Микола Зеров МОТИВИ ЛІРИКИ М. ЗЕРОВА

Вони повертаються до нас. Із небуття — у безсмертя. Так сьогодні досить часто кажуть про багатьох визначних діячів і митців української культури. На подібні теми пишуться твори на вступних іспитах, так називають свої дослідження науковці. Йде насамперед процес відновлення історичної, людської справедливості, спадкоємності культурних традицій.
Серед багатьох таких імен — Микола Костьович Зеров (1890—1937). Уже сама дата смерті звучить як вирок, свідчить про трагічність долі поета. Розстрілу передувало заслання на Соловки, ще раніш було звинувачення в терористичній діяльності, а перед тим — смерть сина, звільнення з університету. Стільки всього за таке досить коротке життя.
І водночас творча спадщина М. Зерова значна. Його іноді називають людиною франківського типу, тобто всебічно обдарованою, якоюсь мірою універсальною. Не випадково сама постать І. Франка цікавила його як історика літератури, викликала повагу. В особі видатного художника слова, наголошував М. Зеров, «українське письменство підіймається до всесвітніх тем, до розроблення основних етичних проблем, які стають перед кожною людиною на життєвому путі». Та й сам він прагнув цього у своїй творчості. Поет і критик, літературознавець і перекладач, М. Зеров був також талановитим оратором — полемістом, педагогом за фахом. Він і народився на Полтавщині у родині вчителя, в котрій дуже любили літературу. Батько, сам із селян, прагнув дати дітям вищу освіту. Серед братів М. Зерова є вчені, один із них навіть став академіком.
Майбутній поет дуже любив Київ, із задоволенням показував його живописні куточки гостям. Вважав, що оглядати місто краще навесні, «коли цвітуть каштани, і Дніпро ще не схожий на півдохле кошеня». Свій сонет, написаний 1927 р., він так і назвав: «Київ навесні ввечері». У цьому місті він закінчив відому 1-у гімназію, де одночасно з ним навчався М. Булгаков, історико-літературний факультет університету. До речі, однокласником поета в Зіньківській міській школі був Павло Губенко, котрий потім стане Остапом Вишнею.
Наставники М. Зерова згадували про чудову пам’ять і великий потяг юнака до книг, знань, передусім до літератури та історії Стародавнього Риму. Він бере активну участь у діяльності студентської громади, взагалі тяжіє до повнокровного життя. У гімназії М. Зеров звертається до поезії, зокрема до жанру сонета. А 1912 р. друкує перші статті на педагогічні теми, успішно займається в університеті науковою роботою.
З 1914 р. М. Зеров працює викладачем історії в провінційній гімназії, робить перші поетичні переклади. «Закоханий у вроду слів» — так назвав свою книгу про нього дослідник С. Білокінь. Те ж саме можна сказати й про латину, яку М. Зеров викладає. Саме М. Рильський підмітив цю особливість уподобань М. Зерова, коли 1922 р. подарував йому власну книжку і написав на обкладинці:
Закоханий у вроду слів.
Усіх Венер єдину піну.
Ти чародійно зрозумів
І мідних римлян, і Тичину.
Тому не випадково, переїхавши 1917 р. до Києва, М. Зеров починає перекладати Вергілія, Катулла, Марціала, Овідія, Горація, Проперція. А 1920 р. він видає «Антологію римської поезії». У своєму програмному сонеті «Рго domо» (1921) митець пише про своє розуміння призначення віршованого слова:
Класична пластика і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Тут не лише спроба намітити майбутнє літератури, а й пояснення прихильності до класичного мистецтва, до жанру сонета. Він сформувався в XIII ст. в Італії, строфа його складалася, як правило, з 14 рядків, а композиція відзначалася строгістю. За власними підрахунками, М. Зеров написав 71 сонет.
Разом із М. Рильським, П, Филиповичем, М. Драй-Хмарою та О. Бургардтом поет належав до групи «неокласиків», яких об’єднував інтерес саме до строгих форм класичної поезії античності. Водночас М. Зеров не був прибічником «чистої лірики». Як критик він справді «зрозумів», підтримав вірші й поеми П. Тичини, В. Сосюри, в яких відображені сучасні соціальні конфлікти. І зробив це М. Зеров тому, що вони вболівали за «майбутнє нашого письменства».
Та й перекладацька діяльність поета не обмежувалася іменами митців далекого минулого. Багато років він віддав перекладу «Енеїди» Вергілія, продовжував роботу навіть на засланні. Водночас він звертається до творчості російських, білоруських, французьких, англійських поетів. Все, що він робив у цій галузі, не тільки відповідало рівню оригіналу, а й ставало свідченням можливостей українського слова, а відтак — досягненням української літератури.
На печатку 20-х років поліграфічні потужності внаслідок революції та війни були досить незначними. Обставини примушували поетів переписувати свої твори і «видавати» їх в одному примірнику. 1922 р. у М. Зерова теж з’явилася така збірка — «Сонети і елегії», яка повністю складалася з оригінальних творів. Зрілою людиною і художником М. Зеров видає нарешті збірку поезій «Камена» (1922 р.), яку дуже ретельно готував. До неї увійшли вірші, написані під час перебування у Баришівці під Києвом. Свої враження від провінційного життя письменник передає і в прозі, у жанрі оповідань.
У важкий для себе й України час жив М. Зеров у Баришівці. Осмислюючи часи воєнного комунізму, які супроводжувалися розрухою, голодом, хворобами, поет полемізує в одному із сонетів з Тютчевим, зокрема з його відомим висловом «Блажен, кто посетил сей мир в его минути роковне», і з гіркою іронією пише:
Блажен, хто «рокові часи»
Не відчував на власній шкурі
І бачив явища понурі
В аспекті втіхи і краси,
Знав революцію з фасаду…
У «Камені» поет знову ж таки віддає перевагу улюбленому жанру. Сонету М. Зерова притаманна напруженість думки, його легко запам’ятати. Вірш «Класики» завершується словами: «Ясна, дзвінка закінченість сонета». їх можна розглядати як виклик усім тим, хто займається протекціонізмом в літературі, хто, не будучи навіть достатньою мірою освіченою людиною, не володіючи технікою віршування, прагнув зайняти в ній чільне місце. Тим більше, що поезії самого М. Зерова вимагали від читача неабиякої ерудиції, знання багатьох історико-культурних фактів. Водночас поет заради того, щоб бути зрозумілим, досить часто писав коментарі до своїх віршів.
У примітках до третьої частини збірки «Камена», де вміщено дев’ять перекладів з римських поетів, він зізнається: «Правда, римська «Камена» ніколи не досягла верховин еллінської «Музи»: їй завжди бракувало безпосередності і самородної оригінальності останньої…».
Зерову докоряли у «відчуженості від радянської дійсності», вважали, що він біжить від бурхливого сьогодення в мертву, мало цікаву давнину. Між тим, художник керувався запитами сучасності, і, переміщаючись у своєму поетичному світі у часі і просторі, прагнув знайти близьку, свою, епоху, яка б дала йому змогу врятуватися від жахів братовбивчої громадянської війни та її наслідків. У сонеті «Саломея» Зеров мріє повернутися до себе, до втраченої ясності і чистоти:
Душе моя! Тікай на корабель.
Пливи туди, де серед білих скель —
Струнка, мов промінь, чиста Навсикая.
Літературознавець В. Брюховецький так говорить про світосприйняття художника: «Красу, як духовну гармонію, він ставить над усе. Ця думка підкреслюється в «Камені». Чи пише поет про легендарного Тесея, чи про князя Ігоря, чи про мандрівного дяка Турчиновського — скрізь ідеал краси і розуміння, вірності й прив’язаності домінує над стихією руйнації та забуття, що її щедро породжує й історія, і сучасність». Згадаймо хоча б останні рядки віршів «Навсикая» та «Діва», розташованих у збірці поруч. Перший закінчується словами «Йому сміється радісна Краса», другий: «І колос згоди світиться в руках».
Поет прагне у вічних, іноді біблійних, сюжетах, темах, образах, поняттях знайти риси того, що нас оточує в повсякденності. З часом він уже не так жорстко дотримується канонів класичної поезії, втрачає стриманість у вияві емоцій, почуттів щодо зображуваного. Але водночас, за припущенням С. Білоконя, строга форма сонета могла бути для його чутливого серця своєрідним захистом. Адже більшість цих віршів створено саме в найтяжчі для митця роки. До того ж його не залишали сумніви у своєму призначенні, у наявності власного читача.
Свідченням таланту М. Зерова стали не лише пластичність, досконалість його віршів, а й дар провидця. Він відчував усі негаразди соціально-психологічного буття своїх сучасників, якоюсь мірою передбачав власну долю вигнанця, але продовжував вести активне громадське життя, доки йому дозволяли обставини. Публічні виступи М. Зерова, талановиті та пристрасні, у яких чітко виявлялася позиція промовця, викликали, як годиться, реакцію неоднозначну. Дружина навіть застерігала: «Оплески пробачають лише артистам, а ти не артист, — тобі їх не пробачать!».
Поета було заарештовано в квітні 1935 р. у Москві, де він жив після звільнення з університету. Здавалося, було знайдено роботу, його талант перекладача оцінили. І все ж таки передчуття збулися… В сонеті «То був щасливий десятьлітній сон» він скаже і про себе, і про всіх, хто належав до «розстріляного відродження»:
І доля, бачилось, така тривала.
Не знатиме кінця і перепон.
Та… розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка — з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.