Аналіз оповідання М. Шолохова «Доля людини»
Оповідання М. Шолохова «Доля людини» був опублікований в 1956-1957 роках, через десять років після закінчення Великої Вітчизняної війни. Тематика оповідання незвичайна для літератури про війну того часу: саме Шолохов вперше торкнувся теми солдатів, що потрапили у фашистський полон.
Як добре тепер відомо, доля цих людей була не менш трагічна, ніж доля солдатів, які побували на полях битв. Над військовополоненими по-звірячому знущалися не тільки у фашистських концтаборах. Цих людей в повному сенсі слова зраджувала і їх батьківщина – в СРСР вони вважалися ворогами народу, шпигунами. Родини радянських військовополонених, в більшості випадків, засилали в табори ГУЛАГу, де вони продовжували відчувати ті ж муки, що й у фашистському полоні.
Але не про це розповідає нам М. Шолохов у своєму оповіданні. У центрі його уваги – дуже типова для воєнного часу і, разом з тим, героїчна доля російського солдата, на життя якого випала Велика Вітчизняна війна.
Композиційно розповідь ділиться на декілька частин: експозицію, зав’язку, розповідь-сповідь головного героя (в якій також виділяється кілька частин), розв’язку, кінцівку. Оповідь ділиться між героєм-оповідачем і головним героєм, доля якого – у центрі розповіді. Крім М. Шолохова, такий художній прийом використовував, зокрема, М. Лермонтов в «Герої нашого часу» і М. Горький у своїх романтичних оповіданнях.
З експозиції твору ми дізнаємося, що оповідач – герой, близький до письменника, – направляється в одну з донських станиць. Але через розлив річки він змушений затриматися на березі, чекаючи човна. Навколо буяє пробуджується природа, і ця картина особливо радує око оповідача – якоюсь мірою це знак відродження життя після руйнівної війни. Оповідач насолоджується, «скоряючись тиші і самотності», але раптом він бачить чоловіка з хлопчиком, що стомлено бредуть йому назустріч.
Так ми вперше знайомимося з героєм розповіді – Андрієм Соколовим. Він і його синочок в цій частині твору показані нам через сприйняття оповідача. У портреті Соколова підкреслюються його «грубі, черстві», натруджені руки простої людини, а також очі, «немов присипані попелом, наповнені … непереборною смертної тугою».
Ми розуміємо, що сенс життя цього героя зосереджений в його сині, недарма одяг Ванюші був набагато охайніше, ніж одяг Соколова, – герой не звертає уваги на себе, дбаючи лише про сина.
Далі про долю Соколова ми дізнаємося з його власних вуст – розкрити світ своїх душевних переживань автор доручив самому герою. Андрій гранично відвертий з випадковим співрозмовником – він розповідає йому про все своє життя, не приховуючи дуже особистих подробиць. Ми розуміємо, що Соколов прийняв оповідача за «свого» – таку ж просту людину, шофера, як і він сам.
З розповіді героя з’ясовується, що він рано залишився сиротою, воював у громадянську війну, наймитував на куркулів в селі. Після війни Соколов перебрався в місто, де незабаром одружився. А ще трохи згодом (у 1929 році) Соколов захопився машинами і став шофером.
Можна сміливо сказати, що життя цієї людини було щасливим – він займався улюбленою справою, у нього була дружна сім’я, любляча дружина, діти. Андрій відкриває перед оповідачем душу, розповідає про своє життя все, аж до дрібниць, і ми розуміємо, що життя цього героя типове для того часу. М. Шолохов переконує нас, що Соколов – проста радянська людина, яких мільйони в країні.
Тим страшніше і величніше подвиг, яким є все життя героя. Під час Великої Вітчизняної війни Соколов потрапляє у німецький полон. Під час бою герой вирішує здійснити майже неможливе – прорватися крізь заслін ворога і доставити нашим військам снаряди. Важливо, що в ту хвилину він не думав про своє життя, про небезпеку, яка йому загрожує. Соколов знав лише одне: він повинен зробити все, що в його силах, адже там, за фашистськими заслонами, гинуть наші беззбройні солдати.
Проте план Соколова не вдався – він потрапив у полон до фашистів. Але така була сила характеру героя, що і тут він не впав духом, а зберіг спокій, почуття власної гідності, почуття гумору. Саме тому, коли молодий німецький солдат наказав йому зняти чоботи, які йому сподобалися, Соколов зняв ще й онучі, як би знущаючись над Фрицем.
Вперше в літературі М. Шолохов показує нам жахи, що коїлися в німецькому полоні. Письменник підкреслює, що в нелюдських умовах багато людей втрачали своє «людське обличчя»: заради шматка хліба або збереження життя вони йшли на будь-яке приниження, зраду, навіть вбивство. І тим вище, чистіше і сильніше представляється нам характер Андрія Соколова, його думки і вчинки.
Навіть перед лицем смертельної небезпеки (кульмінаційний епізод бесіди героя з лагерфюррером Мюллером) він поводився надзвичайно гідно. Поведінка Соколова викликала повагу навіть у ворога, готового знищити норовливого російського солдата. Бесіда цих людей закінчилася визнанням німцями (ворогами!) непохитного характеру радянського солдата.
Знаменно, що «протистояння» Соколова і Мюллера відбувалося в той момент, коли йшли бої під Сталінградом. І моральна перемога російського воїна Андрія Соколова стала ніби символом великої перемоги радянських військ.
Після закінчення війни герой оповідання повною мірою випробував на собі її відгомони війни: він дізнався, що поки воював, втратив дружину, дочку, сина. Всі надії Соколова на щасливе сімейне життя, все те, що було його опорою і підтримкою у важкі часи війни, зникло. Він залишився один – повністю спустошеною людиною, яка втратила сенс життя. І лише щаслива випадковість – зустріч з сиротою Ванюшею – не дозволила Соколову повністю опуститися і загинути. Цей хлопчик став для героя сином, його сенсом життя.
За допомогою різних художніх прийомів – портрета, розповіді-сповіді, мовної характеристики – письменник максимально повно розкриває перед нами характер свого героя – простої російського людини, прекрасної і величної, сильної і повної почуття власної гідності. На долю Андрія Соколова випали страшні випробування, його життя з повним правом можна назвати трагічним, проте ми мимоволі захоплюємося цим характером. Соколова не змогли зломити ні війна, ні загибель близьких. Він знайшов сенс свого життя – в тому, щоб допомогти іншій живій істоті.
Шолохов підкреслює, що гуманізм, поряд зі стійкістю і почуттям власної гідності, – корінні риси характеру нашого народу. Саме тому радянський народ переміг німців у тій страшній і великій війні.
Оповідання «Доля людини», назва якого, з одного боку, ще раз переконує нас у типовості характеру Соколова, а з іншого – підкреслює велич цього героя, що має всі підстави називатися Людиною, дало поштовх до відродження в радянській літературі класичної традиції – уваги до долі «маленької людини», повною мірою гідної поваги.
Як добре тепер відомо, доля цих людей була не менш трагічна, ніж доля солдатів, які побували на полях битв. Над військовополоненими по-звірячому знущалися не тільки у фашистських концтаборах. Цих людей в повному сенсі слова зраджувала і їх батьківщина – в СРСР вони вважалися ворогами народу, шпигунами. Родини радянських військовополонених, в більшості випадків, засилали в табори ГУЛАГу, де вони продовжували відчувати ті ж муки, що й у фашистському полоні.
Але не про це розповідає нам М. Шолохов у своєму оповіданні. У центрі його уваги – дуже типова для воєнного часу і, разом з тим, героїчна доля російського солдата, на життя якого випала Велика Вітчизняна війна.
Композиційно розповідь ділиться на декілька частин: експозицію, зав’язку, розповідь-сповідь головного героя (в якій також виділяється кілька частин), розв’язку, кінцівку. Оповідь ділиться між героєм-оповідачем і головним героєм, доля якого – у центрі розповіді. Крім М. Шолохова, такий художній прийом використовував, зокрема, М. Лермонтов в «Герої нашого часу» і М. Горький у своїх романтичних оповіданнях.
З експозиції твору ми дізнаємося, що оповідач – герой, близький до письменника, – направляється в одну з донських станиць. Але через розлив річки він змушений затриматися на березі, чекаючи човна. Навколо буяє пробуджується природа, і ця картина особливо радує око оповідача – якоюсь мірою це знак відродження життя після руйнівної війни. Оповідач насолоджується, «скоряючись тиші і самотності», але раптом він бачить чоловіка з хлопчиком, що стомлено бредуть йому назустріч.
Так ми вперше знайомимося з героєм розповіді – Андрієм Соколовим. Він і його синочок в цій частині твору показані нам через сприйняття оповідача. У портреті Соколова підкреслюються його «грубі, черстві», натруджені руки простої людини, а також очі, «немов присипані попелом, наповнені … непереборною смертної тугою».
Ми розуміємо, що сенс життя цього героя зосереджений в його сині, недарма одяг Ванюші був набагато охайніше, ніж одяг Соколова, – герой не звертає уваги на себе, дбаючи лише про сина.
Далі про долю Соколова ми дізнаємося з його власних вуст – розкрити світ своїх душевних переживань автор доручив самому герою. Андрій гранично відвертий з випадковим співрозмовником – він розповідає йому про все своє життя, не приховуючи дуже особистих подробиць. Ми розуміємо, що Соколов прийняв оповідача за «свого» – таку ж просту людину, шофера, як і він сам.
З розповіді героя з’ясовується, що він рано залишився сиротою, воював у громадянську війну, наймитував на куркулів в селі. Після війни Соколов перебрався в місто, де незабаром одружився. А ще трохи згодом (у 1929 році) Соколов захопився машинами і став шофером.
Можна сміливо сказати, що життя цієї людини було щасливим – він займався улюбленою справою, у нього була дружна сім’я, любляча дружина, діти. Андрій відкриває перед оповідачем душу, розповідає про своє життя все, аж до дрібниць, і ми розуміємо, що життя цього героя типове для того часу. М. Шолохов переконує нас, що Соколов – проста радянська людина, яких мільйони в країні.
Тим страшніше і величніше подвиг, яким є все життя героя. Під час Великої Вітчизняної війни Соколов потрапляє у німецький полон. Під час бою герой вирішує здійснити майже неможливе – прорватися крізь заслін ворога і доставити нашим військам снаряди. Важливо, що в ту хвилину він не думав про своє життя, про небезпеку, яка йому загрожує. Соколов знав лише одне: він повинен зробити все, що в його силах, адже там, за фашистськими заслонами, гинуть наші беззбройні солдати.
Проте план Соколова не вдався – він потрапив у полон до фашистів. Але така була сила характеру героя, що і тут він не впав духом, а зберіг спокій, почуття власної гідності, почуття гумору. Саме тому, коли молодий німецький солдат наказав йому зняти чоботи, які йому сподобалися, Соколов зняв ще й онучі, як би знущаючись над Фрицем.
Вперше в літературі М. Шолохов показує нам жахи, що коїлися в німецькому полоні. Письменник підкреслює, що в нелюдських умовах багато людей втрачали своє «людське обличчя»: заради шматка хліба або збереження життя вони йшли на будь-яке приниження, зраду, навіть вбивство. І тим вище, чистіше і сильніше представляється нам характер Андрія Соколова, його думки і вчинки.
Навіть перед лицем смертельної небезпеки (кульмінаційний епізод бесіди героя з лагерфюррером Мюллером) він поводився надзвичайно гідно. Поведінка Соколова викликала повагу навіть у ворога, готового знищити норовливого російського солдата. Бесіда цих людей закінчилася визнанням німцями (ворогами!) непохитного характеру радянського солдата.
Знаменно, що «протистояння» Соколова і Мюллера відбувалося в той момент, коли йшли бої під Сталінградом. І моральна перемога російського воїна Андрія Соколова стала ніби символом великої перемоги радянських військ.
Після закінчення війни герой оповідання повною мірою випробував на собі її відгомони війни: він дізнався, що поки воював, втратив дружину, дочку, сина. Всі надії Соколова на щасливе сімейне життя, все те, що було його опорою і підтримкою у важкі часи війни, зникло. Він залишився один – повністю спустошеною людиною, яка втратила сенс життя. І лише щаслива випадковість – зустріч з сиротою Ванюшею – не дозволила Соколову повністю опуститися і загинути. Цей хлопчик став для героя сином, його сенсом життя.
За допомогою різних художніх прийомів – портрета, розповіді-сповіді, мовної характеристики – письменник максимально повно розкриває перед нами характер свого героя – простої російського людини, прекрасної і величної, сильної і повної почуття власної гідності. На долю Андрія Соколова випали страшні випробування, його життя з повним правом можна назвати трагічним, проте ми мимоволі захоплюємося цим характером. Соколова не змогли зломити ні війна, ні загибель близьких. Він знайшов сенс свого життя – в тому, щоб допомогти іншій живій істоті.
Шолохов підкреслює, що гуманізм, поряд зі стійкістю і почуттям власної гідності, – корінні риси характеру нашого народу. Саме тому радянський народ переміг німців у тій страшній і великій війні.
Оповідання «Доля людини», назва якого, з одного боку, ще раз переконує нас у типовості характеру Соколова, а з іншого – підкреслює велич цього героя, що має всі підстави називатися Людиною, дало поштовх до відродження в радянській літературі класичної традиції – уваги до долі «маленької людини», повною мірою гідної поваги.
