Решту нерозв’язаних питань було розглянуто на Потсдамській конференції (17 липня — 2 серпня 1945 р.). У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г. Трумен, який став президентом після смерті Ф. Рузвельта; В. Черчилля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-міністр К. Еттлі. У центрі уваги постало німецьке питання: демілітаризація та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини із сусідами тощо. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією.

До порядку денного було винесено питання про мирні договори із союзниками Німеччини. Незважаючи на суперечності між учасниками конференції (США намагалися вплинути на хід конференції, повідомивши про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс у розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного світу. На жаль, цей історичний шанс країни-переможниці не використали. Через рік розпочалася «холодна війна», яка охопила цілу історичну епоху.

Під час війни постало питання про утворення міжнародної організації, яка перебрала б на себе функції Ліги Націй. Восени 1944 р. на конференції у Вашингтоні представники СРСР, США, Великої Британії та Китаю підготували пропозицію про створення ООН й обговорили основні положення Статуту. Установча конференція ООН мала бути скликана 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско. Її учасниками могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині та Японії до 1 березня 1945 р. Право стати членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.

Міжнародна конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня до 26 червня 1945 р. Уній узяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. Під час обговорення Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття рішень у Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними територіями. Щодо першої було прийнято радянську пропозицію, згідно з якою рішення Ради Безпеки приймаються одноголосно. СРСР, США, Англія, Франція, Китай отримали право «вето». Завдяки цьому праву виключалася можливість використовувати авторитет міжнародної організації для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Проте це знижувало ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскільки дійти згоди країнам із різними інтересами було складно. Водночас рішення, прийняті Радою Безпеки, задовольняли інтереси всіх держав. Щодо другої проблеми було вирішено, що система опіки має сприяти розвитку народів залежних територій «у напрямку до самоуправління або незалежності».

• Нацистські злочинці на лаві підсудних. 1946 р.

За рішенням Потсдамської конференції утворювався Міжнародний військовий трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, скоєні ними. Із 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 р. тривав Нюрнберзький судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців. Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні підготовки й веденні агресивних воєн проти миролюбних країн, у порушенні міжнародних договорів та угод, у здійсненні спланованих воєнних злочинів, що здійснювалися з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства (знищенні народів за расовими та національними ознаками). Г. Герінгу, Й. фон Ріббентропу, В. Кейтелю, Е. Кальтенбруннеру, А. Розенбергу, Г. Франку та іншим злочинцям (загалом 12 осіб) було винесено смертний вирок, деяким (Р. Гесс, В. Функ) призначено довічне ув'язнення. Трибунал оголосив злочинним керівний склад нацистської партії, СС, СД, гестапо. Вимоги СРСР визнати злочинними організаціями уряд, верховне командування та Генеральний штаб не були підтримані. Нюрнберзький процес став першим в історії міжнародним судом над групою осіб, які заволоділи державою та перетворили її на знаряддя страшних злочинів. Уперше в юридичній практиці були засуджені державні діячі, відповідальні за агресію й воєнні злочини, злочини проти людства та людяності. Це було початком процесу очищення Європи від фашизму (нацизму).