Твір по новелі М. Хвильового «Кіт у чоботях»

М. Хвильовий — письменник, народжений революцією, нею покликаний до творчості. Тому революція в його творах часто з’являється в образі Матері, в образі Марії, в образі Жінки. Своєрідним символом, вірніше, справжнім образом революції виступає жінка в новелі «Кіт у чоботях», товариш Жучок. З глибокою задушевністю, сонячною привабливістю малює митець отого «кота в чоботях», товариша Жучка — жінку, яка поряд із самовідданими борцями безстрашно долає труднощі, аби вибороти щасливе майбуття людині.

Прозаїк не малює, він гаптує. І в своє мереживо вкладає всю душу, все тепло. Йому так хочеться відтворити справжній величний образ жінки-борця і жінки з прекрасним і ніжним серцем. Письменник простежує, як духовно зростає, мужніє, усвідомлює велич своїх діянь проста жінка з села, яка з бійцями пройшла «з краю в край нашу запашну червінську революцію», яка ходить «по бур’янах революції».

Новела «Кіт у чоботях» може бути блискучою ілюстрацією до імпресіоністичної манери письма, і не тільки в тематичному плані чи в техніці, а в загальній світоглядній настанові — в умінні зображувати не типовий характер, а колоритну індивідуальність. «Отже, про глухе слово: Гапка, Гапка — глухе, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.

А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом чи сріблом». І письменник гаптує. Він весь в роздумах, в пошуках тик художніх засобів, які б допомогли йому проспівати ту сподівану пісню «муралям революції» і насамперед — жінці. Бо. треба, щоб це була «пісня пісень, треба, щоб був — Гімн».

Письменних навіть виділяє слово гімн в окремий, новий рядок, і пише його з великої літери: Гімн. Та закрадаються сумніви: «хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?»

• «Хіба я створю гімн?» — ставить він ще раз запитаний і намагається дальшою розповіддю справді проспівати гімн ЖІНЦІ, яка віддала всю себе революції і яка… яка потім, на жаль, стала зайвою в житті. А далі письменник короткими, але досить іскристими штрихами подає нам портрет «кота в чоботях».

Ця жінка не закінчувала гімназій («Гімназія — для панів. А для нас — дзуськи!»), але вміла говорити з солдатами, виступати: «Вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише рота роззявляли». Пройшла вона — товариш Жучок — «кіт у чоботях» — безкінечними дорогами революції: «Схід. Захід, Північ. Південь». «Мчали місяці… Минуло… я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, а може, позавчора, а може, промайнуло двісті літ?» Відгриміли війни і революції, наступили інші часи. І як же Жучок? Де вона? Пригадуєте, на початку новели: «сьогодні в степах кінноти не чути…»

«Зникли, розійшлися по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки». Вона тепер секретар ком’ячейки. Це вона пише «сувору» записку своєму бойовому товаришу: «Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Прєдлагаю нє-.мєдлєнно зарегістріроваться в ячєйкє».

У дні революції вона була стримана, чиста і чесна, морально стійка і витримана, як і подобає бути жінці «із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото…» І вона була закохана: «Знаємо, що не всім «дзуськи»! — у нас є молодий «пареньок». Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обнімав її: і вона мовчала. І ця жінка, як і всі інші, вірила: «Зав’язка — жовтень, а розв’язка — сонячний вік, і до нього йдемо…»

• І ось прийшли… До того «сонячного  віку»…

Уважно прочитайте сцену зустрічі «кота в чоботях» з однополчанином, автором новели Миколою Хвильовим… Ви відчуєте, скільки жалю, болю, теплої іронії приховано в словах: «Ясно: минуло стількито часу. Товариш Жучок дочитала — прочитала «Что такое коммунизм…» І тільки». Прочитала — і тільки. Не зрозуміла. Не уяснила. Не збагнула, як і сотні, тисячі не дійшли до його суті. Але і товариш Жучок, і ті партійні товариші уяснили інше, що вони керівники, вони вершителі людських доль: «Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і, може, й сам не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише: «Прєдлагаю зарегістріроваться…»

Звідси й починається руйнація душі. Людина втрачає людське обличчя… Це вже не людина, а ходяча інструкщя, це механізм, робот. Перед нами вже не той «кіт у чоботях», з яким ми зустрімалися в дні революції, якій хотілося письменникові проспівати пісню, щоб то «була пісня пісень», щоб то був Гімн. Перед нами інший «кіт у чоботях». «Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях революції. Зник товариш Жучок». Ось трагедія життя людини, трагедія революції.

І хоч на якусь мить засвітився вогник у «того» першого Жучка, і «той» Жучок заговорив по-людськи і розповів про свої нелегкі дні юності, але вже їй не змінитися. Над людьми вчинено злочин. Вчитайтеся в останні рядки новели:

• «Я не збираюся викликати у вас сльозу.
• А от маленький подвиг — це без сумніву».

Що це за подвиг? Чи не гіркою іронією звучить це слово «подвиг» у такому контексті — «загублено справжніх Жучків, з’явилися Жучки під номерами 2, З, 4… І не знаю, ще скільки є». «А чий? — ставить автор запитання і пропонує: — Подумайте».