Папуга Гоша (твір-розповідь)

Я познайомився з ним у будинку наших знайомих: тітки Ірини і її дочки Іри, моєї однолітки. Коли ми з мамою прийшли до них у гості, привіталися і з передпокою попрямували до кімнати, ми раптом почули: "Навіщо прийшли? Подарунки принесли?" Я не відразу зміркував, хто це не занадто ввічливий. Тітка Ірина та Іра стояли поруч із нами, а запитував хтось начебто зверху неголосним, але дивно знайомим голосом. Пізніше мені пояснили, що голос справді схожий на голос маленької господарки. Із шафи просто на нас із цікавістю дивилася зовсім невелика й не дуже яскрава пташка. Я знав, що зустріну тут папугу, навіть знав, що він уміє говорити, , але чомусь вважав, що розмовляють більші за розміром папуги — я бачив таких і в зоопарку, і в зоомагазині. А Гоша-нахаба такий маленький... Гоша недовго мовчав. Він підлетів до Ірини-маленької, сів їй на плече й запитав: "Де гуляла?" Я обернувся до дівчинки, упевнений, що почую відповідь. Але Іра посміхнулася й гордо глянула на мене, нібито демонструвала мені фокус. "Теж мені, дресирувальниця", — я чомусь образився. Гоша, не відчуваючи ніякої незручності від своїх запитань, перелетів мені просто на голову і заявив: "Гнучкість розуму замінить красу". І отут він мені дуже сподобався, і я ввесь час провів тільки з ним. Мені здалося, що ми подружилися: він і на плечі моєму посидів і на долоні, а головне, коли ми йшли, ніяк не хотів від мене відлетіти. Я сказав йому: "Не сумуй, я ще прийду". А він голосом дорослої господарки відповів: "Прощай, прощай, прощай, раді друзям".