Правді в очі треба дивитися прямо
Правда рідко буває чистою і ніколи не буває простою.
О. Уайльд.
В очі правді треба дивитися прямо, за правду треба говорити – спасибі! Хоча зазвичай за правду б’ють, в кращому випадку, ображаються. Всі її бачать, але говорити про неї не можна. Цікаво – чому? Чому вона так ранить? Адже всі з нею нерозривно живуть, а коли про це скажеш або напишеш, то відбувається найбільша віддача, саме сильне відторгнення, сама затята ненависть. Замість того, що б сказати – ти правий, тебе якщо не б’ють фізично, то морально стукнуть точно або банально образять, обізвуть.
Часом ти і не знаєш сам, що сказав правду, і тільки після «удару», несподіваного підлого удару, хапаючи повітря, ти думаєш – за що? Аналізуєш, вже коли кисень все ж потрапляє в мозок і дихання відновлюється, аналізуєш і розумієш, що говорив про одне, про щось своє, а потрапив у невидиму мішень, в саму десятку вгодив. Не винувата, я, дурна дівчина, я ж про інше говорила (писала) і зовсім не хотіла говорити правду про когось, борони Боже! Я ж вже майже доросла людина, я ж знаю, що правду – ні-ні, ні за яких обставин.
А навіщо? Навіщо говорити , що і без того відоме? Навіщо? Я, наприклад, розумію, що можна, а що неможна – все розумію. Але це як бігти по полю з ромашками та волошками: біжиш собі, радієш життю. Бац! Ямка, потрапила з усієї сили однією ногою в невелику, але глибоку ямку. Що ж тепер, не бігати, не писати і не говорити? Просто треба думати, перш, ніж щось сказати, завжди думати.
А сама то, сама то, чи люблю я правду???
Боже упаси! Боже упаси! За що її любити? Вона ж найнепріємніша особа, найзліша.
Але при цьому я розумію, що правду треба сприймати як належне, якою б вона неприємною не була. І треба навчитися дивитися правді в очі. Хоча поки що страшно, страшно дивитися в очі. Дуже страшно. А правді особливо. Тому що в очах правди ти можеш побачити себе справжнього, сьогоднішнього, не того, яким ти повинен бути до того як себе втратив.
Не дивитися в очі правді – це теж саме, що не дивитися на себе вранці в дзеркало. Ти втрачаєш себе самого, свій справжній образ, внутрішню гідність.
Я намагаюся усім говорити тільки правду. Але не часто. Чесно скажу, не часто. Я можу дивитися в очі і читати в очах, я вчуся сприймати правду. Адже у всіх вона різна і добрий друг може привести «свою» голу правду, і тільки дивлячись йому в очі, можна визначити: а чи правда це? Справжня вона чи ні, ти можеш дізнатися не по сильній відразі, а по очах, прочитавши в них щось приголомшливе, отримавши інформацію, яка пронизує все твоє єство. Правда – це як блискавка, несподівано і дуже боляче, а потім – гуркіт грому…
О. Уайльд.
В очі правді треба дивитися прямо, за правду треба говорити – спасибі! Хоча зазвичай за правду б’ють, в кращому випадку, ображаються. Всі її бачать, але говорити про неї не можна. Цікаво – чому? Чому вона так ранить? Адже всі з нею нерозривно живуть, а коли про це скажеш або напишеш, то відбувається найбільша віддача, саме сильне відторгнення, сама затята ненависть. Замість того, що б сказати – ти правий, тебе якщо не б’ють фізично, то морально стукнуть точно або банально образять, обізвуть.
Часом ти і не знаєш сам, що сказав правду, і тільки після «удару», несподіваного підлого удару, хапаючи повітря, ти думаєш – за що? Аналізуєш, вже коли кисень все ж потрапляє в мозок і дихання відновлюється, аналізуєш і розумієш, що говорив про одне, про щось своє, а потрапив у невидиму мішень, в саму десятку вгодив. Не винувата, я, дурна дівчина, я ж про інше говорила (писала) і зовсім не хотіла говорити правду про когось, борони Боже! Я ж вже майже доросла людина, я ж знаю, що правду – ні-ні, ні за яких обставин.
А навіщо? Навіщо говорити , що і без того відоме? Навіщо? Я, наприклад, розумію, що можна, а що неможна – все розумію. Але це як бігти по полю з ромашками та волошками: біжиш собі, радієш життю. Бац! Ямка, потрапила з усієї сили однією ногою в невелику, але глибоку ямку. Що ж тепер, не бігати, не писати і не говорити? Просто треба думати, перш, ніж щось сказати, завжди думати.
А сама то, сама то, чи люблю я правду???
Боже упаси! Боже упаси! За що її любити? Вона ж найнепріємніша особа, найзліша.
Але при цьому я розумію, що правду треба сприймати як належне, якою б вона неприємною не була. І треба навчитися дивитися правді в очі. Хоча поки що страшно, страшно дивитися в очі. Дуже страшно. А правді особливо. Тому що в очах правди ти можеш побачити себе справжнього, сьогоднішнього, не того, яким ти повинен бути до того як себе втратив.
Не дивитися в очі правді – це теж саме, що не дивитися на себе вранці в дзеркало. Ти втрачаєш себе самого, свій справжній образ, внутрішню гідність.
Я намагаюся усім говорити тільки правду. Але не часто. Чесно скажу, не часто. Я можу дивитися в очі і читати в очах, я вчуся сприймати правду. Адже у всіх вона різна і добрий друг може привести «свою» голу правду, і тільки дивлячись йому в очі, можна визначити: а чи правда це? Справжня вона чи ні, ти можеш дізнатися не по сильній відразі, а по очах, прочитавши в них щось приголомшливе, отримавши інформацію, яка пронизує все твоє єство. Правда – це як блискавка, несподівано і дуже боляче, а потім – гуркіт грому…
