Мiсце творчостi В. Винниченка в украïнському лiтературному процесi

Життєвий шлях Володимира Винниченка простягається з Єлисаветграда на
Кiровоградщинi до Мужена за тисячу кiлометрiв вiд Парижа. Але де б вiн не жив, усi
його думки були з рiдним народом.
Оповiдання “Салдатики!”, за визначенням самого автора, “малюнок iз селянських
розрухiв”. Твiр починається описом сiрого, холодного березневого ранку. Темнi,
густi хмари повзуть над селом. На вигонi зiбралися селяни, i ïхнi худi,
похмурi обличчя повернутi у бiк шляху. Учора доведенi до вiдчаю голодом селяни
роздiлили мiж собою добро з панських комор. Уперше за багато мiсяцiв “весело
запалали печi по хатах”, радiсно “снiдали селяни тiєï ночi”. А вранцi
прокотилася новина
Ї до села йдуть солдати, яких прикликав пан, щоб приборкати непокiрних селян.

I ось тепер люди тривожно поглядають на шлях, який iде з невеличкого лiска за
селом, стиха перемовляються про убивство солдатами трьох селян у Кавунiвцi;
чується жiночий плач i зiтхання. Серед розгублених селян вирiзняється Явтух, який
упевнено заспокоює односельцiв. I люди вiрять йому. Ще донедавна його мало
примiчали в селi, а тепер цей непоказний, непримiтний чоловiк першим став перед
солдатськими рушницями, щоб захистити село вiд розстрiлу. Вiн знаходить потрiбнi
слова i розповiдає солдатам про голод, який змусив селян вiдiбрати у пана ними ж
зароблений хлiб, про те, що й самi солдатики
Ї такi ж селяни, про те, що не можна стрiляти в безневинних людей. I солдати
опустили зброю, вiдмовилися виконувати накази офiцера. I тодi озвiрiлий офiцер
вихопив шаблю i з усiєï сили рубонув Явтуха. Селяни занiмiли вiд жаху. Та ось
iз юрби вискочив Микола i з свистом опустив на голову офiцеровi ломаку. “Коли
селяни й солдати збiглися до Явтуха та офiцера, обидва були вже мертвi”. Цi двi
смертi примирили солдат i селян. Вони розiйшлися: солдати понесли вбитого
начальника до казарми, а селяни з другим вбитим начальником
Ї Явтухом
Ї повернулися до села.
Цим закiнчується оповiдання В. Винниченка “Салдатики!”, i письменник надає змогу
читачевi самому додумувати, як могли б розвиватися подiï далi.

Початок XX столiття був буремний. Загострилося соцiальне розшарування на селi,
збiднiле селянство було розорене i за копiйки працювало на панських ланах.
Нестерпне iснування було причиною масових виступiв селян. Часто цi бунти жорстоко
придушувалися вiйськами, але iнодi ставалося так, що солдати опускали гвинтiвки,
вiдмовлялися стрiляти в нещасних, голодних людей. Саме такий випадок схвилював
душу письменника. Володимир Винниченко у невеличкому оповiданнi

Ї “малюнку iз селянських розрухiв”
Ї показав трагедiю людського життя. Але за найжорстокiших умов iснування люди
можуть i повиннi залишатися людьми, не перетворюватися на звiрiв.

Оповiдання “Салдатики!” закiнчується трагiчно, але те, що солдати i селяни не
стали ворогами, розiйшлися мирно, вселяє надiю i оптимiзм.