Проблеми боротьби за вільне, життя в драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки

Драматична поема “Лісова пісня” була створена влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Французький термін феєрія, що є похідним від слова фея, тобто чарівниця, в прямому розумінні означає театральну чи циркову виставу на основі міфічного, казкового сюжету. Що ж до “Лісової пісні”, то в ній фольклорно-міфічний матеріал піднесено на вершин філософських узагальнень. Отож сприймається “Лісова пісня” як філософська поема про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми визначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя. Уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного в людському житті, про роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі став образ Мавки – незрівнянної і неповторної, за спостереженням Миколи Бажана, “своєю національною особливістю, своєю загальнолюдською значущістю”.

Фольклорно-міфічний образ лісової русалки глибинно переосмислений, творчо інтерпретований, поетично узагальнений Лесею Українкою. Одна з істот язичницького світу, створеного нашими пращурами, стала символом високої людської мрії, одвічного пориву до світлого майбутнього, торжества правди над кривдою, облагороджуючої духовності над мізерією буденного існування. Ідея твору стверджується через розв’язання одвічної людської проблеми: людина й природа. Колись, дуже давно, коли “ще звіри говорили”, людина не втратила свого зв’язку з матір’ю-природою. Вона, мов немовля, покладалася тільки на її мудрість і силу. У ній, у природі, шукала людина порятунку й захисту, побожно простягаючи руки до Неба, до Сонця, до Місяця й Зір. Закони природи визначали людські закони – сенс життя, працю й розваги. Та йшов час. Людина самовпевнено й брутально відштовхнула від себе природу – Матір, Захисницю, Годувальницю.

• “Я сама!” – голосно, як здавалось їй, волала людина чи то серед пралісу, чи то на степовому роздоллі… Та ніхто не озвався на те зухвале скімлення. Так похитнувся світ. Гармонія між людиною й природою навік зруйнувалася. Людина відтоді сам на сам борсається в бурхливому “житейському” морі, із жахом помічаючи, що без природи немає і в ній самій ладу: хворобливе тіло прагне чимраз більшої насолоди й утіхи, а душа блукає десь манівцями, незбагненна, дика, мов чужа…

У драмі-феєрії Леся Українка подає своє розуміння історії війни Людини з Природою. Втілюється вона, насамперед, в образах Лукаша й Мавки, які уособлюють два світи: Лукаш – селянський парубок, людина, людство; Мавка – дочка лісу, дух, природа. У зіткненні колись єдиних, тепер ворожих світів поетеса прагне розв’язати вічні морально-етичні проблеми. Присуд її застережливо-погрозливий: Лукашеве (загалом людське) щастя недовге й оманливе. Хлопець доти був щасливим, доки жив тим, про що душа його співала виразно-щиро голосом сопілки. Коли ж він пішов усупереч прагнень душі – долі – природи, то втратив спокій, радість, навіть людську подобу, ставши вовкулакою, божевільним. Пізно зрозумів свою помилку Лукаш, пізно відштовхнув від себе Килину, щоб хоч на мить зазнати знову щастя з коханою Мавкою. Невблаганний час в образі сивої зими засипає його   снігом:   “Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою   в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху, сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця…”.

У фіналі драми – смерть Дуката. Отже, поразка у великій війні на боці людства. Хто винен у тому смерть Лукаша був дар, красу й вартість якого розуміла тільки Мавка. Це музика, пісня, мистецтво, творчість, “цвіт душі”, з якого виросло їхнє кохання. Але він занедбав свій дар, свою душу задля примітивної буденщини, дріб’язкових інтересів і турбот. Зраджуючи Мавку, Лукаш зрадив самого себе.

Міфічна образність піднесена в драмі на такий рівень художнього узагальнення, що годі шукати якихось конкретних відповідностей образів істот, створених уявою первісної людини, дійовим особам зі світу природи, змальованим у драмі-феєрії. Мавка, Водяник, Лісовик, Перелесник, Потерчата, інші фантастичні персонажі достовірно відбивають певні риси, людей, сутність взаємин між ними, вказують – як це не парадоксально, адже діють вони певною мірою у казковому творі – на реальні події, явища, факти сучасної авторові української дійсності. Романтичному пафосу драми найадекватніше відповідає метафоризація зображення, втілена в формі персоніфікації, уособлення явищ природи. Так розкриваються сторони доброго, гарного і лихого, потворного, наявні і в житті людей, і в бутті представників лісового царства. Головну ідею твору вкладено у вуста Лісовика: ніяка туга краси перемагати не повинна.