Поняття та види представництва
План.
Вступ......................................................................................................3
Поняття представництва................................................................7
Види представництва.....................................................................13
Правові наслідки вчинення правочину представником.....16
Довіреність.............................................................................................................17
Висновок..............................................................................................25
Список використаної літератури.....................................................26
Практичне завдання..........................................................................27
Вступ.
Представництво в цивільному обороті має ши-року сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фак-тичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку пред-ставляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реа-лізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, гос-подарському та третейському суді).
Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis adquiri non potest — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особис-тості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстініанської епохи (527—565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (procura-tor) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представницт-ва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Вико-навши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Пред-ставництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.
Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персональ-ного характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує роз-виток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.
Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку преставляють, за допомогою догово-ру, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.
Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в ци-вільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою.
Таке спорощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.
Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких екс-колоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запози-чили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як ре-зультат доручення.
У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автоно-мією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "procura", запрова-дженого в 1861 p., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і по-віреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваження-ми, які має представник — повірний для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншого боку.
Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповід-ності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рам-ках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.
Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представ-ництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Нор-вегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Украї-на) та ін.
ЦК УРСР не містить визначення представництва. Проте зміст ст. 62 дає змо-гу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, зміню-ються і припиняються цивільні права та обов'язки.
Новий ЦК України (ст. 238) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
В даній курсовій роботі буде докладно розглянуто поняття представництва, види представництва, правові наслідки вчинення право чину представником, буде дано докладний опис довіреності як письмового документа, що видається для представництва.
1. Поняття представництва.
Під представництвом у цивільно-му праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на до-говорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.
Цивільне законодавство республік колишнього СРСР, включаю-чи Україну, не мало законодавчого визначення представництва, то-му в юридичній науці були різноманітні погляди на його правову природу. Деякі автори розглядали представництво як діяльність, інші — як правовідношення, тобто це питання раніше було диску-сійним. На сьогодні це дискусійне питання вирішилося на користь останніх, оскільки чинний ЦК України визначає представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'яза-на або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку во-на представляє (ст. 237 ЦК України) [9; 214, 210].
Широке розповсюдження представництва у цивільному обороті викликане низкою причин як юридичного, так і фактичного харак-теру. До перших можна віднести відсутність у фізичних осіб повної цивільної дієздатності (часткова, мінімальна, обмежена), до других — хворобу, перебування у відрядженні, відсутність юридичних знань, особисту зайнятість та ін. [10; 196]
Учасниками правовідносин представництва є три суб'єкти: осо-ба, яку представляють, представник та третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину виникають цивільні права та обов'язки. Особою, яку представля-ють, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Представни-ком може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа мо-же бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність, тобто досягла вісімнадцяти років (повноліття) чи пере-буває у зареєстрованому шлюбі до досягнення повноліття (ст. 34 ЦК України). Разом з цим не може бути представником фізична особа, над якою встановлена опіка, піклування. Представником також мо-же бути і фізична особа, яка ще не досягла вісімнадцяти років, але якій надана повна цивільна дієздатність, наприклад, особи, що досягли шістнадцяти років і працюють за трудовим договором чи за-писані матір'ю або батьком дитини, або бажають здійснювати під-приємницьку діяльність (ст. 35 ЦК України).
Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприк-лад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяль-ністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними осо-бами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають на-явності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення угод з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності (ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”[2; 1109], статті 26—27 Закону Укра-їни “Про цінні папери і фондову біржу”) [3; 508].
Від представництва треба відрізняти осіб, діяльність яких зовніш-ньо схожа на представництво. Так, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені (наприклад, комісіонер, який за дорученням комітента за винагороду вчиняє один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента, або управитель, який за договором управління майном отримує від установника майно в управління та здійснює від свого імені управління цим майном в ін-тересах установника управління або вказаного ним вигодонабувача). Також не є представником особа, уповноважена на ведення перегово-рів щодо можливих у майбутньому правочинів, оскільки її дії лише сприяють вчиненню правочину, тобто носять допоміжний характер, і не пов'язують сторони між собою юридичними обов'язками (ст. 237 ЦК України), або рукоприкладач, який підписує текст правочину за дорученням фізичної особи, яка внаслідок хвороби або фізичної вади не може підписатися власноручно (ст. 207 ЦК України).
Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник ци-вільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинен-ня правочину цивільну дієздатність (правоздатність).
Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю іншій особі, якщо це передбачено законом або договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони ін-тересів особи, яку він представляє (ст. 240 ЦК України). Однак представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'я-заний повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноважен-ня (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.
До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідноси-ни, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внут-рішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником на підставі наданих йому повнова-жень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми осо-бами.
До зовнішніх правовідносин у представництві належать право-відносини між представником та третьою особою. Правовідноси-ни, що складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідно-син права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представ-ляють.
Для здійснення представництва представнику потрібні відповід-ні повноваження, наявність яких є необхідною умовою для встанов-лення зовнішніх правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний обсяг повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений. Розглядаючи повноваження представника, слід зазначити, що в науці ци-вільного права колишнього СРСР не склалося єдиного погляду на їх юридичну природу. Деякі автори, наприклад, О. С. Іоффе, вважали, що повноваження представника у представництві є юридичним фа-ктом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника, інші автори розглядали повноваження з представництва як суб'єктивне право, якому не про-тистоїть будь-який обов'язок інших осіб, чи вважали, що повнова-женню представника протистоїть лише обов'язок особи, яку предста-вляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника, або визначали повноваження як міру можливої поведінки представ-ника щодо третіх осіб. Отже, це питання в науці цивільного права ще й зараз є дискусійним. Вважається, що найбільш правильною є позиція авторів, які розглядають повноваження як особливе право особи, якому, на відміну від суб'єктивного права, не відповідає конк-ретний обов'язок особи, яку представляють, або третьої особи. Зазна-чене право може бути одночасно й обов'язком представника, наприк-лад, у випадку здійснення ним представницьких функцій у порядку виконання посадових обов'язків [11; 201-203].
Закон містить окремі обмеження щодо правочинів, які можуть бути вчинені представником (ст. 238 ЦК України). Так, представ-ник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон до-пускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. До останніх належать заповіт, довіреність та довічне утримання. Не можуть бути укладе-ні фізичними особами через представника трудовий договір, а та-кож такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння) та інші, що мають виключно особистий характер.
Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).
Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підста-ві юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені ак-тами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед під-став виникнення представництва довіреності, оскільки остання ви-дається при представництві, що ґрунтується на договорі або акті ор-гану юридичної особи (ст. 244 ЦК України).
При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представ-ника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш пошире-ним прикладом договірного представництва є договір доручення (статті 1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений) зо-бов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довіри-теля) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті 929, 930 ЦК України).
Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 177 СК України на законі ґрунтується представництво малолітніх і не-повнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами) або малоліт-ньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, — опікуном. Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути інша особа.
Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добро-вільного представництва за договором, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представни-ка визначаються виключно законом.
Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної осо-би, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повнова-ження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, по-ложеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Найбільш розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо. Однак про наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випад-ках, коли виконуються представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють [7; 249].
Перелік підстав представництва, зазначе-ний у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встанов-лені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін.
2. Види представництва.
Розрізняють представництво добровіль-не та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добро-вільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридич-ної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійс-нюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.
ЦК України визначений новий різновид добровільного представ-ництва — комерційне представництво. Згідно зі ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно ви-ступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерцій-ному представництві, наприклад, у частині виконання доручення повіреним (ст. 1004 ЦК України) або припинення договору доручен-ня (ст. 1008 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень ко-мерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю (ст. 244 ЦК України).
Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З указаної норми закону варто зробити висновок про те, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при зви-чайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України) [6; 298].
Комерційне представництво має свої особливості. По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комер-ційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.
По-друге, можливість здійснення такого представництва постав-лена законом у залежність від наявності у комерційного представ-ника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та оренда-ря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комер-ційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих до-говорів довіреностях.
По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємниць-кою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Кон-струкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання ко-мерційного представництва в окремих сферах підприємницької дія-льності й іншими законодавчими актами.
Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, ха-рактеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної осо-би, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноваже-ні організації, яким їхніми установчими документами надано пра-во представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об'єднаннями грома-дян законних інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України “Про об'єднання гро-мадян”) або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах дер-жавної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян (ст. 19 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”). Обсяг повноважень представника та їх зміст при ста-тутному представництві визначається законом та установчими до-кументами уповноважених організацій.
3. Правові наслідки вчинення правочину представником.
Пра-віючий, вчинений представником, створює, змінює, припиняє ци-вільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). При відсутності в особи, яка виступає як представник, повноважень на вчинення правочину від імені іншої особи вчинений таким представником правочин створює, змінює, припиняє ци-вільні права та обов'язки особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Правочин вважається схваленим, зокрема, у тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне йо-го схвалення діє зі зворотною силою.
Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю пра-вовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений особою, від імені якої правочин був вчинений представником, у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад листа, телеграми, телетайпограми, до пред-ставника чи іншого учасника правочину або написання вказівки про схвалення правочину на примірнику самого правочину, напри-клад договору.
Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених пред-ставником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представля-ли, конклюдентних дій, які свідчили б про прийняття виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, на-дання робіт, послуг. Схвалення правочину має бути надано у стро-ки, встановлені при вчиненні правочину, або в межах потрібного для цього часу.
4. Довіреність
Поняття, зміст та види довіреності. Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюва-тися за довіреністю. Довіреність — це письмовий документ, що ви-дається однією особою іншій для представництва перед третіми осо-бами (ст. 244 ЦК України).
Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіре-ність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчи-нення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не по-требує згоди представника. Зазначений правочин є фідуціарним, оскільки він тісно пов'язаний з особою представника. На довіре-ність, як на цивільний правочин, розповсюджуються загальні вимо-ги закону щодо правочинів. На відміну від договору або акта юри-дичної особи, що визначають переважно внутрішні відносини між представником та довірителем, довіреність має своїм призначенням встановлення зовнішніх відносин представництва, а саме відносин між довірителем та третьою особою за допомогою дій представника. Довіреність як правочин вчиняється довірителем перед представни-ком, але він направлений також і щодо третіх осіб, з якими пред-ставнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчинено-го представником правочину для довірителя відбуваються незалеж-но від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи діз-наються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. У свою чергу, зміст довіреності визначається ме-жами дієздатності особи, яку представляють. Дії, які належить вчи-нити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійс-ненними (ст. 1003 ЦК України) [7; 251].
Із законодавчого визначення довіреності можна зробити висно-вок, що в ній має бути вказана особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), має бути чітко відо-бражена воля останньої на вчинення від її імені представником пра-вочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіре-ність є нікчемною (ст. 247 ЦК України). Більш детальні вимоги до змісту довіреності містить Інструкція про порядок здійснення нота-ріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністер-ства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5, яка зазначає, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності мають бути зазначе-ні місце та дата її складення (підписання), прізвище, ім'я та по ба-тькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає [12; 4].
Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.
За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:
1) разові, що видаються на вчинення одного правочину, наприк-лад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;
спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів, наприклад, на укладення правочинів керів-нику філії, представництва юридичної особи, отримання заробіт-ної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного тер-міну;
загальні (генеральні), що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності.
Довіреність може бути видана особою, яка має потрібну для вчинення такого правочину дієздатність (для громадян) чи право-здатність (для юридичних осіб). Так, наприклад, на відміну від громадян, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК Украї-ни), неповнолітні особи віком від 14 до 18 років вправі самостійно видавати довіреність лише на розпоряджання їхнім заробітком, стипендією або іншими доходами, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними; на здійс-нення прав автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єк-ти промислової власності або інші результати своєї творчої діяль-ності, що охороняються законом; на представництво неповноліт-нього у громадських і кооперативних організаціях, у яких він є членом та засновником. Довіреність на вчинення інших дій може видаватися зазначеними особами лише за згодою їхніх батьків, усиновителів або піклувальників, про що має бути зазначено у до-віреності.
Довіреність від імені особи, яку представляють, може бути вида-на як на фізичну, так і на юридичну особу. Вона може бути видана представнику або безпосередньо третій особі, з якою представник буде вчиняти правочин від імені особи, яку представляє (ст. 244 ЦК України).
Форма довіреності. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчиня-тиметься правочин (ст. 245 ЦК України). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Нотаріаль-но посвідчена довіреність здійснюється на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або договором (ст. 209 ЦК України). Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК України), а також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.
Згідно зі статтями 34 - 38 Закону України «Про нотаріат» та Ука-зом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» від 23 серпня 1998 р. № 932/98 нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де не-має державних нотаріусів, — посадовими особами виконавчих ко-мітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; кон-сульськими установами України.
Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріально посвідчених до-віреностей прирівнюються:
довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;
довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації війсь-кової частини, з'єднання, установи і військово-навчального закла-ду, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, може бути посвідчена командиром (начальни-ком) цих частини, з'єднання, установи або закладу;
3) довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця по-збавлення волі.
Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на ста-ціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій) (ст. 45 Закону України “Про господарські товариства”).
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст. 246 ЦК Украї-ни). За вказаними правилами довіреності видаються всіма юридич-ними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми чи форми власності [6; 287].
Строк довіреності. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначе-на дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною.
Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіре-ності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може пере-вищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України).
Передоручення довіреності. Представник, якому видана до-віреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповнова-жений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦК України).
Серед обставин, що зумовлюють передоручення, можуть бути: різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин); обстави-ни, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, відря-дження, призов на військову службу), дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника) та ін.
Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій осо-бі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦК України, ст. 58 Закону України “Про нотаріат”), крім випадків, встановлених час-тиною 4 ст. 245 ЦК України.
Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіренос-тей, виданих за правилами ст. 246 ЦК України юридичними особами.
Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нота-ріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів то-го, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність [7; 254].
У випадку передоручення представник за основною довіреністю може передоручити інший особі як усі повноваження за довіреніс-тю, так і їх частину. Наслідком передоручення за довіреністю є те, що особа, яка отримала довіреність за передорученням (замісник), стає представником особи, яку представляють (довіритель). Про здійснення передоручення за довіреністю представник повинен спо-вістити довірителя і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.
Особа, яка видала довіреність, має право у будь-який час скасува-ти передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ст. 248 ЦК України).
Припинення представництва за довіреністю. Представницт-во за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦК України).
По-перше, довіреність припиняє свою дію внаслідок закінчення строку довіреності, оскільки довіреність є строковим правочином.
По-друге, разова довіреність припиняє свою дію після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана. У цьому випадку довіре-ність припиняє свою дію незалежно від того, чи закінчився на той момент строк дії довіреності, чи ні.
По-третє, довіреність припиняє свою дію за скасування її особою, яка її видала, тобто вчинення особою, яку представляють за довіре-ністю, одностороннього правочину, що може бути вчинений з будь-яких причин у будь-який час. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановле-них законом (ст. 249 ЦК України).
При скасуванні довіреності на особу, яка видала довіреність і зго-дом її скасувала, законом покладається обов'язок негайно сповістити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ-ництва перед якими була видана довіреність. Закон визначає, що від-мова особи, яка видала довіреність, від права на скасування довірено-сті або передоручення є нікчемною (ст. 249 ЦК України).
По-четверте, довіреність припиняє свою дію у разі відмови пред-ставника від вчинення дій, що були визначені довіреністю. Зазначе-на відмова також може бути вчинена представником з будь-яких причин у будь-який час. Однак слід зазначити, що відмова від до-віреності працівника, який у силу трудових обов'язків повинен вчи-няти правочини на підставі довіреності, наприклад керівник філії або представництва юридичної особи приватного права (ст. 95 ЦК України), буде для зазначених осіб порушенням трудових обов'яз-ків та призведе до наслідків, передбачених трудовим законодавст-вом України.
Представник, який відмовився від вчинення дій за довіреніс-тю, зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про таку відмову. Однак представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завдан-ню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам (ст. 250 ЦК України).
По-п'яте, підставою припинення довіреності, виданої юридич-ною особою, є припинення цієї юридичної особи.
По-шосте, підставою припинення довіреності, яка була видана юридичній особі, є припинення цієї юридичної особи.
По-сьоме, підставою припинення довіреності є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздат-ною, обмеження її цивільної дієздатності, оскільки вчинення правочинів від її імені стає неможливим. Припинення довіреності також є наслідком визнання особи безвісно відсутньою. Останнє викликано як тим, що немає доказів про те, що вона є живою і може вчиняти за допомогою представника правочини, так і тим, що у цьому випадку відсутній зв'язок з особою, яка видала довіреність, та її представни-ком.
У зв'язку з цим представництво майнових інтересів особи, яку визнано безвісно відсутньою, здійснює опікун її майна (ст. 44 ЦК України).
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків [8; 287].
По-восьме, довіреність припиняє свою дію у разі смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
Наслідки припинення довіреності. Закон покладає на особу, яка видала довіреність, обов'язок негайно сповістити про її скасу-вання представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ-ництва перед якими була видана довіреність (ст. 249 ЦК України). Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи-нення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про її припинення, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосо-вується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіренос-ті припинилася.
Представник несе відповідальність перед особою, яка видала до-віреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог щодо негайного повідомлення особи, яка видала довіреність, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю, або відмови від вчинення за довіреністю дій, якщо вони були невідкладними та спрямованими на запобігання завданню збитків особі, яку він пред-ставляє, чи іншим особам (ст. 250 ЦК України).
Висновок.
Підсумком даної курсової роботи є детальне розкриття поняття представництва - Під представництвом у цивільно-му праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на до-говорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.
Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації пов-новажень в інтересах і від імені особи, яку представляють.
Мета представництва — здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи — особи, яку представляють.
Тема даної курсової роботи є дуже актуальною на сьогоднішній день, оскільки в час вельми завантажених роботою та бізнесовими справами людей стає все більше. Ось тоді і є нагода оцінити всі переваги представництва. Однак постає одночасно питання довіри та надійності осіб, якім би можна було б довірити представництво інтересів.
На мій погляд, з часом представництво набуде майже масштабного явища, що суттєво спростить діяльність як фізичних, так і юридичних осіб.
Список використаної літератури.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України,-1996.- №30.
Офіційний вісник України. – 2000. - №27.
ВВР. – 1991. – №38.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. – К.:Атіка, 2003.-416с.
Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України 1963-1995. - К.: Українська правнича фундація. - 1995. - Частина 2. -С.103.
Цивільне право України. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова. К.: Юрінком Інтер, 2002.
Цивільне право України. За заг. ред. Я.М.Шевченко.- 2т. Особлива частина.- К.: “Ін Юре”, 2003.
Цивільний кодекс України (на-уково-практичний коментар). — Харків. — С. 699.
Советское гражданское право / Под ред. В.А. Ряшенцева. – М.: Юрид.лит., 1965.- Т.1.
Советское гражданское право / Отв. Ред.. О.С. Иоффе, Ю.К. Толстой. – Ленінград: Узд-во Ленинградского ун-та, 1971. – Т.1.
Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: Юрид.лит., 1967.
Инструкция о порядке совершения нотариальных действий нотаріусами Украины. – Х.: Ксилон, 1998.
Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. – Калининград, 1978.
Белов В.Н. Комерческое представительство и агентирование (договора). – М.: Финансы и статистика, 2001.
Крупко П. Суб’єкти добровільного представництва за цивільним правом // Право України. – 2002. - №5.
ДОВІРЕНІСТЬ
Даною довіреністю уповноважую Cамійленка Олександра Андрійовича
(паспорт СЕ 246471 виданий 22 вересня 1996 р. Івано-Франківським УМВС МВС в Івано-Франківській обл.) бути представником
Іванченка Василя Володимировича
(паспорт СС 567213 виданий 9 червня 2000р. Івано-Франківським УМВС МВС в Івано-Франківській обл. )
в усіх судах з усіма правами, які надані законом позивачу, відповідачу, третій особі, в тому числі з правом пред’явлення позову, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання повністю або частково позову, зміни підстав або предмету позову, укладення мирової угоди, оскарження рішення суду;
у відповідному відділі державної виконавчої служби з питань, пов’язаних з виконанням судових та інших рішень.
у всіх державних та недержавних установах та організаціях, органах податкової адміністрації, на підприємствах усіх форм власності, у відносинах з фізичними особами та фізичними особами – підприємцями.
За цією довіреністю представникові надано право ведення від мого імені переговорів та попереднього узгодження всіх процедурних питань, подання та підпису всіх документів, необхідних для виконання повноважень, включаючи позовні та інші заяви, скарги, одержання документів.
Зразок підпису ПРЕДСТАВНИКА ___________________________
Довіреність дійсна з/без права передоручення.
Довіреність видана 12 серпня 2006р. і діє до 1 січня 2008р.
12 серпня 2006р. _____________ (Іванченко Василь Володимирович)
Вступ......................................................................................................3
Поняття представництва................................................................7
Види представництва.....................................................................13
Правові наслідки вчинення правочину представником.....16
Довіреність.............................................................................................................17
Висновок..............................................................................................25
Список використаної літератури.....................................................26
Практичне завдання..........................................................................27
Вступ.
Представництво в цивільному обороті має ши-року сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фак-тичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку пред-ставляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реа-лізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, гос-подарському та третейському суді).
Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis adquiri non potest — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особис-тості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстініанської епохи (527—565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (procura-tor) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представницт-ва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Вико-навши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Пред-ставництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.
Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персональ-ного характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує роз-виток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.
Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку преставляють, за допомогою догово-ру, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.
Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в ци-вільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою.
Таке спорощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.
Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких екс-колоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запози-чили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як ре-зультат доручення.
У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автоно-мією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "procura", запрова-дженого в 1861 p., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і по-віреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваження-ми, які має представник — повірний для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншого боку.
Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповід-ності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рам-ках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.
Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представ-ництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Нор-вегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Украї-на) та ін.
ЦК УРСР не містить визначення представництва. Проте зміст ст. 62 дає змо-гу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, зміню-ються і припиняються цивільні права та обов'язки.
Новий ЦК України (ст. 238) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
В даній курсовій роботі буде докладно розглянуто поняття представництва, види представництва, правові наслідки вчинення право чину представником, буде дано докладний опис довіреності як письмового документа, що видається для представництва.
1. Поняття представництва.
Під представництвом у цивільно-му праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на до-говорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.
Цивільне законодавство республік колишнього СРСР, включаю-чи Україну, не мало законодавчого визначення представництва, то-му в юридичній науці були різноманітні погляди на його правову природу. Деякі автори розглядали представництво як діяльність, інші — як правовідношення, тобто це питання раніше було диску-сійним. На сьогодні це дискусійне питання вирішилося на користь останніх, оскільки чинний ЦК України визначає представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'яза-на або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку во-на представляє (ст. 237 ЦК України) [9; 214, 210].
Широке розповсюдження представництва у цивільному обороті викликане низкою причин як юридичного, так і фактичного харак-теру. До перших можна віднести відсутність у фізичних осіб повної цивільної дієздатності (часткова, мінімальна, обмежена), до других — хворобу, перебування у відрядженні, відсутність юридичних знань, особисту зайнятість та ін. [10; 196]
Учасниками правовідносин представництва є три суб'єкти: осо-ба, яку представляють, представник та третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину виникають цивільні права та обов'язки. Особою, яку представля-ють, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Представни-ком може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа мо-же бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність, тобто досягла вісімнадцяти років (повноліття) чи пере-буває у зареєстрованому шлюбі до досягнення повноліття (ст. 34 ЦК України). Разом з цим не може бути представником фізична особа, над якою встановлена опіка, піклування. Представником також мо-же бути і фізична особа, яка ще не досягла вісімнадцяти років, але якій надана повна цивільна дієздатність, наприклад, особи, що досягли шістнадцяти років і працюють за трудовим договором чи за-писані матір'ю або батьком дитини, або бажають здійснювати під-приємницьку діяльність (ст. 35 ЦК України).
Юридичні особи мають право виконувати функції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприк-лад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатися представницькою діяль-ністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними осо-бами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають на-явності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення угод з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності (ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”[2; 1109], статті 26—27 Закону Укра-їни “Про цінні папери і фондову біржу”) [3; 508].
Від представництва треба відрізняти осіб, діяльність яких зовніш-ньо схожа на представництво. Так, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені (наприклад, комісіонер, який за дорученням комітента за винагороду вчиняє один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента, або управитель, який за договором управління майном отримує від установника майно в управління та здійснює від свого імені управління цим майном в ін-тересах установника управління або вказаного ним вигодонабувача). Також не є представником особа, уповноважена на ведення перегово-рів щодо можливих у майбутньому правочинів, оскільки її дії лише сприяють вчиненню правочину, тобто носять допоміжний характер, і не пов'язують сторони між собою юридичними обов'язками (ст. 237 ЦК України), або рукоприкладач, який підписує текст правочину за дорученням фізичної особи, яка внаслідок хвороби або фізичної вади не може підписатися власноручно (ст. 207 ЦК України).
Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє, вчиняє правочин, може бути будь-який учасник ци-вільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинен-ня правочину цивільну дієздатність (правоздатність).
Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю іншій особі, якщо це передбачено законом або договором між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони ін-тересів особи, яку він представляє (ст. 240 ЦК України). Однак представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'я-заний повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноважен-ня (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.
До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідноси-ни, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внут-рішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником на підставі наданих йому повнова-жень правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми осо-бами.
До зовнішніх правовідносин у представництві належать право-відносини між представником та третьою особою. Правовідноси-ни, що складаються між особою, яку представляють, та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідно-син права й обов'язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представ-ляють.
Для здійснення представництва представнику потрібні відповід-ні повноваження, наявність яких є необхідною умовою для встанов-лення зовнішніх правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний обсяг повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений. Розглядаючи повноваження представника, слід зазначити, що в науці ци-вільного права колишнього СРСР не склалося єдиного погляду на їх юридичну природу. Деякі автори, наприклад, О. С. Іоффе, вважали, що повноваження представника у представництві є юридичним фа-ктом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника, інші автори розглядали повноваження з представництва як суб'єктивне право, якому не про-тистоїть будь-який обов'язок інших осіб, чи вважали, що повнова-женню представника протистоїть лише обов'язок особи, яку предста-вляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника, або визначали повноваження як міру можливої поведінки представ-ника щодо третіх осіб. Отже, це питання в науці цивільного права ще й зараз є дискусійним. Вважається, що найбільш правильною є позиція авторів, які розглядають повноваження як особливе право особи, якому, на відміну від суб'єктивного права, не відповідає конк-ретний обов'язок особи, яку представляють, або третьої особи. Зазна-чене право може бути одночасно й обов'язком представника, наприк-лад, у випадку здійснення ним представницьких функцій у порядку виконання посадових обов'язків [11; 201-203].
Закон містить окремі обмеження щодо правочинів, які можуть бути вчинені представником (ст. 238 ЦК України). Так, представ-ник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон до-пускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. До останніх належать заповіт, довіреність та довічне утримання. Не можуть бути укладе-ні фізичними особами через представника трудовий договір, а та-кож такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння) та інші, що мають виключно особистий характер.
Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).
Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підста-ві юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені ак-тами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед під-став виникнення представництва довіреності, оскільки остання ви-дається при представництві, що ґрунтується на договорі або акті ор-гану юридичної особи (ст. 244 ЦК України).
При представництві, що ґрунтується на договорі, особа представ-ника та її повноваження визначаються договором, який укладається між особою, яку представляють, і представником. Найбільш пошире-ним прикладом договірного представництва є договір доручення (статті 1000, 1003 ЦК України), за яким одна сторона (повірений) зо-бов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довіри-теля) певні юридичні дії, та договір транспортного експедирування (статті 929, 930 ЦК України).
Представництво, яке ґрунтується на законі, виникає на підставі прямої вказівки закону. Так, згідно зі ст. 242 ЦК України та ст. 177 СК України на законі ґрунтується представництво малолітніх і не-повнолітніх дітей їхніми батьками (усиновлювачами) або малоліт-ньої особи чи фізичної особи, визнаної недієздатною, — опікуном. Законним представником у випадках, передбачених законом, може бути інша особа.
Представництво, яке ґрунтується на законі, на відміну від добро-вільного представництва за договором, виникає без волевиявлення особи, яку представляють, а обсяг і зміст повноважень представни-ка визначаються виключно законом.
Представництвом, що ґрунтується на акті органу юридичної осо-би, є представництво, в силу якого представник діє від її імені на підставі акта органу юридичної особи. У таких випадках повнова-ження представника на вчинення правочинів від імені юридичної особи ґрунтуються на установчих документах юридичної особи, по-ложеннях про її відокремлені підрозділи, посадових інструкціях, що визначають права та обов'язки працівника, на якого покладено виконання представницьких функцій. Найбільш розповсюдженим прикладом такого представництва є вчинення правочинів від імені юридичних осіб продавцем чи касиром у магазині, кондуктором чи водієм у транспорті, провідником у вагоні потягу тощо. Однак про наявність повноважень у цих осіб можливо судити лише у випад-ках, коли виконуються представницькі функції в умовах службової обстановки, в якій вони діють [7; 249].
Перелік підстав представництва, зазначе-ний у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може ґрунтуватися представництво, можуть бути встанов-лені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін.
2. Види представництва.
Розрізняють представництво добровіль-не та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добро-вільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридич-ної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійс-нюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.
ЦК України визначений новий різновид добровільного представ-ництва — комерційне представництво. Згідно зі ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно ви-ступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво ґрунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерцій-ному представництві, наприклад, у частині виконання доручення повіреним (ст. 1004 ЦК України) або припинення договору доручен-ня (ст. 1008 ЦК України). Що ж до підтвердження повноважень ко-мерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і довіреністю (ст. 244 ЦК України).
Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З указаної норми закону варто зробити висновок про те, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при зви-чайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України) [6; 298].
Комерційне представництво має свої особливості. По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб'єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладенні договорів, комер-ційним представником може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.
По-друге, можливість здійснення такого представництва постав-лена законом у залежність від наявності у комерційного представ-ника відповідних повноважень на укладення договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та оренда-ря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комер-ційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих до-говорів довіреностях.
По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємниць-кою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Кон-струкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання ко-мерційного представництва в окремих сферах підприємницької дія-льності й іншими законодавчими актами.
Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, ха-рактеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної осо-би, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом. Різновидом обов'язкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноваже-ні організації, яким їхніми установчими документами надано пра-во представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об'єднаннями грома-дян законних інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України “Про об'єднання гро-мадян”) або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах дер-жавної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян (ст. 19 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”). Обсяг повноважень представника та їх зміст при ста-тутному представництві визначається законом та установчими до-кументами уповноважених організацій.
3. Правові наслідки вчинення правочину представником.
Пра-віючий, вчинений представником, створює, змінює, припиняє ци-вільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). При відсутності в особи, яка виступає як представник, повноважень на вчинення правочину від імені іншої особи вчинений таким представником правочин створює, змінює, припиняє ци-вільні права та обов'язки особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Правочин вважається схваленим, зокрема, у тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне йо-го схвалення діє зі зворотною силою.
Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю пра-вовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений особою, від імені якої правочин був вчинений представником, у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад листа, телеграми, телетайпограми, до пред-ставника чи іншого учасника правочину або написання вказівки про схвалення правочину на примірнику самого правочину, напри-клад договору.
Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених пред-ставником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представля-ли, конклюдентних дій, які свідчили б про прийняття виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, на-дання робіт, послуг. Схвалення правочину має бути надано у стро-ки, встановлені при вчиненні правочину, або в межах потрібного для цього часу.
4. Довіреність
Поняття, зміст та види довіреності. Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюва-тися за довіреністю. Довіреність — це письмовий документ, що ви-дається однією особою іншій для представництва перед третіми осо-бами (ст. 244 ЦК України).
Хоча представництво, яке може здійснюватися за довіреністю, і має своєю підставою договір або акт юридичної особи, сама довіре-ність є одностороннім правочином. Останнє викликане тим, що вчи-нення цього правочину здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю (довірителем), та не по-требує згоди представника. Зазначений правочин є фідуціарним, оскільки він тісно пов'язаний з особою представника. На довіре-ність, як на цивільний правочин, розповсюджуються загальні вимо-ги закону щодо правочинів. На відміну від договору або акта юри-дичної особи, що визначають переважно внутрішні відносини між представником та довірителем, довіреність має своїм призначенням встановлення зовнішніх відносин представництва, а саме відносин між довірителем та третьою особою за допомогою дій представника. Довіреність як правочин вчиняється довірителем перед представни-ком, але він направлений також і щодо третіх осіб, з якими пред-ставнику належить вчинити правочини. Правові наслідки вчинено-го представником правочину для довірителя відбуваються незалеж-но від того, чи була ознайомлена третя особа з довіреністю при вчиненні правочину за участі представника, чи ні. Треті особи діз-наються про зміст повноважень представника зі змісту наявної в нього довіреності. У свою чергу, зміст довіреності визначається ме-жами дієздатності особи, яку представляють. Дії, які належить вчи-нити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійс-ненними (ст. 1003 ЦК України) [7; 251].
Із законодавчого визначення довіреності можна зробити висно-вок, що в ній має бути вказана особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), має бути чітко відо-бражена воля останньої на вчинення від її імені представником пра-вочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіре-ність є нікчемною (ст. 247 ЦК України). Більш детальні вимоги до змісту довіреності містить Інструкція про порядок здійснення нота-ріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністер-ства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5, яка зазначає, що в тексті нотаріально посвідченої довіреності мають бути зазначе-ні місце та дата її складення (підписання), прізвище, ім'я та по ба-тькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає [12; 4].
Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.
За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:
1) разові, що видаються на вчинення одного правочину, наприк-лад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;
спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів, наприклад, на укладення правочинів керів-нику філії, представництва юридичної особи, отримання заробіт-ної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного тер-міну;
загальні (генеральні), що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності.
Довіреність може бути видана особою, яка має потрібну для вчинення такого правочину дієздатність (для громадян) чи право-здатність (для юридичних осіб). Так, наприклад, на відміну від громадян, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК Украї-ни), неповнолітні особи віком від 14 до 18 років вправі самостійно видавати довіреність лише на розпоряджання їхнім заробітком, стипендією або іншими доходами, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними; на здійс-нення прав автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єк-ти промислової власності або інші результати своєї творчої діяль-ності, що охороняються законом; на представництво неповноліт-нього у громадських і кооперативних організаціях, у яких він є членом та засновником. Довіреність на вчинення інших дій може видаватися зазначеними особами лише за згодою їхніх батьків, усиновителів або піклувальників, про що має бути зазначено у до-віреності.
Довіреність від імені особи, яку представляють, може бути вида-на як на фізичну, так і на юридичну особу. Вона може бути видана представнику або безпосередньо третій особі, з якою представник буде вчиняти правочин від імені особи, яку представляє (ст. 244 ЦК України).
Форма довіреності. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчиня-тиметься правочин (ст. 245 ЦК України). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Нотаріаль-но посвідчена довіреність здійснюється на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом або договором (ст. 209 ЦК України). Нотаріальної форми вимагають довіреності фізичних осіб на здійснення представництва у суді (ст. 114 ЦПК України), а також довіреності, видані в порядку передоручення, крім випадків, встановлених частиною 4 ст. 245 ЦК України.
Згідно зі статтями 34 - 38 Закону України «Про нотаріат» та Ука-зом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» від 23 серпня 1998 р. № 932/98 нотаріальне посвідчення довіреностей в Україні здійснюється: державними нотаріальними конторами; приватними нотаріусами; у населених пунктах, де не-має державних нотаріусів, — посадовими особами виконавчих ко-мітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; кон-сульськими установами України.
Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріально посвідчених до-віреностей прирівнюються:
довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;
довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації війсь-кової частини, з'єднання, установи і військово-навчального закла-ду, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, може бути посвідчена командиром (начальни-ком) цих частини, з'єднання, установи або закладу;
3) довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця по-збавлення волі.
Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на ста-ціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
Як виняток, довіреність на право участі та щодо голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства (емітента акцій) (ст. 45 Закону України “Про господарські товариства”).
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст. 246 ЦК Украї-ни). За вказаними правилами довіреності видаються всіма юридич-ними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми чи форми власності [6; 287].
Строк довіреності. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначе-на дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною.
Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіре-ності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може пере-вищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України).
Передоручення довіреності. Представник, якому видана до-віреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповнова-жений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦК України).
Серед обставин, що зумовлюють передоручення, можуть бути: різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин); обстави-ни, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, відря-дження, призов на військову службу), дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника) та ін.
Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій осо-бі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦК України, ст. 58 Закону України “Про нотаріат”), крім випадків, встановлених час-тиною 4 ст. 245 ЦК України.
Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіренос-тей, виданих за правилами ст. 246 ЦК України юридичними особами.
Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нота-ріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів то-го, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність [7; 254].
У випадку передоручення представник за основною довіреністю може передоручити інший особі як усі повноваження за довіреніс-тю, так і їх частину. Наслідком передоручення за довіреністю є те, що особа, яка отримала довіреність за передорученням (замісник), стає представником особи, яку представляють (довіритель). Про здійснення передоручення за довіреністю представник повинен спо-вістити довірителя і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.
Особа, яка видала довіреність, має право у будь-який час скасува-ти передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ст. 248 ЦК України).
Припинення представництва за довіреністю. Представницт-во за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦК України).
По-перше, довіреність припиняє свою дію внаслідок закінчення строку довіреності, оскільки довіреність є строковим правочином.
По-друге, разова довіреність припиняє свою дію після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана. У цьому випадку довіре-ність припиняє свою дію незалежно від того, чи закінчився на той момент строк дії довіреності, чи ні.
По-третє, довіреність припиняє свою дію за скасування її особою, яка її видала, тобто вчинення особою, яку представляють за довіре-ністю, одностороннього правочину, що може бути вчинений з будь-яких причин у будь-який час. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановле-них законом (ст. 249 ЦК України).
При скасуванні довіреності на особу, яка видала довіреність і зго-дом її скасувала, законом покладається обов'язок негайно сповістити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ-ництва перед якими була видана довіреність. Закон визначає, що від-мова особи, яка видала довіреність, від права на скасування довірено-сті або передоручення є нікчемною (ст. 249 ЦК України).
По-четверте, довіреність припиняє свою дію у разі відмови пред-ставника від вчинення дій, що були визначені довіреністю. Зазначе-на відмова також може бути вчинена представником з будь-яких причин у будь-який час. Однак слід зазначити, що відмова від до-віреності працівника, який у силу трудових обов'язків повинен вчи-няти правочини на підставі довіреності, наприклад керівник філії або представництва юридичної особи приватного права (ст. 95 ЦК України), буде для зазначених осіб порушенням трудових обов'яз-ків та призведе до наслідків, передбачених трудовим законодавст-вом України.
Представник, який відмовився від вчинення дій за довіреніс-тю, зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про таку відмову. Однак представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завдан-ню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам (ст. 250 ЦК України).
По-п'яте, підставою припинення довіреності, виданої юридич-ною особою, є припинення цієї юридичної особи.
По-шосте, підставою припинення довіреності, яка була видана юридичній особі, є припинення цієї юридичної особи.
По-сьоме, підставою припинення довіреності є смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздат-ною, обмеження її цивільної дієздатності, оскільки вчинення правочинів від її імені стає неможливим. Припинення довіреності також є наслідком визнання особи безвісно відсутньою. Останнє викликано як тим, що немає доказів про те, що вона є живою і може вчиняти за допомогою представника правочини, так і тим, що у цьому випадку відсутній зв'язок з особою, яка видала довіреність, та її представни-ком.
У зв'язку з цим представництво майнових інтересів особи, яку визнано безвісно відсутньою, здійснює опікун її майна (ст. 44 ЦК України).
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків [8; 287].
По-восьме, довіреність припиняє свою дію у разі смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
Наслідки припинення довіреності. Закон покладає на особу, яка видала довіреність, обов'язок негайно сповістити про її скасу-вання представника, а також відомих їй третіх осіб, для представ-ництва перед якими була видана довіреність (ст. 249 ЦК України). Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи-нення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про її припинення, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосо-вується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіренос-ті припинилася.
Представник несе відповідальність перед особою, яка видала до-віреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог щодо негайного повідомлення особи, яка видала довіреність, про відмову від вчинення дій, що були визначені довіреністю, або відмови від вчинення за довіреністю дій, якщо вони були невідкладними та спрямованими на запобігання завданню збитків особі, яку він пред-ставляє, чи іншим особам (ст. 250 ЦК України).
Висновок.
Підсумком даної курсової роботи є детальне розкриття поняття представництва - Під представництвом у цивільно-му праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на до-говорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.
Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації пов-новажень в інтересах і від імені особи, яку представляють.
Мета представництва — здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи — особи, яку представляють.
Тема даної курсової роботи є дуже актуальною на сьогоднішній день, оскільки в час вельми завантажених роботою та бізнесовими справами людей стає все більше. Ось тоді і є нагода оцінити всі переваги представництва. Однак постає одночасно питання довіри та надійності осіб, якім би можна було б довірити представництво інтересів.
На мій погляд, з часом представництво набуде майже масштабного явища, що суттєво спростить діяльність як фізичних, так і юридичних осіб.
Список використаної літератури.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України,-1996.- №30.
Офіційний вісник України. – 2000. - №27.
ВВР. – 1991. – №38.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. – К.:Атіка, 2003.-416с.
Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України 1963-1995. - К.: Українська правнича фундація. - 1995. - Частина 2. -С.103.
Цивільне право України. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова. К.: Юрінком Інтер, 2002.
Цивільне право України. За заг. ред. Я.М.Шевченко.- 2т. Особлива частина.- К.: “Ін Юре”, 2003.
Цивільний кодекс України (на-уково-практичний коментар). — Харків. — С. 699.
Советское гражданское право / Под ред. В.А. Ряшенцева. – М.: Юрид.лит., 1965.- Т.1.
Советское гражданское право / Отв. Ред.. О.С. Иоффе, Ю.К. Толстой. – Ленінград: Узд-во Ленинградского ун-та, 1971. – Т.1.
Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: Юрид.лит., 1967.
Инструкция о порядке совершения нотариальных действий нотаріусами Украины. – Х.: Ксилон, 1998.
Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. – Калининград, 1978.
Белов В.Н. Комерческое представительство и агентирование (договора). – М.: Финансы и статистика, 2001.
Крупко П. Суб’єкти добровільного представництва за цивільним правом // Право України. – 2002. - №5.
ДОВІРЕНІСТЬ
Даною довіреністю уповноважую Cамійленка Олександра Андрійовича
(паспорт СЕ 246471 виданий 22 вересня 1996 р. Івано-Франківським УМВС МВС в Івано-Франківській обл.) бути представником
Іванченка Василя Володимировича
(паспорт СС 567213 виданий 9 червня 2000р. Івано-Франківським УМВС МВС в Івано-Франківській обл. )
в усіх судах з усіма правами, які надані законом позивачу, відповідачу, третій особі, в тому числі з правом пред’явлення позову, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання повністю або частково позову, зміни підстав або предмету позову, укладення мирової угоди, оскарження рішення суду;
у відповідному відділі державної виконавчої служби з питань, пов’язаних з виконанням судових та інших рішень.
у всіх державних та недержавних установах та організаціях, органах податкової адміністрації, на підприємствах усіх форм власності, у відносинах з фізичними особами та фізичними особами – підприємцями.
За цією довіреністю представникові надано право ведення від мого імені переговорів та попереднього узгодження всіх процедурних питань, подання та підпису всіх документів, необхідних для виконання повноважень, включаючи позовні та інші заяви, скарги, одержання документів.
Зразок підпису ПРЕДСТАВНИКА ___________________________
Довіреність дійсна з/без права передоручення.
Довіреність видана 12 серпня 2006р. і діє до 1 січня 2008р.
12 серпня 2006р. _____________ (Іванченко Василь Володимирович)
