Осуд бездуховності й егоїзму в повісті І. С. Нечуя-Левицьного «Кайдашева сім’я»

Сьогоднішній день вимагає від молодого покоління обізнаності у багатьох сферах діяльності. Саме література вдовольнить потребу засобами мистецтва виховувати майбутніх чоловіків і дружин, зятів і невісток. У центрі художнього твору має стояти духовний світ людини, сповідувані нею норми моралі. Саме ці питання порушував ще в кінці XIX ст. І. С. Нечуй-Левицький. Заявляючи про свою роботу над повістю «Кайдашева сім’я», автор писав, що в Україні часто трапляються сім’ї, в котрих постійними є лайки та сварки. Життя в таких родинах стає пеклом. Причин цьому дуже багато: це і скасування кріпацтва у 1861 році, бо психологія селян була спрямована на те, що про все думав пан або управитель; і що підготовленість» людей до громадського життя, яке їм було байдужим; і стереотипне ставлення свекрухи до невістки як до «свіжої робочої сили»; і боротьба її, власність, особливо за землю, бо вже не могли різні покоління вжитися під однією стріхою.

Герої повісті живуть не бідно, в них не трапилося ніякого нещастя, вони  здорові. Чому ж родина не живе мирно? Чому виникають сварки, а потім навіть баталії, які тривають між сім’ями місяцями? Ці питання актуальні будуть завжди поки буде існувати суспільство з його соціальними питаннями.

Давайте простежимо, як у повісті поступово розвивається конфлікт, хто більше винен – старше покоління чи молодше. Голова сім’ї – Омелько Кайдаш на все життя залишився затурканим, забобонним.Він  говорив, що «коли у святу п’ятницю поститись, то не втопишся». З цього сміються навіть сини Кайдаша. Батько поступово втрачає авторитет у сім’ї любить «заглядати у чарку». У селі споконвіку слово батька було законом у Кайдашів. Отже, старий Кайдаш не навчив своїх синів ні пошани, ні праці,ні чесності, ні щедрості. А з чого йому було їх навчити, коли він родину проміняв на  шинок? У його мові часто трапляються грубі, навіть лайливі слова. А як же він боїться бога? Людина богобоязлива має бути щирою й порядною в усьому – навіть в мові. А що ми чуємо: «Брешеш! Я не пропивав грошей! Осьдечки гроші, та не дам. Дулю візьмеш, а не гроші!»

Отакими словами Омелько звертається до Мини, повернувшись із шинку додому. За що поважати такого батька? З якого  горя він п’є майже щодня?  Можна сказати, що поступово боротьба за власність притупила родинні почуття, боротьба вже доходить до того, що в гніві Карпо, під час однієї суперечки, хватає батька за петельки, кричить: «Не лізь, бо задушу, іродова душа!»  А як же до цього ставиться Кайдашиха? Та ніяк! Їй вже остогид власний чоловік п’яниця, який допивається до «чортиків у голові». Вона спочатку стає на бік синів, тому що вони боронять її від бешкетника Омелька. Але поступово ситуація зміінюється. Сини почали зневажати і матір. Хоча вона їх дуже любила, пишалась ними, але була сварлива і деспотична. А такою Марусю Кайдашиху зробила панщина. Замолоду вона довго служила у панів і набралася від них, з одного боку,улесливості «дуже солодкої, аж нудної», а з другого – зверхності, пихатості та грубості. А що було потрібно дітям від матері? Мабуть, любила вона їх теж по-своєму. Виросли сини схожими на неї. Навіть Лаврін – добрий і лагідний, якого «хоч сховай», стає зневажливим і жорстоким. Йому байдуже, коли Карпо, дождавшись, що мати закрила його коня у своєму хліві, бачить, як той хапає її за вила і кричить: «Нате, їжте мене, або я вас з’їм».

У присутності всієї родини Карпо погнався за матір’ю з дрючком. А коли вона вскочила у ставок, то він у воду не поліз. «Не так шкода мені матері, як чобіт!» – гукнув він на березі. Постає питання: чи принесе такий син склянку води  матері, миску каші чи борщу? Мабуть, що ні! А навіщо? Бо сини вже сплять ждуть(особливо Лаврін), коли старі помруть! «Ваша частка – моя частка; ви сьодні господар, а я завтра», – каже він батькові. Молоде покоління Кайдашів може загарбати скоріше все собі і по-своєму господарювати. От що зробили постійні сварки у родині. Здавалось би, Кайдашиха мала своїм прикладом порядної жінки-матері згуртовувати родину. Бо все залежить від господині, як вона захоче – так і буде!

Ми в неї не бачимо ніякої любові до онуків. Називає їх «зміюками», «вовченятами». А в народі кажуть, що онуки дорожчі, миліші від дітей. А хіба діти винні, що дорослі не виховані? Саме на прикладі образу старої Кайдашихи І. С. Нечуй-Левицький показав, як морально занепадає людина в умовах безпросвітної темряви і ворожнечі. В таких умовах ніколи не розквітне сімейне щастя.  Тому, читаючи цей твір, сьогодні треба доходити висновків і майбутнім свекрухам, і розумним сватам, як виховувати своїх дітей, щоб були задоволені всі.