Образ землі в однойменній повісті Ольги Кобилянської (IIІ варіант)

«Пишу до Вас під свіжим враженням од Вашої повісті «Земля». …Я просто зачарований Вашою повістю — все, і природа, і люди, і психологія їх — все це робить таке сильне враження, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу», — так захоплено від гукувався про повість «Земля» талановитий український письменник М. М. Коцюбинський. Дійсно, твір вражає майстерністю в зображенні людських взаємин, переконливістю, та й написаний був на реальних фактах — братовбивстві, що сталося в селі Димка.
Найцікавішим і неоднозначним є в повісті образ землі. Навколо неї зав’язуються всі конфлікти, із нею пов’язані всі переживання героїв, через ставлення до неї характеризуються персонажі. Образ землі згадується у творі більше двохсот разів. Уперше письменниця згадує землю, аби охарактеризувати становище селян: не дітей парували в шлюбі, а землю; непоказний може бути хлопець, та гарний, бо в нього є земля, незадовжене поле. А це для селянина головне. Будеш ти навіть найкрасивішим на все село, але не буде в тебе шматочка землі, то доля твоя весь вік у наймах ходити. Це добре усвідомлює бідна наймичка Анна, яка і глянути боїться на ґаздівського сина Михайла — бо не рівня. Земля впливає на взаємовідносини між людьми, на стосунки в родині. їй, годувальниці віддає селянин усю силу і снагу.
У поважного ґазди Івоніки Федорчука двоє синів. Молодший син Сава не любить землі. Тривожиться Івоніка, що земля, здобута потом і кров’ю, може потрапити в неробочі руки. Вони ж бо з дружиною Марією весь вік гірко працювали на неї. Тішиться батько зі старшого сина Михайла, який і любить землю, і без праці на ній не уявляє собі життя. Михайло зрісся із землею, вона для нього — весь світ, якого хлопця позбавляють, забираючи до війська: «…Коли настане весна — за три місяці вона вже настане — буде земля його надармо вижидати. Розстелиться чорна й широка, як море, голубе небо буде сміятися…».
Мріють батьки, що Сава візьметься за ум, «стане інший, звернеться до землі назад, і вона його вилічить…». Та для нього земля — лише засіб поєднатися а дочкою злодійкуватого Григорія Рахірою, адже дівчина знає: без землі вони не проживуть довго. Вона його й підштовхує до думки здобути землю будь-якою ціною. Стається страшний злочин: «За землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю!.. Як одинак надіявся колись дістати всю землю».
І от та земля, яка для Івоніки гарною була, «у своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила», земля, яку «знав… в кожній порі року і в різних… настроях, мов себе самого», тепер вимагала жертви. Гірко усвідомлює батько, що не земля для них, а вони для землі раби, і вириваються з його грудей прокльони: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї!.. Дурень був ти на ній, дурень… Наймитом був ти, наймитом.. . Доста ми дурні твої…». Відтоді старий перемінився, прибитий страшним горем, і відвернувся від землі.
Зазнали батьки поразки: не дала їм та згорьована земля щастя, не одержав її й Сава. Свій найкращий лан відписує Івоніка сину Анни, щоб той міг піти вчитися і не був прив’язаний на все життя до землі. Та й сама Анна, яка втратила через землю найдорожчу людину — Михайла, відчуває потребу відірвати свого сина від землі: «З нього, будуть люди, як покине землю…».
Образ землі виявляється головним у творі. Висвітлюючи його, письменниця показує, як змінюється ставлення селян до землі: поволі вони починають усвідомлювати, що і без землі можна прожити і не завжди вона принесе добробут та злагоду. Земля на зламі XIX—XX століть стала мірилом людяності і чесності. Чи не це ми бачимо і зараз?