнародне право періоду
Гаазьких конференцій миру 16-18
Розділ 3. Доктринальні засади
європоцентристського міжнародного права 19-22
Висновки 23-24
Список використаних джерел 25
Вступ
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що розуміння і тлумачення європоцентристського міжнародного права є одним із тих, що впливають сьогодні на правотворчі та правозастосовчі процеси. Так, вчені з країн, що розвиваються, на семінарі Гаазької академії міжнародного права 1983р. „Майбутнє міжнародного права в мультикультурному світі” стверджували, що сучасне міжнародне право є європоцентристським за своєю суттю. На сьогодні вчені і практики міжнародного права одностайні в розумінні необхідності дослідження особливостей його походження та історії. В результаті сформувалася потреба у всебічному системно-концептуальному аналізі формування європоцентристського міжнародного права.
Стан дослідження проблеми визначається тим, що окремі її аспекти розглядалися вченими України (А.І.Дмитрієвим, В.І.Муравйовим, Г.О.Анцелевичем, О.О.Покрещуком). Також це питання за торкнули в своїх дослідженнях фахівці з країн СНД, зокрема І.І.Лукашук, Ю.Я.Баскін, Д.І.Фельдман. Крім того, зазначена проблема аналізувалася представниками науки міжнародного права інших країн (Жан Тускоз, Пітер Маланчук).
Головною метою даного дослідження є аналіз особливостей становлення і розвитку європоцентристського міжнародного права, визначення впливу міжнародно-правових підсистем на природу, сутність і характерні риси сучасного загального міжнародного права. Відповідно, основну увагу спрямовано на вирішення таких завдань:
1) з”ясувати особливості міжнародних відносин в цей період;
2) визначити особливості окремих інститутів і джерел міжнародного права цього періоду;
3) проаналізувати теорії, які виникали в період формування європоцентристського міжнародного права.
Об”єктом дослідження є закономірності виникнення і функціонування європоцентристського міжнародного права, міжнародно-правові відносини за участю держав, міжнародних ліг, народів, які завершувалися формуванням відповідних міжнародно-правових принципів і інститутів.
Предметом дослідження є конкретні механізми і процедури становлення норм, основних принципів і інститутів європоцентристського міжнародного права.
Зміст роботи складається із вступу, трьох розділів та висновку. У вступі обґрунтовується актуальність і важливість теми дослідження, його мета та основні завдання, дається характеристика об”єкту та предмету дослідження. У першому розділі „Міжнародне право від Вестфальського миру 1648р. до першої Гаазької конференції миру” розглядається вплив на міжнародне право Вестфальського мирного конгресу, процесів боротьби народів за незалежність та буржуазних революцій. У другому розділі „Міжнародні відносини періоду Гаазьких конференцій миру” досліджуються особливості міжнародних відносин у період проведення першої та другої мирних конференцій. У третьому розділі розкриваються ідеї міжнародного права цього періоду та результати його розвитку. У висновках підводяться підсумки дослідження.
Розділ І. Міжнародне право від Вестфальського миру 1648р. до першої Гаазької конференції миру
Істотний вплив на розвиток міжнародного права мав Вестфальський мирний конгрес, що завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни підписанням 24 жовтня 1648 року Вестфальського трактату.
Релігійна за своїми чинниками Тридцятилітня війна мала широкі політичні наслідки. Адже ще в ХVI столітті мирне життя західноєвропейських держав було збурене реформаційним рухом – протестанти вимагали визнати право на релігійну свободу і утворення самостійного суспільства віруючих, вільного від будь-якої залежності від римського первосвященика. Ця боротьба призвела до кровопролитного міжнародного зіткнення, яке упродовж тридцяти років точилося у німецьких областях і пізніше зовсім змінило всю європейську політичну систему.
Але переговори про мир почалися задовго до 1648р. Внаслідок цього відбувалися різні зміни у відносинах між державою і церквою. В результаті напрям міжнародної політики визначався здебільшого державними цілями. Фактично в житті європейських народів виник перший історичний прецедент, коли представники різних держав спільно обговорювали свої справи і прагнули встановити порядок, обов”язковий для всіх народів.
Після тривалих прелімінарних переговорів, уповноважені майже всіх європейських держав, за винятком Росії, Польщі та Англії, зібралися на конгрес, засідання якого відбувалися у двох, розташованих недалеко один від одного містах – Оснабрюці і Монстері. Такий поділ договірних сторін випливав з неможливості посадити за один стіл представників Швеції з уповноваженими папської курії. Тому в Оснабрюці були уповноважені Швеції, Германської імперії та інших німецьких держав, у Монстері – представники Франції, папської курії, германського імператора та інші [10;32].
Отже, Вестфальський мир, яким завершилася війна, не лише сформулював ряд нових принципів та інститутів міжнародного права, але й істотно змінив ряд інших, раніше існуючих (дипломатичні представництва, режим іноземців). Він підготував перехід до епохи буржуазного міжнародного права, що, ймовірно, і дало підставу деяким дослідникам оголосити його початком виникнення і розвитку міжнародного права [6;94].
Вестфальський трактат, що ознаменував кінець Тридцятирічної війни, був підписаний 24 жовтня 1648р. і являє два пов”язаних між собою мирні договори: Оснабрюцький (між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з однієї сторони, і Швецією з союзниками – з іншої) і Мюнстерський (між імператором і Францією з їх союзниками) [2;43]. Формально положення трактату стосувалися трьох основних питань: територіальних змін в Європі; релігійних відносин в Священній Римській імперії; політичного устрою. Однак, коло питань було значно ширшим. Ці положення Вестфальського трактату стали політичною і міжнародно-правовою основою подальшого розвитку міжнародних відносин європейських держав.
Серед питань правового характеру, що стали розвиватися на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. Як відомо, саме на Вестфальському конгресі була визнана незалежність Швейцарії і Нідерландів. В зв”язку з цим і виявилася вперше сформульованою декларативна теорія визнання. Це проявилося також у визнанні за німецькими князями їх суверенних прав. Однак, обмежуючи право німецьких держав укладати договори з ненімецькими державами, трактат штучно змішував державно- і міжнародно-правові елементи в побудові імперії.
Версальським трактатом для Європи був вироблений також важливий для міжнародних відносин принцип необмеженості самодержавної влади, який у деяких випадках прикривався „ліберальними формами” і подавався „як вимога державного блага, інтересів і потреб народу”. Фактично абсолютизм самодержавної влади знайшов міцну опору в суспільному устрої європейських держав ХVII - XVIII століть. У свою чергу соціальний порядок, що склався у цей період в Європі, відображався на міжнародних відносинах європейських держав. Державні діячі тієї епохи досить часто цитували у своїх дипломатичних актах класичний твір науки міжнародного права – трактат Г. Гроція „Про право війни і миру” і посилалися на найвеличніші принципи моральності і права, прикриваючи ними найобурливіше порушення основних прав народів [10;34].
Проте Вестфальський трактат не лише визнав за всіма його учасниками „право на територію і на верховенство”, але і підтвердив рівноправність європейських держав незалежно від відмінностей в їх релігійних переконаннях і формі державного устрою. При цьому на принцип релігійної рівності, передбачений трактатом, особливу увагу звертає Л. Гросс. На його думку, цим був створений прецедент. Гросс навіть проводить паралель між Версальським трактатом і Статутом ООН. А інший дослідник історії Вестфальського договору порівнював його положення щодо мирного вирішення спорів зі ст. 10, 12 і 16 Статуту Ліги націй [6;96]. Адже Вестфальський трактат був першим загальноєвропейським договором, хоча і не створивши міжнародної організації, проте заклав перші цеглини в її майбутній фундамент.
Поряд з цими положення про міжнародно-правове визнання, про територіальне верховенство, про рівноправність держави, у Вестфальському трактаті мали місце положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів, колективні заходи проти агресора [11;37]. Це в сукупності можна охарактеризувати як початок створення міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі, у котрій певну участь взяла і Московська держава.
Серед інших міжнародно-правових аспектів Вестфальського миру особливу увагу слід звернути на гарантії його дотримання. Так, чітка фіксація в трактаті питання щодо гарантій мала велике значення для розвитку права міжнародних договорів. Зокрема, в трактаті зазначалося: „Укладений договір про мир має без обмежень залишатися в силі, і сторони договору зобов”язані дотримуватися всіх положень щодо договору незалежно від їхнього віросповідання. При порушенні будь-якого положення договору постраждалий повинен спочатку попередити порушника, а потім передати матеріали для укладення мирової угоди або винесення судового рішення на підставі законів”[1;41]. Таким чином, це дійсно було вихідною точкою в розвитку інституту міжнародно-правових гарантій.
Отже, Вестфальським трактатом 1648р. було закріплено:
1. офіційне визнання в масштабі Європи наявності інституту визнання і як його розвиток були визнані як незалежні держави Нідерланди і Швейцарія, а також були визнані суверенні права германських князів у відносинах із германськими державами;
2. право держав-учасниць Конгресу – на територію і верховенство в її межах, що скоротило практику дарування, спадкування, купівлі-продажу, заповіту територій;
3. право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому і релігійному відношенні. Цим в масштабах Європи вперше офіційно визначений принцип суверенної рівності;
4. положення, що передбачають мирне вирішення спорів;
5. колективні заходи, спрямовані проти можливих агресорів;
6. положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Версальського трактату.
Таким чином, на межі середніх віків і нового часу Вестфальський трактат став історичним документом, який запровадив у міжнародні відносини і міжнародне право нові принципи і норми міжнародного права, що мали неоціненне значення для Європи.
ХVІІІ століття здійснило істотний вплив на формування норм дипломатичного права. У цей період для процесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення норм дипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканості послів і збереження їхніх привілеїв та пільг. Для остаточного оформлення цієї дуже важливої, як юридично, так і політично, норми велике значення мав інцидент з російським дипломатичним представником в Лондоні А.А. Матвєєвим, якого намагались в липні 1708 року заарештувати за борги. А прийнятий в 1709 році англійським парламентом „Акт про збереження привілеїв послів і публічних міністрів від іноземних правителів і чинів” став відповіддю на рішучі протести Петра І. В акті проголошувалося, що образа, нанесена російському послу, є злочином „як перед англійськими законами, так і перед міжнародним правом, на якому ґрунтуються привілеї посланників”[6;98].
Значно повільніше відбувалися зміни в правовому режимі території. Протягом XVII століття і більшої частини XVIII століття продовжували переважати феодальні принципи її переходу від одного правителя до іншого – обмін територіями за Утрехтським (1713р.) і Раштадським (1714р.) мирними договорами. Тут найбільший прогрес намітився у сфері морського і почавшого зароджуватися річкового права. Отже, можна вважати, що до середини століття утвердився принцип свободи морського судноплавства. Одночасно більшість держав була визнана 3-мильна ширина територіального моря. Поступово почалася відміна річкових податків. Найбільш активно почали укладати договори про свободу річкового судноплавства Австрія, Баварія, Прусія, Франція.
XVIII століття також призвело до деяких змін в законах і звичаях війни. Вони хоча й не ліквідували попередньої, жорстокої практики, але все ж таки йшли по шляху її гуманізації. Так, з”явилися угоди про недоторканість під час війни медперсоналу (франко-пруська угода 1759р.), про захист власності мирного населення (ст. 19 Утрехтського трактату). Сюди ж слід віднести і Декларацію Росії про перший озброєний нейтралітет 1780р., згідно з якою нейтральні судна ставилися під захист міжнародного права – вони були недоторканні, нейтральний прапор покривав вантаж ворожого характеру. Для захисту цих положень засновувався спеціальний конвой. Також проголошувалося, що блокада, щоб бути дійсною, повинна бути забезпечена реальною силою [11;39]. Текст декларації був доведений Росією до відома дипломатичних представників Швеції, Данії, Нідерландів і Португалії. А протягом 1780-1783 років до неї приєдналися й інші держави.
Важливе значення в прогресивному розвитку міжнародного права того часу мала боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Англії і Франції і проголошення в 1776р. США. Так, американська Декларація про незалежність 1776 року, яка наголосила принцип самовизначення, спричинила визнання метрополією – після 7 років війни – нового суб”єкта міжнародного права, і слідом – на початку ХІХ сторіччя – надійшла незалежність латиноамериканських країн від Іспанії та Португалії. Відокремлення від Європи знайшло вираз у доктрині, проголошеній президентом Монро в 1823 році проти європейського втручання в західній півкулі. Доктрина Монро, яка в Європі так ніколи і не була визнана за правову, стала підставою для численних інтервенцій Сполучених Штатів до Латинської Америки [8;43]. У Доктрині Монро зазначалося: „Ми не втручалися і не будемо втручатися в життя існуючих колоній та володінь будь-якої європейської держави. Але що стосується урядів, які проголосили свою незалежність і зуміли її зберегти і незалежність яких ми визнали, добре розміркувавши і згідно з принципами справедливості, то ми не можемо дивитися на втручання в їх справи з боку будь-якої європейської держави з метою обмежити їх свободу або взагалі справити будь-який вплив на їх долю, інакше як на вияв недружелюбного ставлення до Сполучених Штатів” [4;50]. При цьому Доктрина Монро, яка в Європі так ніколи і не була визнана за правову, стала підставою для численних інтервенцій США до Латинської Америки. Проте Сполучені Штати та країни Латинської Америки залишились в сисмі європейського міжнародного права та зробили суттєві внески до його розвитку. В той же час як практика Сполучених Штатів при врегулюванні спорів орієнтувались на міжнародний арбітраж, країни Південної Америки зробили спробу захиститися від іноземного втручання та європейського панування шляхом формування нового регіонального американського міжнародного права. Отже, протягом цього періоду міжнародне право опосередковувало також застосування сили без війни.
Поряд із цими подіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 років. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права- ери класичного міжнародного права.
Серед численних актів, прийнятих в дні французької революції, слід перш за все згадати „Пропозицію”, внесену депутатом Вольнеєм на засіданні Національних зборів 18 травня 1790р. (вона стала пізніше декретом від 22-27 травня 1790р. і частково гл. VI Конституції від 3 вересня 1791р.), а також проект „Декларації прав народів”, представлений Конвенту абатом Грегуаром 23 квітня 1795р. Ці документи склали своєрідний кодекс міжнародного права. Ті положення проектів, які були схвалені Конвентом, формально залишалися власне французькими документами, так і не отримавши наступного міжнародного договірного закріплення. Але принципи та ідеї, в них сформульовані, отримали міжнародне визнання вже пізніше, а в ХІХ столітті склали стержень, основу міжнародного права.
Так, в першій статті „Пропозиції” Вольнея урочисто заявлялися, що Національні збори „розглядають весь людський рід як складову одного єдиного суспільства, метою якого є мир і щастя всіх і кожного з його членів”. Отже, замість ще недавно переважаючого принципу „війна всіх проти всіх”, замість роздробленості пропонувалося нове відношення до людства, його об”єднання. Таким чином, поступово почала використовуватися ідея об”єднання європейських держав, відносини між якими і регулювало так зване міжнародне право цивілізованих народів. А в ст. 3 Декларації проголошувався принцип невтручання: „Ні один народ не має права ні проникати у володіння іншого народу, ні лишати його свободи і природних вигод”[6;109].
Ще далі йшла Декларація абата Грегуара. Вона складалася із 21 статті. Вона містила принципи міжнародного права, роздуми французьких просвітників, формулювала деякі спеціальні інститути.
Отже, великий вклад французька революція зробила в проголошення принципу народного суверенітету. Про це свідчать обидві декларації (Вольнея і Грегуара), Декларація прав людини і громадянина 1789р. і Конституція 1791р. При цьому буржуазна доктрина поряд з принципоп народного суверенітету висувала і принцип природних і невід”ємних прав людини. Суверенітет, як підкреслювалося в Конституції 1791 року, належить нації. Він єдиний, неподільний, невідчужуваний і невід”ємний. Ні одна частина народу, ніяка особа не може присвоїти собі його здійснення [6;112].
Крім того, із принципу народного суверенітету витікала ідея природніх меж. А для здійснення принципів приєднання проголошувалася необхідність проведення плебісциту. Вже тоді були проголошені відмова від завоювання чужих територій та недоторканість національних кордонів. В якобінській Конституції 1793р. з цього приводу зазначено, що „територія належить нації”, що Французька республіка „урочисто відмовляється від приєднання іноземних областей до своєї території, якщо це не відбувається на основі вираженого бажання населення”. Саме за допомогою плебісциту до Франції були приєднані Павільйон, Савойя, Ніцца.
Французька революція сприяла також утвердженню принципу свободи річкового торгівельного судноплавства, розвитку інституту прав людини, значна увага в цей період приділялася статусу іноземців. А право притулку стало істинним правом політичного притулку. Щодо інституту права війни, то тут істотних змін зазнали статус комбатантів, інститут військової окупації, мали місце новели в сфері регулювання морської війни, режиму нейтралітету.
Вступ союзних військ у 1812 році до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII. Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814р., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Засідання цього конгресу були відкриті 11 (13) листопада 1814р. за особистої участі трьох монархів – російського, австрійського і пруського, а також представництв багатьох європейських держав. Підсумковий, або Головний акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815р. конгрес доповнив переважаючий з середини XVII ст. принцип політичної рівноваги принципом легітимізму. Замість невтручання, проголошеного французькою революцією в якості принципу міжнародного права, на перше місце висувалась інтервенція для здійснення реакційних цілей священного союзу. Перекраявши політичну карту Європи, Віденський конгрес зачіпив багато питань утворення нових держав. Так, було проголошено Нідерландське королівство, німецькі держави і частина австрійських володінь відійшла до Німецького союзу. Значна увага на конгресі була зосереджена на питаннях утворення нових держав, „вільних міст” (Краків), статусу постійного нейтралітету (Швейцарія).
Декларація держав про припинення торгівлі неграми була прийнята 8 люто-го 1815р., але в ній не було зазначено час, з якого работоргівля буде припинена. Постанова ж про вільне судноплавство складалася із кількох розділів, зокрема містила положення про судноплавство по ріках, які протікають по території різних держав чи слугують їм кордонами. Відповідно до положення стосовно дипломатичних агентів, то останні поділялися на три класи: 1-й – послів і папських легатів, чи нунціїв; 2-й – посланників, міністрів та інших уповноважених при правителях; 3-й – повірених у справах, „які уповноважені при міністрах, управляючі справами іноземними” (ст.1).
Ті інститути, які були створені у Відні в 1815 році, пізніше були покладені в основу багато численних багатосторонніх конвенцій, які регулювали судноплавство по міжнародних ріках, Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961р.).
З точки зору значимості в історії міжнародного права Паризький конгрес 1856 року розглядають мало не наступним по важливості після Вестфальського і Віденського конгресів. І це не випадково, оскільки Паризький конгрес „виявився вихідним пунктом періоду європейських міжнародних відносин”. А це не могло не відбитися і на розвитку міжнародного права. Паризьким конгресом були затверджені положення Віденського трактату, які мали б застосуватися до Дунаю та його приток. Проголошувалося також, що „це положення віднині визнається належачим до загального народного європейського права”. Крім того, відмінялася плата за судноплавство по річці [6;122]. Крім того, щодо Дунаю створювалася Загальна європейська комісія. Спеціальний розділ трактату говорив про режим Чорноморських проток і передбачав відновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., яка встановила міжнародну регламентацію проток. Чорне море було оголошено нейтральним та передбачена демілітаризація Аландських островів.
Але особливо важливу роль в розвитку міжнародного права відіграла Паризька декларація відносно основ морського міжнародного права. До її основних положень належать:
1) каперство відтепер назавжди відмінюється;
2) нейтральний прапор покриває ворожий вантаж, за винятком військової контрабанди;
3) нейтральний вантаж, за винятком військової контрабанди, не підлягає захопленню під ворожим прапором;
4) блокада, щоб бути обов”язковою, повинна бути дійсною [6;122].
Розвиток міжнародного права у другій половині ХІХ ст. відбувався в ту епоху, коли світ вступав в період імперіалізму, і це не могло не відбитися і на основних тенденціях, які пронизували міжнародне право в той час. З одного боку, спостерігались інтеграційні процеси в міжнародному житті, які знайшли втілення в ряді адміністративних міжнародних союзів, багатосторонніх угодах. З іншого боку, все помітніше вимальовувалися колоніалізм і мілітаризм. Це і проявилося на Берлінському конгресі 1878р. прийнятий на цьому конгресі трактат, на відміну від попередніх, не приніс нічого нового в міжнародне право, не утворив нових міжнародно-правових інститутів, якщо не рахувати колективного визнання незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії. Також утверджувався обов”язок забезпечити захист прав людини від дискримінації. При цьому Берлінський конгрес обмежував Болгарію лише областями на північ від Балканського хребта.
Отже, Паризький конгрес став підсумком переговорів після Східної війни 1853-1856рр. між Росією, з одного боку, і Туреччиною, Францією і Сардинією – з другого. Паризький трактат про мир 1856р. фактично позбавив Росію виключного права опікування християнами, які перебували під владою Туреччини, і зробив його спільним правом всіх християнських держав, які його підписали. Берлінський конгрес 1878р. був проведений на пропозицію Німеччини з метою обговорення умов остаточного миру між Росією і Туреччиною. Проте нічого принципово нового не вніс у міжнародне право.
Розділ ІІ. Міжнародні відносини періоду Гаазьких конференцій миру
Періоду „класичного” міжнародного права поклали край дві Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років. Перша Гаазька мирна конференція була скликана за ініціативою царя Миколи ІІ, друга – Президента США Теодора Рузвельта. У першій конференції взяли участь 26 держав – практично всі незалежні країни того часу. Вона отримала назву „мирної”, оскільки офіційним її завданням було обмеження озброєнь і забезпечення миру. Однак незабаром виявилися істотні суперечності між офіційно проголошеними цілями учасників конференції і фактичними результатами. Досвід конференції 1899р. був врахований при проведенні наступної, Другої конференції миру 1906-1907рр., скликаної з ініціативи США і Росії. На цей раз учасники зосередили свою увагу лише на юридичних питаннях права війни. Прийняті конвенції замінили постанови 1899р. [6;124].
Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення, оскільки вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв”язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Проте кардинальне розв”язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювали організатори конференції [10;60].
Проте оскільки перша Гаазька конференція миру не досягла багатьох цілей, на ній, крім конвенцій і декларацій, було прийнято шість положень, які стосувалися майбутнього обговорення питань: про перегляд Женевської конвенції; про права та обов”язки нейтральних держав; про угоду між державами з приводу введення нових типів калібрів морської зброї і морських гармат; про обмеження сухопутних і морських збройних сил і військового бюджету; про недоторканість приватної власності в морській війні; про бомбардування портів, міст і поселень військово-морськими силами.
Для продовження кодифікації і розвитку законів і звичаїв війни з ініціативи цього разу США, сприйнятої урядом Росії, в Гаазі у 1906-1907рр. була скликана друга мирна конференція, в якій взяли участь 44 держави. При цьому програма російського уряду містила в собі ідею перегляду трьох Гаазьких конвенцій 1899р., а також кодифікацію права морської війни. Проти підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт.
Отже, в Гаазі періоду мирних конференцій було прийнято звід визнаних світовою спільнотою того періоду міжнародно-правових норм, які закріплювали закони і звичаї війни.
В сукупності зазначені документи охопили досить широке коло питань і можуть бути розділені на дві групи: 1) правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів (конвенція І і ІІ); 2) порядок відкриття військових дій (конвенція ІІІ), правове регулювання сухопутної війни (конвенції IV і V) і правила ведення війни на морі (конвенції VI-ХІІІ) [6;124].
Так, перша із конвенцій являла собою своєрідний кодекс добрих послуг, посередництва, діяльності міжнародних слідчих комісій і третейського розгляду. Конвенцією було закладено основи Постійної палати третейського суду, яка стала прототипом для наступних міжнародних судових органів – Постійної палати міжнародного правосуддя Ліги Націй і Міжнародного Суду ООН.
Що стосується безпосередньо законів і звичаїв сухопутної війни, то в Додатку до третьої Конвенції „Про відкриття воєнних дій” містилися положення про відмежування комбатантів і не комбатантів, а також право населення на озброєний опір з умовою, що воно „відкрито буде носити зброю і буде дотримуватися звичаїв та законів війни” [6;125]. Незалежно від цього всі особи, захоплені ворогом, повинні користуватися правами військовополонених.
Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід зазначити, що 1, 4 і 10 конвенції лише уточнювали конвенції, прийняті 1899р. таким чином, основні норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907р., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.
Проте обидві конференції не звернули належної уваги на дійсні витоки значних напруженостей у світі, а тому виявилися нездатними запобігти початку першої світової війни. До того ж із порядку денного конференції була виключена проблема колоніалізму. Крім того, врешті-решт був узгоджений компроміс щодо врегулювання конфліктів шляхом обов”язкового арбітражу, на чому наполягала Британія і Франція, залишивши за країнами право самим визначати питання, які передавати арбітражу на вирішення.
Серед інших інститутів міжнародного права кінця ХІХ – початку ХХ ст. певне значення мають міжнародні договори про протекторат: протекторати Франції над Марокко і Мадагаскаром; Англії над Єгиптом; Японії – над Кореєю. Протекторат був своєрідним етапом на шляху встановлення колоніального панування в державах. Крім того, для міжнародних відносин цього періоду характерний такий інститут міжнародного права як договірний розподіл сфер впливу (договори Англії і Росії щодо Персії та Афганістану). У зв”язку з процесами активного перерозподілу кордонів внаслідок загарбницьких воєн на Балканах, Близькому сході розвивається інститут оптації.
Загострення протиріч між основними коаліціями держав і наступаюча перша світова війна перервали процес демократичного розвитку міжнародного права і завершили етап формування європоцентриського міжнародного права.
Розділ ІІІ. Доктринальні засади європоцентристського міжнародного права
В розглядуваний період доктрина міжнародного права отримала значний розвиток. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Воно привертає до себе увагу філософів. Ідеї міжнародного права пустили коріння в суспільній свідомості.
Ідея міжнародного права була сформульована у працях юристів на межі XVI-XVII ст. серед них найбільш видатним був голандський юрист, богослов, дипломат Гуго Гроцій. В своїй праці „Про право війни і миру” (1625р.) він вперше детально обґрунтував існування „права, яке визначає відносини між народами чи їх правителями”. В практиці держав йому не вдалося знайти доказів існування такого права, тому він джерела шукає в природі, Бозі, моралі. Разом з тим він допускає, що „відомі права могли виникнути в силу взаємного узгодження як між всіма державами, так і між більшістю їх”[12;48]. Такі ж причини визначили домінування природно-правового напрямку в доктрині міжнародного права в XVII-XVIIIст.
В розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.
Теорія суверенітету була започаткована як спроба проаналізувати внутрішню структуру країни. Політичні філософи повчали, що в кожній країні має бути певний орган, наділений вищою законодавчою та/або політичною владою. При цьому Джон Остин визначив право як загальні накази суверена, підкріплені погрозою санкцій. Оскільки міжнародне право цій теорії суперечить, він зазначав, що міжнародне право не є правом [8;47].
Наприкінці ХІХ ст. багатьма фахівцями з міжнародного права, зокрема у Німеччині, теорія суверенітету була розроблена такою мірою, що стала погрожувати знищенням міжнародного права в цілому.
У другій половині ХІХ ст. отримує поширення концепція „реалізму”. Єдиним законом міжнародного життя її прибічники вважали силу. Так, німецький юрист Р. Ієрінг стверджував, що „право – це політика сили”. А його послідовники – юристи-міжнародники інших країн підтверджували, що право без сили – мрія [12;55].
Всі ці концепції мали підґрунтя в реальному житті.
Так, різким дисонансом для пануючої в ХІХ ст. доктрини прозвучали в останній третині століття виступи так званих заперечувачів міжнародного права. Більшість з них були німецькими авторами. Філософську основу їх поглядів склало неогегельянство, точніше – викривлене і достатньо довільно витлумачене вчення Гегеля про державу і зовнішнє державне право . серед „заперечувачів” найбільш відомі А. Лассон, брати Філіп і Альберт Цорн. Перший із них опублікував в 1872р. під впливом перемоги над Францією книгу „Принципи і майбутнє міжнародного права”. Держави, пише Лассон, не можуть бути підкорені єдиному „правлячому закону”, оскільки це суперечить їх життєвому принципу і свободі. Як суверенні особистості держави існують лише для самих себе і заради себе, „що держава може робити чи повинна робити, знає тільки вона сама” [6;134].
Аналогічною була і позиція братів Цорн. Із гегелівської ідеї зовнішнього державного права вони робили висновок про його примат, перевагу над правом міжнародним. На їх думку це взагалі не право, а лише мораль.
У Росії в кінці ХІХ ст. склалося 7 основних теорій про сутність міжнародного права: 1) теорія права міжнародного управління; 2) теорія міжнародної охорони прав; 3) теорія „права людства”; 4) різні варіанти теорії міждержавного права; 5) теорії, які поширювали міжнародне право на держави і на індивідів; 6) теорії „між владного права” і 7) теорії „націоналізації” міжнародного права.
Аналізуючи основні правові результати розвитку так званого „класичного” і по суті європейського міжнародного права, можна з упевненістю сказати, що за цей період з”явилася низка основних правових норм і принципів міжнародного права. До таких принципів належать: принцип територіального суверенітету, який забезпечує виключний контроль і юрисдикцію держав в межах власної території, свобода відкритого моря, норми про імунітет держави від юрисдикції іноземних судів, норми про дипломатичні та консульські відносини, договірне право, право про дипломатичний захист іноземних громадян та їх майна і про нейтралітет.
Головна особливість класичного міжнародного права полягає у тому, що воно не накладає ніяких обмежень на права держав застосовувати силу та іти на війну, які вважаються атрибутом суверенітету та рівноправності держав. Крім того, вважалося, що суверенітет можна набути над територією, яка нібито нікому не належить. Необмежене право на застосування сили відбивалося також у доктрині інтервенції, прихильниками якої були Віторіа, Джентілі та Гроцій. Така інтервенція мотивувалася релігійними міркуваннями. Після Тридцятирічної війни на зміну прийшла практика більш загальної політичної інтервенції.
У ХІХ ст. принцип невтручання набув загального визнання, але він характеризувався певними винятками, зокрема правом інтервенції, яке ґрунтується на угодах і на засадах самозахисту та самозбереження. Така теорія була пов”язана з ідеями політичної лібералізації та концепцією основних прав людини. Адже держави для виправдовування інтервенції все більше посилалися на гуманітарні підстави. Ця практика висвітлила нову тенденцію в офіційних підставах, на які за тих часів посилались держави, щоб виправдати інтервенцію, але не нову форму звичаєвого міжнародного права. В дійсному житті, здійснюючи інтервенцію до іншої країни з нібито гуманітарною метою, держави переслідували власні цілі.
Ідея про мирне врегулювання спорів через переговори, примирення, посередництво або арбітраж як нормативна концепція розвивалась від Вестфальського миру, хоча її витоки набагато старіші. Проте розвиток цієї ідеї залишився обмеженим двосторонніми угодами та спорами другорядного політичного інтересу.
Одним із аспектів цього періоду, який заслуговує на увагу, є заборона работоргівлі. Так, після прийняття внутрішньодержавних заходів в 1814р. в Сполученому Королівстві було укладено перший міжнародний договір з осудом работоргівлі – між Францією та Британією. Цей принцип було підтримано на Віденському конгресі 1815р. та інших багатосторонніх договорах і нарешті затверджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890р. про африканську работоргівлю [8;51]. Цей акт передбачав заходи військового та правового характеру для припинення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося.
Гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни розпочалась укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів. Женевська Конвенція 1864р. визначила функції відносно до країн, які приєднались до Конвенції Міжнародного комітету Червоного Хреста, заснованого як приватна юридична асоціація відповідно законів кантону в 1863р. далі була Петербурзька декларація 1868р. про заборону використання малих вибухових снарядів.
Таким чином, у ХІХ ст. з”являються також перші зачаткові форми міжнародного співробітництва. Адже комерція потребувала інтернаціоналізації річок та створення комісій з міжнародних річок, зокрема Рейну (1831-1868), Шельди (1838-1868) і Дунаю (1856-1865). Крім того, розвиток техніки, зв”язку і комерції підготував шлях до міжнародних адміністративних союзів з правосуб”єктністю, яка мала певні обмеження щодо здійснення окремих функцій. До них, зокрема, належать Геодезичний союз (1864), створений з метою проведення геодезичних знімань, Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтва (1886).
Проведення наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття конгресів та мирних конференцій, число учасників яких з кожним наступним разом зростало, свідчило про те, що міжнародне право, хоча і європейське за походженням, поступово рухалося в напрямку всесвітньої системи.
Висновки
Отже, проаналізувавши все вищевикладене, можна зробити висновок, що в цей період вчені-теологи формулюють концепцію публічного права, засновану на положеннях природного права, в основі якого лежить божественний закон. Зокрема, принцип „дотримання даного слова” випливає з положень природного права. При цьому звичайне право ототожнювалося з природним і на цій основі дія міжнародного права поширювалася на всіх людей, незалежно від їхніх релігійних поглядів. Це сприяло зближенню народів, розвитку міжнародних відносин і міжнародного права.
У цей період швидкими темпами відбувається розвиток міжнародного товарообміну, торгівлі, особливо морської, що дає поштовх розвитку морського права, розвивається практика арбітражного розгляду спорів. Цей період ознаменувався оформленням у морському праві інституту територіальних вод.
Характерним є те, що під впливом буржуазно-демократичних революцій, що прокотилися по Європі, і наполеонівських воєн, у Європі формувалися найважливіші положення міжнародного права.
У результаті у Європі до початку ХІХ ст. склався певний міжнародний правопорядок, що став зразком для ряду інших континентів та країн. Європа стає центром цивілізованих народів і це накладає певний відбиток на міжнародне право. Воно набуває яскраво вираженого європейського характеру і отримує назву європейського міжнародного права, або міжнародного права цивілізованих народів. На початку ХХ ст. воно починає називатися „класичне міжнародне право”. Це було пов”язано з тим, що основні міжнародно-правові положення формувалися за участю найбільших держав світу, а досягнуті угоди та домовленості носили формалізований характер і в цілому відображали інтереси більшості держав.
Проте укладення в цей період розвитку міжнародного права значної кількості міжнародних договорів та угод носило в більшості випадків декларативний характер, ряд проблем, які виникали в сфері міжнародно-правових відносин, взагалі не обговорювалися або виключалися із порядку денного (наприклад, проблема колоніалізму).
Для доктрини міжнародного права характерним є те, що в розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше вони починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.
Міжнародні договори, укладені в період формування європоцентристського міжнародного права, мали значний вплив на певні положення міжнародно-правових документів, укладених у ХХ столітті. Зокрема, ряд угод містили принципи, які пізніше були закріплені в Статуті Ліги Націй, Статуті ООН. А ряд інститутів, які виникли в цей період, дістали свій розвиток та закріплення вже в період Поширення міжнародного права (з 1914р. і до наших днів).
Отже, в період формування європоцентристського міжнародного права було започатковано основи міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі. А міжнародне право характеризувалося тим, що поступово рухалося до міжнародної всесвітньої системи.
Список використаних джерел
1. Оснабрюцький мирний договір (імператора зі Швецією) від 24.10.1648р.//
//А.І. Дмитрієв, А.С. Мацько, В.І. Муравйов. Міжнародне публічне право. Практикум. – К.: Юрінком Інтер, 2001р., с.28-48.
2. Мюнстерський мирний договір (імператора з Францією) від 24.10.1648р. // Там же. – с.28-48.
3. Віденський протокол від 7(19) березня 1815р. // Там же. – с. 48-49.
4. Послання Президента США Монро Конгресу (Доктрина Монро) від 02.12.1823р.// Там же. – с.49-51.
5. Декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль від 29 листопада (11 грудня) 1868р. // Там же. – с.51-52.
6. Ю.Я. Баскин, Д.И. Фельдман „История международного права”. – М.: „Международные отношения”, 1990.-230с.
7. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. – К.: „АртЕк”, 1998. - с.16-18.
8. Маланчук П. Вступ до Міжнародного права за Ейкхерстом/ Пер. з англ. – Х.: Консул, 2000. - с.39-54.
9. Кошеваров В.П. Практикум з міжнародного права. – Івано-Франківськ: місто НВ, 2003. - 93с.
10. А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000.- с.31-66.
11. Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук. Міжнародне право: Підручник. – К.: Алеута, 2003. - с.46-50.
12. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник. – М.: БЕК, 1996. – с.47-57.
Формування європоцентристського міжнародного права (1492-1914рр.)
З М І С Т
Стр.
Вступ 3-4
Розділ 1. Міжнародне право від Вестфальського
миру 1648р. до першої Гаазької конференції миру 5-15
Розділ 2. Міжнародне право періоду
Гаазьких конференцій миру 16-18
Розділ 3. Доктринальні засади
європоцентристського міжнародного права 19-22
Висновки 23-24
Список використаних джерел 25
Вступ
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що розуміння і тлумачення європоцентристського міжнародного права є одним із тих, що впливають сьогодні на правотворчі та правозастосовчі процеси. Так, вчені з країн, що розвиваються, на семінарі Гаазької академії міжнародного права 1983р. „Майбутнє міжнародного права в мультикультурному світі” стверджували, що сучасне міжнародне право є європоцентристським за своєю суттю. На сьогодні вчені і практики міжнародного права одностайні в розумінні необхідності дослідження особливостей його походження та історії. В результаті сформувалася потреба у всебічному системно-концептуальному аналізі формування європоцентристського міжнародного права.
Стан дослідження проблеми визначається тим, що окремі її аспекти розглядалися вченими України (А.І.Дмитрієвим, В.І.Муравйовим, Г.О.Анцелевичем, О.О.Покрещуком). Також це питання за торкнули в своїх дослідженнях фахівці з країн СНД, зокрема І.І.Лукашук, Ю.Я.Баскін, Д.І.Фельдман. Крім того, зазначена проблема аналізувалася представниками науки міжнародного права інших країн (Жан Тускоз, Пітер Маланчук).
Головною метою даного дослідження є аналіз особливостей становлення і розвитку європоцентристського міжнародного права, визначення впливу міжнародно-правових підсистем на природу, сутність і характерні риси сучасного загального міжнародного права. Відповідно, основну увагу спрямовано на вирішення таких завдань:
1) з”ясувати особливості міжнародних відносин в цей період;
2) визначити особливості окремих інститутів і джерел міжнародного права цього періоду;
3) проаналізувати теорії, які виникали в період формування європоцентристського міжнародного права.
Об”єктом дослідження є закономірності виникнення і функціонування європоцентристського міжнародного права, міжнародно-правові відносини за участю держав, міжнародних ліг, народів, які завершувалися формуванням відповідних міжнародно-правових принципів і інститутів.
Предметом дослідження є конкретні механізми і процедури становлення норм, основних принципів і інститутів європоцентристського міжнародного права.
Зміст роботи складається із вступу, трьох розділів та висновку. У вступі обґрунтовується актуальність і важливість теми дослідження, його мета та основні завдання, дається характеристика об”єкту та предмету дослідження. У першому розділі „Міжнародне право від Вестфальського миру 1648р. до першої Гаазької конференції миру” розглядається вплив на міжнародне право Вестфальського мирного конгресу, процесів боротьби народів за незалежність та буржуазних революцій. У другому розділі „Міжнародні відносини періоду Гаазьких конференцій миру” досліджуються особливості міжнародних відносин у період проведення першої та другої мирних конференцій. У третьому розділі розкриваються ідеї міжнародного права цього періоду та результати його розвитку. У висновках підводяться підсумки дослідження.
Розділ І. Міжнародне право від Вестфальського миру 1648р. до першої Гаазької конференції миру
Істотний вплив на розвиток міжнародного права мав Вестфальський мирний конгрес, що завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни підписанням 24 жовтня 1648 року Вестфальського трактату.
Релігійна за своїми чинниками Тридцятилітня війна мала широкі політичні наслідки. Адже ще в ХVI столітті мирне життя західноєвропейських держав було збурене реформаційним рухом – протестанти вимагали визнати право на релігійну свободу і утворення самостійного суспільства віруючих, вільного від будь-якої залежності від римського первосвященика. Ця боротьба призвела до кровопролитного міжнародного зіткнення, яке упродовж тридцяти років точилося у німецьких областях і пізніше зовсім змінило всю європейську політичну систему.
Але переговори про мир почалися задовго до 1648р. Внаслідок цього відбувалися різні зміни у відносинах між державою і церквою. В результаті напрям міжнародної політики визначався здебільшого державними цілями. Фактично в житті європейських народів виник перший історичний прецедент, коли представники різних держав спільно обговорювали свої справи і прагнули встановити порядок, обов”язковий для всіх народів.
Після тривалих прелімінарних переговорів, уповноважені майже всіх європейських держав, за винятком Росії, Польщі та Англії, зібралися на конгрес, засідання якого відбувалися у двох, розташованих недалеко один від одного містах – Оснабрюці і Монстері. Такий поділ договірних сторін випливав з неможливості посадити за один стіл представників Швеції з уповноваженими папської курії. Тому в Оснабрюці були уповноважені Швеції, Германської імперії та інших німецьких держав, у Монстері – представники Франції, папської курії, германського імператора та інші [10;32].
Отже, Вестфальський мир, яким завершилася війна, не лише сформулював ряд нових принципів та інститутів міжнародного права, але й істотно змінив ряд інших, раніше існуючих (дипломатичні представництва, режим іноземців). Він підготував перехід до епохи буржуазного міжнародного права, що, ймовірно, і дало підставу деяким дослідникам оголосити його початком виникнення і розвитку міжнародного права [6;94].
Вестфальський трактат, що ознаменував кінець Тридцятирічної війни, був підписаний 24 жовтня 1648р. і являє два пов”язаних між собою мирні договори: Оснабрюцький (між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з однієї сторони, і Швецією з союзниками – з іншої) і Мюнстерський (між імператором і Францією з їх союзниками) [2;43]. Формально положення трактату стосувалися трьох основних питань: територіальних змін в Європі; релігійних відносин в Священній Римській імперії; політичного устрою. Однак, коло питань було значно ширшим. Ці положення Вестфальського трактату стали політичною і міжнародно-правовою основою подальшого розвитку міжнародних відносин європейських держав.
Серед питань правового характеру, що стали розвиватися на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. Як відомо, саме на Вестфальському конгресі була визнана незалежність Швейцарії і Нідерландів. В зв”язку з цим і виявилася вперше сформульованою декларативна теорія визнання. Це проявилося також у визнанні за німецькими князями їх суверенних прав. Однак, обмежуючи право німецьких держав укладати договори з ненімецькими державами, трактат штучно змішував державно- і міжнародно-правові елементи в побудові імперії.
Версальським трактатом для Європи був вироблений також важливий для міжнародних відносин принцип необмеженості самодержавної влади, який у деяких випадках прикривався „ліберальними формами” і подавався „як вимога державного блага, інтересів і потреб народу”. Фактично абсолютизм самодержавної влади знайшов міцну опору в суспільному устрої європейських держав ХVII - XVIII століть. У свою чергу соціальний порядок, що склався у цей період в Європі, відображався на міжнародних відносинах європейських держав. Державні діячі тієї епохи досить часто цитували у своїх дипломатичних актах класичний твір науки міжнародного права – трактат Г. Гроція „Про право війни і миру” і посилалися на найвеличніші принципи моральності і права, прикриваючи ними найобурливіше порушення основних прав народів [10;34].
Проте Вестфальський трактат не лише визнав за всіма його учасниками „право на територію і на верховенство”, але і підтвердив рівноправність європейських держав незалежно від відмінностей в їх релігійних переконаннях і формі державного устрою. При цьому на принцип релігійної рівності, передбачений трактатом, особливу увагу звертає Л. Гросс. На його думку, цим був створений прецедент. Гросс навіть проводить паралель між Версальським трактатом і Статутом ООН. А інший дослідник історії Вестфальського договору порівнював його положення щодо мирного вирішення спорів зі ст. 10, 12 і 16 Статуту Ліги націй [6;96]. Адже Вестфальський трактат був першим загальноєвропейським договором, хоча і не створивши міжнародної організації, проте заклав перші цеглини в її майбутній фундамент.
Поряд з цими положення про міжнародно-правове визнання, про територіальне верховенство, про рівноправність держави, у Вестфальському трактаті мали місце положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів, колективні заходи проти агресора [11;37]. Це в сукупності можна охарактеризувати як початок створення міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі, у котрій певну участь взяла і Московська держава.
Серед інших міжнародно-правових аспектів Вестфальського миру особливу увагу слід звернути на гарантії його дотримання. Так, чітка фіксація в трактаті питання щодо гарантій мала велике значення для розвитку права міжнародних договорів. Зокрема, в трактаті зазначалося: „Укладений договір про мир має без обмежень залишатися в силі, і сторони договору зобов”язані дотримуватися всіх положень щодо договору незалежно від їхнього віросповідання. При порушенні будь-якого положення договору постраждалий повинен спочатку попередити порушника, а потім передати матеріали для укладення мирової угоди або винесення судового рішення на підставі законів”[1;41]. Таким чином, це дійсно було вихідною точкою в розвитку інституту міжнародно-правових гарантій.
Отже, Вестфальським трактатом 1648р. було закріплено:
1. офіційне визнання в масштабі Європи наявності інституту визнання і як його розвиток були визнані як незалежні держави Нідерланди і Швейцарія, а також були визнані суверенні права германських князів у відносинах із германськими державами;
2. право держав-учасниць Конгресу – на територію і верховенство в її межах, що скоротило практику дарування, спадкування, купівлі-продажу, заповіту територій;
3. право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому і релігійному відношенні. Цим в масштабах Європи вперше офіційно визначений принцип суверенної рівності;
4. положення, що передбачають мирне вирішення спорів;
5. колективні заходи, спрямовані проти можливих агресорів;
6. положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Версальського трактату.
Таким чином, на межі середніх віків і нового часу Вестфальський трактат став історичним документом, який запровадив у міжнародні відносини і міжнародне право нові принципи і норми міжнародного права, що мали неоціненне значення для Європи.
ХVІІІ століття здійснило істотний вплив на формування норм дипломатичного права. У цей період для процесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення норм дипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканості послів і збереження їхніх привілеїв та пільг. Для остаточного оформлення цієї дуже важливої, як юридично, так і політично, норми велике значення мав інцидент з російським дипломатичним представником в Лондоні А.А. Матвєєвим, якого намагались в липні 1708 року заарештувати за борги. А прийнятий в 1709 році англійським парламентом „Акт про збереження привілеїв послів і публічних міністрів від іноземних правителів і чинів” став відповіддю на рішучі протести Петра І. В акті проголошувалося, що образа, нанесена російському послу, є злочином „як перед англійськими законами, так і перед міжнародним правом, на якому ґрунтуються привілеї посланників”[6;98].
Значно повільніше відбувалися зміни в правовому режимі території. Протягом XVII століття і більшої частини XVIII століття продовжували переважати феодальні принципи її переходу від одного правителя до іншого – обмін територіями за Утрехтським (1713р.) і Раштадським (1714р.) мирними договорами. Тут найбільший прогрес намітився у сфері морського і почавшого зароджуватися річкового права. Отже, можна вважати, що до середини століття утвердився принцип свободи морського судноплавства. Одночасно більшість держав була визнана 3-мильна ширина територіального моря. Поступово почалася відміна річкових податків. Найбільш активно почали укладати договори про свободу річкового судноплавства Австрія, Баварія, Прусія, Франція.
XVIII століття також призвело до деяких змін в законах і звичаях війни. Вони хоча й не ліквідували попередньої, жорстокої практики, але все ж таки йшли по шляху її гуманізації. Так, з”явилися угоди про недоторканість під час війни медперсоналу (франко-пруська угода 1759р.), про захист власності мирного населення (ст. 19 Утрехтського трактату). Сюди ж слід віднести і Декларацію Росії про перший озброєний нейтралітет 1780р., згідно з якою нейтральні судна ставилися під захист міжнародного права – вони були недоторканні, нейтральний прапор покривав вантаж ворожого характеру. Для захисту цих положень засновувався спеціальний конвой. Також проголошувалося, що блокада, щоб бути дійсною, повинна бути забезпечена реальною силою [11;39]. Текст декларації був доведений Росією до відома дипломатичних представників Швеції, Данії, Нідерландів і Португалії. А протягом 1780-1783 років до неї приєдналися й інші держави.
Важливе значення в прогресивному розвитку міжнародного права того часу мала боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Англії і Франції і проголошення в 1776р. США. Так, американська Декларація про незалежність 1776 року, яка наголосила принцип самовизначення, спричинила визнання метрополією – після 7 років війни – нового суб”єкта міжнародного права, і слідом – на початку ХІХ сторіччя – надійшла незалежність латиноамериканських країн від Іспанії та Португалії. Відокремлення від Європи знайшло вираз у доктрині, проголошеній президентом Монро в 1823 році проти європейського втручання в західній півкулі. Доктрина Монро, яка в Європі так ніколи і не була визнана за правову, стала підставою для численних інтервенцій Сполучених Штатів до Латинської Америки [8;43]. У Доктрині Монро зазначалося: „Ми не втручалися і не будемо втручатися в життя існуючих колоній та володінь будь-якої європейської держави. Але що стосується урядів, які проголосили свою незалежність і зуміли її зберегти і незалежність яких ми визнали, добре розміркувавши і згідно з принципами справедливості, то ми не можемо дивитися на втручання в їх справи з боку будь-якої європейської держави з метою обмежити їх свободу або взагалі справити будь-який вплив на їх долю, інакше як на вияв недружелюбного ставлення до Сполучених Штатів” [4;50]. При цьому Доктрина Монро, яка в Європі так ніколи і не була визнана за правову, стала підставою для численних інтервенцій США до Латинської Америки. Проте Сполучені Штати та країни Латинської Америки залишились в сисмі європейського міжнародного права та зробили суттєві внески до його розвитку. В той же час як практика Сполучених Штатів при врегулюванні спорів орієнтувались на міжнародний арбітраж, країни Південної Америки зробили спробу захиститися від іноземного втручання та європейського панування шляхом формування нового регіонального американського міжнародного права. Отже, протягом цього періоду міжнародне право опосередковувало також застосування сили без війни.
Поряд із цими подіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-93 років. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права- ери класичного міжнародного права.
Серед численних актів, прийнятих в дні французької революції, слід перш за все згадати „Пропозицію”, внесену депутатом Вольнеєм на засіданні Національних зборів 18 травня 1790р. (вона стала пізніше декретом від 22-27 травня 1790р. і частково гл. VI Конституції від 3 вересня 1791р.), а також проект „Декларації прав народів”, представлений Конвенту абатом Грегуаром 23 квітня 1795р. Ці документи склали своєрідний кодекс міжнародного права. Ті положення проектів, які були схвалені Конвентом, формально залишалися власне французькими документами, так і не отримавши наступного міжнародного договірного закріплення. Але принципи та ідеї, в них сформульовані, отримали міжнародне визнання вже пізніше, а в ХІХ столітті склали стержень, основу міжнародного права.
Так, в першій статті „Пропозиції” Вольнея урочисто заявлялися, що Національні збори „розглядають весь людський рід як складову одного єдиного суспільства, метою якого є мир і щастя всіх і кожного з його членів”. Отже, замість ще недавно переважаючого принципу „війна всіх проти всіх”, замість роздробленості пропонувалося нове відношення до людства, його об”єднання. Таким чином, поступово почала використовуватися ідея об”єднання європейських держав, відносини між якими і регулювало так зване міжнародне право цивілізованих народів. А в ст. 3 Декларації проголошувався принцип невтручання: „Ні один народ не має права ні проникати у володіння іншого народу, ні лишати його свободи і природних вигод”[6;109].
Ще далі йшла Декларація абата Грегуара. Вона складалася із 21 статті. Вона містила принципи міжнародного права, роздуми французьких просвітників, формулювала деякі спеціальні інститути.
Отже, великий вклад французька революція зробила в проголошення принципу народного суверенітету. Про це свідчать обидві декларації (Вольнея і Грегуара), Декларація прав людини і громадянина 1789р. і Конституція 1791р. При цьому буржуазна доктрина поряд з принципоп народного суверенітету висувала і принцип природних і невід”ємних прав людини. Суверенітет, як підкреслювалося в Конституції 1791 року, належить нації. Він єдиний, неподільний, невідчужуваний і невід”ємний. Ні одна частина народу, ніяка особа не може присвоїти собі його здійснення [6;112].
Крім того, із принципу народного суверенітету витікала ідея природніх меж. А для здійснення принципів приєднання проголошувалася необхідність проведення плебісциту. Вже тоді були проголошені відмова від завоювання чужих територій та недоторканість національних кордонів. В якобінській Конституції 1793р. з цього приводу зазначено, що „територія належить нації”, що Французька республіка „урочисто відмовляється від приєднання іноземних областей до своєї території, якщо це не відбувається на основі вираженого бажання населення”. Саме за допомогою плебісциту до Франції були приєднані Павільйон, Савойя, Ніцца.
Французька революція сприяла також утвердженню принципу свободи річкового торгівельного судноплавства, розвитку інституту прав людини, значна увага в цей період приділялася статусу іноземців. А право притулку стало істинним правом політичного притулку. Щодо інституту права війни, то тут істотних змін зазнали статус комбатантів, інститут військової окупації, мали місце новели в сфері регулювання морської війни, режиму нейтралітету.
Вступ союзних військ у 1812 році до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII. Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814р., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Засідання цього конгресу були відкриті 11 (13) листопада 1814р. за особистої участі трьох монархів – російського, австрійського і пруського, а також представництв багатьох європейських держав. Підсумковий, або Головний акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815р. конгрес доповнив переважаючий з середини XVII ст. принцип політичної рівноваги принципом легітимізму. Замість невтручання, проголошеного французькою революцією в якості принципу міжнародного права, на перше місце висувалась інтервенція для здійснення реакційних цілей священного союзу. Перекраявши політичну карту Європи, Віденський конгрес зачіпив багато питань утворення нових держав. Так, було проголошено Нідерландське королівство, німецькі держави і частина австрійських володінь відійшла до Німецького союзу. Значна увага на конгресі була зосереджена на питаннях утворення нових держав, „вільних міст” (Краків), статусу постійного нейтралітету (Швейцарія).
Декларація держав про припинення торгівлі неграми була прийнята 8 люто-го 1815р., але в ній не було зазначено час, з якого работоргівля буде припинена. Постанова ж про вільне судноплавство складалася із кількох розділів, зокрема містила положення про судноплавство по ріках, які протікають по території різних держав чи слугують їм кордонами. Відповідно до положення стосовно дипломатичних агентів, то останні поділялися на три класи: 1-й – послів і папських легатів, чи нунціїв; 2-й – посланників, міністрів та інших уповноважених при правителях; 3-й – повірених у справах, „які уповноважені при міністрах, управляючі справами іноземними” (ст.1).
Ті інститути, які були створені у Відні в 1815 році, пізніше були покладені в основу багато численних багатосторонніх конвенцій, які регулювали судноплавство по міжнародних ріках, Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961р.).
З точки зору значимості в історії міжнародного права Паризький конгрес 1856 року розглядають мало не наступним по важливості після Вестфальського і Віденського конгресів. І це не випадково, оскільки Паризький конгрес „виявився вихідним пунктом періоду європейських міжнародних відносин”. А це не могло не відбитися і на розвитку міжнародного права. Паризьким конгресом були затверджені положення Віденського трактату, які мали б застосуватися до Дунаю та його приток. Проголошувалося також, що „це положення віднині визнається належачим до загального народного європейського права”. Крім того, відмінялася плата за судноплавство по річці [6;122]. Крім того, щодо Дунаю створювалася Загальна європейська комісія. Спеціальний розділ трактату говорив про режим Чорноморських проток і передбачав відновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., яка встановила міжнародну регламентацію проток. Чорне море було оголошено нейтральним та передбачена демілітаризація Аландських островів.
Але особливо важливу роль в розвитку міжнародного права відіграла Паризька декларація відносно основ морського міжнародного права. До її основних положень належать:
1) каперство відтепер назавжди відмінюється;
2) нейтральний прапор покриває ворожий вантаж, за винятком військової контрабанди;
3) нейтральний вантаж, за винятком військової контрабанди, не підлягає захопленню під ворожим прапором;
4) блокада, щоб бути обов”язковою, повинна бути дійсною [6;122].
Розвиток міжнародного права у другій половині ХІХ ст. відбувався в ту епоху, коли світ вступав в період імперіалізму, і це не могло не відбитися і на основних тенденціях, які пронизували міжнародне право в той час. З одного боку, спостерігались інтеграційні процеси в міжнародному житті, які знайшли втілення в ряді адміністративних міжнародних союзів, багатосторонніх угодах. З іншого боку, все помітніше вимальовувалися колоніалізм і мілітаризм. Це і проявилося на Берлінському конгресі 1878р. прийнятий на цьому конгресі трактат, на відміну від попередніх, не приніс нічого нового в міжнародне право, не утворив нових міжнародно-правових інститутів, якщо не рахувати колективного визнання незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії. Також утверджувався обов”язок забезпечити захист прав людини від дискримінації. При цьому Берлінський конгрес обмежував Болгарію лише областями на північ від Балканського хребта.
Отже, Паризький конгрес став підсумком переговорів після Східної війни 1853-1856рр. між Росією, з одного боку, і Туреччиною, Францією і Сардинією – з другого. Паризький трактат про мир 1856р. фактично позбавив Росію виключного права опікування християнами, які перебували під владою Туреччини, і зробив його спільним правом всіх християнських держав, які його підписали. Берлінський конгрес 1878р. був проведений на пропозицію Німеччини з метою обговорення умов остаточного миру між Росією і Туреччиною. Проте нічого принципово нового не вніс у міжнародне право.
Розділ ІІ. Міжнародні відносини періоду Гаазьких конференцій миру
Періоду „класичного” міжнародного права поклали край дві Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років. Перша Гаазька мирна конференція була скликана за ініціативою царя Миколи ІІ, друга – Президента США Теодора Рузвельта. У першій конференції взяли участь 26 держав – практично всі незалежні країни того часу. Вона отримала назву „мирної”, оскільки офіційним її завданням було обмеження озброєнь і забезпечення миру. Однак незабаром виявилися істотні суперечності між офіційно проголошеними цілями учасників конференції і фактичними результатами. Досвід конференції 1899р. був врахований при проведенні наступної, Другої конференції миру 1906-1907рр., скликаної з ініціативи США і Росії. На цей раз учасники зосередили свою увагу лише на юридичних питаннях права війни. Прийняті конвенції замінили постанови 1899р. [6;124].
Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення, оскільки вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв”язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Проте кардинальне розв”язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювали організатори конференції [10;60].
Проте оскільки перша Гаазька конференція миру не досягла багатьох цілей, на ній, крім конвенцій і декларацій, було прийнято шість положень, які стосувалися майбутнього обговорення питань: про перегляд Женевської конвенції; про права та обов”язки нейтральних держав; про угоду між державами з приводу введення нових типів калібрів морської зброї і морських гармат; про обмеження сухопутних і морських збройних сил і військового бюджету; про недоторканість приватної власності в морській війні; про бомбардування портів, міст і поселень військово-морськими силами.
Для продовження кодифікації і розвитку законів і звичаїв війни з ініціативи цього разу США, сприйнятої урядом Росії, в Гаазі у 1906-1907рр. була скликана друга мирна конференція, в якій взяли участь 44 держави. При цьому програма російського уряду містила в собі ідею перегляду трьох Гаазьких конвенцій 1899р., а також кодифікацію права морської війни. Проти підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт.
Отже, в Гаазі періоду мирних конференцій було прийнято звід визнаних світовою спільнотою того періоду міжнародно-правових норм, які закріплювали закони і звичаї війни.
В сукупності зазначені документи охопили досить широке коло питань і можуть бути розділені на дві групи: 1) правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів (конвенція І і ІІ); 2) порядок відкриття військових дій (конвенція ІІІ), правове регулювання сухопутної війни (конвенції IV і V) і правила ведення війни на морі (конвенції VI-ХІІІ) [6;124].
Так, перша із конвенцій являла собою своєрідний кодекс добрих послуг, посередництва, діяльності міжнародних слідчих комісій і третейського розгляду. Конвенцією було закладено основи Постійної палати третейського суду, яка стала прототипом для наступних міжнародних судових органів – Постійної палати міжнародного правосуддя Ліги Націй і Міжнародного Суду ООН.
Що стосується безпосередньо законів і звичаїв сухопутної війни, то в Додатку до третьої Конвенції „Про відкриття воєнних дій” містилися положення про відмежування комбатантів і не комбатантів, а також право населення на озброєний опір з умовою, що воно „відкрито буде носити зброю і буде дотримуватися звичаїв та законів війни” [6;125]. Незалежно від цього всі особи, захоплені ворогом, повинні користуватися правами військовополонених.
Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід зазначити, що 1, 4 і 10 конвенції лише уточнювали конвенції, прийняті 1899р. таким чином, основні норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907р., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.
Проте обидві конференції не звернули належної уваги на дійсні витоки значних напруженостей у світі, а тому виявилися нездатними запобігти початку першої світової війни. До того ж із порядку денного конференції була виключена проблема колоніалізму. Крім того, врешті-решт був узгоджений компроміс щодо врегулювання конфліктів шляхом обов”язкового арбітражу, на чому наполягала Британія і Франція, залишивши за країнами право самим визначати питання, які передавати арбітражу на вирішення.
Серед інших інститутів міжнародного права кінця ХІХ – початку ХХ ст. певне значення мають міжнародні договори про протекторат: протекторати Франції над Марокко і Мадагаскаром; Англії над Єгиптом; Японії – над Кореєю. Протекторат був своєрідним етапом на шляху встановлення колоніального панування в державах. Крім того, для міжнародних відносин цього періоду характерний такий інститут міжнародного права як договірний розподіл сфер впливу (договори Англії і Росії щодо Персії та Афганістану). У зв”язку з процесами активного перерозподілу кордонів внаслідок загарбницьких воєн на Балканах, Близькому сході розвивається інститут оптації.
Загострення протиріч між основними коаліціями держав і наступаюча перша світова війна перервали процес демократичного розвитку міжнародного права і завершили етап формування європоцентриського міжнародного права.
Розділ ІІІ. Доктринальні засади європоцентристського міжнародного права
В розглядуваний період доктрина міжнародного права отримала значний розвиток. Міжнародне право починають вивчати в університетах. Воно привертає до себе увагу філософів. Ідеї міжнародного права пустили коріння в суспільній свідомості.
Ідея міжнародного права була сформульована у працях юристів на межі XVI-XVII ст. серед них найбільш видатним був голандський юрист, богослов, дипломат Гуго Гроцій. В своїй праці „Про право війни і миру” (1625р.) він вперше детально обґрунтував існування „права, яке визначає відносини між народами чи їх правителями”. В практиці держав йому не вдалося знайти доказів існування такого права, тому він джерела шукає в природі, Бозі, моралі. Разом з тим він допускає, що „відомі права могли виникнути в силу взаємного узгодження як між всіма державами, так і між більшістю їх”[12;48]. Такі ж причини визначили домінування природно-правового напрямку в доктрині міжнародного права в XVII-XVIIIст.
В розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.
Теорія суверенітету була започаткована як спроба проаналізувати внутрішню структуру країни. Політичні філософи повчали, що в кожній країні має бути певний орган, наділений вищою законодавчою та/або політичною владою. При цьому Джон Остин визначив право як загальні накази суверена, підкріплені погрозою санкцій. Оскільки міжнародне право цій теорії суперечить, він зазначав, що міжнародне право не є правом [8;47].
Наприкінці ХІХ ст. багатьма фахівцями з міжнародного права, зокрема у Німеччині, теорія суверенітету була розроблена такою мірою, що стала погрожувати знищенням міжнародного права в цілому.
У другій половині ХІХ ст. отримує поширення концепція „реалізму”. Єдиним законом міжнародного життя її прибічники вважали силу. Так, німецький юрист Р. Ієрінг стверджував, що „право – це політика сили”. А його послідовники – юристи-міжнародники інших країн підтверджували, що право без сили – мрія [12;55].
Всі ці концепції мали підґрунтя в реальному житті.
Так, різким дисонансом для пануючої в ХІХ ст. доктрини прозвучали в останній третині століття виступи так званих заперечувачів міжнародного права. Більшість з них були німецькими авторами. Філософську основу їх поглядів склало неогегельянство, точніше – викривлене і достатньо довільно витлумачене вчення Гегеля про державу і зовнішнє державне право . серед „заперечувачів” найбільш відомі А. Лассон, брати Філіп і Альберт Цорн. Перший із них опублікував в 1872р. під впливом перемоги над Францією книгу „Принципи і майбутнє міжнародного права”. Держави, пише Лассон, не можуть бути підкорені єдиному „правлячому закону”, оскільки це суперечить їх життєвому принципу і свободі. Як суверенні особистості держави існують лише для самих себе і заради себе, „що держава може робити чи повинна робити, знає тільки вона сама” [6;134].
Аналогічною була і позиція братів Цорн. Із гегелівської ідеї зовнішнього державного права вони робили висновок про його примат, перевагу над правом міжнародним. На їх думку це взагалі не право, а лише мораль.
У Росії в кінці ХІХ ст. склалося 7 основних теорій про сутність міжнародного права: 1) теорія права міжнародного управління; 2) теорія міжнародної охорони прав; 3) теорія „права людства”; 4) різні варіанти теорії міждержавного права; 5) теорії, які поширювали міжнародне право на держави і на індивідів; 6) теорії „між владного права” і 7) теорії „націоналізації” міжнародного права.
Аналізуючи основні правові результати розвитку так званого „класичного” і по суті європейського міжнародного права, можна з упевненістю сказати, що за цей період з”явилася низка основних правових норм і принципів міжнародного права. До таких принципів належать: принцип територіального суверенітету, який забезпечує виключний контроль і юрисдикцію держав в межах власної території, свобода відкритого моря, норми про імунітет держави від юрисдикції іноземних судів, норми про дипломатичні та консульські відносини, договірне право, право про дипломатичний захист іноземних громадян та їх майна і про нейтралітет.
Головна особливість класичного міжнародного права полягає у тому, що воно не накладає ніяких обмежень на права держав застосовувати силу та іти на війну, які вважаються атрибутом суверенітету та рівноправності держав. Крім того, вважалося, що суверенітет можна набути над територією, яка нібито нікому не належить. Необмежене право на застосування сили відбивалося також у доктрині інтервенції, прихильниками якої були Віторіа, Джентілі та Гроцій. Така інтервенція мотивувалася релігійними міркуваннями. Після Тридцятирічної війни на зміну прийшла практика більш загальної політичної інтервенції.
У ХІХ ст. принцип невтручання набув загального визнання, але він характеризувався певними винятками, зокрема правом інтервенції, яке ґрунтується на угодах і на засадах самозахисту та самозбереження. Така теорія була пов”язана з ідеями політичної лібералізації та концепцією основних прав людини. Адже держави для виправдовування інтервенції все більше посилалися на гуманітарні підстави. Ця практика висвітлила нову тенденцію в офіційних підставах, на які за тих часів посилались держави, щоб виправдати інтервенцію, але не нову форму звичаєвого міжнародного права. В дійсному житті, здійснюючи інтервенцію до іншої країни з нібито гуманітарною метою, держави переслідували власні цілі.
Ідея про мирне врегулювання спорів через переговори, примирення, посередництво або арбітраж як нормативна концепція розвивалась від Вестфальського миру, хоча її витоки набагато старіші. Проте розвиток цієї ідеї залишився обмеженим двосторонніми угодами та спорами другорядного політичного інтересу.
Одним із аспектів цього періоду, який заслуговує на увагу, є заборона работоргівлі. Так, після прийняття внутрішньодержавних заходів в 1814р. в Сполученому Королівстві було укладено перший міжнародний договір з осудом работоргівлі – між Францією та Британією. Цей принцип було підтримано на Віденському конгресі 1815р. та інших багатосторонніх договорах і нарешті затверджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890р. про африканську работоргівлю [8;51]. Цей акт передбачав заходи військового та правового характеру для припинення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося.
Гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни розпочалась укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів. Женевська Конвенція 1864р. визначила функції відносно до країн, які приєднались до Конвенції Міжнародного комітету Червоного Хреста, заснованого як приватна юридична асоціація відповідно законів кантону в 1863р. далі була Петербурзька декларація 1868р. про заборону використання малих вибухових снарядів.
Таким чином, у ХІХ ст. з”являються також перші зачаткові форми міжнародного співробітництва. Адже комерція потребувала інтернаціоналізації річок та створення комісій з міжнародних річок, зокрема Рейну (1831-1868), Шельди (1838-1868) і Дунаю (1856-1865). Крім того, розвиток техніки, зв”язку і комерції підготував шлях до міжнародних адміністративних союзів з правосуб”єктністю, яка мала певні обмеження щодо здійснення окремих функцій. До них, зокрема, належать Геодезичний союз (1864), створений з метою проведення геодезичних знімань, Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтва (1886).
Проведення наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття конгресів та мирних конференцій, число учасників яких з кожним наступним разом зростало, свідчило про те, що міжнародне право, хоча і європейське за походженням, поступово рухалося в напрямку всесвітньої системи.
Висновки
Отже, проаналізувавши все вищевикладене, можна зробити висновок, що в цей період вчені-теологи формулюють концепцію публічного права, засновану на положеннях природного права, в основі якого лежить божественний закон. Зокрема, принцип „дотримання даного слова” випливає з положень природного права. При цьому звичайне право ототожнювалося з природним і на цій основі дія міжнародного права поширювалася на всіх людей, незалежно від їхніх релігійних поглядів. Це сприяло зближенню народів, розвитку міжнародних відносин і міжнародного права.
У цей період швидкими темпами відбувається розвиток міжнародного товарообміну, торгівлі, особливо морської, що дає поштовх розвитку морського права, розвивається практика арбітражного розгляду спорів. Цей період ознаменувався оформленням у морському праві інституту територіальних вод.
Характерним є те, що під впливом буржуазно-демократичних революцій, що прокотилися по Європі, і наполеонівських воєн, у Європі формувалися найважливіші положення міжнародного права.
У результаті у Європі до початку ХІХ ст. склався певний міжнародний правопорядок, що став зразком для ряду інших континентів та країн. Європа стає центром цивілізованих народів і це накладає певний відбиток на міжнародне право. Воно набуває яскраво вираженого європейського характеру і отримує назву європейського міжнародного права, або міжнародного права цивілізованих народів. На початку ХХ ст. воно починає називатися „класичне міжнародне право”. Це було пов”язано з тим, що основні міжнародно-правові положення формувалися за участю найбільших держав світу, а досягнуті угоди та домовленості носили формалізований характер і в цілому відображали інтереси більшості держав.
Проте укладення в цей період розвитку міжнародного права значної кількості міжнародних договорів та угод носило в більшості випадків декларативний характер, ряд проблем, які виникали в сфері міжнародно-правових відносин, взагалі не обговорювалися або виключалися із порядку денного (наприклад, проблема колоніалізму).
Для доктрини міжнародного права характерним є те, що в розглядуваний період юристи не проводили чіткого розмежування між національним і міжнародним правом ні за сферою дії, ні за нормативним матеріалом. Лише пізніше вони починають доводити, що навіть природне право не може застосовуватися до суверенних держав без врахування їх природи.
Міжнародні договори, укладені в період формування європоцентристського міжнародного права, мали значний вплив на певні положення міжнародно-правових документів, укладених у ХХ столітті. Зокрема, ряд угод містили принципи, які пізніше були закріплені в Статуті Ліги Націй, Статуті ООН. А ряд інститутів, які виникли в цей період, дістали свій розвиток та закріплення вже в період Поширення міжнародного права (з 1914р. і до наших днів).
Отже, в період формування європоцентристського міжнародного права було започатковано основи міжнародно-правової і політичної системи безпеки і правопорядку в Європі. А міжнародне право характеризувалося тим, що поступово рухалося до міжнародної всесвітньої системи.
Список використаних джерел
1. Оснабрюцький мирний договір (імператора зі Швецією) від 24.10.1648р.//
//А.І. Дмитрієв, А.С. Мацько, В.І. Муравйов. Міжнародне публічне право. Практикум. – К.: Юрінком Інтер, 2001р., с.28-48.
2. Мюнстерський мирний договір (імператора з Францією) від 24.10.1648р. // Там же. – с.28-48.
3. Віденський протокол від 7(19) березня 1815р. // Там же. – с. 48-49.
4. Послання Президента США Монро Конгресу (Доктрина Монро) від 02.12.1823р.// Там же. – с.49-51.
5. Декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль від 29 листопада (11 грудня) 1868р. // Там же. – с.51-52.
6. Ю.Я. Баскин, Д.И. Фельдман „История международного права”. – М.: „Международные отношения”, 1990.-230с.
7. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. – К.: „АртЕк”, 1998. - с.16-18.
8. Маланчук П. Вступ до Міжнародного права за Ейкхерстом/ Пер. з англ. – Х.: Консул, 2000. - с.39-54.
9. Кошеваров В.П. Практикум з міжнародного права. – Івано-Франківськ: місто НВ, 2003. - 93с.
10. А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000.- с.31-66.
11. Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук. Міжнародне право: Підручник. – К.: Алеута, 2003. - с.46-50.
12. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник. – М.: БЕК, 1996. – с.47-57.
