Символічний образ поїзда (за романом Івана Багряного “Тигролови”) (IІ варіант)
«…Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі, і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон», — таким казковим зачином розпочинається роман Івана Багряного «Тигролови». Із страшним драконом порівнює автор не менш страшний ешелон смерті, поїзд, що везе своїх жертв-в’язнів на каторгу, з якої немає повернення…
Зачин роману несе в собі своєрідно запрограмовану ідею всього твору. Мчить колією поїзд-дракон, який має черево, «натоптане вщерть» тисячними жертвами. Що це за поїзд і хто ці жертви? Той поїзд — таємнича і страшна «легенда про зникнення душ». Його веде паровоз-голова «Йосиф Сталін» і підпихає демон «Фелікс Дзержинський». Це етапний ешелон ОГПУ — НКВД, який летить у чорну темряву, у прірву, в небуття.
Автор порівнює вагони цього страшного поїзда-дракона із суглобами з шістдесятьма рудими домовинами, бо вони заживо ховають у собі тисячі людей. Мчить дракон, несе в собі тисячі «приречених, безнадійних, змордованих — хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто, де і куди». А «крізь заґратовані діри» цього ешелону смерті тоскно дивляться «ґрона мерехтливих очей» людей, одірваних від рідного краю, від домівок і родин, замучених і зневажених. Людей, які не грабували і не вбивали, які не скоїли жодного злочину, які винуваті лише в тому, що народилися чесними, що бачать недоліки і говорять про них, що люблять свій народ і Батьківщину, що не відцуралися віри своїх пращурів. Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й херсонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски», та й інші «вороги народу» — вчені, вчителі, селяни, робітники, ворожість яких проти народу в тому, що надто його люблять і бажають бачити його вільним і щасливим.
Цей поїзд — уособлення зла і смерті, він символізує загрозу знищення українського народу, а також представників інших націй великої радянської імперії, що були цвітом своїх націй, — творча та наукова інтелігенція, військові кадри тощо.
Та ось зринає над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами українська розлога пісня. Вона «здіймається на крила», «шугає і б’є крильми над стіною дракона», «мелодія дедалі стає потужнішою, кипить, вирує», і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то — голос невпокореної волі, свідчення нездоланності українського духу.
Зачин роману несе в собі своєрідно запрограмовану ідею всього твору. Мчить колією поїзд-дракон, який має черево, «натоптане вщерть» тисячними жертвами. Що це за поїзд і хто ці жертви? Той поїзд — таємнича і страшна «легенда про зникнення душ». Його веде паровоз-голова «Йосиф Сталін» і підпихає демон «Фелікс Дзержинський». Це етапний ешелон ОГПУ — НКВД, який летить у чорну темряву, у прірву, в небуття.
Автор порівнює вагони цього страшного поїзда-дракона із суглобами з шістдесятьма рудими домовинами, бо вони заживо ховають у собі тисячі людей. Мчить дракон, несе в собі тисячі «приречених, безнадійних, змордованих — хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто, де і куди». А «крізь заґратовані діри» цього ешелону смерті тоскно дивляться «ґрона мерехтливих очей» людей, одірваних від рідного краю, від домівок і родин, замучених і зневажених. Людей, які не грабували і не вбивали, які не скоїли жодного злочину, які винуваті лише в тому, що народилися чесними, що бачать недоліки і говорять про них, що люблять свій народ і Батьківщину, що не відцуралися віри своїх пращурів. Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й херсонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски», та й інші «вороги народу» — вчені, вчителі, селяни, робітники, ворожість яких проти народу в тому, що надто його люблять і бажають бачити його вільним і щасливим.
Цей поїзд — уособлення зла і смерті, він символізує загрозу знищення українського народу, а також представників інших націй великої радянської імперії, що були цвітом своїх націй, — творча та наукова інтелігенція, військові кадри тощо.
Та ось зринає над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами українська розлога пісня. Вона «здіймається на крила», «шугає і б’є крильми над стіною дракона», «мелодія дедалі стає потужнішою, кипить, вирує», і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то — голос невпокореної волі, свідчення нездоланності українського духу.
