На золотих богів Григорій Косинка

«На золотих богів» новела Григорія Косинки написана в 1920 році. Ця новела – одна з перших спроб у літературі осмислити революційні події художньо. Прочитати повністю її Ви можете за 6 хвилин.

“На золотих богів” Григорій Косинка читати повністю

Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, – а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель…
Горить село.

А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу…

Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії “золотих богів”.

Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий…

– А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: “За мною, вперед!”
– Та-та-та!.. – залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:
– Ура, слав-а-а!
– Хлопці, ріж і бий!
– Дай кулемета! Сенька!

І летить… Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров’ю і – смага з піни на губах припала пилом, чорніє… Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах…

А бій кипить… Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог – стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди…

– Чорна короговка майнула на Козацькому шляху…
– З батареї б’ють!..
– З вилками, на шлях!

Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські…
– Прикладом гада!

Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка – похитнулась назад: “Ай!”
Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і…

– Цю-у-уй – цюв-уй… – співають кулі, і рветься пил горбами.
– Юшковці одходять і… куль немає… і… Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:
– За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу – вперед!..

Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і – пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю, поцілували востаннє горби і…
Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!

– Слава, слава! – покотилась луна ярками та долинами.
– Чубатенка нема…
І тінь хрестом лягла на гречці…
– Цю-у-уй – цюв-уй… – співають кулі, і рветься пил горбами…
– Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!

І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді…
– Ой хто ж оце так здорово вціляє?..

Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю…

Заплакали села… Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо “золотих богів”, і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем…
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем… Дивіться…

Чорна, обсмалена соха в клуні розп’ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
– В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви ж – люди, так – ні-і…
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері…

– На Гордієнкових горбах… сини в бою за волю лягли!
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.

У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:
– Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…
– Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають… ”
Ой у полі жито копитами збито…

– Хи-хи!
– Дочко, Парасю, бачиш – під обніжком Сенька з кулеметом?
– О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: “мамо, мамо”!
…Копитами збито жито…
– Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий… Це ти, Параско, моя невістка?
– Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Як золото, снопи класти…

Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала – плакала:
– Стерялась, бідна, з журби… Як чайка б’ється грудьми… О, знов:
Ой не зорі з неба: горе!
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:

Ой голуб ти сивенький,
Ой скажи-скажи ти мені,
Де мій син молоденький?..
І замовкла, заніміла.

Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею…
1920