Туга за Україною у поезіях Т. Шевченка
Ім’я видатного українського Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка — відоме далеко за межами України. Він. як дійсний патріот своєї Вітчизни, був завжди разом з нею. навіть тоді, коли був далеко від неї. Думки Кобзатзя летіли до рідної неньки, намагаючись хоч чимось їй допомогти, їй, скривдженій та знедоленій. Немає волі на Україні, забулася козацька слава — ось шо бентежить Таоаса Шевченка. І шле він на рідну землю свої думи, свої «квіти»: В України ідіть, діти. В нашу Україну, Попідтинню сиротами. А я — тут загину.
(«Думи мої, думи…») Тужить Кобзар за своєю ненькою, бо Батьківщина — єдина у світі, і її неможливо забути. Але не все спокійно на Україні, «у тім раї»:
- Латану свитину з каліки знімають,
- З шкурою знімають, бо нічим обуть
- Княжат недорослих: а он розпинають
- Вдову за подушне, а сина кують…
- («Сон» )
- Як тяжко і гірко пе бачити справжньому синові
- України! Плаче він від того, шо забуває український
- народ й історію свою, і культуру, і мову; замість
- цього хоче стати подібним ло «московів»:
- Україно! Україно!
- Оце твої діти
- Московською блекотою
- В німецьких теплицях
- Заглушені!.. Плач, Україно!
- Бездітна вдовице!
- («Сон»)
Закликає Тарас Шевченко стати вільними, незалежними, прислухатися до плачу рідної неньки. Перебуваючи у казематі і далеко за межами своєї Батьківщини, завжди лине він думкою до неї, тужить і плаче, розуміючи, як тяжко їй зараз доводиться, позбавленій волі. Ми ніби чуємо і стогін України під ярмом — панським та московським, — і стогін самого Кобзаря:
- Подивіться на рай тихий,
- На свою Країну.
- Полюбіте щирим серцем
- Велику руїну.
- Розкуйтеся, братайтеся!
- («І мертвим, і живим…» )
Адже Україна — єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, ніж її веселі річки. Все це — вона, рідна мати, заради якої можна навіть віддати життя. Кожна країна має свої здобутки, свої ідеали. Люди усіх країн спілкуються між собою, беруть краще з культури, мистецтва, технологій, але ж не потрібно сліпо поклонятися всьому, що мають інші країни, адже Україна та українці — це самостійна нація, у якої є чудове мистецтво, перш за все пісенне, є своя історія, хоч страшна, навіть трагічна. Тому й радить Великий Кобзар:
- Учітесь, читайте,
- І чужому научайтесь.
- Й свого не цурайтесь,
- Бо хто матір забуває…
- Того Бог карає.
- І немає злому
- На всій землі безконечній
- Веселого дому.
- («І мертвим, і живим…»)
За такою Україною, вільною, незалежною, тужить Тарас Шевченко, де усі люди будуть братами, де будуть розуміти один одного так, як було колись. І тоді прийде нове життя, щасливе, радісне, «оживе добра слава», і буде «сім’я велика»; і в цій «сім’ї вольній, новій» житиме вічно ім’я великого українського Кобзаря. Тарас Григорович Шевченко вірить у те, що Україна порве «кайдани» неволі, «окропить» волю «вражою злою кров’ю, стане рівною з іншими країнами, і «забудеться срамотня давняя година», тому й кличе:
- Обніміться ж, брати мої,
- Молю вас, благаю!
- («І мертвим, і живим…» )