Загальнонаукові методи

поділяються на методи емпіричних та теоретичних досліджень.

Методи емпіричних досліджень

Метод спостереження, на відміну від простого споглядання, має смисл, прийоми і засоби, опосередковані науковою ідеєю, наявним знанням, яке показує де, що і як спостерігати. Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйняття явищ об'єк-. тивної дійсності, у ході якого одержуються знання про зовнішні сторони, властивості і відношення об'єктів. Процес використання методу наукового спостереження є не пасивним спогляданням світу, а особливим видом наукової діяльності, що включає як елементи:

¨ спостерігача, тобто дослідника, ученого;

¨ об'єкт спостереження - явища об'єктивної дійсності;

¨ засоби спостереження — прилади і матеріальні носії передачі інформації від. об'єкта до спостерігача.

У реальній науковій практиці спостереження являє собою активний пізнавальний процес, який спирається не лише на роботу органів чуття, а й на здатність тлумачити ці чуття. Найважливішою особливістю спостереження є його цілеспрямований характер. Це цілеспрямування обумовлене наявністю попередніх ідей, гіпотез, що визначають задачі спостереження.

До наукового спостереження ставляться такі вимоги:

¨ чітка постановка мети спостереження;

¨ вибір методики і розробка плану:

¨ систематичність;

¨ контроль за коректністю і надійністю результатів спостереження;

¨ обробка, осмислення і тлумачення одержаного масиву даних.

Метод вимірювання - це форма методу спостереження, при застосуванні якого фіксуються кількісні аспекти якісних характеристик об'єктів за допомогою певного масштабу (одиниці вимірювання) та алгоритму (правил) процесу вимірювання. Вимірювання є процедурою встановлення однієї величини за допомогою іншої, прийнятої за еталон. Перша з указаних величин вимірюється, а друга є одиницею вимірювання, тобто вимірювання є процедурою порівняння двох величин, у результаті якої експериментально встановлюється кількісне відношення між величиною, що вимірюється і величиною, прийнятою за одиницю. Метод вимірювання включає три головних моменти:

¨ вибір одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір;

¨ встановлення правил порівняння вимірювальної величини з мірою і правил складання мір:

¨ описання процедури вимірювання як експериментальної дії та її результатів.

Метод порівняння. У основі його методу лежить порівняння чи зіставлення об'єктів за будь-якими подібними властивостями, у результаті якого виявляється загальне і відмінне між цими об'єктами. Як науковий метод він остаточно сформувався в XIX столітті в порівняльному мовознавстві, етнографії, психології, педагогіці, біології тощо. Метод порівняння має науковий характер лише в тому випадку, якщо порівнюються не випадкові факти правової дійсності, а закономірні та типові, які мають достатній ступінь достовірності. Порівняння відіграє значну роль в умовиводах стосовно узагальнення інформації, застосування методу аналогії. Порівняння може розглядатися і як складова частина методу спостереження. Для здійснення порівняння, необхідно визначити одиниці або критерії виміру об'єктів, зміряти останні, а потім зіставити і висловити досліджувані властивості з боку їхньої наявності або відсутності, кількісних характеристик. Шляхом порівняння юридичного матеріалу, яке здійснюється за єдиними критеріями (за часом, за суб'єктами, за обсягом), виявляються їх загальні, особливі або унікальні риси та ознаки правових явищ. При цьому виявляються також зв'язки між явищами. Метод порівняння є основним методом дослідження в порівняльному правознавстві.

Порівняння може бути:

¨ якісним - коли виявляється наявність або відсутність властивостей об'єктів;

¨ кількісним — у процесі якого виявляються кількісні розходження або тотожність;

¨ динамічним - в основі якого лежить порівняння різноманітних станів одного об'єкта.

Експериментальний метод. При проведенні експерименту дослідник активно втручається в протікання досліджуваного процесу з метою одержати певне знання про нього. Досліджуване явище спостерігається тут у спеціально утворених і контрольованих умовах, що дозволяє відновлювати щоразу хід явища при повторенні умов. Значення експериментального методу виявляється в тому, що його використання дозволяти дати відповіді на раніше поставлені питання, виявити нові проблеми, вирішення яких потребує набуття нового досвіду і проведення нових експериментів. Він використовується в науці у зв'язку з пізнавальними завданнями, для вирішення яких необхідно звертатися до певної форми практичної дії, до створення організованого, штучного середовища і використання спостережної матеріальної взаємодії з метою одержання наукової інформації. Дослідник вдається до постановки експерименту тоді, коли виникає потреба вивчити певний стан предмета спостереження природним шляхом. Діючи на предмет у спеціально підібраних умовах, дослідник викликає до життя потрібний йому стан предмета. Щоб здійснити експеримент, потрібні операції, що дають змогу перекласти логіку поведінки у логіку пізнання, матеріальну залежність у логічну. Для цього необхідні:

¨ принципи теорії і логічно похідні від них наслідки;

¨ ідеалізована картина поведінки об'єктів;

¨ практика ототожнення у заданому інтервалі абстракції та певної матеріальної конструкції.

Існує два типи експериментів - дослідницький експеримент, що пов'язаний з пошуком невідомих залежностей між кількома параметрами об'єкта, та перевірочний експеримент, що застосовується у випадках, коли потрібно підтвердити або скасувати ті чи інші наслідки теорії.

Метод опису спрямований на закріплення і передачу результатів дослідження за допомогою визначених знакових засобів. Емпіричний опис - це фіксація засобами природної або штучної мови зведень про об'єкти, даних у спостереженні, а також перебування емпіричних залежностей між результатами вимірів. За допомогою опису почуттєва інформація перекладається на мову понять, знаків, схем, малюнків, графіків і цифр, приймаючи таким чином форму, зручну для подальшого раціонального опрацювання (систематизації, класифікації й узагальнення). Опис підрозділяється на два головних види ~ якісний і кількісний. Якісний опис здійснюється з застосуванням мови відповідної науки, а кількісний — мови математики і припускає проведення "різноманітних вимірювальних процедур. Опис як метод емпіричного дослідження безпосередньо пов'язаний зі спостереженням, виміром, порівнянням, експериментом і іншими.

Методи теоретичного дослідження.

Метод формалізації. Формалізація - це побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність досліджуваних процесів дійсності. При формалізації міркування про об'єкти переносяться в площину оперування зі знаками (формулами). Відношення знаків замінюють собою висловлення про властивості і відношення предметів. Таким шляхом створюється узагальнена знакова модель деякої предметної області, що дозволяє виявити структуру різноманітних явищ і процеси при відволіканні від якісних характеристик останніх. Висновок одних формул з іншими за суворими правилами логіки і математики подає формальне дослідження головних характеристик структури різноманітних, часом дуже далеких по своїй природі явищ. Формалізація застосовується в математиці, логіці, сучасній лінгвістиці і т.д.

Аксіоматичний метод. Вперше він був застосований у математиці при побудові геометрії Евкліда. При аксіоматичному методі побудови розвинутої теорії спочатку задається набір вихідних становищ (аксіом або постулатів) , що не потребують доказу (принаймні, у рамках даної системи знання), а потім із них за визначеними правилами будується система висновків. Логічний висновок дозволяє переносити істинність аксіом на виведені з них слідства. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі пропозицій утворює аксіоматичну побудову теорії. Дотримання визначених, чітко зафіксованих правил виведення дозволяє упорядкувати процес мислення при розгортанні аксіоматичної системи, зробити це міркування більш суворим і коректним. Отже, аксіоматизація будь-якої теорії потребує вибору аксіоми, визначення сукупності законів логіки, які використовуватимуться надалі, виведення із аксіом за допомогою правил виводу всіх інших істинних тверджень даної теорії. При змістовно-аксіоматичному методі аксіоми вводяться на основі вже наявного досвіду і вибираються як інтуїтивно очевидні положення. Правила виводу при цьому також розглядаються як інтуїтивно очевидні і спеціально не фіксуються. При формально-аксіоматичному методі не ставиться вимога вибирати тільки інтуїтивно очевидні аксіоми, для яких заздалегідь задана сфера об'єктів. Аксіоми вводяться формально, як опис деякої системи відношень (не пов'язаних тільки з одним конкретним видом об'єктів), а терміни, що фігурують в аксіомах, спочатку визначаються тільки через їх відношення один до одного. Таким чином аксіоми у формальній системі розглядаються як своєрідні визначення вихідних понять (термінів). Іншого незалежного визначення ці поняття спочатку не мають. Формальний розгляд аксіом може доповнюватися в цьому методі використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує точне виведення з них слідств. У результаті аксіоматична система починає будуватися як особлива формалізована мова (числення), тобто:

¨ вводяться вихідні знаки-терміни;

¨ вказуються правила їх поєднання у формули;

¨ задається перелік вихідних, прийнятих без доказу формул;

¨ визначаються правила висновку з головних формул похідних формул.

Створена абстрактна знакова модель потім інтерпретується на найрізноманітніших системах об'єктів.

Гіпотетико — дедуктивній метод. Цей метод як різновид аксіоматичного методу використовується для побудови теорій в емпіричних науках. Його особливістю є створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких врешті-решт виводяться твердження про емпіричні факти. Тобто система теоретичних знань будується не "знизу", за рахунок індуктивних узагальнень наукових фактів, а розгортається немов би "поверх" емпіричних даних, тобто:

¨ створюється гіпотетична конструкція;

¨ потім вона дедуктивно розгортається, створюючи систему гіпотез;

¨ ця система гіпотез піддається дослідній перевірці, в ході якої вона уточнюється і конкретизується.

Дедуктивна система гіпотез має ієрархічну будову. Насамперед, у ній є гіпотеза (або гіпотези) верхнього ярусу і гіпотези нижніх ярусів, що є слідствами перших гіпотез. Теорія, утворена гіпотетико-дедуктивнім методом, може поповнюватися гіпотезами до тих меж, поки не виникнуть ускладнення в її подальшому розвитку, що обумовлює необхідність перебудови первинної гіпотетичної конструкції цієї теоретичної системи або висунення, як правило, декількох нових, які конкурують між собою, вихідних гіпотетичних конструкцій, що пояснюють досліджувані факти і пророкують нові факти без уведення додаткових гіпотез. Кожна подібна гіпотетико-дедуктивна система реалізує особливу програму дослідження, суть якої виражає вихідна гіпотеза верхнього ярусу. Тому конкуренція гіпотетико-дедуктивних систем виступає як боротьба різноманітних дослідницьких програм. У боротьбі конкуруючих дослідницьких програм перемагає та, яка щонайкраще вбирає в себе емпіричні дані і дає передбачення, що є несподіваними з погляду інших програм.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Завдання теоретичного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна уявити як конкретне переплетення різноманітних зв'язків. Теоретичні дослідження виділяють ці зв'язки і відбивають їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких
абстракцій не може дати необхідного уявлення про природу явища, про процеси його функціонування і розвитку. Для того щоб
створити цілісне уявлення, необхідно осмислено відтворити об'єкт у всій повноті і складності його зв'язків і відношень. Такий
метод дослідження називається методом сходження від абстрактного до конкретного. Застосовуючи його, дослідник спочатку знаходить основний зв'язок (відношення) досліджуваного об'єкта, а потім, крок за кроком простежує, як він змінюється в різноманітних умовах, відкриває нові зв'язки, встановлює їх взаємодію і таким чином відображає у всій повноті сутність досліджуваного об'єкта. Метод сходження від абстрактного до конкретного застосовується при побудові різноманітних наукових теорій і може використовуватися як у теоретичних, так і в прикладних науках.