Як я ставлюся до Гамлета
Найбільш відома з п’єс В. Шекспіра, найбільша філософська трагедія, створена людським генієм – «Гамлет, принц датський». У « Гамлеті» сплелися воєдино і політична обстановка в тогочасній Шекспіру Англії , і інтелектуальні ідеї на вильоті епохи «бродіння умів» – європейського Відродження; і, нарешті, гострі морально-етичні проблеми, аж ніяк не абстрактні. Тому не дивно, що люди постійно повертаються до шекспірівського «Гамлета», шукаючи в п’єсі підтвердження своїх поглядів на життя і устрій світу.
Вузлом, в якому об’єднується вся проблематика трагедії, є образ головного героя Гамлета. Образ цей особисто для мене глибоко привабливий. Він хвилює, змушує міркувати, сперечатися, засуджувати, заперечувати і погоджуватися, але нікого не залишає байдужим. Гамлет – герой духу, але не дії. У ньому від народження немов втілюється лише половина людського призначення, яке, на думку філософів античності, полягає в роздумі і дії. Гамлет – людина думки, принц-філософ; але реальна ситуація – необхідність мстити за вбитого батька –
кидає його у необхідність прагнути до повноти і до дії.
Гамлет виділений серед інших персонажів з самого початку: і тим, що саме йому – через Гораціо, а не правлячому королю, стражники повідомляють про появу Привида; і траурним одягом – серед строкато одягнених придворних Клавдія.
Речі Привида руйнують світ, в якому жив принц досі, світ ілюзорних ідеалів і почуттів. Смерть батька від руки вбивці і зрада матері пам’яті батька, яка знову одружена, коли «ще й сіль її безчесних сліз на почервонілих віях не зникла», – для Гамлета, який все гостро відчуває, це не просто сімейна драма.
І внутрішня трагедія головного персонажа – це протиріччя. Протиріччя між необхідністю викорінити зло в образі Клавдія, який всюди сіє «злі плоди», залучає багатьох людей в свої злодіяння (Полоній, Розенкранц і Гільденстерн, навіть Офелія), і єдино можливим засобом це зробити – вбивством Клавдія.
І Гамлет зволікає в цій внутрішній боротьбі з самим собою. Результатом цієї боротьби, внутрішнього дисонансу стає прийняття рішення до дії і – загибель принца. Але з ним гинуть і старий Ельсінор, в’язниця і «буйний сад», де ростуть лише зло і зрада. Загибель принца викликає нові сили: приїзд норвежця Фортінбраса обіцяє Данії радикальні зміни.
Смерть Гамлета у фіналі трагедії, як мені здається, необхідна. Це відплата за гріх вбивства, за заподіяне світу і людям зло (Офелії, матері). Із загибеллю принца в Данії обривається низка злодіянь, оскільки вона – також і вихід з порочного кола зла і вбивств. З’являється надія на мир у майбутньому.
Гамлет – один з вічних образів світової культури. З ним пов’язане поняття «гамлетизму», внутрішніх суперечностей, що терзають людину перед прийняттям важкого і згубного рішення. У своїй трагедії великий англійський драматург і поет епохи Відродження показав боротьбу зла і добра, темряви і світла всередині людини. Саме завдяки складному і неоднозначному образу Гамлета трагедія Шекспіра не втрачає своєї гостроти і завжди сприймається читачами і глядачами з великим хвилюванням і трепетом: адже вона про кожного з нас.
Вузлом, в якому об’єднується вся проблематика трагедії, є образ головного героя Гамлета. Образ цей особисто для мене глибоко привабливий. Він хвилює, змушує міркувати, сперечатися, засуджувати, заперечувати і погоджуватися, але нікого не залишає байдужим. Гамлет – герой духу, але не дії. У ньому від народження немов втілюється лише половина людського призначення, яке, на думку філософів античності, полягає в роздумі і дії. Гамлет – людина думки, принц-філософ; але реальна ситуація – необхідність мстити за вбитого батька –
кидає його у необхідність прагнути до повноти і до дії.
Гамлет виділений серед інших персонажів з самого початку: і тим, що саме йому – через Гораціо, а не правлячому королю, стражники повідомляють про появу Привида; і траурним одягом – серед строкато одягнених придворних Клавдія.
Речі Привида руйнують світ, в якому жив принц досі, світ ілюзорних ідеалів і почуттів. Смерть батька від руки вбивці і зрада матері пам’яті батька, яка знову одружена, коли «ще й сіль її безчесних сліз на почервонілих віях не зникла», – для Гамлета, який все гостро відчуває, це не просто сімейна драма.
І внутрішня трагедія головного персонажа – це протиріччя. Протиріччя між необхідністю викорінити зло в образі Клавдія, який всюди сіє «злі плоди», залучає багатьох людей в свої злодіяння (Полоній, Розенкранц і Гільденстерн, навіть Офелія), і єдино можливим засобом це зробити – вбивством Клавдія.
І Гамлет зволікає в цій внутрішній боротьбі з самим собою. Результатом цієї боротьби, внутрішнього дисонансу стає прийняття рішення до дії і – загибель принца. Але з ним гинуть і старий Ельсінор, в’язниця і «буйний сад», де ростуть лише зло і зрада. Загибель принца викликає нові сили: приїзд норвежця Фортінбраса обіцяє Данії радикальні зміни.
Смерть Гамлета у фіналі трагедії, як мені здається, необхідна. Це відплата за гріх вбивства, за заподіяне світу і людям зло (Офелії, матері). Із загибеллю принца в Данії обривається низка злодіянь, оскільки вона – також і вихід з порочного кола зла і вбивств. З’являється надія на мир у майбутньому.
Гамлет – один з вічних образів світової культури. З ним пов’язане поняття «гамлетизму», внутрішніх суперечностей, що терзають людину перед прийняттям важкого і згубного рішення. У своїй трагедії великий англійський драматург і поет епохи Відродження показав боротьбу зла і добра, темряви і світла всередині людини. Саме завдяки складному і неоднозначному образу Гамлета трагедія Шекспіра не втрачає своєї гостроти і завжди сприймається читачами і глядачами з великим хвилюванням і трепетом: адже вона про кожного з нас.
