Судове доказування: поняття, предмет, етапи. Обов'язок доказування і подання доказів. Підстави звільнення від доказування
Важливою передумовою ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення є встановлення фактичних обставин справи — певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки. Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги та заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Функція суду полягає в тому, щоб у процесі розгляду і прийняття рішення у справі досягти вірного знання про фактичні обставини, притаманні спірним правовідносинам, і точно застосувати до встановлених юридичних фактів норми матеріального права.
Судове доказування поєднує в собі 2 взаємопов'язані складові — пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну). Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне — законам, що встановлює держава, тобто процесуальним законам.
Судовий пізнавальний процес характеризується тим, що: 1) він обмежений у часі, який визначається термінами розгляду і вирішення справи; 2) предмет пізнання своєрідний — це правовідносини, а не одиничні факти або закономірності розвитку природи і суспільства; 3) судовим пізнавальним процесом займаються тільки суд і особи, що беруть участь у розгляді справи; 4) судовий пізнавальний процес підкоряється одночасно логічним законам мислення і законам як нормативно-правовим актам; 5) пізнання судом здійснюється в умовах дії принципу змагальності сторін, для якого притаманні наявність протилежних інтересів і прагнення надати фактичні обставини відповідно до мети своєї участі у справі: 6) виникає об'єктивна необхідність для сулу ухвалити рішення у будь-якому випадку. Метою судового пізнання є з'ясування істини, тобто досягнення відповідності знань суддів фактам реальної дійсності та правовідносинам.
Отже, розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового доказування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна діяльність є зовнішнім аспектом судового доказування, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють весь процес доказової діяльності.
Доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами.
Доказування структурно складається з таких елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Суб'єктами доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення справи. Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення справи або певної процесуальної дії.
Метою судового доказування є всебічне, повне та об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи, тобто встановлення за допомогою доказів у повній відповідності з істиною юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В меті доказування, з одного боку, відображаються інтереси, потреби суб'єктів цієї діяльності, з іншого боку — відображається і подальша поведінка як план діяльності, передбачення результату діяльності, тобто поєднуються об'єктивна та суб'єктивна сторони доказування.
Ознаки процесуальної форми доказування: законодавча врегульованість процесу доказування; дієвість правової регламентації (послідовність дій з доказування і їх зміст докладно регламентуються нормами права); універсальність процесуальної форми доказування; імперативність процесуальної форми доказування: підпорядкованість доказування принципам цивільного процесу.
Принципами судового доказування є такі: обов'язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); належність доказів; допустимість доказів; вільна оцінка доказів.
Доказування складається з таких етапів (стадій): 1) формування предмету доказування; 2) збирання та подання доказів; 3) дослідження доказів; 4) оцінка доказів.
Збирання доказів — це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка складається з: 1) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; 2) витребування доказів судом; 3) надання судових доручень щодо збирання доказів.
Подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду. Зокрема, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, судом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК). Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК докази можуть подаватися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особами, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їхніми представниками.
На суд покладається обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є труднощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази (ч. І ст. 137 ЦПК). У заяві про витребування доказів має бути зазначено: 1) який доказ вимагається; 2) підстави, за яких особа вважає, що доказ перебуває в іншої особи; 3) обставини, які може підтвердити цей доказ.
Докази, які вимагає суд, направляються до нього безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для надання його суду.
Особи, які не мають можливості подати доказ, що вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом 5 днів із дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При ньому притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази. За клопотанням сторони суд повинен поінформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.
Крім того, відповідно до ст. 93 ЦПК у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання, суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом, в якій зазначаються: 1) ім'я (найменування) особи, у якої перебуває доказ; 2) місце проживання (перебування) або місцезнаходження такої особи; 3) назва або опис письмового чи речового доказу; 4) підстави проведення тимчасового вилучення доказу.
Збирання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів. Так, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 132 ЦПК). В ухвалі про судове доручення, що є обов'язковою для суду, якому вона адресована, коротко викладається суть справи, що розглядається, а також зазначаються: 1) особи, які беруть участь у справі; 2) обставини, що підлягають з'ясуванню; 3) докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення; 4) перелік питань, поставлених особами, які беруть участь у справі, та судом свідку.
Дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Відповідно до ст. 177 ЦПК суд під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.
Оцінка доказів — це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб'єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.
Видами оцінки доказів є: 1) юридичним значенням, попередня оцінка здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати; остаточна оцінка — здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для ухвалення рішення у справі; контрольна оцінка —- здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій під час перевірки законності й обґрунтованості рішень судів першої інстанції; 2) за суб'єктами доказової діяльності: рекомендаційна оцінка — здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу, крім суду, У формі пояснень, клопотань, заперечень тощо; владна оцінка — здійснюється судом і є підставою для прийняття ним законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до ст. 212 ЦПК правилами оцінки доказів судом є такі: 1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; 2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; 3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування є факти, що обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Таким чином, предметом доказування є: 1) обставини, які обґрунтовують вимоги позивача (підстава позову); 2) обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (підстава заперечення); 3) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Правильне застосування предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Предмет доказування у вузькому сенсі — це сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
Предмет доказування у широкому сенсі включає не тільки юридичні факти, що обґрунтовують вимоги та заперечення правильне вирішення справи та виконаний іншій цивільного судочинства.
До предмета доказування в широкому сенсі належать такі групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру: 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру; 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів: 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.
Предмет доказування — це коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті. Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Доти, доки суд не має достовірного знання про які-небудь події або дії, вони тлумачаться як обставини, тобто припущення про існування фактів. Якщо суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, у силу її загальної по відомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.
Встановлення меж предмета доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у цивільній справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності тощо. Разом із цим межі предмета доказування визначаються також сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Про остаточне встановлення меж предмета доказування може йтися лише при ухваленні судового рішення, коли зібраними вважаються усі фактичні дані, що мають значення для вирішення справи. їх сукупність і становить предмет доказування у конкретній цивільній справі.
Отже, судове доказування складається із послідовних стадій: а) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню; б) виявлення і збирання доказів у справі; в) дослідження доказів; г) оцінка доказів; д) перевірка правильності судового доказування під час перегляду судових рішень. Сукупність цих стадій визначає процес доказування в цивільному судочинстві. Тобто з початку мають бути встановлені обставини, що підлягають доказування в цілому (предмет доказування), а вже після цього обставини, які підлягають доказуванню кожною стороною у справі (обов'язок доказування).
Чітке визначення судом змісту предмета доказування має важливе прикладне значення, оскільки воно: вказує на коло фактів, які необхідно з'ясувати чи встановити у судовому засіданні: обумовлює межі судового доказування; визначає конкретні засоби доказування, необхідні для здійснення доказування у справі; персоніфікує суб'єкта, зобов'язаного довести ті обставини, на яких Ґрунтуються його вимоги чи заперечення.
Обов'язки сторін з доказування розподіляються таким чином: позивач повинен довести факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача; відповідач повинен довести ті факти, на які він посилається, обґрунтовуючи свої заперечення проти позову.
Це правило поширюється не тільки на сторони, а й на інших осіб, які беруть участь у цивільній справі і наділені правом подавати докази, зокрема третіх осіб, представників сторін і третіх осіб, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Подання доказів особами, які беруть участь у справі, передбачає їх передачу в розпорядження суду. Так, відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом, з урахуванням часу, необхідного для їх подання. У разі подання доказів з порушенням зазначених вимог, вони не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
Суд повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їх прав у випадках, встановлених у ЦПК (ч. 4 ст. 10 ЦПК). Так, якщо у осіб, які беруть участь у справі, є труднощі у отриманні доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати ці докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК). Крім того, залучення доказів за ініціативою суду може здійснюватися шляхом надання ним судових доручень щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК).
Суд вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів (п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК).
Отже, роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотаннями у поданні доказів.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, тобто на висунутих певних теоріях, гіпотезах, зв'язках між ними тощо, які не тільки не підтверджуються жодними фактичними даними, а й потребують самостійного доказування.
ЦПК у ст. 61 визначає підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії, оскільки за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин. Положення цієї статті також спрямовані на запобігання ухваленню різних судових рішень щодо однієї й тієї самої обставини.
Підставами звільнення від доказування в судовому процесі є обставини, які не належить доказувати: а) преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили; б) обставини, визнані судом загальновідомими; в) безспірні (визнані) обставини, тобто ті, щодо яких у осіб, які беруть участь у справі, не виникає спору.
Преюдиціальні (преюдиційні) факти — це факти, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, і які не підлягають повторному доказуванню. Обставини вважаються встановленими в іншому судовому рішенні, якщо про це зазначено в мотивувальній чи резолютивній частинах цього рішення. Якщо при встановленні обставин у вирішеній цивільній, господарській або адміністративній справі не брали участь певні особи, які беруть участь в цивільній справі, що розглядається судом, такі особи мають право заперечувати достовірність таких обставин.
Преюдиційність фактів заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішенням законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у ньому рішенні факти.
Преюдиційний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адміністративних справах пояснюється тим, що одні й ті самі факти можуть тягти різні юридичні наслідки. Наприклад, факт завдання шкоди може бути предметом доказування як у справі адміністративного судочинства, метою якої є оскарження протиправних дій органів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою відкриття провадження у якій є відшкодування завданих потерпілому збитків.
Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи лише за умови, що в ній беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. У випадку, якщо сторона або третя особа заперечує проти таких обставин, суд має переконатися в тому, що така сторона чи третя особа брала участь у справі, рішення у якій є преюдиційним. В разі, якщо така особа участі не брала, суд має надати їй можливість спростувати такі обставини з посиланням на докази.
Вирок суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративний проступок (адміністративне правопорушення), що набрали законної сили, є обов'язковими для суду, який розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Інші обставини, встановлені такими вироком і постановою, не є преюдиційними, а тому підлягають доказуванню у загальному порядку.
Обставини визнаються загальновідомими, якщо вони відомі суду та широкому колу осіб. Загальновідомість факту обумовлена обмеженістю у часі, просторі та за колом осіб. Обмеженість у часі пов'язана з властивостями людської пам'яті пам'ятати чи забувати певні події, їх хронологію та деталі. Обмеженість у просторі пов'язана з тим, що обставини можуть бути всесвітньо відомими та регіонально відомими. Обмеженість за колом осіб пов'язана з тим, що певні факти у сфері публічної служби можуть бути відомі сторонам процесу і суду, який володіє інформацією, заснованою на практиці розгляду певних категорій справ. Зокрема, загальновідомими обставинами є природні явища, стихійні лиха, властивості матеріалів та речовин, а також техногенні катастрофи, світові та локальні війни, вибори, референдуми тощо. Визнання факту загальновідомим здійснюється судом до винесення постанови у справі.
Крім того, особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати докази на підтвердження обставин, які не оспорюються (безспірні обставини). Це можливо за умов, якщо проти того, щоб не доказувати безспірну обставину, не заперечують сторони та інші особи, які беруть участь у справі. В ньому разі йдеться про те, що не підлягають доказуванню обставини, які визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Такі обставини ще називають визнаними.
Сторона може також наполягати на доказуванні певної обставини, навіть якщо не оспорює її. Суд у свою чергу також має можливість поставити під сумнів обставину, яку ніхто не оспорює, якщо є підстави вважати її недостовірною. Суд також може вимагати доказування безспірної обставини, якщо поведінка однієї з осіб, яка бере участь у справі, дає підстави сумніватися в тому, що обставину вона визнала добровільно. До безспірних обставин належать: а) обставини, що визнані в активній формі — це обставини, які повідомлені однією з сторін, яка бере участь у справі, які й інші особи, які беруть участь у справі, визнали в усній чи письмовій формі; б) обставини, що визнані в пасивній формі, — це обставини, які повідомлені однією з сторін, яка бере участь у справі, та яких жодна інша особа, яка бере участь у справі, не заперечила. При цьому визнання стороною в суді обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим, оскільки досліджені судом докази можуть спростовувати зазначені обставини.
