Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети (Є. Маланюк)

Євген Маланюк… Знайоме і незнайоме ім’я. Знайоме – бо відкриваємо для себе його творчість, а незнайоме – бо півстоліття був забутий митець своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-борцем за українську державу, митця, який все своє життя роздумував над долею, історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї:

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць просторих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.

Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм.
Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці – стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митці слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного боку, з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого – слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів.
Євген Маланюк – поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, але й намагався розв’язувати великі історичні проблеми, бачив помилки минулого:

Не сперечатимусь: я син свого народу –
Сліпця відвічного, каліки і раба…

Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом. А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:

Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люде,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну…

Поет розумів, що “перевдягання” самодержавного імперіалізму в комуністичні шати – це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:

Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же?
Научи мене співу Твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефони – версалі – експреси?
Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?..
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь.

Євген Маланюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації – нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності:

Під небом чужої країни,
В туманах осіннього сну,
На вимріяну Україну
Молю я післати весну…
…………………………

Покрий омофором, Маріє,
Звели запалати весні.

Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:

Талан – ліричне джерело.
То ж – не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет – мотор! Поет – турбіна!

Поет – механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань, майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.