«Дно життя» – трагічний образ п’єси Горького «На дні» – Горький Максим

В усі століття людин прагнув до пізнання свого «я». Одна з основних, може бути, головних цілей мистецтва – розкриття цієї таємниці. Відкрити людині глибини його душі, зробити його краще, сильніше – у тім або іншому ступені цього домагається кожний письменник. Особливо це властиво Російській літературі з її найглибшими морально – філософськими коріннями. Проблему добра й зла, сили й слабості людини намагалися дозволити великі розуми, люди, що багато вистраждали й випробували, – Пушкін, Толстой, Достоєвський. Гіркий зштовхнувся із цією проблемою дуже рано. Уже в перших добутках молодого письменника виявився не тільки неабиякий талант оповідача й художника, але й уміння відстоювати свої переконання. І пізніше досвід життя не притупив його таланта, а віра у свою правоту лише зміцніла

П’єса М. Горького «На дні» була написана в 1902 році, у переломний для Росії момент. Гіркий уводить у російську літературу нового героя – люмпена, босяка, але розповідає про нього по – новому. Тема людей дна не нова для російської літератури. Гоголь, Достоєвський, Гіляровський також зверталися до цих тем. Сам Горький відзначав, що п’єса була підсумком його майже 20 – літніх спостережень над миром «колишніх людей». Він довгий час не міг підібрати точної назви п’єсі. Спочатку вона називалася «Нічліжка», потім «Без сонця» і, нарешті, – «На дні». У самій назві вже закладений величезний зміст. Люди, які потрапили на дно, уже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя

Багато подібних рис можна знайти в героїв Достоєвського й Горького: це тот же мир п’яниць, злодіїв, повій і сутенерів. Тільки він ще більш страшно й реалистично показаний Горьким. Похмурий побут костылевской нічліжки зображений Горьким як втілення соціального зла. Автор описує цей притулок убогих і «сірих»: «Підвал, схожий на печеру. Потовк – важкі кам’яні зводи, закопчені, зі штукатуркою, що обвалилася. Світло – від глядача й, зверху долілиць, – із квадратного вікна із правої сторони». Під зводами костылевского підземелля виявилися люди всілякого характеру й соціального стану. Кожний з них наділений своїми, індивідуальними рисами. Тут і робітник Кліщ, що живе надією на повернення до чесної праці, і Попіл, що жадає правильного життя, і Актор, поглинений спогадами про свою колишню славу, Настя, що жагуче рветься до справжньої великої любові. Всі ці люди, звичайно, гідні кращої долі – і тим трагичней їх положення

При зустрічі з мешканцями нічліжки ми бачимо, що перед нами люди, що глибоко страждають і самотні. Потрапивши на саме дно життя після багатьох позбавлень, вони стали безжалісні до себе й до інших. Кожний замкнуть на своєму горі й веде про нього нескінченна розповідь, не слухаючи нікого й не бажаючи бути почутим. Відповідь на скарги – сміх, знущання. Барона, що живе за рахунок Насті, лише забавляють її сльози й фантазії. Кліщ нехтує всіх: він «робоча людина», вирветься з нічліжки, він не такий, як всі її мешканці. І тільки після смерті Ганни, продавши всі свої інструменти, втративши всяку надію, він розуміє й приймає їх як товаришів на нещастя. Кожний герой п’єси шукає опору у відході від жорстокої реальності. Наташа, Васько Попіл мріють про майбутнє. Ганна сподівається на заспокоєння після смерті. Актор «марить» про минуле, з кожним разом розцвічуючи його усе більше яскравими фарбами. Настя, у якої немає ні минулого, ні майбутнього, іде від сьогодення в уявлюваний мир «чистої любові». Але от з’являється в п’єсі новий, що неведомо звідки узявся персонаж – Лука. Разом з ним з’являється новий мотив у п’єсі: можливості розради або викриття

Сам Горький указував, у чому складалася головна проблема п’єси: «Основне питання, що я хотів поставити, це – що краще, істина або жаль? Що потрібніше? Потрібно чи доводити жаль до того, щоб користуватися неправдою, як Лука?» Ця фраза Горького була винесена в заголовок твору. За цією фразою автора коштує глибока філософська думка, точніше, питання: що краще – істина або жаль, правда або неправда в порятунок? Мабуть, це питання так само складне, як і саме життя. Над рішенням його билися багато поколінь. Проте, спробуємо знайти відповідь на поставлене питання

Мандрівник Лука виконує в п’єсі роль утішників. Ганну він заспокоює розмовою про блаженну тишу після смерті. Попелу він спокушає картинами вільного вільного життя в Сибіру. Нещасному п’яниці Акторові він повідомляє про пристрій спеціальних лікарень, де лікують алкоголіків. Так він усюди сіяє слова розради й надії. Жаль тільки, що всі його обіцянки засновані на неправді. Немає вільного життя в Сибіру, немає порятунку Акторові від його важкої недуги. Умре нещасна Ганна, так і не побачила справжнього життя, мучимая думкою, «як би більше іншого не з’їсти». Наміру Луки допомогти іншим людям здаються зрозумілими. Він розповідає притчу про людину, що вірив в існування праведної землі. Коли якийсь учений довів, що такої землі ні, людина з горя повісилася. Цим Лука хоче зайвий раз підтвердити, наскільки рятівна для людей іноді неправда і як не потрібна й небезпечна для них буває правда. Цю філософію виправдання рятівної неправди Горький відкидає. Неправда старця Луки, підкреслює Горький, відіграє реакційну роль. Замість того, щоб кликати на боротьбу проти несправедливого життя, він примиряє пригноблених і знедолених із гнобителями й тиранами. Ця неправда, на думку автора п’єси, вираження слабості, історичного безсилля

Мешканці «дна» викинуті з життя в силу умов, що панують у суспільстві. Людина надана самому собі. Якщо він спіткнувся, вибився з колії, йому загрожує «дно», неминуча моральна, а нерідко й фізична загибель. Гине Ганна, кінчає із собою Актор, та й інші виснажені, знівечені життям до краю. І навіть тут, у цьому страшному світі знедолених, продовжують діяти вовчі закони «дна». Викликає відраза фігура власника нічліжки Костылева, одного з «хазяїв життя», що готовий навіть зі своїх нещасних і знедолених постояльців вичавити останню копійку. Настільки ж огидна своєю аморальністю і його дружиною Василиса. Страшна доля мешканців нічліжки стає особливо очевидної, якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними й похмурими зводами нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених, нещасних і бездомних бурлак звучать урочистим гімном слова про людину, про його покликання, про його силу і його красу: «Людина – от правда, усе – у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все – таки інше – справа його рук, його мозку! Людина! Це чудово! Це звучить гордо!»

Горді слова про те, яким повинен бути і яким може бути людина, ще різкіше оттеняют ту картину дійсного положення людини, що малює письменник. І цей контраст набуває особливого сенсу… Полум’яний монолог Сатину про людину звучить не скільки неприродно в атмосфері непроглядної тьми, особливо після того, як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в’язницю Васько Попіл. Це почував сам письменник і пояснював це тим, що в п’єсі повинен бути резонер (виразник думок автора), але героїв, яких зобразили Горький, важко назвати виразниками чиїх – або ідей взагалі. Тому й вкладає свої думки Горький у вуста Сатину, самого волелюбного й справедливого персонажа