У пошуках людської гідності (за статтею Уласа Самчука «Нарід чи чернь?»)
Не даремно Уласа Самчука називають українським Гомером XX століття. Ця людина у своїх художніх творах охопила поглядом справжнього майстра епосу життя українства на початку XX століття та за часів Голодомору. Важливе місце посідає і публіцистична спадщина письменника, у якій він свої думки, своє ставлення до майбутнього та теперішнього свого народу висловлює напрямки.Головними питаннями, які поставив Улас Самчук у статті «Нарід чи чернь?» є проблеми національної самосвідомості народу, його власного ставлення до цього, митець намагається знайти причини та шляхи подолання культурної, історичної, національної «амнезії» своїх співвітчизників.На початку статті автор дає визначення двох важливих понять — «нарід» і «чернь». Нація, народ, за твердженням Уласа Самчука, — «організована, свідома, вигранена збірна одиниця», тоді як чернь — «юрба без’язиких і безликих постатей». На основі цих визначень Улас Самчук доходить дуже гіркого і невтішного висновку: українство для нього є саме черню і юрбою, бо більшість людей втратили два найголовніші елементи, які могли б зробити їх саме нацією, народом. За Самчуком, ці найважливіші елементи — це людська гідність і національна свідомість.Що ж призвело до таких руйнівних, страшних наслідків? — ставить сам собі і читачеві питання автор. Руйнування національної свідомості корениться у русі самої історії: влада, яка панувала на Україні, чи то польська, чи то російська, чи то радянська, проводила не лише певне економічне, а й — що найстрашніше — ідеологічне, духовне насилля. «Всяка влада… лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас», — говорить Улас Самчук. В історії знайдемо безліч прикладів на підтвердження цієї думки, згадаймо хоча б Емський указ 1876 року, в якому було написано, що «української мови не існує», були заборонені будь-які мистецькі акції українською, українські книжки можна було видавати тільки через цензуру і написану, що найдив-ніше, «за правилами руського правопису», тобто російськими літерами… Водночас діти Галичини змушені були навчатися польською. Чи поліпшилася ситуація із занепадом Російської імперії і приходом більшовизму? На це питання відповідає у своїй статті Улас Самчук: «Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилася не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме». Саме тут і криються причини занепаду людської гідності: із більшовицькою ідеологією викорінювалися власне людські, вічні цінності, все духовне замінювалося матеріальним, «класовим». Зі свідомості українців поступово витісняли віру в Бога, відчуття власної землі, власного господарства, відповідальності за свою працю — все це викорінювалося шляхом встановлення системи колгоспів. Улас Самчук висловлює дуже важливу думку: «Основою життя є не клас, а людина».
Отже, «одиницею виміру» життя є саме людина, особистість, незалежна у поглядах та думках, сповнена духовності і краси…Розв’язання поставленої проблеми Улас Самчук бачить насамперед у викоріненні глобальної байдужості людей, боротьби з денаціоналізацією, яку треба «вирвати з корнем». «…не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст… Не все одно, …кого ми вчимо у школі… А коли — все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі».Дивно, що десятиріччя минули з часу написання цієї статті, але вона ніби написана про сьогодення, за тим лише винятком, що більшовизм уже повалено. Але, як на мене, радянська ідеологія, принцип «моя хата з краю» ще живий у головах людей. Ми не маємо права судити, ми маємо спробувати зрозуміти кожен людський вчинок. Так, насправді, ще кілька десятиліть тому життя за філософією «моя хата з краю» могло врятувати людині життя, врятувати її близьких від політув’язнення, від переслідувань та цькувань. Але ось уже понад п’ятнадцять років минуло з того часу, як вільно висловлюватися і створювати мистецтво на свій смак може собі дозволити кожен без жодного ризику. Найголовніше — вільно думати, розвиватися, формувати у собі найкращі якості й цінності… Бо без цього не можна буде зняти питання «Нарід чи чернь?» зі, скажімо так, «порядку денного»…
Отже, «одиницею виміру» життя є саме людина, особистість, незалежна у поглядах та думках, сповнена духовності і краси…Розв’язання поставленої проблеми Улас Самчук бачить насамперед у викоріненні глобальної байдужості людей, боротьби з денаціоналізацією, яку треба «вирвати з корнем». «…не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст… Не все одно, …кого ми вчимо у школі… А коли — все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі».Дивно, що десятиріччя минули з часу написання цієї статті, але вона ніби написана про сьогодення, за тим лише винятком, що більшовизм уже повалено. Але, як на мене, радянська ідеологія, принцип «моя хата з краю» ще живий у головах людей. Ми не маємо права судити, ми маємо спробувати зрозуміти кожен людський вчинок. Так, насправді, ще кілька десятиліть тому життя за філософією «моя хата з краю» могло врятувати людині життя, врятувати її близьких від політув’язнення, від переслідувань та цькувань. Але ось уже понад п’ятнадцять років минуло з того часу, як вільно висловлюватися і створювати мистецтво на свій смак може собі дозволити кожен без жодного ризику. Найголовніше — вільно думати, розвиватися, формувати у собі найкращі якості й цінності… Бо без цього не можна буде зняти питання «Нарід чи чернь?» зі, скажімо так, «порядку денного»…
