Шлях Настусі Лісовської в неволю (за твором 0. Назарука «Роксоляна»)
Літнього вечора 1518 року зі Львова до Рогатина їхав весільний поїзд: львівський купець Дропан їхав із сім’єю женити свого сина Стефана, який уже два роки любив дочку рогатинського отця Луки Лісовського Настуню.
Настуня з дружками чекала жениха на східцях церкви. Вона кохала Стефана, але так і не стала його дружиною: під час вінчання на Рогатин напали татари, вбили отця Луку, а наречену захопили в полон.
Настю з іншими бранками татари везли Диким Полем. Дівчина знала, що шлях, яким гнали невільниць, називали Чорним Шляхам, Злим Кроком, Шляхом Незримим, адже ним ходили убивства, грабіж, нещастя і «чорна смерть», чума. Століттями цим шляхом татарські орди гнали до Чорного моря українських бранців. Жителі чорноморського узбережжя дивувалися, що на Україні є ще люди, адже протягом десятиліть повз них вели тисячі хліборобів, і цей потік, здавалося, мав би вже скінчитися. Але ось знову на шляху здіймається курява від сотень босих ніг, знову ординці ґелґочуть про свій здобуток, знову бранці-невольники топчуть чорну степову дорогу до Кафи. Серед них і Настя, яка не раз у ці довгі дні згадувала дивне пророкування циганки. Поглядаючи на долоню дівчини, заглядаючи в її обличчя, ворожка пророкувала, що буде Настуся ходити в перлах, у шовках, їстиме на золоті, а питиме солодкі щербети. Матиме вона два весілля, але одного чоловіка.
Настю тільки здивувало таке ворожіння циганки, а зараз вона, згадуючи своє життя в Рогатині, журилася: ноги босі, одяг порваний, а в мучителів не те що шербету — води не допросишся.
Настя була змучена, виснажена довгим переходом, але досвідчене око каф-ського купця помітило і великі сині очі, і золотисте пишне волосся, і струнку поставу молоденької українки. Саме таких дівчат работорговці відбирали до гаремів багатих турків. Настя потрапила в школу невольниць, де молодих бранок навчали, як мала поводитися жінка в гаремі.
Минув час навчання, і Настю разом з іншими дівчатами знову виставили на продаж. Турки ходили між рядами, щось джеркотіли по-своєму, придивлялися до дів
чат. Настя запаленіла, коли якийсь поважний турок вказав на неї жінці в заслоні, а та доторкнулася до її обличчя, взялав пальці їїзолотисте волосся змусила декілька разів повернутися. Дівчина здогадалася, що ЇЇ знову продали, піднесла руку до грудей і стиснула маленький срібний хрестик, яким її благословила матір. Це трішки заспокоїло дівчину і додало сили дійти до палацу Сулеймана, султана турків.
Із першого ж дня перебування в палаці Настя почала пізнавати звичаї гарему, її дивували інтриги, ненависть жінок-наложниць, яких привезли сюди з усього світу. Дівчина зрозуміла одне: якщо вона хоче вижити, треба підлаштовуватися не виказувати свого страху й розгубленості. У цьому гаремі мали пройти її найкращі літа, промайнути у забутті і безвісті. А дівчині так хотілося жити, радіти сходу сонця, милуватися небом, хотілося почути хоч одне дружнє, ласкаве словечко. Вона часто згадувала рідний Рогатин, матір із батьком, подруг і Стефана, нареченого, який так і не став її чоловіком. Від цих згадок туга охоплювала дівоче серце, сльози застилали великі сині очі. Але Настя відганяла від себе спогади, замикалася в собі, щоб жодна людина в цьому гадючому гнізді не побачила її сліз, розпачу і слабкості. Дівчина відчувала в собі силу змінити своє життя і часто роздумувала над тим, як це можна було б зробити. Дуже рано до неї прийшла мудрість і впевненість у собі, розуміння того, що треба використовувати будь-яку нагоду, будь-який випадок, щоб змінити свій стан безправної рабині. Рідна земля, вільне життя залишилися десь далеко в минулому. Усе близьке і миле було назавжди втрачено, між нею й Україною простягалися Дикі Степи, Чорний Шлях; татарські орди розділили Настю з усім, що було дороге дівочому серцю.
Дівчина добре розуміла, що треба затиснути серце в кулак і продовжувати жити не спогадами про минуле, а сьогоднішнім днем, треба навчитися перемагати себе і життєві обставини, шоб зберегти свою душу серед безправ’я, зла і ненависті.
Настуня з дружками чекала жениха на східцях церкви. Вона кохала Стефана, але так і не стала його дружиною: під час вінчання на Рогатин напали татари, вбили отця Луку, а наречену захопили в полон.
Настю з іншими бранками татари везли Диким Полем. Дівчина знала, що шлях, яким гнали невільниць, називали Чорним Шляхам, Злим Кроком, Шляхом Незримим, адже ним ходили убивства, грабіж, нещастя і «чорна смерть», чума. Століттями цим шляхом татарські орди гнали до Чорного моря українських бранців. Жителі чорноморського узбережжя дивувалися, що на Україні є ще люди, адже протягом десятиліть повз них вели тисячі хліборобів, і цей потік, здавалося, мав би вже скінчитися. Але ось знову на шляху здіймається курява від сотень босих ніг, знову ординці ґелґочуть про свій здобуток, знову бранці-невольники топчуть чорну степову дорогу до Кафи. Серед них і Настя, яка не раз у ці довгі дні згадувала дивне пророкування циганки. Поглядаючи на долоню дівчини, заглядаючи в її обличчя, ворожка пророкувала, що буде Настуся ходити в перлах, у шовках, їстиме на золоті, а питиме солодкі щербети. Матиме вона два весілля, але одного чоловіка.
Настю тільки здивувало таке ворожіння циганки, а зараз вона, згадуючи своє життя в Рогатині, журилася: ноги босі, одяг порваний, а в мучителів не те що шербету — води не допросишся.
Настя була змучена, виснажена довгим переходом, але досвідчене око каф-ського купця помітило і великі сині очі, і золотисте пишне волосся, і струнку поставу молоденької українки. Саме таких дівчат работорговці відбирали до гаремів багатих турків. Настя потрапила в школу невольниць, де молодих бранок навчали, як мала поводитися жінка в гаремі.
Минув час навчання, і Настю разом з іншими дівчатами знову виставили на продаж. Турки ходили між рядами, щось джеркотіли по-своєму, придивлялися до дів
чат. Настя запаленіла, коли якийсь поважний турок вказав на неї жінці в заслоні, а та доторкнулася до її обличчя, взялав пальці їїзолотисте волосся змусила декілька разів повернутися. Дівчина здогадалася, що ЇЇ знову продали, піднесла руку до грудей і стиснула маленький срібний хрестик, яким її благословила матір. Це трішки заспокоїло дівчину і додало сили дійти до палацу Сулеймана, султана турків.
Із першого ж дня перебування в палаці Настя почала пізнавати звичаї гарему, її дивували інтриги, ненависть жінок-наложниць, яких привезли сюди з усього світу. Дівчина зрозуміла одне: якщо вона хоче вижити, треба підлаштовуватися не виказувати свого страху й розгубленості. У цьому гаремі мали пройти її найкращі літа, промайнути у забутті і безвісті. А дівчині так хотілося жити, радіти сходу сонця, милуватися небом, хотілося почути хоч одне дружнє, ласкаве словечко. Вона часто згадувала рідний Рогатин, матір із батьком, подруг і Стефана, нареченого, який так і не став її чоловіком. Від цих згадок туга охоплювала дівоче серце, сльози застилали великі сині очі. Але Настя відганяла від себе спогади, замикалася в собі, щоб жодна людина в цьому гадючому гнізді не побачила її сліз, розпачу і слабкості. Дівчина відчувала в собі силу змінити своє життя і часто роздумувала над тим, як це можна було б зробити. Дуже рано до неї прийшла мудрість і впевненість у собі, розуміння того, що треба використовувати будь-яку нагоду, будь-який випадок, щоб змінити свій стан безправної рабині. Рідна земля, вільне життя залишилися десь далеко в минулому. Усе близьке і миле було назавжди втрачено, між нею й Україною простягалися Дикі Степи, Чорний Шлях; татарські орди розділили Настю з усім, що було дороге дівочому серцю.
Дівчина добре розуміла, що треба затиснути серце в кулак і продовжувати жити не спогадами про минуле, а сьогоднішнім днем, треба навчитися перемагати себе і життєві обставини, шоб зберегти свою душу серед безправ’я, зла і ненависті.
