Зорова поезія Гійома Аполлінера

Гійом Аполлінер – напівполяк і напівіталієць, – став одним з найяскравіших поетів Франції. Він був теоретиком сюрреалістичного напрямку в літературі, і цей термін належить саме йому та означає «надреалізм». Він закликав поетів бути проводирями суспільства та йти попереду цього суспільства. Поет, вважав Аполлінер, мусить боротися зі старими поетичними штампами, творити несподіване, експериментувати. Як теоретик літератури, він написав книжку «Нова свідомість і поети» (1918).

«Надреальність» поезії Аполлінера виявляється в сюжетах, образах, самій побудові віршів. Через здорові образи він прагне розкрити внутрішній світ, почуття. Ці образи ніби нанизуються один на інший, все, що бачить поет, підкоряється його внутрішньому ритму, а реальність стає зовсім іншою, «новою реальністю», або «надреальністю».

Аполлінер не використовує жодного розділового знака, що створює у читача уявлення про плин дійсності в просторі і часі. У віршах поета неможливо виділити щось головне, а щось другорядне. Бо головне – реальність його душі, яка реагує на все, що він бачить у своєму злеті.

«Міст Мірабо» – один з найромантичніших віршів Аполлінера. Він нагадує подорож хвилями пам’яті, в якій було все: прощання з Марі, з почуттям кохання, яке неодноразово надихало поета. Згадуючи Марі, поет уявляє собі обличчя всіх тих жінок, з якими він зустрівся у житті і з якими йому довелося розлучитися. Кохання до Марі Лорансен насправді було найяскравішою подією в житті Аполлінера. Поета турбувала її несхожість на його друзів, постійні сутички їхніх характерів, зовсім різні сімейні традиції, що вбивали живе почуття, та все-таки він сподівався, він вірив, що надія с і все можна повернути на краще. Марі Лорансен залишилася в пам’яті своїх сучасників як співачка нормандських пісень, що мала красивий високий голос. Вона так само присвячувала своєму коханому Гійому вірші, в яких сповідалася. Поету боляче спостерігати, як ріка життя забирає в нього кохання, перетворюючи його долю на купу втрат та нездійсненних надій. Такі ж романтичні тенденції можна почути у вірші «Молочна Путь, сяйлива сестро…».

Поезія «Зарізана голубка й водограй» належить до іншого циклу віршів, що збереглися під назвою «Вірші миру та війни 1913-1916». Поет з ностальгією згадує мирне життя, в його уяві постають жіночі образи, вуста коханих, яких вже нема, імена друзів, що вирушили на війну. Ліричний герой порівнює нещасливу долю жіноцтва з зарізаною голубкою, що плакала біля фонтану до самого ранку. У творі переважають червоні кольори, які асоціюються в автора з кров’ю: зоря, червона квітка олеандру, вуста та море крові. Цей цикл віршів Гійом Аполлінер присвятив засудженню жорстокої війни, що ламає людські долі.

Гiйом Аполлiнер (1880-1918), напiвполяк i напiвiталiєць, став одним з найяскравiших поетiв Францiї. Аполлiнер – це його псевдонiм, а утворив вiн його сам вiд одного зi своїх п’яти iмен: Гiйом Альбер Володимир Олександр Аполлiнарiй; прiзвище ж насправдi було Костровицький.

Аполлiнер став теоретиком сюрреалiзму, напряму в лiтературi, i цей термiн належить саме йому, що означає “надреалiзм”. Гiйом закликав поетiв бути Iкарами, провiдниками суспiльства, йти попереду нього. Поет, вважав вiн, мусить боротися зi старими поетичними штампами, творити несподiване, експериментувати. Як теоретик лiтератури вiн написав книжку “Нова свiдомiсть i поети” (1918 р.). Вiн писав: “Коли людина захотiла вiдтворити ходьбу, вона винайшла колесо, яке зовсiм не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-сюрреалiстському, сама того не розумiючи”.

Гiйом Аполлiнер брав участь у першiй свiтовiй вiйнi, дiстав багато тяжких поранень i, ледве поправившись, не змiг перенести “iспанки”, яка вирувала тодi у Францiї, помер 1918 року. Як поет-лiрик вiн залишив декiлька збiрок своїх вiршiв.

“Надреальнiсть” поезiї Аполлiнера виявляється в сюжетах, образах, самiй будовi вiршiв. Через здоровi образи вiн прагне розкрити внутрiшнiй свiт, почуття. Цi образи нiби нанизуються один на одний, все, що бачить поет, пiдкоряється його внутрiшньому ритму, а реальнiсть стає зовсiм iншою “новою реальнiстю”, або “надреальнiстю”:

Йдуть вiвцi йде снiжок лапатий Чи то срiбло чи то руно Йдуть по вулицi солдати Чом не дано так як давно Менi це змiнне серце мати. “Марiя”

Цi рядки вiдображають реальнi картини, але висвiтленi через сприйняття героя, почуття якого змiнюють реальнiсть i створюють свою “надреальнiсть”. У “надреальностi” все: снiг, солдати, свiтло – все тужить за коханою.

Аполлiнер не використовує жодного роздiлового знака. Це створює уявлення про плин дiйсностi, над якою герой вiрша нiби летить у просторi i часi, i неможливо видiлити щось головне, а щось другорядне. Бо головне – реальнiсть його душi, яка впливає на все, що бачить вiн у своєму зльотi.

“Реальнiсть душi” має свої “пам’ятники”, свої “пейзажi”, i вони стають фактом iснування “надреальностi”, що створює поет. Тому у вiршi рiвноправно iснують i образи мистецтва, i цитати з iнших лiтературних творiв, i безпосереднi враження вiд свiту:

Печальних радощiв зазнать менi далося Я вiрний зрадницi нелюблений люблю О серце в городощах я рiвен королю Що згордувала ним красуня злотокоса.

Аполлiнер був добре обiзнаний у класичнiй лiтературi, вiн використовує її скарб для створення своєї “надреальностi”. Його ремiнiсценцiї, звертання до лiтературної спадщини мають глибокий змiст, приверта ють читача до довiчного, але роблять його напрочуд новим i свiтлим. Гiйом Аполлiнер заклав пiдвалини нового “сюрреалiстичного мистецтва”. В його творах реальнiсть зображується у своєрiдному синтезi, нерозривному зв’язку i взаємовпливу внутрiшнього свiту людини i реальностi.