Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу
Чума підминала під себе Оран поступово, непомітно, невідворотно: розставляла пости, відтинала дороги й порти, заколисувала оманливим спокоєм і отим байдужим: «Чума давно зникла в країнах помірного клімату». А потім вдарила навідліг: щури, кров, страх, набряки, марення, смерть.
Чума хазяйнує… Нахабно і владно.
А люди намагаються уникнути боротьби, хтось посилено ховає голову в пісок; хтось каже собі: це мене не зачепить; хтось перекладає відповідальність на владу. І це спрацьовує попервах.
А потім знову ляпас: все більше смертей, болю, набряків, страху… А люди все ще намагаються уникнути. Не думати. Абстрагуватися. Спробувати втекти. Заперечувати очевидне. І фінал – лягти й умерти, як сторож Мішель. Непомітно, тихо, уникаючи чуми.
Тільки чомусь від такого фіналу гірко на душі, – людина ж померла, не рослина.
От і думай, пересічний мешканцю Орана.
Можна просто лягти.
А можна знову і знову йти на виклики, заспокоювати, утішати, витирати обличчя від поту й мокротиння, зціпивши зуби знову й знову підносити до бубонів скальпель і намагатися зменшити страждання.
І весь Оран, завмерши, дивитиметься на двобій Чуми і Ріе. І зітхне з полегшенням, коли побачить поряд з лікарем Ріе старого мудрого Кастеля.
Можна, навіть випадково опинившись в епіцентрі подій, взяти на свої плечі вантаж відповідальності; і, заради майбутньої Зустрічі, працювати, працювати на знешкодження Чуми; і ,врешті-решт, бути гідним кохання. Як журналіст Ріе.
Можна все життя намагатися створити шедевр, роками підбираючи влучні слова, і – в годину сум’яття й страху – показати себе мужнім, сильним, непохитним борцем. Як дрібний чиновник Гран. Чи знав він, чи зрозумів він свою роль у боротьбі проти всепоглинаючої коростяви Чуми?
Думаю, ті герої, що прийняли виклик і почали протистояти злу, – вчинили мужньо й правильно. Їм не треба було багато й красиво говорити, вони знали, що краще мовчки послідовно й непохитно робити свою справу. «Роби, що потрібно, і будь, що буде», – каже мудре народне прислів’я, і абсолютно справедливо, як на мене.
Роман «Чума» написаний в далекому 1947 році, а, читаючи, розуміючи, що йдеться про сьогодення.
І знову людям доводиться робити вибір:
Можна лягти і непомітно…
Можна знову і знову йти на виклики. За покликом душі.
Чума хазяйнує… Нахабно і владно.
А люди намагаються уникнути боротьби, хтось посилено ховає голову в пісок; хтось каже собі: це мене не зачепить; хтось перекладає відповідальність на владу. І це спрацьовує попервах.
А потім знову ляпас: все більше смертей, болю, набряків, страху… А люди все ще намагаються уникнути. Не думати. Абстрагуватися. Спробувати втекти. Заперечувати очевидне. І фінал – лягти й умерти, як сторож Мішель. Непомітно, тихо, уникаючи чуми.
Тільки чомусь від такого фіналу гірко на душі, – людина ж померла, не рослина.
От і думай, пересічний мешканцю Орана.
Можна просто лягти.
А можна знову і знову йти на виклики, заспокоювати, утішати, витирати обличчя від поту й мокротиння, зціпивши зуби знову й знову підносити до бубонів скальпель і намагатися зменшити страждання.
І весь Оран, завмерши, дивитиметься на двобій Чуми і Ріе. І зітхне з полегшенням, коли побачить поряд з лікарем Ріе старого мудрого Кастеля.
Можна, навіть випадково опинившись в епіцентрі подій, взяти на свої плечі вантаж відповідальності; і, заради майбутньої Зустрічі, працювати, працювати на знешкодження Чуми; і ,врешті-решт, бути гідним кохання. Як журналіст Ріе.
Можна все життя намагатися створити шедевр, роками підбираючи влучні слова, і – в годину сум’яття й страху – показати себе мужнім, сильним, непохитним борцем. Як дрібний чиновник Гран. Чи знав він, чи зрозумів він свою роль у боротьбі проти всепоглинаючої коростяви Чуми?
Думаю, ті герої, що прийняли виклик і почали протистояти злу, – вчинили мужньо й правильно. Їм не треба було багато й красиво говорити, вони знали, що краще мовчки послідовно й непохитно робити свою справу. «Роби, що потрібно, і будь, що буде», – каже мудре народне прислів’я, і абсолютно справедливо, як на мене.
Роман «Чума» написаний в далекому 1947 році, а, читаючи, розуміючи, що йдеться про сьогодення.
І знову людям доводиться робити вибір:
Можна лягти і непомітно…
Можна знову і знову йти на виклики. За покликом душі.
