Приреченість поета на самотність в умовах вищого світу (за творчістю М. Ю. Лєрмонтова)
Ще з дитинства М. Лєрмонтова оточували різноманітні суперечності, а це призводило до трагічних негараздів у житті. У легендах про Пугачова, піснях про Стеньку Разіна, у красі Кавказьких гір до Лєрмонтова приходить мрія про волю. А натомість він бачить у маєтку матері принижених кріпаків і сповнюється жахом, крикнувши: «Бабуньо! Хіба ж можна бити людей?! Я забороняю!» Читання Пушкіна й Шиллера, уроки історії, розповіді про 1812 рік народжують у душі молодого Лєрмонтова прагнення чогось героїчного.
Усвідомлюючи недосяжність свободи, поет ніколи не відмовлявся від прагнення до неї. Мрія про гармонійне життя, про духовну єдність з усім світом не залишала його навіть напередодні смерті. Про це свідчать прекрасні вірші Лєрмонтова «Хмари», «Виходжу один я на дорогу», «1 січня 1840 року». Суспільство, що оточувало поета, викликало в нього неприйняття. «Життя моє — я сам», — пише він М. А. Лопухіній. Але зневага до суспільства і самотність пригнічують поета. Він боїться розірвати все, що його пов’язує з людьми, боїться скептицизму, яким отруюватиме душу поета вищий світ.
Лєрмонтов хоче, як він пише в одному з листів, «прогнати геть холодну іронію, що нестримно прокрадається в душу», але не може зробити цього, бо «світ» викликає в нього лише відразу й зневагу. Складне протиборство почуттів, трагізм поетової долі у вищому світі відкриваються нам у багатьох віршах Лєрмонтова, наприклад «Смерть Поета». «Світ», зображений у цих творах, не тільки нудний, а навіть злочинний: він убиває поетів. Так, звинувачуючи безпосереднього вбивцю Пушкіна, поет вказує також і на його таємних убивць. Лєрмонтов захоплюється бунтівливим духом Пушкіна, але разом із тим усвідомлює, що бунтувати самому, коли тебе ніхто не підтримує, — марна річ.
Марна тому, що увесь світ відгороджений від волелюбного духу бентежного поета стіною несправедливості, брехні, байдужості та підлості. Але поет розпочав боротьбу, зійшовши з того шляху, який визначила йому доля. Саме в цьому полягають для Лєрмонтова внутрішні причини трагедії: поет приречений на самотність, але не може так жити, він кидається в чужий для нього світ і гине. Це яскраво показала доля самого Лєрмонтова.
Усвідомлюючи недосяжність свободи, поет ніколи не відмовлявся від прагнення до неї. Мрія про гармонійне життя, про духовну єдність з усім світом не залишала його навіть напередодні смерті. Про це свідчать прекрасні вірші Лєрмонтова «Хмари», «Виходжу один я на дорогу», «1 січня 1840 року». Суспільство, що оточувало поета, викликало в нього неприйняття. «Життя моє — я сам», — пише він М. А. Лопухіній. Але зневага до суспільства і самотність пригнічують поета. Він боїться розірвати все, що його пов’язує з людьми, боїться скептицизму, яким отруюватиме душу поета вищий світ.
Лєрмонтов хоче, як він пише в одному з листів, «прогнати геть холодну іронію, що нестримно прокрадається в душу», але не може зробити цього, бо «світ» викликає в нього лише відразу й зневагу. Складне протиборство почуттів, трагізм поетової долі у вищому світі відкриваються нам у багатьох віршах Лєрмонтова, наприклад «Смерть Поета». «Світ», зображений у цих творах, не тільки нудний, а навіть злочинний: він убиває поетів. Так, звинувачуючи безпосереднього вбивцю Пушкіна, поет вказує також і на його таємних убивць. Лєрмонтов захоплюється бунтівливим духом Пушкіна, але разом із тим усвідомлює, що бунтувати самому, коли тебе ніхто не підтримує, — марна річ.
Марна тому, що увесь світ відгороджений від волелюбного духу бентежного поета стіною несправедливості, брехні, байдужості та підлості. Але поет розпочав боротьбу, зійшовши з того шляху, який визначила йому доля. Саме в цьому полягають для Лєрмонтова внутрішні причини трагедії: поет приречений на самотність, але не може так жити, він кидається в чужий для нього світ і гине. Це яскраво показала доля самого Лєрмонтова.
