Володимир Винниченко СОЦІАЛЬНІ ТА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ В РАННІЙ ПРОЗІ В. ВИННИЧЕНКА

В Україні 20-х років Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) був найпопулярнішим з усіх письменників, як класиків, так і сучасних, найчитабельнішим. Щє у 1909 р. М. Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка Кого купують? Знов Винниченка». Він уже на І курсі юридичного факультету Київського університету був ув’язнений як член місцевої організації Революційної Української Партії. Розповсюджував заборонену літературу, дезертирував з армії, півтора року сидів у камері-одиночці, брав участь у першій революції 1905 р. Потім — еміграція, проживання в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Нелегально повертається для політичної роботи в Україну, переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві.
А вже 10 лютого 1918 р. в щоденнику Винниченко зробив такий запис «І от яке повинно бути становище. Людина, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити?». Письменник відмовився ввійти до уряду Радянської України і востаннє залишив її у вересні 1920 р. А в 1921 р. на V Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові його називатимуть запеклим націоналістом і ворогом радянської влади.
Така доля В. Винниченка, який народився у селянській родині на Херсонщині (тепер Кіровоградська область). Навчався в сільській народній школі, згодом — у гімназії. Зрештою склав іспити за середню школу екстерном, адже треба було добувати кошти на прожиття. Перші його твори написані в 1901 р. А наступного року на сторінках «Киевской старини» з’явилася його повість «Сила і краса» (пізніше «Краса і сила»). 17 років підпільної революційної боротьби, активної політичної діяльності лише загострили бажання займатися улюбленою працею. Про це свідчать рядки із щоденника: «Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що пишу».
Ім’я письменника невдовзі стає широко відомим, талант його здається незаперечним. Першу збірку оповідань захоплено привітав сам І. Франко. В. Винниченко пише оповідання й драми, повісті й комедії, публіцистичні статті й романи. Він прагне осмислити художній досвід М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, українських модерністів. Дослідники підкреслюють: «Емоційний і безкомпромісний, він бере з життя такі характери й долі, такі колізії та конфлікти, які українська література не освоювала. Для В. Винниченка не існує заборонених, психологічно «непосильних» тем і проблем. Зрада, компроміси, ренегатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, імпульсивно вибухаючі, темні, приховані в глибинах підсвідомості інстинкти, добро, «чесність з собою» — все це є об’єктом посиленого зацікавлення письменника».
Майже до 1933 р. творчість Винниченка вивчалася, популяризувалася, виходили зібрання творів у 23 томах, потім — у 28. Але після листа до Політбюро КП(б)У в 1933 р., у якому митець обвинувачував Сталіна і його помічників у голодоморі в Україні, на його ім’я було накладено ідеологічне табу, вилучалися з бібліотек його книги. Найпопулярнішого майстра слова, чия творчість ознаменувала новий напрям в українській літературі, «забули».
Останні роки життя письменника пройшли неподалік від міста Канн, де він придбав садибу. Господарював там дуже плідно, самовіддано займався літературною працею. 11 з 14 романів він написав за кордоном, до цього слід додати низку оповідань, п’єс, сценаріїв, «Щоденник» за 1911—1951 рр., історико-політичний трактат «Відродження нації». Винниченко написав понад 70 картин. Майбутнє України залишалося його головною і щоденною турботою. Він сподівався завершити драматичне, сповнене помилок і розчарувань життя на Батьківщині. Але не судилося.
У передмові до збірки повістей та оповідань В. Винниченка «Краса і сила» («Дніпро», 1989) І. Дзеверін наголошує: «Головне ж, Винниченко в «Красі і силі» заглиблюється найперше саме у внутрішній світ людини, чого бракувало творам побутово-етнографічного характеру в українській реалістичній літературі™ .
Мотиви осудження соціального зла на повен голос звучать у багатьох інших оповіданнях і повістях В. Винниченка. написаних ним напередодні та під час першої російської революції (а почасти й у наступні роки). І те, що пером Винниченка рухали тоді його нехай не в усьому чіткі й не завжди послідовні, але щирі соціалістичні переконання, засвідчила не тільки ціла низка його творів про трагічне становище селянства, затисненого в лабетах експлуатації і безправ’я («Контрасти», «Голота», «Біля машини», «Хто ворог?», «На пристані», «Голод», «Кузь та Грицунь» та ін.). Життєві «університети», що їх пройшов Винниченко, дозволили йому сказати чимало нещадної правди і про солдатчину («Боротьба», «Мнімий господін», «Честь»), і про тюремні будні («Темна сила», «Промінь сонця», «Маленька рисочка»), і про побут та мораль ліберальствуючого панства, дрібнобуржуазної інтелігенції, провінційних акторів тощо («Заручини», «”Уміркований” та “щирий”», «Малорос-європеєць», «Антрепоеньор Гаркун-Задунайський»). А в таких Винниченкових оповіданнях, як «Роботи!», «Студент», «Зіна», представлені й образи українських інтелігентів, котрі роблять усе для того, щоб пробудити соціальну активність народу, революціонізувати його свідомість».
Оповідання «Салдатики!» уперше вийшло окремими книжечками в Чернівцях та Петербурзі (російською мовою) під псевдонімом Деде (року не зазначено). Передруковане вперше у книзі «Дрібні оповідання» у 1907 р., воно мало підзаголовок «Малюнок із селянських розрухів». Мудрий і розсудливий селянин Явтух дійсно уособлює бунтарський дух народу. Він звертається до односельчан зі словами: «І нам треба одібрати у пана землю… Тільки неправду вбити… Не тільки у нашого пана, а у всіх — Бо що ж нам з того, що ми заберем у цього, а неправда та житиме круг нас … Щоб ніде не було неправди, щоб ніде не було панів!..». І коли прийшли солдати, Явтух вже звертається до них із проханням не стріляти. Його вбиває офіцер, а того, в свою чергу, — високий гарний парубок Микола. Оповідання закінчується так: «Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом».
У книжці «Дрібні оповідання» вперше побачив світ і твір «Малорос-європеєць». Поміщик Коростенко, відомий своїм «демократизмом, українством, лібералізмом», вважає: «Треба культуритись, пора вигонить азію… У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками… Мозок дає машину, а машина …». Він переконаний: «Ми, малороси — європейці, скажемо нове слово старій нашій неньці Україні!». Коростенко, як «прогресивний чоловік», не проти страйку робочих, поділяє погляди тої партії, «яка вимагає землі селянам…». Водночас він думає, що селяни бідні не «од недостатка землі», а через відсутність культури. їм треба «школи! І перш усього зрозумілої, української школи».
Балакучий пан Коростенко навіть не чує свого опонента, він впевнений, що в усьому має рацію, бо повторює чужі думки. Схоже, пані Коростенко знає справжню ціну словам чоловіка, і, звертаючись до репетитора, каже: «Только вы с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь… Николай Андреич большой любитель малоруського языка, но ребенку это излишне». Синок Васенька її підтримує: «Я по-мужицки не хочу учиться!» Та й сам Коростенко, за свідченням дружини, «говорить по-малорусски не умеет», хоча «написал книжечку на малорусском языке о шелковичных червях и считает теперь себя настоящим малороссом».
Говіркий Коростенко не може приховати, що він дуже боїться селян. Так само, як і всі ті, хто живе разом із ним. Ось чому, не вагаючись, пан починає стріляти з кулемета, лише побачивши «велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне». Коростенко забуває про українську мову, коли святкує перемогу над мирними селянами: «Стрелять без сожаления!.. Разбежалась, подлая сволочь… Лена!.. Победа! Они разбежались….».
Кого переміг пан, стає зрозумілим, коли «до кімнати влетіла покоївка й, сплеснувши руками, закричала: «Ой пане! Що ж ви робите! Це ж весілля йшло сюди! Ой Боже ж мій, постріляли, побили!.. Вони до вас ішли по закону!-». Як потім з’ясувалося, «вбито було одного, того якраз, що ніс «флаги», себто гілля з червоними хустками й стьожками, а ранено дві баби й хлопчика». Таким виявився «демократизм» цього пана.
Рукопис оповідання «Студент» (1907) не зберігся, а тим часом Винниченко скаржився, що цензура й редакція дуже його попсували й скоротили, У примітках до згадуваного збірника творів письменника «Краса і сила» підкреслюється: «Характеризуючи нові якості літератури початку століття, М. Вороний особливо виділяв це оповідання як зразок письменницького вміння передавати миттєві зміни ситуацій, характерів, внутрішніх психологічних станів».
Митець наголошує в цьому творі, що поруч із такими «патріотами» і «народолюбцями», як пан Коростенко, є дійсно щирі українські інтелігенти, віддані справі служіння народові. М. Вороний, аналізуючи твір, писав: «Ось захоплююче соціальним мотивом оповідання «Студент», де малюється непорозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою і агітатором-студентом під час стихійного нещастя, пожежі в селі, в якій підозрівають «студентів»; конфлікт в нім закінчується трагічним фіналом — самогубством студента, що своєю смертю хоче доказати свою правоту і виявити селянам їх справжніх ворогів, що його переслідували. Тут самогубство — останній агітаційний спосіб во ім’я торжества ідеї».
І все ж селяни зрозуміли, на чиєму боці правда, проти кого слід іти. Оповідання закінчується так: «Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев. А по ву-лиці тікали інші два стражники, топчучи кіньми дітей, клунки. І навздогін їм нісся крик.
З неба ж широко-величного, ясного та чистого радісно дивилось на їх сонце й сміялось».
Відомо, що за одне з видань оповідання «Федько-халамидник» на початку 20-х років гонорар письменника було віддано на користь дитячих притулків. Перші ж рядки цього твору дають чітке уявлення про його маленького героя:
«Це був чистий розбишака-халамидник.
Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.
Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти — граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж неодмінно щоб битися, щоб шо-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці».
Друзі жаліються Федьковій матері дуже часто. І ввечері так само часто чекає його прочуханка. «Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіцяє, що більше не буде. Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч би слово з уст, сидить і мовчить». Не заплаче, не попросить Федько й тата, коли той його б’є. А потім тато дає дві або три копійки «за те, що правду говорить». Він дійсно брехати не любить, не любить і товаришів видавати. Коли ж було потрібно, ризикуючи життям, визволяє свого друга з крижини. Сам хлопчина при цьому опинився у воді і невдовзі захворів. Коли ховали Федька-халамидника, його врятований товариш навіть не вийшов на вулицю. Він «перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком». У пам’яті своїх справжніх друзів Федько-халамидник залишився чесним, мужнім, терплячим і порядним хлопчиком.
Оповідання раннього періоду творчості Винниченка за своїми ідейно-тематичними ознаками близькі до оповідань наступного десятиліття. Найвагоміші його досягнення пов’язані саме з реалістичним зображенням дійсності Письменник свідомо використовував русизми, вдавався навіть до суржику, що був характерною прикметою тогочасного життя. Зрештою це надавало автору змогу правдиво й всебічно «окреслити людину». Надрукований після війни «Заповіт борцям за визволення» засвідчив, що митець залишався переконаним: «… сила і правда будь-якої ідеї може розвинутися і утвердитися тільки тоді, коли ця ідея народжена народом, сприйнята ним, виболена і виборена» (М. Жулинський).
На завершення розмови про збірку В. Винниченка «Краса і сила» наведемо захоплений відгук І Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».