Заклик берегти, шанувати рідну мову в поезії „Українська мова” - варіант 2

Твори Володимира Самійленка сповнені почуттям любові до Батьківщини — прекрасної, мальовничої, але страждаючої в неволі. У них — біль за народ, а ще надія на те, що здобуде він врешті-решт і незалежність, і право на розвиток своєї культури і спілкування рідною мовою.

Українська мова... Ніжна, лагідна, мелодійна. Заборонена, покріпачена, розіп'ята. Здається вона поетові дорогим діамантом, кинутим на брудну дорогу й затоптаним.

   І ніхто не пізнав діаманта того.

   Йшли багато людей і топтали його.

Та з'явилась людина, яка підняла зі шляху непомічений ніким діамант, обробила й показала всьому світові красу дорогоцінного каменя. Такою була роль великого Шевченка у розвитку української мови. Піднята Шевченком до найбільших висот, наша мова „на злість ворогам засіяла... як та зоря ясна”.

Прекрасний вірш Володимира Самійленка „Українська мова” показує нам, яким дорогоцінним даром є для нас рідна мова. Навіть у найважчі свої часи наша мова продовжувала лунати над Україною, і її срібний голос наповнював серця ніжністю. Ми повинні берегти й шанувати мову, щоб ніколи не довелося їй пережити ще раз ганьбу й страждання.

   Хай коштовним добром вона буде у нас,

   Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

   Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

   Він побожно сказав: „Відкіля нам сіє?!”