Поетичне зображення пори року у віршах В. Сосюри «Зима», «Люблю весну»

Багато поетів у своїх творах зображували природу, її неповторну велич та красу. Справжнім її співцем вважати В. Сосюру. Коли читаєш його вірш «Зима», здається, що навіть влітку від кожного рядка віє холодом. Я собі уявляю велетенського білого коня, який «б’є об землю копитами», та відчуваю завивання вітру.

Чеше вітер коси білі,

розплітає їх…

У полі панує завірюха, і в її володіннях все живе здається безсилим:

Стомлено крилом махає

в білій муті крук.

Але в містах хуги зими втрачають свою силу, «згортаючи крила в вулицях вузьких…» І тепер уже зовсім не страшно, а, навпаки, хочеться вискочити на вулицю і розважатися: кататися на лижах чи ковзанах або мчати щодуху на санчатах. І навіть нічого, якщо раптом опинишся носом у кучугурах. На те вона й зима! На крилах поезії переносить нас Володимир Сосюра у весну: Люблю весну, та хто її не любить, коли життя цвіте, як пишний сад. І перед нами вже картини весни в повному розквіті. Всюди переважають яскраві барви. Шелестить молоде листячко, і духмяно пахнуть квіти. Тепле сонечко своїм промінням обіймає все навкруги, зігріває, дає життєдайну силу. У вірші автор дуже поетично сказав про місяць:

Люблю, коли блукає місяць в травах,

хатини білить променем своїм

і п’є тепло ночей ласкавих,

а на лугах пливе туманів дим…

У кожному рядку поет наголошує, що любить весну. На відміну від зими весна не лякає нас холодом. Навпаки, напуває всіх ароматом життя. Мабуть, про це і курличуть у небі журавлі, які повертаються на рідну землю з далеких країв. І їхнє курликання ніби перекликається із освідченням у коханні поета весні:

Люблю весну…