Майстерне відображення широких просторів рідної землі в поетичних творах „Гаї шумлять”, „Де тополя росте” - варіант 5

Для того, щоб зрозуміти потаємне життя навколишнього ландшафту, треба бути дуже спостережливим. Природа не любить розкривати свої таємниці. Читаючи вірш П. Тичини „Де тополя росте...”, ми стаємо свідками повного порозуміння між людиною та природою:

   Шумить жито, співа,

   Заохочує жить.

   Вітерець повіва,

   Жито хилить, п'янить...

Ліричний герой цього вірша не є тільки спостерігачем. Він глибоко відчуває розважливу красу пейзажу, який його оточує:

   Гей, простори які,

   Любо-мило землі:

   Де не глянь — колоски

   Та всі в злоті-сріблі.

Споглядання рідної природи, її зріла краса дарують людині „тиху думу святу”. Через взаємне спілкування між живою природою та людиною можна прийти до високих філософських висновків.

Співзвучним віршеві „Де тополя росте...” є вірш „Гаї шумлять...”. У цьому творі відчувається справжня музика:

   Гаї шумлять —

   Я слухаю.

   Хмарки біжать —

   Милуюся.

Тут ліричний герой вдивляється в рідні краєвиди ніби більш швидким поглядом. Протягом небагатьох рядків Тичина створює довершений пейзаж літньої днини. У цьому пейзажі насправді втілені почуття самого Тичини. Злет, спів, шепіт, життя — мабуть, такі слова приходять на думку, коли намагаєшся осягнути поетичну височінь, на якій перебуває вірш „Гаї шумлять...”:

   Щось мріє гай —

   Над річкою.

   Ген неба край —

   Як золото.

Павло Тичина — один з українських поетів, який дав зразок чудової гармонії між людиною та природою. Поет подарував нащадкам своєрідну ліричну програму. Саме неосяжні українські простори, готові по-материнськи ніжно прийняти нас в обійми, стануть у недалекому майбутньому прекрасним місцем для зростання нової людини.