Передача настрою людини засобами поетичної мови, єднання людини та природи (за віршами П. Тичини „Хор лісових дзвіночків”, „Дощ”)

Відомий український поет Павло Григорович Тичина дуже любив рідну природу. У багатьох його творах можна знайти зображення полів, лісів, річок. Але в поезії Тичини природа є не тільки фоном, на якому відбуваються події. Поет робить природу рівноправним учасником, а інколи й головним героєм своєї чудової лірики. Важливо, що Павло Тичина вміє показати, якого єднання можуть досягнути людина й природа, не заважаючи одне одному.

У вірші „Хор лісових дзвіночків” ми зустрічаємося з лісовими дзвіночками, які славлять прихід нового дня. Цей день буде красивим і лагідним до кожного. Саме тому дзвонять ці вісники вранішньої зорі. Лісові дзвіночки з однаковою радістю чекають на сонце та дощ, тому що це є однаково цінні прояви самої суті природи — ласкавої і бентежної водночас. Нелегко почути звук лісових дзвіночків. Для цього треба насправді відчути свою єдність із природою, Всесвітом. Поет робить це з легкістю справжнього лірика-майстра.

Вірш „Дощ” дещо складніший. У ньому Тичина намагається засобами поетичної мови передати настрій людини. Вірш починається, немовби сон:

  А на воді в чиїсь руці

  Гадюки пнуться...

Ліричний герой відчуває, як природа оточує і наповнює його — рухлива, жива, багатоока. Під цим впливом можна набагато розширити свій зір та слух. Саме тоді незрозумілі голоси й звуки набувають свого істинного значення: одухотворені частки живої природи поєднуються в справжнім хорі життя:

 — Тікай! — шепнуло в береги.

 — Лягай... — хитнуло смолки.

Вища природа у віршах „Хор лісових дзвіночків” та „Дощ” стає своєрідним уособленням почуттів людини. Павло Тичина одухотворяє їх, показуючи людині її прадавнє місце в природі — місце шанобливого спостерігача. За Тичиною, усесвітня злагода настане саме тоді, коли людина й природа зіллються в щасті спільного існування.