У кривавому колі (За новелою Ю. Яновського “Подвійне коло”)
На думку історика Ореста Субтельного, найжорстокіші бої та найжахливіші події громадянської війни сталися в Україні. Цю війну повною мірою можна назвати братовбивчою, бо інколи ставалося в буквальному розумінні так, що брат убивав рідного брата. А те, що українець убивав українця, нікого вже не дивувало…
Роман “Вершники” відкривається новелою “Подвійне коло”, яка водночас ніби підводить підсумок усього твору Яновського. Пафос “Вершників”, на мій погляд, полягає в тому, що кровопролиття не можна виправдати, і неважливо, воюють між собою рідні брати або два народи різних континентів і рас.
У новелі “Подвійне коло” Юрій Яновський приділяє значну увагу трагедії роду Половців. Епічність, притаманна роману “Вершники” взагалі, набуває тут найширшого розмаху. Мав батько п’ятьох синів, і кожен з них торував власний шлях у житті. Та доля вчинила так, що ці шляхи одного дня зійшлися. Сини забули батькову мудру настанову: “Тому роду не буде переводу, у котрому браття милують згоду”. І саме тому доля виявилася до них жорстокою.
Брати Половці опинилися в кривавому колі громадянської війни. Це явище було досить типовим, і не тільки для України: адже часто один брат був багатий, а інший бідний, один виховувався в імперському дусі, а інший — у національному і так далі.
В українському рівному степу зіткнулися два загони: один належав до армії генерала Денікіна, інший — до армії Української Директорії під проводом Симона Петлюри. Серед денікінців був Андрій Половець, серед бійців Петлюри — Оверко Половець. Білі переможені. Андрій гукає братові: “Проклинаю тебе моїм руським серцем…” Оверко наказує зарубати брата, і той гине, сповнений ненависті. А сам Оверко впевнений, що рід може перевестися, а держава стоятиме. Та не довелося святкувати перемогу загону Директорії: налетіли шалені махновці, очолював яких ще один Половець — Панас. Безжальний Панас власноручно вбиває Оверка, проклинаючи брата “великою ненавистю й долею щербатою”. Панасові українська держава не потрібна, адже він анархіст: “Нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття”. Не встиг Панас поховати братів, як з’явилися ті, хто, власне, у цьому романі не міг не з’явитися: інтернаціональний полк на чолі з Іваном Половцем. Лише кілька хвилин тривав бій, і ось гору взяв більшовик Іван. Він розстрілює всіх махновців, які не згодилися перейти на бік червоних. А Панас Половець, розуміючи, що годі чекати милосердя від брата-більшовика, покінчує життя самогубством Іван Половець вважає, що “рід розпадається, а клас стоїть”. Класові цінності для цієї людини замінили все на світі Іван залишається живий і милує малолітнього брата Сашка Половця. Проте як інакше Юрій Яновський зміг би відобразити той самий гуманізм, яким так пишалися червоні? Таким чином, троє з пятьох братів Половців гинуть, а Іван продовжує жити, щоб нести людям горе, страждання й смерть. Якщо й по вернуться вцілілі Половці, то для земляків вони вже не будуть добрими сусідами й друзями, а лише братовбивцями, моральними покидьками суспільства. Ніколи їм не мати щастя, бо стоятимуть за ними тіні вбитих братів.
Юрій Яновський надав цій новелі не тільки епічного, а й символічного звучання. Адже приблизно в такій послідовності проходили Україною армії, влади, лідери. Тобто страждає й гине не рід Половців, а власне український народ. І те, що жити лишився більшовик Іван, дуже симптоматично. У новелі “Подвійне коло” немає, та й не може бути справжнього переможця: брат гине за братом, отже, рід гине за родом, покоління за поколінням. А ненька Україна дивиться на це крізь удовині сльози, не знаючи, чи благословити, а чи то проклясти своїх нерозумних синів.
Роман “Вершники” відкривається новелою “Подвійне коло”, яка водночас ніби підводить підсумок усього твору Яновського. Пафос “Вершників”, на мій погляд, полягає в тому, що кровопролиття не можна виправдати, і неважливо, воюють між собою рідні брати або два народи різних континентів і рас.
У новелі “Подвійне коло” Юрій Яновський приділяє значну увагу трагедії роду Половців. Епічність, притаманна роману “Вершники” взагалі, набуває тут найширшого розмаху. Мав батько п’ятьох синів, і кожен з них торував власний шлях у житті. Та доля вчинила так, що ці шляхи одного дня зійшлися. Сини забули батькову мудру настанову: “Тому роду не буде переводу, у котрому браття милують згоду”. І саме тому доля виявилася до них жорстокою.
Брати Половці опинилися в кривавому колі громадянської війни. Це явище було досить типовим, і не тільки для України: адже часто один брат був багатий, а інший бідний, один виховувався в імперському дусі, а інший — у національному і так далі.
В українському рівному степу зіткнулися два загони: один належав до армії генерала Денікіна, інший — до армії Української Директорії під проводом Симона Петлюри. Серед денікінців був Андрій Половець, серед бійців Петлюри — Оверко Половець. Білі переможені. Андрій гукає братові: “Проклинаю тебе моїм руським серцем…” Оверко наказує зарубати брата, і той гине, сповнений ненависті. А сам Оверко впевнений, що рід може перевестися, а держава стоятиме. Та не довелося святкувати перемогу загону Директорії: налетіли шалені махновці, очолював яких ще один Половець — Панас. Безжальний Панас власноручно вбиває Оверка, проклинаючи брата “великою ненавистю й долею щербатою”. Панасові українська держава не потрібна, адже він анархіст: “Нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття”. Не встиг Панас поховати братів, як з’явилися ті, хто, власне, у цьому романі не міг не з’явитися: інтернаціональний полк на чолі з Іваном Половцем. Лише кілька хвилин тривав бій, і ось гору взяв більшовик Іван. Він розстрілює всіх махновців, які не згодилися перейти на бік червоних. А Панас Половець, розуміючи, що годі чекати милосердя від брата-більшовика, покінчує життя самогубством Іван Половець вважає, що “рід розпадається, а клас стоїть”. Класові цінності для цієї людини замінили все на світі Іван залишається живий і милує малолітнього брата Сашка Половця. Проте як інакше Юрій Яновський зміг би відобразити той самий гуманізм, яким так пишалися червоні? Таким чином, троє з пятьох братів Половців гинуть, а Іван продовжує жити, щоб нести людям горе, страждання й смерть. Якщо й по вернуться вцілілі Половці, то для земляків вони вже не будуть добрими сусідами й друзями, а лише братовбивцями, моральними покидьками суспільства. Ніколи їм не мати щастя, бо стоятимуть за ними тіні вбитих братів.
Юрій Яновський надав цій новелі не тільки епічного, а й символічного звучання. Адже приблизно в такій послідовності проходили Україною армії, влади, лідери. Тобто страждає й гине не рід Половців, а власне український народ. І те, що жити лишився більшовик Іван, дуже симптоматично. У новелі “Подвійне коло” немає, та й не може бути справжнього переможця: брат гине за братом, отже, рід гине за родом, покоління за поколінням. А ненька Україна дивиться на це крізь удовині сльози, не знаючи, чи благословити, а чи то проклясти своїх нерозумних синів.
