Відкриваю свого Павла Тичину

Кажуть, поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Золотий гомін» (1922), «Вітер з України» (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, в якій переплелись і краса людських почуттів, і сприйняття революції і громадянської війни на Україні як надії на соціальне, національне та духовне визволення, і жорстоке розчарування дійсністю. Мабуть, можна скільки завгодно говорити зараз про «непослідовність» поета, його «роздвоєність», але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочасні події очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. І тільки тоді, усвідомивши витоки трагедії Тичини, можна зрозуміти, чому і як в одній особі поєдналися два поети. Саме таким побачив я «свого Тичину».

З одного боку — «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли в твої очі вдивлюся», «Пастелі», «Пам’яті тридцяти», «Загупало в двері прикладом». З іншого — «В ім’я людини», «Партія веде», «Комунізму далі видні». Дуже хочеться відповісти на це питання так, щоб й інші зрозуміли і полюбили його, як я.

Ось він постає перед нами автором «Сонячних кларнетів»: молодий інтелігентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у світ і напружено шукає відповіді на питання: в якому зв’язку перебувають природа і люди, добро і зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у світі взаємопов’язане. Це відкриття сповнює його радістю, і нею він ділиться з нами:

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Та поступово події Першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний ним світ такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне добра, вірить у добро і творить його, — так з’являються вірші циклу «Енгармонійне», «Хтось гладив ниви», «Блакить мою душу овіяла». Мені здається, що саме віра в гармонію світу, оптимізм вирізняли поета з-поміж його попередників і сучасників. А ще — передчуття революції. Саме тоді народилися рядки:

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі —

Мов сонце над степами…

І знову — радість, свято, небувале піднесення у «Золотому гомоні». Та з’являється передчуття біди:

Чорний птах — у нього очі — пазурі!

Чорний птах із гнилих закутів душі,

Із поля бою прилетів,

Кряче.

Чи це — не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагічну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові («курки спустили в матір і отця»)?

І знову — незважаючи ні на що — життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, в силу народу:

Я —- невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Але мрія так і залишилася мрією. Україна була приречена. Революція 1917 року замість соціального визволення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються родини, розхитуються вікові моральні підвалини народу. Тичина-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Я майже фізично відчуваю той біль, яким сповнений кожний рядок вірша, бо «рубались, бились ріднії, свої»; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується багатозначним питанням, яке, без сумніву, є прозоро-риторичним: відповіді не треба, вона — очевидна:

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Мені здається, що саме тут і містяться ті витоки «роздвоєності» Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланту. Так, Павло Тичина — геніальний, але глибоко трагічний талант. І з цим не можна не погодитися!

Він любив життя у всіх його проявах і навчав цього почуття читачів. Він, я переконаний, любив людей: із минулого, сучасників і майбутніх земляків. Мабуть, це треба зрозуміти душею і вклонитися геніальному митцю за його серце і талант.