«Мій голос проти війни» 3 варіант
Того недільного дня двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року мільйони радянських людей прикипіли до радіоприймачів, мільйони сердець немов зупинилися: «Сьогодні в 4:00 ранку без пред’явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну». Це був дуже важкий час. Фашистами були спалені будинки, зруйновано виробництво. Не було продуктів. Всі голодували. Перейшовши наші кордони, німецькі солдати жорстоко розправлялися з мирним населенням, бомбили міста, палили села. Жителів зганяли в будинки, закривали, а потім підпалювали. У деяких селах людей змушували копати ями, потім їх скидали туди, живими закопували і бульдозерами вирівнювали землю. Кілька днів стояли стогони, і кров виступала на поверхню землі. Мільйони людей були кинуті до концтаборів. Там їх примушували працювати. Німецькі лікарі проводили над ними досліди, брали кров для поранених німецьких солдатів навіть у маленьких дітей. Їх відправляли в газові камери, палили в крематоріях. Війна… Страшний, жорстокий час. Час найтяжчих випробувань, неймовірної напруги всіх сил народу, який воює проти нещадного ворога.
Шістдесят вісім років відділяє нас від часів Великої Вітчизняної війни, від Перемоги. Все менше залишається серед нас ветеранів, які можуть як очевидці та учасники розповісти про те, чим була війна для нашої країни. Це була сама найбільша війна за всю історію людства. Величезна кількість людей загинуло в цій війні. Жахливо подумати, що в цій трагедії брали участь наші однолітки – діти тринадцяти-чотирнадцяти років. Люди віддавали життя за долю своєї Батьківщини, за своїх товаришів. Люди витримували мороз, холод, голод, ворожі бомбардування, не спали, ночували на вулиці. Згадайте, як фашисти нападали на міста, руйнували, підпалювали! За такі подвиги народу, радянських солдат, дітей, літніх людей, які віддали свої життя заради Батьківщини, ми повинні вклонитися до самої землі!
Війна не торкнулася не моїх батьків, не мене, але мій прадід воював, і пропав без весті. Коли я просила бабусю, розповісти про ці страшні роки, вона говорила зі сльозами на очах, з болем в душі і в кінці розповіді сказала: «Страшний був час, не доведи Господ!»
Зараз нам, звичайно, важко уявити події того часу, а, дивлячись на усміхнених старичків-ветеранів, насилу віриться в те, що вони пережили жах і хаос війни. Подивіться на них. На їхніх грудях покояться ордени та медалі. Ось медаль за мужність, а от за відвагу… Медалі ж не дають просто так, значить, людина заслужила цю нагороду. Ці люди на війні захищали свою країну і свою Батьківщину, а раз так, то значить, вони прожили своє життя не марно. Але знаходяться люди, які вбивають, грабують, ветеранів війни! Адже ці люди подарували мир на землі, припинили цей хаос! Скажіть, чи потрібно святкувати день перемоги? Адже зараз ніхто вже й не пам’ятає тих страшних днів. Ніхто вже не ставиться до цього дня, як до пам’яті про перемогу. Перемогу у одній з найстрашніших воєн на землі. Адже якби ми тоді не перемогли, то хто знає, яким би став сучасний світ? Ніхто вже не пам’ятає тих страшних подій, безглуздих смертей. Я кажу «безглуздих» тому що смерть солдата завжди безглузда.
Війна – найстрашніше, що є на світі! Ми – діти мирного часу, і нам складно зрозуміти той час! Ми не віримо, як могли воювати наші однолітки, діти! Вони віддали свої життя заради наших! Так давайте ж цінувати їх подвиги і вчинки!
Шістдесят вісім років відділяє нас від часів Великої Вітчизняної війни, від Перемоги. Все менше залишається серед нас ветеранів, які можуть як очевидці та учасники розповісти про те, чим була війна для нашої країни. Це була сама найбільша війна за всю історію людства. Величезна кількість людей загинуло в цій війні. Жахливо подумати, що в цій трагедії брали участь наші однолітки – діти тринадцяти-чотирнадцяти років. Люди віддавали життя за долю своєї Батьківщини, за своїх товаришів. Люди витримували мороз, холод, голод, ворожі бомбардування, не спали, ночували на вулиці. Згадайте, як фашисти нападали на міста, руйнували, підпалювали! За такі подвиги народу, радянських солдат, дітей, літніх людей, які віддали свої життя заради Батьківщини, ми повинні вклонитися до самої землі!
Війна не торкнулася не моїх батьків, не мене, але мій прадід воював, і пропав без весті. Коли я просила бабусю, розповісти про ці страшні роки, вона говорила зі сльозами на очах, з болем в душі і в кінці розповіді сказала: «Страшний був час, не доведи Господ!»
Зараз нам, звичайно, важко уявити події того часу, а, дивлячись на усміхнених старичків-ветеранів, насилу віриться в те, що вони пережили жах і хаос війни. Подивіться на них. На їхніх грудях покояться ордени та медалі. Ось медаль за мужність, а от за відвагу… Медалі ж не дають просто так, значить, людина заслужила цю нагороду. Ці люди на війні захищали свою країну і свою Батьківщину, а раз так, то значить, вони прожили своє життя не марно. Але знаходяться люди, які вбивають, грабують, ветеранів війни! Адже ці люди подарували мир на землі, припинили цей хаос! Скажіть, чи потрібно святкувати день перемоги? Адже зараз ніхто вже й не пам’ятає тих страшних днів. Ніхто вже не ставиться до цього дня, як до пам’яті про перемогу. Перемогу у одній з найстрашніших воєн на землі. Адже якби ми тоді не перемогли, то хто знає, яким би став сучасний світ? Ніхто вже не пам’ятає тих страшних подій, безглуздих смертей. Я кажу «безглуздих» тому що смерть солдата завжди безглузда.
Війна – найстрашніше, що є на світі! Ми – діти мирного часу, і нам складно зрозуміти той час! Ми не віримо, як могли воювати наші однолітки, діти! Вони віддали свої життя заради наших! Так давайте ж цінувати їх подвиги і вчинки!
