Договір управління підприємством
Предметом договору управління майном може бути підприємство як єдиний майновий комплекс (ч. 1 ст. 1030 ЦК України). Специфічні риси підприємства як об'єкта цивільних прав вимагають визначення спеціальних правил щодо оборотоздатності такого об'єкта, включаючи і передачу його в управління. За типовою належністю договір управління підприємством - це різновид договору управління майном, за яким управитель управляє майном відповідно до умов договору, тобто здійснює юридично значущі дії щодо нього.
Але, перш ніж перейти до характеристики договору на управління підприємством, слід зазначити, що не всі підприємства можуть бути передані в управління. Так, цілісні майнові комплекси державних унітарних підприємств (державних комерційних та казенних підприємств) та комунальних унітарних підприємств (комунальні комерційні та комунальні некомерційні підприємства) об'єктом договору управління бути не можуть. Це пояснюється тим, що хоча в праві існують різні правові конструкції, за допомогою яких можна досягти одного й того ж результату, але застосування будь-якої конструкції паралізує можливість одночасного застосування іншої. Власник (держава, територіальна громада) може розпоряджатися своїм майном, використовуючи для цього всі існуючі правові конструкції. Проте, створивши державне або комунальне підприємство, власник вже у такий спосіб здійснює правомочності відносно розпорядження своїм майном, уособивши його в єдиному майновому комплексі певного підприємства, обравши спосіб управління певною часткою державної або комунальної власності1. Відповідні органи, які є представниками власника (держави, територіальної громади), виконують його функції у межах, встановлених законом (статті 73, 74, 78 ГК України). Тому укладати договір управління щодо майнових комплексів указаних підприємств, підшукуючи ефективних управителів, коли для цього вже існують законні представники, не можна. Укласти договір управління можливо тільки після припинення діяльності державного чи комунального унітарного підприємства як юридичної особи, але предметом такого договору буде вже не підприємство як єдиний майновий комплекс, а майно, що буде належати або державі, або певній територіальній громаді.
Чим же відрізняється від загальної моделі договору управління майном договір управління підприємством? Як і відносно будь-якого іншого договору з підприємством, це пов'язано з предметом договору, а тому особливістю цього різновиду договору управління є те, що до його укладення повинна обов'язково проводитися інвентаризація, а документами, що підтверджують склад майнового комплексу, виступатимуть: акт інвентаризації, бухгалтерський баланс, висновок незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, а також перелік усіх боргів (зобов'язань), які включаються до складу підприємства, із вказівкою кредиторів, характеру, розміру і строків їх вимог.
Виходячи саме з особливостей предмета цього договору, загальні положення договору управління майном будуть застосовуватися до договору управління підприємством, але в межах, які відповідатимуть сутності останнього.
ЦК України не містить положень відносно договору управління підприємством, що на практиці породжує цілий ряд питань. Наприклад, борги, які входять до складу підприємства, при його передачі управителеві автоматично переходять на останнього, але чи обов'язково попереджати кредиторів про переведення боргу з установника управління на управителя? Хто після укладення договору управління підприємством нестиме за цими боргами відповідальність - установник управління, управитель, або настає солідарна відповідальність і т. ін.?
Вважаємо, що установник управління обов'язково повинен у письмовій формі повідомити кредиторів про майбутню передачу підприємства в управління, бо в останніх у зв'язку з цим можуть виникнути збитки, і їм має бути надана можливість після отримання такого повідомлення вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання установником управління. За законодавством РФ кредитор, який письмово не повідомить установника управління або управителя про свою згоду на переведення боргу, має право впродовж трьох місяців з моменту отримання повідомлення про передачу підприємства в управління вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання установником управління та відшкодування збитків, які були цим завдані, або визнання договору управління підприємством недійсним повністю або у відповідній частині. Кредитор, який не був повідомлений про договір управління підприємством, може пред'явити позов про задоволення таких самих вимог, про які йшлося вище, протягом року від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про передачу підприємства установником управління управителеві. Після передачі підприємства управителеві установник управління й управитель несуть солідарну відповідальність за включені до складу підприємства борги, які були переведені на управителя без згоди кредитора. Аналогічні положення доцільно ввести і до законодавства України.
Якщо проаналізувати положення ст. 1037 ЦК України, яка стосується прав та обов'язків управителя, то слід додати, що останній не має права розпоряджатися нерухомістю, що входить до складу цього майнового комплексу. Таке право може виникнути у нього тільки внаслідок дозволу, що дається на це установником управління кожного разу окремо. Це застереження спрямоване на збереження цінності підприємства як об'єкта права власності установника управління.
Якщо для загальної моделі договору управління майном цілком прийнятним є положення, відповідно до якого управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчиняти від його імені дії, необхідні для управління майном (ст. 1041 ЦК України), то до договору управління підприємством ця норма не може бути застосована, виходячи з такого. Управитель підприємства - це суб'єкт підприємницької діяльності, який спеціалізується саме на таких послугах. Якщо ж відступити від правила, що він особисто здійснює свої обов'язки за цим договором, до того ж надавши йому право підібрати собі замісника, чи зможе управитель серед вузького кола спеціалістів підібрати таку особу, яка б професійно провадила управління підприємством? Навіть за умови, що управитель несе відповідальність за дії замісника, навряд чи можна буде врятувати ситуацію, якщо непрофесійність замісника або його неналежна турботливість про інтереси установника управління призведуть до погіршення роботи підприємства або взагалі до припинення діяльності останнього.
Згідно із законом у правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується, що вони вчинені управителем. Відсутність такої вказівки в правочинах робить управителя особисто зобов'язаним перед третіми особами (ч. З ст. 1038 ЦК України). Навряд чи можна до договору управління підприємством застосувати ці правові наслідки, бо таким чином буде визнано, що підприємство не забезпечує вимог третіх осіб. Але підприємство як єдиний майновий комплекс саме і відрізняється тим, що до його складу входить будь-який обов'язок, що виникає у зв'язку з його використанням. Тому контрагент, вступаючи у зобов'язання з управління підприємством, у зв'язку з помилкою або недбалістю управителя не повинен позбавлятися права на відшкодування збитків за рахунок цього підприємства.
Виникає також і питання, чи може в управління передаватися підприємство, яке знаходиться в іпотеці? Аналіз положень ч. 2 ст. 1039 ЦК України свідчить про те, що це можливо, але управитель обов'язково попереджається про це установником управління. У даному випадку виникає ситуація, коли власність обтяжується двічі: і з боку іпотекодержателя, і з боку установника управління. Тим часом конфлікту інтересів тут немає. Навпаки, іпотекодержатель зможе при ефективному управлінні підприємством з боку управителя сподіватися на виконання зобов'язання іпотекодавцем у повному обсязі й у встановлені строки. Що стосується управителя підприємством, то він зацікавлений в отриманні винагороди за ті дії, які втілюються в управлінні, незалежно від того, чи знаходиться підприємство в іпотеці чи ні. Опосередковано управитель сприяє задоволенню вимог іпотечного кредитора.
Обов'язок попередити управителя відносно знаходження підприємства в іпотеці впливає на подальшу поведінку останнього. Якщо цього не було зроблено, а при передачі підприємства управитель теж не міг засвідчитись у цьому, він має право вимагати розірвання договору з вимогою виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим підприємством.
Оскільки законодавець встановив, що предметом будь-яких цивільно-правових правочинів може бути не тільки підприємство, але і його частина (ч. 4 ст. 191 ЦК України), а ч. 1 ст. 1030 ЦК України називає предметом договору управління тільки підприємство в цілому, виникає питання про можливість передачі в управління частини підприємства, а також яким договором - договором управління підприємства або договором управління майна будуть опосередковуватися такі відносини? Слід погодитися з точкою зору тих учених, які вважають, що, укладаючи договір управління відносно, наприклад, цеху підприємства, який випускає комплектуючі для основної продукції підприємства, не йдеться про особливість такого договору у порівнянні із загальними положеннями договору управління майном1. Це пояснюється тим, що підприємство як єдиний майновий комплекс розглядається як об'єкт цивільних прав тільки за умови, якщо воно використовується для здійснення підприємницької діяльності. Цех, хоча і входить до складу майнового комплексу, але не вважається у сенсі ст. 191 ЦК України його частиною, бо із зобов'язань і виключних прав власника даного майнового комплексу неможливо виділити ті з них, які пов'язані виключно з діяльністю такого цеху.
Щодо договору управління майновим комплексом філії або представництва юридичної особи, то слід погодитися з тим, що це правочин з підприємством, оскільки є можливість ідентифікувати договори юридичної особи, які пов'язані виключно з діяльністю відповідних майнових комплексів: всі вони укладені керівництвом філії за довіреністю юридичної особи. З огляду на це в договорі управління підприємством обов'язково має бути передбачено, чи передається в управління підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, чи його окремий елемент, зокрема філія або цех. Це дозволить застосовувати на практиці або модель загального договору управління майном і положення, що передбачені га. 70 ЦК України, або спеціальну модель договору управління підприємством (його частиною), що потребує застосування спеціальних правил, які мають бути врегульовані на рівні закону.
Договір управління підприємством слід відмежовувати від договору управління господарським товариством, який переслідує мету заміни на певний строк виконавчого органу юридичної особи іншою правосуб'єктною особою. Він належить до непоіменованих договорів і за типовою спрямованістю може бути віднесений до правочинів з надання послуг з боку управителя на користь товариства щодо управління оперативною діяльністю останнього. Сутність цього договору, на відміну від договору управління підприємством як єдиним майновим комплексом, - здійснення юридико-фактичних послуг, які управитель вчиняє від імені товариства, яким управляє. Вважаємо, що договір управління господарським товариством може укладатися у виключних випадках на підставі рішення вищого органу управління товариства і компетентного органу управителя.
Слід розмежовувати відносини, що виникають на підставі договору управління підприємства, і відносини, що складаються при реалізації виконавчим органом юридичної особи своїх повноважень з управління справами юридичної особи. Орган юридичної особи - юридична конструкція, яка створюється правом з метою надання йому (органу) можливості сформувати і виразити волю юридичної особи і відстоювати її інтереси. Це особливий представник юридичної особи, її законний представник, бо його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Законом встановлюється необхідність формування певних органів юридичної особи, їх склад, порядок утворення, а також компетенція2, тобто перелік тих питань, стосовно яких той чи інший орган юридичної особи може приймати рішення. Управління юридичною особою створюється шляхом перерозподілу компетенції між органами юридичної особи.
Особливої уваги заслуговує проблема управління підприємством у випадку смерті спадкодавця. Виходячи з того, що підприємство - це діючий майновий комплекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності, смерть спадкодавця не повинна тягти за собою припинення його діяльності. І тому з метою уникнення несприятливих для спадкоємців наслідків ЦК України запровадив певні засоби, які спрямовані на запобігання зупиненню цього діючого єдиного майнового комплексу. Так, управляти спадщиною, а отже, і підприємством, якщо воно складає спадщину, зобов'язаний виконавець заповіту (ст. 1290 ЦК України).
ЦК України вперше врегулював договір на управління спадщиною. Хоча Цивільний кодекс УРСР 1963 р. передбачав у випадках наявності у складі спадщини майна, що потребувало управління (жилий будинок тощо), а також у разі пред'явлення позову кредиторами спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями призначення хранитель майна та опікуна (ст. 559 ЦК У PCP; п. 103 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 14.06.1994 р.)1, але, безумовно, договір на управління спадковим майном не укладався ні з хранителем майна, ні з опікуном.
Відповідно до ст. 1285 ЦК України, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, зокрема підприємства, відповідний орган (нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування) у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою.
Можна дати таке визначення договору на управління спадщиною. Це договір, за яким одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителеві) на строк, необхідний спадкоємцям для вступу у володіння спадщиною, але не більше ніж на дев'ять місяців, майно в управління, а інша сторона (управитель) зобов'язується здійснювати управління цим майном відповідно до вказівок установника управління і на користь вказаних ним однієї або декількох осіб (вигодонабувачів). За правовою природою цей договір є оплатним і двостороннім. Що стосується форми, договір підлягає нотаріальному посвідченню.
Якщо підприємство входить до складу спадщини або складає спадщину (далі - підприємство, що може бути успадкованим), вжиття відповідних заходів необхідне для забезпечення безперебійного його функціонування з тим, щоб зберегти його "на ходу" й у майбутньому передати спадкоємцям. У даному випадку йдеться про управління підприємством на підставах, що передбачені або заповітом, або законом, а тому існує певна специфіка в управлінні таким підприємством у порівнянні з тим, коли відносини по управлінню підприємством виникають на підставі договору.
По-перше, при необхідності управління підприємством, що може бути успадкованим, за винятком випадків, коли залишився співвласник підприємства, який уже управляє підприємством, або коли самі спадкоємці почнуть управляти підприємством і цим доведуть, що підприємство не потребує зовнішнього управління для підтримки його "на ходу"" установником управління є не власник майна, а інша особа, виконавець заповіту, нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування, які й укладають договір з управителем на управління підприємством, що може бути успадкованим. Тлумачення положень ст. 1285 ЦК України свідчить, що цей договір може бути укладений лише за відсутності спадкоємців або виконавця заповіту, хоча, якщо він є, це не позбавляє можливості останнього укласти договір управління таким підприємством. Виконавець заповіту може виступати тільки як установник управління, а тому функції, пов'язані з безпосереднім управлінням підприємством, що може бути успадкованим, на нього не покладаються.
Хоча виконавець заповіту, нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування виступатимуть як кредитор за цим договором, їх інтерес суто прагматичний-захист прав і законних інтересів майбутніх власників цього підприємства. Таким чином, договір управління підприємством, що може бути успадкованим, моделюється виключно як договір на користь третьої особи.
Але чи буде такий установник управління нести відповідальність за неналежний вибір управителя або за дані останньому вказівки? Законом така відповідальність не встановлена, але вона може бути передбачена в договорі, якщо наслідком управління, наприклад, буде зменшення активів підприємства або якісь інші негативні наслідки, за умови, що останні будуть у причинному зв'язку з недбалістю установника управління при виборі управителя.
По-друге, саме те, що установником управління є не власник підприємства, а виконавець заповіту, нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування, потрібна згода співвласника підприємства, якщо він є і якщо він не управляє підприємством, на укладення такого договору. За відсутності згоди договір укладений бути не може, а якщо це відбудеться, то такий договір вважається нікчемним.
По-третє, установник управління позбавлений права вибору стосовно того, яке ж майно має включатися до складу такого підприємства. Склад такого підприємства й оцінка його вартості будуть визначатися на підставі акта інвентаризації, висновку незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, бухгалтерського балансу, переліку боргів підприємства тощо, що будуть підготовлені майбутнім управителем у межах попереднього договору.
По-четверте, відсутність власника підприємства на момент укладення договору вимагає застосування моделі попереднього договору (ст. 635 ЦК України), за яким або виконавець заповіту, або нотаріус, або відповідний орган місцевого самоврядування і майбутній управитель підприємства зобов'язуються протягом певного строку укласти договір на управління підприємством на умовах, які будуть обумовлені в попередньому договорі. Цей строк не повинен бути тривалим за часом з огляду на те, що строк договору на управління спадщиною (основного договору) не може перевищувати дев'яти місяців. За попереднім договором саме на майбутнього управителя покладаються обов'язки зі складання документів, необхідних для передачі підприємства в управління (акт інвентаризації, висновок незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, бухгалтерський баланс, перелік боргів підприємства тощо). Договір підлягає нотаріальному посвідченню. У попередньому договорі мають бути визначені правові наслідки, які настануть при необґрунтованому ухиленні майбутнього управителя підприємством від укладення основного договору.
З огляду на те, що договір управління підприємством, що може бути успадкованим, сконструйований за моделлю договору на користь третьої особи, спадкоємці мають права третьої особи, а їх інтерес пов'язаний з тим, щоб підприємство діяло і приносило прибуток. Після припинення договору управління підприємством, що може бути успадкованим, останнє перетворюється на успадковане підприємство і повертається вже не установнику управління, а спадкоємцям (вигодонабувачам) - його власникам. їм, а не установнику управління, також передаються всі доходи й інші надходження, одержані в результаті управління цим підприємством.
По закінченні строку дії договору на управління спадковим майном нотаріус оформлює право на спадщину. На жаль, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не передбачає жодних правил та переліку документів, необхідних для оформлення спадкових прав на підприємство, що ускладнює нотаріальні дії.
Оскільки підприємство за чинним законодавством є нерухомістю і у зв'язку з цим право власності на нього підлягає реєстрації, нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину на підприємство повинен застосовувати загальні правила, встановлені для видачі свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає державній реєстрації (п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), а саме: витребувати від спадкоємців правовстановлювальний документ про належність підприємства спадкодавцеві, витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно; перевірити відсутність заборони або арешту цього майна, у тому числі наявність чи відсутність податкової застави та інших застав за даними відповідних реєстрів.
Якщо на підприємство накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту. У той же час у разі наявності заборони (маються на увазі заборони, що накладені нотаріусами у зв'язку з посвідченнями договорів застави (іпотеки), органами державної виконавчої служби тощо) нотаріус повідомляє кредитора (відповідний орган державної податкової адміністрації) про те, що спадкоємцям боржника видано свідоцтво про право на спадщину.
Особливістю видачі свідоцтва про право на спадщину на підприємство є те, що нотаріусу необхідно визначити склад та вартість підприємства. Це можливо лише на підставі повної інвентаризації підприємства, висновку незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, з переліком усіх боргів (зобов'язань), які включаються до складу підприємства, із зазначенням кредиторів, характеру, розміру та строків їх вимог, бухгалтерського балансу підприємства. Це необхідно для того, щоб спадкоємець мав повне уявлення про склад та вартість підприємства на момент прийняття спадщини, а також про обтяження спадкового майна борговими зобов'язаннями.
Слід зазначити, що положення ЦК України щодо спадкування права на відшкодування збитків та обов'язку відшкодування шкоди (статті 1229-1231,1281,1282 ЦК України) пов'язують ці права та обов'язки з особою спадкодавця, що відповідає власне поняттю спадкування (ст. 1216 ЦК України). Разом з тим виникає питання про долю боргів та прав вимоги як складових підприємства. Вважаємо, що необхідно на рівні ЦК України закріпити положення, згідно з яким обов'язок повернення боргів, що входять до складу успадкованого підприємства, покладається на спадкоємців.
