Гармонія природи у вірші М. Ю. Лермонтова “Люблю я ланцюга синіх гір …”
М. Ю. Лермонтов чудово відчував природу і точно міг передати свої відчуття. У вірші “Люблю я ланцюга синіх гір …” він описує барвистий захід сонця в горах:
Ярка без світла і красна
Спливає з-за них місяць …
Або
На заході вечірній промінь
Ще горить на ребрах хмар
І розпоряджатися всіма зволікає він
Місяці – похмурий небосхил …
Кожне слово вірша пронизане настроєм, чином, кольором. А потім – прагнення, політ, стукіт копит, і завмирає подих:
Одного разу при такій місяці
Я мчав на баскому коні …
… Туманний місяць і мене,
І гриву, і хребет коня
Сребрістим блиском обсипав …
Лермонтов дуже добре відчував ритм життя. Людина стрімкий в бажаннях, думках, діях. Але термін його життя короткий, і, вирвавшись з круговерті, можна встигнути побачити, для чого ми народжені.
… І довго так мій кінь летів …
І кругом себе я подивився:
Все та ж степ, все та ж місяць …
Ми крихітна частина природи, її осколок, ми не можемо приборкати її, хоча вже й вибилися з-під материнського крила. І Лермонтов дуже тонко помітив, як місяць
Здавалося, дорікала в тому,
Що людина з своїм конем
Хотів панування степів
У ту ніч сперечатися з нею!
У смерті немає життя, а в житті є природа, а в природі є гармонія, гармонія повинна бути в людини, і така цілісність допоможе нам побачити світ очима чудового поета Михайла Лермонтова.
