Реалізація образів у кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»
Усе прекрасне, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних образах жінок. Усі вони без винятку трагічні, і всі уособлюютьі конкретизують образ України. Це – Берегиня роду Тетяна Запорожчиха, її дочка Олеся, подруга Олесі – Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Мабуть, ідеал української дівчини в повісті – Олеся. Красива, чепурна, невсипуща й скромна, цнотлива й співуча. Взагалі вона була «тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом». Олеся, патріотка своєї нації, глибоко переживає всенародну біду – окупацію. Патріотизм Олесі не фальшивий. Схоплена по дорозі в Німеччину втретє й гадаючи, що приходить її остання мить, дівчина з роду запорожців благає: «Дайте мені хоч жменю землі! Прошу вас. Рідна земля моя».
Усі жіночі образи повісті трагедійні, але найтрагічніші серед них – Христі Хутірної, яку привселюдно в партизанському загоні засуджено за щирість і правду. До вічної ганьби підсудна прирікає своїх обвинувачів. На запитання, чи будуть німці у селі, майбутній прокурор відповів, що воно провокаційне. «От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?» Так Христя відповідає червоним комісарам, що були окупантами, як і фашисти.
Якщо Олеся уособлює поетичну душу України, то Христя – її трагічну долю.
Образ України в повісті втілює й чоловіча стать. Сила й мужність характерні для чоловіків родини Запорожців. Це люди козацького гарту, нащадки славних запорожців. Лаврін не лише виграв битву за своє життя, а й запалив жагою до свободи всіх у таборі.
Не до жартів, коли Україна в огні, коли твоя земля горить-палає й котиться у прірву. І все ж одну з провідних рис вдачі українців – гумористичність – не спроможні здолати навіть найближчі жахи. «І вмираючи жартує» – це сказано про українця. Найбільше жартує не лише словами, а й діє з гумором Мина Товченюк. Жартує навіть під шибеницею, а коли в село ввірвались партизани, Мина «знявши петлю, починає по-хазяйськи складати вірьовку». Оживає і в цьому персонажі козацька звитяга.
Поступово, у прекрасних краєвидах і пожежах, у ліричних зверненнях до української землі, в образах чоловіків і жінок, дітей і старих постає перед нами Довженкова Україна «в фантасмагоричній пекельній круговерті війни». Україна, у якій Довженко, здається, готовий був змагатися за кожну скривджену душу. Бо ця війна – жахіття, яке «не забудуть і потомки в віках» бо це така наруга над українським народом, таке горе, яке «лежить за межами обурення і відчаю».
Але великий гуманіст стверджує, що й ці рани можна загоїти, бо народ, який «звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому», такий народ безсмертний.
Усі жіночі образи повісті трагедійні, але найтрагічніші серед них – Христі Хутірної, яку привселюдно в партизанському загоні засуджено за щирість і правду. До вічної ганьби підсудна прирікає своїх обвинувачів. На запитання, чи будуть німці у селі, майбутній прокурор відповів, що воно провокаційне. «От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?» Так Христя відповідає червоним комісарам, що були окупантами, як і фашисти.
Якщо Олеся уособлює поетичну душу України, то Христя – її трагічну долю.
Образ України в повісті втілює й чоловіча стать. Сила й мужність характерні для чоловіків родини Запорожців. Це люди козацького гарту, нащадки славних запорожців. Лаврін не лише виграв битву за своє життя, а й запалив жагою до свободи всіх у таборі.
Не до жартів, коли Україна в огні, коли твоя земля горить-палає й котиться у прірву. І все ж одну з провідних рис вдачі українців – гумористичність – не спроможні здолати навіть найближчі жахи. «І вмираючи жартує» – це сказано про українця. Найбільше жартує не лише словами, а й діє з гумором Мина Товченюк. Жартує навіть під шибеницею, а коли в село ввірвались партизани, Мина «знявши петлю, починає по-хазяйськи складати вірьовку». Оживає і в цьому персонажі козацька звитяга.
Поступово, у прекрасних краєвидах і пожежах, у ліричних зверненнях до української землі, в образах чоловіків і жінок, дітей і старих постає перед нами Довженкова Україна «в фантасмагоричній пекельній круговерті війни». Україна, у якій Довженко, здається, готовий був змагатися за кожну скривджену душу. Бо ця війна – жахіття, яке «не забудуть і потомки в віках» бо це така наруга над українським народом, таке горе, яке «лежить за межами обурення і відчаю».
Але великий гуманіст стверджує, що й ці рани можна загоїти, бо народ, який «звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому», такий народ безсмертний.
