Образ розповідача у поемі Шевченка «Сон»

Улітку 1844 року Шевченко написав один із найвидатніших своїх творів, нищівну сатиру на деспотичний режим Миколи І – поему «Сон» («У всякого своя доля»). Це одна з найбільших вершин політичної поезії Шевченка. Пафос викриття самодержавно-кріпосницького ладу виявився у цьому творі з небаченою до того глибиною й силою. Твір має підзаголовок «Комедія», що вказує, однак,  на драматичну його форму, а на комічно-сатиричний, гротескно-кумедний харатер основних сцен-картин, особливо наприкінці поеми. Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі в літературній масці умовного автора-розповідача про «напричуд дивний», росповідає фантастичні пригоди й кумедні події, які йому наснились.

Створений у поемі образ безіменного розповідача не тотожний реальному авторові – Шевченкові, але скільки-небудь помітної ідейно-психологічної відстні між ними нема. В усьому основному й істотному образ розповідача гранично ції ближений до автора і є речником його думок і оцінок, виражає його ставлення до подій, відтворених у поемі. Образ розповідача в поемі багатогранний, багатоплановий, складний. Він  «маска» автора, його друге «я». Разом з тим розповідач – не тільки умовна «маска» автора. Він виступає як самостійний образ. Це – безпосередній учасник подій і пригод, в поемі. Свідомість і внутрішній світ героя-розповідача в деяких частина» твору відокремлені від авторської свідомості. Ведучи розповідь переважно в серйозному, іноді – патетичному тоні, розіповідач часом вдається до ледь помітної містифікації, вдаючи з себе то підпитого ш жонатого гульвісу, то провінційного простачка, який уперше потрапив до столиці де все викликає у нього подив. При цьому й мова його в інших випадках тотожна з мовою автора, набун.и специфічних, комічно-огрубілих рис.

Шевченко надав образові розповідача різнобічності, здатності вдаватися до гри і містифікації, бути не тільки «маскою» автора, а й виступати в «масці з власною волею – волею організатора розповіді. Поет повертає умовного читача то одним, то іншим боком, показує його то як інтелігента-демократа, а палкого борця, яким був він сам, то як «людину з народу», що потрапляє в незвичну для себе обстановку. Це яскраво індивідуалізує образ розповідача, над йому життєвої повнокровності й виняткової художньої сили. Образ розповідача розкривається поступово в кожній новій частині твору І новими рисами й гранями. В усій своїй цілісності він постає лише з усієї сукупності сцен, картин та епізодів поеми; Але деякі основні, визначальні його риси виступають у найперших же рядках поеми, що передують розвиткові сюжетній подій, тобто розповіді про сон. Рядки ці передають роздуми розповідача про суспільні болячки, про «долю» II «шляхи» людини в умовах соціального розбрату та моральної спустошеності суоі пільства й мають сатиричний характер:

• У всякого своя доля
• І свій шлях широкий:
• Той мурує, той руйнує,
• Той неситим оком
• За край світа зазирає,
• Чи нема країни,
• Щоб загарбать і з собою
• Взять у домовину,  
• Той тузами оббирає
• Свата в його хаті,
• А той нишком у куточку
• Гострить ніж на брата.

Ця сатирична галерея суспільних хижаків, здирників і хапуг виростає в характеристику суспільства, де панує розбрат, де людина людині – вовк. Змалювавши соціально точну, глибоко правдиву та яскраву галерею суспільіх хижаків, розповідач тут же підходить до зображення з іншого, протилежнобоку. Думка його переноситься на інше, не менш небезпечне зло – суспільну ертність і байдужість тих, хто примирився з насильством і гнітом, хто потурає злу своєю пасивністю й покорою:

• А братія мовчить собі,
• Витріщивши очі,
• Як ягнята: «Нехай, каже, Може, так і треба».

Розповідач закликає прокинутись від духовної сплячки, скинути з себе віру, с шукати «раю» на тім світі, будить почуття гідності, проголошує природну рівність людей. Своє обурення покірливістю «братії» розповідач висловлює зневажливим, преливим порівнянням «як ягнята». У рядках про смиренну «братію» мова розпоача набуває нового емоційного напруження, викривальної патетики, пристрасго осудливого пафосу. У поемі проведена чітка антитеза між прагненнями загалу (і хижаків, і покірливих) і прагненнями розповідача. З різкого осуду розповідачем і здирників та хапуг, і інертної, немічної юрби випливає, що сам він поза ними. Він не з тих і не з інших. Хто ж тоді він? Це запитання прохоплюється в нього ж самого: «І той, і той, а хто ж то я?» І тут інтонація розповіді знов змінюеться, мова розповідача стає іронічно-жартівливою, набуває зниженої тональності. Прохопившись питанням, оповідач немовби ухиляється од відповіді на нього і постає в новій «масці» – в «масці» іронічного жартівника, підпитого гульвіси, що «попідтинню» повертається додому, до пустої своєї хати, «з бенкету п’яний уночі».

Читачеві, залишеному без прямої відповіді, лишається судити про розповідача не з цього жарту,.а з того, який образ думок виявився в його монолозі, з його суспільної позиції. Розповідач свідомий того, шо все сказане ним про суспільних п’явок і хижаків та покірливу «братію» не лишає сумніву, хто він, що самохарактеристика тут зайва.