«Боротьба між духом і тілом» за повістю О. Турянського «Поза межами болю»

 
Через сльози і терпіння Шлях веде до просвітління:

Хто боровся, скутий тьмою, Тому сонце – мрія мрій.

Осип Туринський

Повість О. Туринського «Поза межами болю» можна віднести до напрямку українського класичного експресіонізму початку XX століття. Для цього напрямку характерні твори, реальні події в яких тісно пов’язані з вигадкою, а вираження ідей і думок відбувається через дослідження душі і психологічного стану героїв, процесів, що відбуваються в людині. У своєму творі О. Туринський відображує загострене світобачення через призму емоцій і переживань автора, який разом з персонажами повісті опинився в екстремальній ситуації.

Автор засуджує жорстокість війн і потворні явища, які виникають у час кровопролить, зображує боротьбу між духом і тілом в умовах вкрай важкого положення людини. Письменник й сам відвідав усе це на власному досвіді, адже він приймав участь у Першій світовій війні і зазнав усіх жахів полону. Повість «Поза межами болю» пропущена через власне серце автора, тому має велике значення і займає важливе місце в скарбниці української літератури.

За визначенням самого О. Туринського, його повість – це повість-поема. У центрі сюжету твору – поневіряння колишніх солдатів австрійської армії, семи друзів у нещасті, що потрапили у полон. Це Пшилунський, Бонні, Саба, Ніколич, Добровський і Оглядовський, від імені якого й ведеться оповідь. Ще у передмові до повісті письменник визначає, що всі вони стали жертвою справжнього злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства».

Утікши з колони військовополонених, ці люди опиняються наодинці з не менш жорстокою, ніж вороги, природою. Найбільша небезпека для друзів – замерзнути в лютий мороз. Для того, щоб передати весь жах ситуації, О. Туринський  дуже вдало використовує характерні для його творчості художні прийоми: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Навіть природа відвертається від героїв оповіді: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». Мабуть, О. Туринський став першим, хто використовував природу не для опису чи в якості тла, а як ворожу караючу силу. Природа змінюється у свідомості людини лише у передсмертному маренні: «Синє небо любо й приязно сміється…».

У кожного з семи учасників боротьби за життя була власна доля, але усіх закружляв безжальний вихор війни, який і перетнув їхні долі. А тепер, коли «ніхто й нічого не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», втікачі усвідомлюють, що хтось із них помре, а ті, хто залишиться живими, розпалять вогнище із його одягу і завдяки цьому врятуються. Дуже показні у цьому сенсі слова Добровського: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І ці слова можна прикласти не тільки до їхнього положення, ними можна охарактеризувати увесь недосконалий світ, який може кидати на війну цілі народи, ввергати мільйони людей у коло насильств і кровопролить не заради захисту Батьківщини, а лише заради амбіцій можновладців.

Щоб зігрітися, Добровський влаштовує жахливі химерні танці з уявними партнершами, які дають можливість уявити себе в далекому минулому і знайти ті острівці, за які свідомість кожного з товаришів чіпляється, що не перейти межі божевілля. У цьому дивному танці останні сили і життя залишають молодого Бояні. Саме завдяки його смерті інші шість друзів отримують, хоча і мізерний, шанс вижити. При цьому навіть на межі загибелі, страждаючи не тільки від лютого холоду, а й від жорстокого голоду, друзі не наважуються з’їсти свого загиблого товариша. Кожен з них готовий померти, але не стати людожером. В цій ситуації боротьба духа і тіла закінчується перемогою духа, бо людська гідність бере верх над неміччю плоті.

Кожен герой оповіді біля теплого вогнища постає як особистість, що опинилася в екстремальних умовах. Оглядівський марить дружиною і сином, Сабо знищує банкноти, які здобув на війні, і розмірковує про те, що це, взагалі, мати гроші, сліпий мовчазний Штранцінгер знаходиться у відчаї – бажаючи віддати товаришам останнє, він спалює у вогнищі свою скрипку, а Добровський зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

О. Туринський у своєму творі порушує дуже багато важливих проблем. Це відношення держави і людини, війни і людини, збереження духовності і моральних цінностей, боротьба духа і тіла, та головною ідеєю повісті залишається протест проти війни: «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». А як докір усьому світу звучить питання автора: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?»
Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы