Філософські мотиви лірики Л. Костенко

Філософічність, інтелектуальність творчості Ліни Костенко завжди привертала до себе увагу мислячого, глибокого читача. її поезія багата мотивами та образами, темами і проблемами, над якими людство замислюється впродовж усіх часів. Разом із тим ми не знайдемо у віршах Костенко якоїсь надмірної закодованості, особливих хитросплетінь, надуманості, нагромадження незрозумілостей і ребусів. Творам поетеси властива та простота, яка здається (і є!) геніальністю. «Поет природній, як природа», — так вона цілком могла би сказати і про себе. Хтось щось схоже шукав і знаходив, чиїсь думки перегукуються із її одкровеннями, але так про найважливіші у людському житті речі не говорив до неї ніхто («всі слова були уже чиїмись, а ти їх маєш вимовити вперше»).
Мабуть, основний філософський мотив поетичної творчості Ліни Костенко — це мотив неперервного зв’язку часів («мій прадід, і прапрадід, і пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом»). Це незбагненне відчуття дає її віршам силу генетичної пам’яті, до якої прилучається читач. Воно також дає віру в майбутнє, у те, що ми продовжимося у прийдешніх поколіннях. Поетеса часто замислюється над проблемами буття і небуття — що вони для людини. Це наче відгомін шекспірівського «бути чи не бути», проіснувати чи відбутися як особистість у цьому складному світі. Ліна Костенко не має сумнівів: здатність прожити гідно, чесно, жертовно, дбаючи не лише про власний комфорт, але й про внесок кожного у скарбницю найвищих вселюдських цінностей є найкращою запорукою безсмертя людського духу:

Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
У грунт поезії впаде.

Власне, поезії, Слову вона надає найбільшого значення у сенсі збереження для історії, незнищенності людини, роду, народу, людства. І тому такими серйозними і болісними є роздуми авторки над відповідальністю митця за те, що він залишить по собі, за непідкупність, мудрість і сміливість поетичної Музи.
Світ справді складний і жорстокий. Часом одній людині буває забагато його випробувань, його зла. Надто якщо ця людина переймається ближніми і дальніми, дрібними незлагодами оточуючого життя і глобальними проблемами світу. Але є ліки проти втоми, розпачу, розчарованості, депресії. Вони — у спілкування з природою, розуміння якої у поезії Ліна Костенко також виявляє завдяки глибокому філософському мисленню і просто людяності:

Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю?
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.

Поетеса серед спокою природи— як удома. Це нагадує новелу М. Коцюбинського «Inermezzo», у якій письменник (ліричний герой), перевтомившись від людських нещасть і нарікань, утікає далеко від міста, щоб викупатися у сонці, тиші, польових пахощах і з новими силами — повернутися до людей і до робочого столу. У віршах Костенко також знаходимо цей мотив:

Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми.

Але як би невідворотно не наближалася час від часу безнадія чи смуток, скорбота чи гнів, все ж наскрізним мотивом тематично різних віршів поетеси є віталізм, уславлення життя. Навіть якщо воно випробовує людину, навіть якщо змінює білі смуги — чорними, все одно подарунком небес є щастя жити, відчувати, мислити, любити:

Мій білий світ, міцні твої тенета, –
Страждаю, мучусь, гину, а живу!
Страждаю, мучусь, і живу, і гину,
Благословляю біль твоїх тенет.
Цю грудочку тепла — у
Всесвіті — людину!
І Всесвіт цей — акваріум планет.