Віра в неминуче відродження рідного слова в поезії „Вічно жива” - варіант 2

Коли я читаю вірш Д. Білоуса „Вічно жива”, разом з автором відчуваю обурення за рідну мову. Її забороняли, над нею насміхалися, називали „мужицькою” за епохи царизму. Але мова „не корилася”, вона несла „мужицьку правду”, була „колюча”, „сміялася з ненависних панів”. Чому намагалися знищити нашу мову? Бо мова є „душею народу, його культурою,... в мові здійснюється зв'язок часів”. Мова — це коріння народу, нації. Без коріння гине рослина, без мови, без спомину згине нація.

І як не можна, за словами поета, заборонити рости дереву, плисти річці, літати птахам, так неможливо заборонити народові розмовляти рідною мовою. Поет підкреслює: „І рідна мова є і вічно буде”.

Я згодний з поетом. І вважаю, що необхідно вивчати рідну мову. Якщо ми, молодь, будемо її любити, знати, то не перерветься зв'язок поколінь, не загине мова наша і наш народ.