Мої роздуми над романом А. Головка «Бур’ян»

Після виходу у світ роману А. Головка «Бур’ян» з’явилося багато критики та рецензій, у яких вказувалося на значущість твору і його виняткову роль як непересічного явиша в літературі. Саме соціально-політичний резонанс, широта охоплення дійсності, ґрунтовне виявлення її основних закономірностей, витончена художня досконалість (він так багато допрацьовувався!) твору, його сконденсована епічність дозволили спочатку читачам, а потім і видавцям та критикам (та й авторові) віднести «Бур’ян» до романної жанрової форми.

Які ж думки викликає цей твір? Які ж теми та ідеї розробляє в ньому А. Головко? У центрі роману таке найважливіше для селянства 20-х років питання, як землеустрій, без розв’язання якого село не могло перебудовуватися на нових засадах. А. Головко, на мою думку, своїм твором доводить, шо далеко не скрізь так було, як у зображеній ним Обухівпі. Стає зрозуміло, що після революції розпочалися інтенсивні пошуки нових форм володіння землею і господарювання на ній.

Письменницьке проникнення в життєві процеси, класову боротьбу, психологію героїв стало ґрунтовнішим, підпорядкованим головним проблемам тодішнього села — боиотьбі з засиллям куркулів, пошукам колективних Форм господарювання. Протистояння двох класових груп скрізь подається за контрастом, навіть у різних тональностях: про групу Давида говориться піднесено, ліріічно, про групу Матюхи — іронічно-саркастично.

Давид весь час перебуває на вістрі нових думок, ідей, практичних справ, які йдуть з сшої народної гущі. Так, він з активом потурбувавсь, щоб у хаті-читальні і стіннівка виходила, і щоб ^уди надсилали передплачені ним центральні газети. Контакт Давида з людьми подається, як прогес безперервний. Минає кілька тижнів його спілкування з односельчанами, і ми переконуємося, який чутливий Давид до вимог часу. На його думку, слц уже покинути біля припічка гнутися, час вийти ха. широку дорогу. А тому треба із «підпілля свого в хату-читальню вилазити».

Давид — не самотник, не одинак герой, просто на його долю як організатора села випаю надто багато випробувань, та ще й яких. І осноіна його зброя — слово, мовлене чи писане. Незважаочи на романтичну вдачу героя твору, підвищену емоційність, у змалюванні його А. Головком перевокають реалістичні принципи зображення.

У другому таборі, на протилежному боці, — куркулі, які намагаються повернути життя назад. Найбільш огидним є Матюха, який, Можливо, нагадує якусь жахливу потвору. Мораліна деградація Матюхи почалася, на мою думку, давхо, адже людина зненацька не може стати такою їахабною, безпринципною. Ще до того ж він дуже любить хизуватися своєю «партійністю» таучаст» в партизанському русі. Насправді ж — це лише іусте хизування. Воно нікому не приносить корисі. «Матюха — страшне було слово». І те, що Матюха сприймає світ здебільшого крізь призьму горілчаніх випарів, постійно комусь погрожує, вдається до бійки, самосуду, поводиться брутально, мало не з викликом та все іменем влади, — йде не від сили його чи правоти, а від страху за власне нікчемне життя. Та й оті його окрики: «Ану, розступись!», «В баранячий ріг  скрутю!», «Розійдись мені січас!», «Вишвирну, як кошеня, за двері!», «Геть мені з зборів» та інші, — теж від страху та бажання вислужитись перед «своїми». З самого початку Матюха постає перед читачем не як якийсь ідеологічний борепь чи. «сильна» натура, а моральний покруч, слухняне знаряддя в руках класових ворогів, спільник бандитів типу Сахновського.

На мою думку, А. Головко дуже переконливо зобразив еволюцію від стихійного учасника революції до звичайного анархіста, бандита і п’яниці. Калічена російська мова, жорстоке, брутальне ставлення до людей, зовнішність («шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона; ось-ось, здається, репне на ній шкура») постійно ііагадують, що Матюха недалеко втік від типових держиморд, прислужників старого світу.

Я вважаю, що письменник не знаходить жодних «пом’якшуючих»  моментів у біографії подібного типу, які б хоч якось виправдовували деградацію героя. Більше того, письменник явно вдається до сатиричних засобів і в змалюванні портрета, і в натуралістичному «заниженні» образу за допомогою, здавалося б, незначущих дрібниць («гикнув», «сплюнув», «матюкає», «пожадно глянув на чарку» таін.) З кожною новою сторінкою роману А. Головко показує химерне переплетення старого і нового. Почувши «запах бур’яну сухого», ідо «війнув з давнини», Давид Мотузка мрією переноситься в майбутнє, коли в Обухівці будуть «будинки великі», «великий сад», електростанція, ферми…

Натомість з’являється запах справжнього, свіжого бур’яну, який ніби лізе з усіх шпарин, а Давид бреде в ньому. Давид Мотузка перемагає куркулів, і хоч це тяжка перемога, яка дістається кров’ю, все ж бур’ян вирвано. Давид йде крізь бур’ян, запустіння. Він вбачає у цьому засиллі бур’янів загрозу кращому життю і знаходить вихід, послуговуючись житейською мудрістю: «Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур’яни, він убродить у хліб тоді й вириває їх з корінням». Селяни на чолі з Давидом Мотузкою «виривають з корінням» Матюшину зграю, тепер перед ними «дорога в ранкову далечінь». Можливо, прийде час, коли й перед нами відкриється ця «дорога», коли й ми зуміємо «вирвати з корінням» увесь «бур’ян», бо все ж таки паростки його залишилися. Як хочеться в це вірити!